Текст: Діана Делюрман; Фото: Данило Дубчак
Після сильної зливи хмари огорнули верхів’я високих сосен і, здавалось, опускались на саму долину. Там, на стику трьох гірських масивів Карпат, вже другий тиждень проходять психологічну реабілітацію діти, чиїх рідних забрала війна. У табір «Я да Вінчі», підтриманий фондом «Діти Героїв», з усієї України з’їхалися шістдесят дітей: усі з різними характерами та досвідами. Тут вони відвідують терапевтичні сесії, а ще грають у футбол, заводять друзів, сваряться, плачуть, сміються та навіть будують ділові відносини.
Горювати, але продовжувати жити
Це — перша група дітей в Україні, яка проходить реабілітацію за сертифікованою британською програмою «Діти і втрата». Зараз лише десять українських психотерапевтів мають відповідну сертифікацію. Серед них — організаторки табору Наталія Подоляк та Олена Божор. З 2014 року дитячі терапевтки працювали на сході України за програмою «Діти і війна», а також проводили навчання для колег.
Під час цієї зміни діти, як пояснює Олена, вчаться бути в контакті з горем.
«Тема смерті в українському менталітеті табуйована, — вважає психотерапевтка. — Тому діти змушені ходити із камінням на душі».
Вони зіштовхуються з забороною говорити про втрату повсякчас: це може бути у колі найрідніших людей або друзів. Уникання ж емоцій обтяжує додатковим стресом, тож фахівчиням було важливо навчити їх проживати емоції та відновлюватися.
«Зараз діти дозволяють собі горювати. Вони зрозуміли, що можуть плакати і жити, адже є час на проживання цих емоцій та час на відновлення. Це нормально: веселитися, співати, бути щасливим», — підкреслює директорка табору Наталія Подоляк.
У таборі завжди гамірно, чути сміх та веселі перегукування, але повсякчас хтось з дітей стихає та занурюється у власні думки. Відтепер вони хочуть говорити про втрату — і це, як вважає Олена Божор, величезна навичка, яка сприяє відновленню після травми. Терапевтки пригадують, що на першій психологічній сесії діти провалювалися у ридання, а на останньому занятті говорили про смерть тата без надриву, вже приймаючи цей факт.
«З почутого мене найбільше вразила думка: я приймаю, що тата більше немає. Це величезний прорив», — згадує Олена.
Діти відчувають цінність життя
«У них інша шкала цінностей», — пояснює Наталія Подоляк. Переживши втрату рідної людини, діти, за словами терапевтки, стають набагато дорослішими за однолітків. На одній із сесій навіть наймолодші учасники табору — діти шести-восьми років — ділилися, що після загибелі батька почали цінувати життя та родину.
Наталія знайомить нас із яскравим хлопчиком:
«Сашко — наш УПА-патріот». У таборі восьмирічного Сашу Шматка можна зустріти біля невеличкого озерця, де він відпускає у воду свої капці у вигляді акул або порожню пляшку. Він хмурить брови та з усією серйозністю підходить до цієї справи. Потім намагається дістати капці.
У Сашка блакитні очі та світле-світле волосся, у яке мама вплела жовті та сині стрічки. Тимчасові татуювання з українськими символами та пазлами на руках хлопчика — також старання матусі. Його улюблене тату — звісно ж, пазли, які він обожнює збирати.
Довкола бігає і заходиться сміхом Сашина молодша сестра Ліза. У неї також є татуювання: вона припіднімає краєчок рукава футболки і показує свій найулюбленіший малюнок — колосок на плечі.
Їхній батько Олександр поліг на передовій менше ніж рік тому. Бабуся, військова «Азову» Наталія Стребкова, у свої сорок п’ять загинула у бомбосховищі Азовсталі, коли росіяни скинули на нього багатотонну бомбу. Тепер її донька волонтерка Ірина Шматко виховує чотирьох маленьких дітей сама.
«Я хочу стати лікарем, щоб лікувати військових. Бо там, здається, дуже мало медсестер. І я хочу стати ще однією», — ділиться семирічна Ліза, вдягнена у футболку «ЗСУ — наша сила». Дівчинка вважає себе доброю, адже захищає Сашка та своїх друзів, коли їх ображають інші діти.
