28 Жов, 2023 - Олена Максименко - Єва Фомичева

Від спортивної ходьби до ходьби по позиціях. Війна «Фізрука»

“У нас є боєць, із яким вам буде цікаво поспілкуватися! – кажуть у прес службі бригади. – Щоправда, зараз він після контузії, відновлюється вдома”. 

“Вдома” виявилося хаткою у Часовому Ярі, де, після взяття противником Бахмута, “прилітає” в режимі 24/7. Якщо відпочинок і відновлення військові знаходять у цьому “філіалі пекла”, то годі уявляти їхні “робочі умови”. 

Від спортивної ходьби до ходьби по позиціях. Війна «Фізрука»

Вулиці Часіка апокаліптично-порожні, ганяють лише вояки на “корчах”, та ще самотній бігун вимагає, аби його не знімали. Не видно навіть тварин. Чути постійні виходи і приходи, жодного вцілілого будинку. Фігури радянського меморіалу Другої Світової вбрані в синьо-жовті і червоно-чорні прапори. На стінах – графіті з Залужним та мотивуючі гасла типу “Часів Яр вірить у ЗСУ”. Ця розбомблена будівля в минулому слугувала штабом бригади. А в ще глибшому минулому – цехом. Покинуті швейні машинки досі нагадують про кращі часи. 

“Витривалість – це все”

Олег із позивним “Фізрук” зустрічає нас у затишній хаті. Підтверджують позивний тренажер для греблі всередині та саморобні бруски і турніки надворі. Господар частує кавою та історіями.

Фізрук – професійний спортсмен, 11 років займався легкою атлетикою, а саме, спортивною ходьбою. Був у складі збірної України, виступав на чемпіонатах. Закінчив Харківське державне вище училище фізичної культури №1 за спеціальністю тренер-викладач. Згодом закінчив Військовий інститут танкових військ, служив у Десні командиром взводу, в 2019 перевівся в 93 ОМБр “Холодний Яр” на посаду начальника фізичної підготовки і спорту. Там вишколював особовий склад, проводив змагання та інші спортивно-масові заходи.

“Зателефонувала сестра, каже, що твориться?! – згадує він 24 лютого. – У батька день народження 25 лютого, ми хотіли поїхати поздоровити його”. 

Але замість сімейного свята довелося бігти в частину – уже були перші зіткнення на кордоні. Начальник штабу поставив задачу бути старшим колони, що доправляла «Нлави», «Джавеліни» та особовий склад. Їхали на Сумщину, в Охтирку. Саме там бригада вступила у бій.

Він зазначає, головне у війську – витривалість. Військовий може бути сильним, але не витривалим, тоді його надовго не вистачить. 

“Витривалість – це все, – наголошує екс-спортсмен. – Це ти можеш з великим грузом пройти велику дистанцію, і витягнути пораненого. Швидше реагуєш на постріл, на вихід, швидше підеш від розривів, спасеш себе і свій особовий склад. Витривалість – це і реакція, і мислення зовсім інше”.

Підготовку новачків, що приходять у бригаду, він оцінює на “два з мінусом”. Запевняє: навіть в умовах війни можна і варто підтримувати форму та “прокачувати” витривалість. Кросфіт і робота з власною вагою доступні за будь-яких умов: 

“Робиш, два-три круги, відпочиваєш, два-три круги, відпочиваєш. Присідаєш, відтискаєшся, підтягуєшся, і так три рази на 50% від максимуму. Ну, тобто якщо ви підтягуєтеся 10 разів, то ви 5 разів підтянулися, присідаєте ви 30 разів, 15 разів присіли, якщо ви відтискаєтесь від підлоги 20 разів, то 10 разів відтиснулися. І так ви робите три круги. І цього буде хватати. Навіть просто зранку ставати і три підхода, відтискатися від підлоги”.

Мисливці за літаками

З 1 квітня Фізрук змінив спеціальність на “актуальнішу”. Тепер його основна робота – утилізація ворожих літаків. 

“Ми їхали з товаришем в Сумській області, це село Кириківка, – згадує він своє рішення. – І в нас на очах літак ворожий, коротше, йо*нув нашу “Осу”. Якось це було так епічно, бистро получилося, а ми тоді займались трохи волонтерством. Були знайомі, які волонтерку давали, потім розвозили по підрозділам. І я напарнику сказав, що хочу займатися тим. Він мене підтримав, і ми поїхали. Один полковник нас обучив по-бистрому, як користуватися ПЗРК, розказав нюанси”. 

Навчання тривало всього два дні. Набрав команду, і почав працювати. Справжні знання здобували уже “в полях”.

