За роботою не видно їхніх облич
Ремонтна рота 80-ої окремої десантно-штурмової бригади
Світло ламає холодну темряву крізь розбиті шибки. На вулиці тепло, але всередині приміщення з рота йде пара, і кінчики пальців дубіють. Попід стінами чекає підірвана, трофейна або вже відремонтована військова техніка. Тут працює ремонтна рота 80 десантно-штурмової бригади.
Лагодять броньоване залізо, постраждале на полі бою. Міняють двигуни, колеса, латають дірки від куль та уламків, замальовують «зетки» на трофеях.
Коли в цьому шпиталі для залізних коней з’являється новачок, військові виходять на Романа, командира ремонтної роти. Той завжди усміхнений, в панамі, з рудим волоссям та бородою. Він отримує повідомлення, організовує зв’язок із КСП і з тими, хто на місці. Працює розвідка – деколи «пацієнтів» доводиться витягати поміж ворожих артилерійських снарядів та дронів. До асфальтованої дороги зламане залізо везе спеціальна бронетехніка. По тому перечіплюють на тягач. Постраждалий їде на лікування.
– Часом можеш і вибухів не чути, а часом хлопці гинуть під час евакуації. Тут не вгадаєш, ризик титанічний, усі це розуміють, – дивлячись у підлогу, розповідає Роман.
Вояки жартують: з ремонту техніка виїздить у кращому стані, ніж приїхала від західних партнерів.
Зброя, гори і мир – все, що треба для щастя
Віталій закінчив суворовське училище і мріяв стати десантником. Пізніше здобув освіту маркетолога і працював за спеціальністю. Паралельно основній роботі, він багато років збирав колекцію холодної зброї, макетів першої та другої світових воєн.
До війни часто їздив у гори. Деколи для цього доводилось брати кількамісячну відпустку, як от для експедиції на Памір, яка тривала 47 днів. Пік Ісмаїла Самалі, що у Таджикистані – 7495 метрів, найвища вершина, яку підкорив чоловік. Каже, саме на вершині зрозумів, чим справді хоче займатись, тож не міг дозволити собі марнувати життя на вже нестерпну офісну роботу.
– Рішення звільнитись я прийняв на вершині. Спустився вже безробітним, – жартує Віталій, перебираючи деталі на столі, ніби прибирається до приходу гостей.
На той час окрім колекціонування зброї, Віталій займався ще й її реставрацією. На ринку СНД та Європи його знали як людину, що може зробити копію будь-якої зброї і полагодити чи прикрасити справжню.
Від колекційної зброї він поступово переходить до справжньої. Із 2017-го року починає волонтерити для війська і латати усе, що потрібно бійцям. Віталій планував запатентувати власний винахід: унікальний глушник для поліцейських пістолетів Форт-17 зі швидким скидом. Справи йшли добре і проєкт був на фінішній прямій. Повномасштабне вторгнення змінило все: від гір та зброї, залишилась тільки зброя, і Віталій знав, чим може бути корисний.
Він одразу йде до військкомату, вступає у 80-ту десантно-штурмову бригаду.
Тепер, сидячи у кімнаті розміром із поле для міні-футболу, геть заставленої кулеметами, гранатометами, автоматами та іншою зброєю, Віталій – єдиний зброяр на східну лінію фронту. Інші бригади надсилають зброю ремонтувати у Київ або Дніпро.
– Буває зброю погано чистять, забивається, осколки прилітають, а буває, так, що от як гранатомети, приносять із ресурсом 6000 пострілів, а у нього 12, а то й цілі 15 тисяч.
Чоловік одразу показує на українські гранатомети типу УАГ–40:
– Цих рєбят от почали виробляти за каденції Порошенка. Але чогось до нас не доходило, їх арабам продавали. Тепер користуємось тим залишком, шо є.
Такого виду зброя вже вдвічі перепрацювала свій потенціал, і з усім бажанням полагодити її немає можливості через відсутність оригінальних деталей, яких держава не виробляє. Лише тепер, на другий рік війни, каже Віталій, щось ніби-то почало рухатись. І заводи почали виробляти складові до різного виду озброєння.
Ті деталі, які не вдається зробити власноруч, замовляє у старих знайомих зі сфери. Дехто із колишніх клієнтів Віталія, яким він робив макети, допомагають з різними зборами.
– От там хлопці з Фінляндії і Чехії, яким я давно щось робив, вже не помню шо, помогли на гранатомет зібрати нам. Знайомства! – радісно згадує зброяр.
Багато чого майстер навчається в процесі роботи або через щасливі випадки.
– От, наприклад, хлопці принесли трофеї – російський кулемет і снайперську гвинтівку. Як користуватись ними, тим більше як полагодити, ніхто й уявлення не мав. Декілька днів потому, зовсім інші військові ставлять мені на стіл два журнали, заплетені у тверду, брудно-зелену палітурку. Виявилось, це інструкції саме до того кулемету і гвинтівки, які опинились в кабінеті декілька днів тому.
Як тільки Віталій закінчив розповідь, до нього заходить інший майстер, Василь, що працює по сусідству. Виготовляє усі ті необхідні деталі, часом, навіть, унікальні, яких уже не купиш. А зброяр із того добра вже робить лялю.
– Тут відшліфував для кулемета шо казали, куди його?
– Та отам от на стіл, ага, той, шо біля тебе.