«Я просто із ними розмовляю і вони більше цього не роблять», — каже Ліза.
Сам Саша також вважає себе добрим та сміливим.
«На тренуванні з кікбоксингу мій друг, йому 13, викликав мене поборотися. Я його повалив і притиснув так, що він не міг встати», — хриплим голосом розповідає Саша.
«Я боюся, що не забуду»
Діти вишукуються у чергу на обід. Майже усю залу займають два довгих столи, обабіч яких діловито всаджуються діти.
«Вареники! Вареники!», — суголосно скандують діти, дізнавшись, що саме сьогодні на обід. Жінки розносять тарілки, малі швидко розбирають вареники з вишнями та з’їдають їх вмить.
«Ставлю їм мільйон», — коментує страву хлопчик Матвій навпроти мене.
В той самий час збоку ледве чути: «Вибачте».
«За що?», – питаю.
«Що не залишили вам вареників», — із соромом каже дівчинка зі світлим хвилястим волоссям та великими карими очима.
«Нічого страшного, не хвилюйся!», – відповідаю їй.
Таким було наше перше знайомство з тихою і сильною дівчинкою Вікою. Їй одинадцять, але вже довелось переїжджати кілька разів. Віці Пчелі було три місяці, коли сім’я виїхала з окупованого Росією Луганська. Родина облаштовувала нове життя у Харкові, аж поки війна знову не повернулась в їхній дім. Тепер вони мешкають в Києві, хоча й там не обходиться без труднощів. Дівчинка згадує: «Квартиру продали з нами!». Одного разу сім’я дізналась, що за лічені дні їм потрібно зібрати речі, бо житло без попередження продали.
На заключній терапевтичній сесії Наталія питає дітей:
«Чи стали ви після втрати більш вразливі? Як оголений дротик». Всі підняли руки.
Віка ж поділилася:
«Після смерті тата я через все плачу. Навіть якщо мама додала м’ясо в гречку, а я цього не хотіла».
Вікин тато Юрій загинув торік у боях на Луганщині, мріючи докластися до звільнення рідного міста. На занятті його донька зізнається, що боїться думати про батька.
«Я боюся, що не забуду. Боюсь, що в школі заплачу», — розповідає Віка, відводячи погляд.
Хоча її батьки розвелися ще шість років тому, на тлі татової загибелі стан дівчинки загострився. Спочатку їй було важко прийняти вдома вітчима, але все-таки родині вдалося впоратися.
«Я за звичкою називаю його Женею, але вважаю татом», — каже Віка.
У своїй кімнаті дівчинка показує нам два конверти з подарунками, що зробила у таборі під час арттерапії: на них блакитним маркером акуратно виведено «мамі» і «тату». У дівчинки як на її вік багата та виважена лексика.
«Інколи мій пес гавкає на інших собак, але ні в якому разі не кусає!», — впевнено розповідає Віка про свого величезного аргентинського дога з прізвиськом Кіт.
Наша жвава розмова перервалась, коли у двері постукали.
В кімнаті з’явився білявий хлопчик Влад із букетом ромашок і запискою. Усе вручив Вікиній сусідці Кірі та хутко пішов. Подружки пояснюють, що хлопчик закохався у Вікторію, але вона відмовилась брати квіти, тому на перемовинах із ним була саме Кіра. Сама ж Віка вперто заперечує.
Вона розгортає записку і читає вголос:
«Ти мені подобаєшся. Це тобі від Влада».
«А-а-а!», — захоплено кричать у відповідь сусідки.
«Але ж там не написано кому! Може це тобі», — виправдовується Віка.
«Виростеш — узнаєш»
На приліжковій тумбочці одинадцятирічної Кіри Лоць у одну лінію викладені речі у вигляді жаби: панамка, чашка, іграшка, кільце. Вона розповідає, як воювала з мамою за те, щоб та не викинула її зламану пластикову чашку з намальованою жаб’ячою мордочкою. Для неї це важлива річ.
В озері біля свого будиночка у таборі Кіра знайшла справжнісіньку жабу, яку назвала Картошкою. Дівчата пригадують той вечір, коли вони почули квакання — так і зустріли Картошку.