Коли Віталій впевнився, що деталі точно на столі, де він просив їх залишити, потягує руку до чашки кави, яка стоїть на полиці.
– А що у вас там, браслет цікавий такий, чи татушка? – перериваю порив чоловіка до кофеїну своїм запитанням.
– А? Оце? А, да, татушка, перша, прямо тут зробили. Є одна майстриня в околиці.
– Покажете?
– Шо, всю?
– Ну да, вже похвастайтесь.
– То це роздіватись мені треба.
– Ну виходить, що треба.
На всю руку Віталія лягли лицарські обладунки, вперемішку із сучасною зброєю. Від плеча і до зап’ястя – чорна фарба всочилась у шкіру візерунками зброярської мрії. А на самому плечі, в оригінальний розмір вирізьблений чорнилом шеврон 80-ї десантно-штурмової бригади.
– Ну тут вже як попаду в полон, то точно п*зда буде з цим шевроном, – іронічно шепоче Віталій.
Чоловік вдягає футболку, і все-таки бере до рук чашку кави, яку на початку розмови поставив на полицю. Кривиться. Вже охолола. Зброяр повертається до роботи, прощаючись із нами. Та за кілька секунд здіймає голову, бачить, що ми майже біля виходу і гукає:
– О, хлопці, я ж забув, – підводиться і йде до нас, – пішли, покажу прикол один.
Ззовні кабінету, поруч припаркованих бронемашин підходимо до зеленого транспортного засобу, призначеного для перевезення великої кількості людей.
– Ну, вєщь! – Віталій показує рукою на власне ноу-хау.
Якийсь час тому Віталію подарували бус. Певно, що в ідеальному світі чоловік би заправив повний бак, взяв сім’ю і рушив прямісінько в гори. Але в неідеальній реальності герой нашої історії зробив з нього мобільну зброярню.
Війна непередбачувана, ніби хлопчачий пубертат, і зброя може пошкодитись або зламатись прямо на передовій, в окопах чи посадках. В таких випадках, Віталій сідає у свою карету і їде на позиції до військових. За свої кошти чоловік повністю обладнав майстерню на колесах усім необхідним для ремонту. Тепер, окрім роботи у чотирьох стінах, у чоловіка з’явились відрядження.
– Якщо є можливість допомогти прямо на позиціях, ми це робимо. Оперативність у війні рятує життя. Чим швидше у наших військових буде справна зброя в руках, тим швидше він вбиватиме ворога, – розмірковує чоловік, сидячи на стільчику в кузові авто.
Віталій приїздить, чистить, робить швидкий ремонт, і одразу рушає назад. Часто доводиться латати залізних друзів під обстрілами, прямо тут, у цій машині. Та на обличчі зброяра, коли він розповідає про небезпеку роботи на передовій, лише невимушена посмішка.
Майже стоматологія
Наступні двері відчиняю кісточками пальців, аби не замаститися. Нас зустрічають три пари очей, які відірвались від роботи. Менша за кімнату Віталія удвічі, повна інструментів, станків й тютюнового диму. Тут роблять деталі на усю техніку і зброю. Часто бракує коштів, або ж самих деталей в наявності – доводиться довго чекати від постачальника або ж викручуватися самим.
Ось частина броні до «Бредлі», ось кришка на коробку для кулеметних куль. Майстри виточують деталі, відшліфовують та фарбують так старанно і зосереджено, ніби це їхні власні Піноккіо.
Василь сидить у тьмяному світлі за столом і шліфує внутрішню частину кулемета. В зброю прилетів осколок, хлопці залатали.
– Тут як в стоматолога: бачиш дірку, ставиш пломбу, шліфуєш, – розповідає Василь, не відриваючи рук та очей від роботи.
Хтось виточує деталі, хтось підганяє їх під розміри, перевіряє, далі передають Віталію, який вже знає, що з ними робити. Запчастини для бронетехніки відносять у більшу кімнату, де майстри так само вправно ставлять назад у стрій велетенське залізо.
Далеко не у всіх раніше був досвід виготовлення залізних деталей. Хтось утеплював будинки, хтось працював водієм. Але, як каже Василь, війна змусила змінити фах. Тож хлопці занурились у світ станків, мазуту та роботи без вихідних. Паралельно ходять у наряди. Іноді їх будять серед ночі, коли виникає термінова робота.
«АТАКАМС» найтяжче нам дається, – признаються хлопці. – От якби партнери ракет більше давали, то було б супер. А в нас тут в цеху все легко, порівняно з хлопцями в окопах”.
Інструкцій чи методичок тут немає. Як і стажування. Уся майстерність опановується на власному досвіді і шишках. Коли задача нова, збираються разом і шукають рішень.
– Тобі коли перше дають, ти ложку береш чи вилку? Правильно, бо вже знаєш, як краще рідке їсти. От ми так і розбираємося, як краще що робити.
Хлопці впевнені, навчитись у цьому житті можна будь-чому, головне – бажання і розуміння, для чого воно тобі. Хлопці роблять це для перемоги.
Чоловіки, які відновлюють сталеву та вогневу міць своїх колег, запрошують нас на обід. Усі вирушили до їдальні. Лише Василь продовжував затирати нову деталь кулемета.
– Василь, ви йдете на обід? – запитую у єдиного, хто залишився в кімнаті.
– А? Вже обід? – озирається на порожні стіни, – справді, вже й обід. Ну йдемо.
Текст: Максим Чорний ; Фото: Георгій Іванченко