Кіра не пам’ятає назву свого рідного району у Харкові, але з найдрібнішими подробицями розповідає про щасливе дворове дитинство: як дітвора намагалась кататися на собаках, лікувала рани подорожником та викрадала моркву у сварливої бабусі із сусіднього під’їзду. Кіра імітує позу, з якою бабця ставала біля вікна, та показує, як вона замахувалась мухобійкою на малих крадіїв.
«За це ми прозвали її “Горілою”», — каже Кіра.
Дівчинка легко перевтілюється в образи героїв своїх спогадів, міняє інтонації та міміку.
«Ми виїхали після того, як вибухнула станція, де живуть поїзди», – єдине, що каже Кіра про досвід війни. Зараз вона з мамою та молодшою сестрою живе у Польщі, але так само достеменно переказує вже крилаті вислови її польських вчителів. Про своє життя в новій країні Кіра хоче написати книжку, яку назве «Дорогий щоденник».
На прогулянках вздовж річки Брустурянки Кіра полюбила збирати м’яту — цьому її колись навчила мама. Вона дарує мені кілька жмутків і каже, що старається не зривати їх з корінням, хоча інколи це дається важко.
«Я тепер розумію, чому бабуся відрощувала ніготь на мізинчику. Я її питала: “Бабуся, нащо?”. А вона казала: “Виростеш — узнаєш”».
«Ми не просто діти»
Наприкінці останньої терапії Олена Божор роздає дітям папір та пропонує:
«Уявіть, що на аркуш ви витягуєте свою злість. Уявили? Тепер зробіть з аркушем те, що забажаєте». Діти охоче беруться стискати, рвати, топтати папірці. Потім терапевтка просить скласти шматки паперу у чорний мішок. Лише дванадцятирічна Софія Скрипник ніяково тримає цілісінький аркуш у руках і в такому ж первозданному вигляді кладе до торбини.
Олена пояснила нам, що багато дітей відчувають провину за загибель тата, адже вважають, що він пішов на фронт заради них. Тому вона ставить групі обережне запитання:
«А чи немає у вас думки, що ви лише діти і просто маєте проживати своє дитинство?».
Ніхто у колі не погоджується. Вони не просто діти. Вони вже знають, що таке втрата, а також розуміють, як відновлюватися після травматичної ситуації — такого не мало б бути у десять років.
«Щодня я даю собі годину, щоб погорювати», — ділиться на сесії одинадцятирічний Влад.
Він розповідає, що все частіше каже друзям, що не може вийти погуляти, бо чимось зайнятий, хоча насправді й не має планів. До спілкування з дітьми із цього табору хлопчик не відчував підтримки від однолітків і вважав, що має поратися самотужки.
Софія погоджується, що після загибелі тата на фронті вже два роки не мала підтримки друзів. Вона згадує, як однокласниця заплакала під час сигналу повітряної тривоги і сказала їй:
«Я не хочу, щоб було, як в тебе».
Такі речі ображали Соню, але тепер вона почувається більш самостійною і дорослою. Також дівчинка розуміє, що не відповідальна за рішення тата піти на фронт.
«Я могла трішечки вплинути, але не остаточно», — констатує дівчинка.
Ще на початку, за словами Олени, терапевти зауважили, що у Соні був заблокований процес горювання. Під час терапії вони використовували чимало технік, зокрема по різних каналах сприйняття. У Соні виникли проблеми саме з диханням: вона не могла зробити глибокий вдих. «Згодом у неї стався прорив: вона плакала і дозволяла собі говорити про втрату, а потім побігла гратися. У дітей перемикання відбувається швидше», — додає Наталія.
У Софії довге каштанове волосся, виразні брови та вії. Вона дещо сором’язлива, але у кімнаті зі своїми подругами Владою та Мірою відкривається: щиро сміється, бавиться, співає пісню цьогорічних переможців Євробачення й танцює. Потім дівчата беруться розкладати карти Таро. Софія пропонує зробити розклад: «У мене щаслива рука. Мені у Brawl Stars попався магічний кіт».
«Для тата»
«Нашу трійцю знають всі», — впевнено стверджує білява дівчинка Міра з великими темними очима. Вона пояснює, що вони з Владою та Сонею весь час на видноті та спілкуються навіть зі старшою групою.
У одинадцятирічної Мирослави Кошельової завжди багато справ: вдома вона відвідує кілька гуртків — сучасні танці, гітару та спів, а в таборі, коли дітям видають телефони лише на п’ятнадцять хвилин, дівчинка має відписатися у всіх своїх блогах у соцмережах, що вона «жива». «Хтось каже, що для одинадцяти років це забагато, але я так не думаю», — каже Міра.
Впевненість у голосі білявої дівчинки зберігається завжди. «Я постійно усіх заспокоюю», — розповідає Міра. Вона пригадує, як на вечорі караоке у таборі діти співали одну з українських пісень і двоє дівчат, чиї батьки загинули на фронті, заплакали. Мирослава була першою, хто їх підтримав, хоча вона й сама втратила тата.
Дівчинка впевнена, що сильним та принциповим характером пішла в маму. Від неї ж успадкувала захоплення Таро та спіритуалізмом, тож називає себе «практично тарологом». Міра ділиться способом, як потрапити у сни інших людей — це дещо нагадує медитацію.
Мирослава впевнено міркує і про те, що від мами їй дісталась любов до фотографії. Гуляючи узбережжям Дніпра, дівчинка обожнює фотографувати заходи сонця. І в Карпатах, коли в її руках опиняється наша камера, вона намагається впіймати кадри хмар та пасма гір.
«В мене є прагнення, але я не вірю в себе», — беземоційно констатує Міра.
Восени вона їде до Парижа на змагання зі своїм танцювальним гуртком. Зараз її найбільша мрія здобути там перемогу. «Для тата», — пояснює Міра.
Ще одна дівчинка з трійці — дванадцятирічна Влада Кухар, найбільше з усіх сміється та жартує. «Я мега-енергійна. При першому знайомстві я просто стою така сором’язлива, а як тільки кажу своє ім’я — починаю біситися», — розповідає про себе дівчинка, весь час жестикулюючи.
«У неї батарейки не сідають ніколи», — додає дванадцятирічна Поліна Бочарова.
Ми запитуємо, про що Влада мріяла до повномасштабної війни.
«Я не пам’ятаю. Багато було, ляльки, іграшки й все. Мені ж було вісім чи дев’ять років», — відповідає нам дівчинка, перебираючи у пальцях свої світлі локони.
Тепер вона хоче стати стоматологом.
«Мені подобається виривати зуби людям, і собі зокрема. Там була така історія в дитинстві із татом: мотузка, двері», — згадує Влада.
В останні дні табір вирушив на Синевир. Щоправда, яскраві сувенірні ятки зацікавили дітей куди більше, аніж найбільше озеро Карпат. Нам малі показують, що саме і кому придбали. Влада купила дерев’яний герб України на підставці.
«Поставиш його у своїй кімнаті?», — запитую дівчинку.
«Так, — відповідає Влада, а потім трохи стишує голос. — Або у тата».
Човники уносить гірська річка
Більшості дітей подобається у таборі, але вони щиро жаліються, що у них забрали усе солодке. Одного разу я побачила, як хтось з дівчат запропонував подрузі пакетик цукру. Дівчинка з острахом сказала:
«Сховай цукор! Вадим (вожатий — ред.) йде».
«А що? — простодушно питає її подруга. — Це ж не запрещьонка».
У таборі склався і свій побут: вони встають рано-вранці, чепуряться та вирушають на зарядку. Діти нам скаржаться, що не завжди встигають зібратися.
«Безхатько має кращий вигляд, аніж ми вранці», — вигукує Кіра, припіднявши брови.
Потім на них чекає сніданок та різноманітні заняття й прогулянки серед гір.
«Після табору я почуваюсь спокійно. Якби я не поїхала сюди, мабуть, всередині щось було б не так. Мені дуже сподобалися тренінги і арттерапії», — ділиться Соня Скрипник.
Протягом усіх терапевтичних занять діти записували техніки саморегуляції та відновлення. З такою умовною «скарбничкою» знань вони й повернуться додому.
Наприкінці заключної терапевтичної сесії діти роблять паперові човники, на яких пишуть або малюють усе, що хочуть відпустити. Вони розмальовують їх у темні кольори, виводять слова «стрес», «страх», «негативні емоції», «війна».
А потім човники уносить гірська річка.