Перші завдання у новій ролі були на рідній Харківщині, під Балаклією, за 25 км від дому: “У мене така мотивація, місцевість трохи знав. Дім вцілів, там батьки живуть, все добре. Приходи там були, ракети стояли, і танкова бригада була, і… ну нормально, все без жертв”.

Здійснити постріл нескладно, значно більше зусиль вимагає пошук позиції і розрахунки. Умови роботи бувають різні. Військовий розповідає:

“Один раз СП-шка була піхоти, і ми там постріли робили. За піхоту трошечки вийшли. А так, завжди працюємо перед піхотою, на висотах. Вижидаємо, дивимося, як заходять (літаки та гелікоптери), координати відбиваємо. Всякі нюанси, ставим позначки на карті, дивлюсь, де вони розвертаються, по орієнтирами і таким чином приблизно оприділяю дистанцію. І всьо, потім уже дивлюсь, з якого місця я зможу їх дістати, виходимо до того місця, робимо пуски, і уходимо”. 

Розрахунок і очікування – це 95% роботи, і лише 5% – постріл. Результатів роботи вони майже не бачать, адже після пострілу треба якнайшвидше вшитися – ракети лишають по собі димовий слід, за яким стрільця може наздогнати “отвєтка”.  

Зараз ця робота ускладнюється обережністю ворога – той тримає дистанцію. 6, 7, 8 км – це “стеля”, і то, не для вітчизняних ПЗРК, а для партнерських “підгонів”.

Наступ на Авдіївці вніс свої корективи у правила гри. Задача Фізрука та його колег – в першу чергу, підтримувати піхоту. Ворог намагається підлетіти якомога ближче, помиляється і… підходить на відстань пострілу. 

Свою роль відіграють і особливості рельєфу – висоти і ями. Тут місцевість грає на користь ворога. Іноді на місце для пострілу неможливо дістатися через надто щільний вогонь противника. 

“Ну, нам би трошечки просунутись до деяких висот, щоб воно вирівнялося, – мріє він. – Якби трошки за Опитне, туди далі, до іншої траси. Це було б чудово”.

В арсеналі “ПРЗК-шників” – здебільшого американські “Стінгери”. За словами військового, хороша зброя, але якби ж хоч на кілометр більша дальність… Де-не-де українські вояки вистрілюють радянські “Ігли”: “Я чув від деяких військовослужбовців, що у них ще є Стріла-2”, “Стріла-3”, це взагалі!..”

“З Аланом запустили дві ракети – згадує Фізрук. – Його ракета пішла, моя пішла ракета. Ну, і тоді отак от збили. В Соледарі дві ракети я пускав. Одна пішла за літаком. Потім були в Бахмуті. Теж на розвороті ракета уходила за ціллю. Коли збили, було видно: ми зробили постріл, начинаємо спускатися, я був на 8-му поверсі, коли ми зробили постріл, і я вже збіжав на 5-ий, то я бачив – літак падає. Він упав і пілот катапультировався. Ну, я надіюсь, що його судьба обрічена”.

Про результати зазвичай дізнаються або з перехоплених переговорів, або з БПЛА.

Він розповідає про обставини отримання контузії: 

“Місце було, ми з нього вже робили кілька пострілів по літаках. Там і ПТУР, і міномет, і коротше, чого там тільки немає! Танка не хватає, щоб під’їхав постріляв. Ну робили постріли, все добре. Приїхали в ночну зміну чергувати, почергували, було два приходи дуже близько. І це мене якось здивувало. Метрах в 20-ти. А потім дньом… Ну там двіженіє піхота почала. У них зміна була мабуть на позиціях, вони почали ходити – дуже багато людей, машина приїхала, і почався хаотичний обстріл. Там, там, там… а потім конкретно видивились, де ми були. Там ще копали хлопці з 92-ої бригади бліндаж, і якось туди начали ложить, я забіжав у бліндаж, там у нас стояла наша одна установка. До мене ще забіжав військовослужбовець. І приход один чуть далі був, потім якось так різко бл*дь йо*нуло, і всьо. Нормально, ну просто наш бліндаж трошки розкрило. Всі живі, все добре. Ну дуже близько, метри 4. Спочатку все добре, а потім почалось. Нудота, блювання, головокружіння. Та, думаю, ще тиждень, і все буде добре”.

“Якщо тобі погано, згадай піхоту”

Він згадує часи ООС, коли бригада брала участь у змаганнях “Сталева міць”. Один із учасників біг “на характері”, ігноруючи колючку в пальці. Результат – запалення і втрата пів пальця. 

Згадує, як другові відірвало ногу, коли уходили в Соледарі після роботи по літаках: 

“Я біг перший, потім ще один хлопець, і він біг третій. І він наступив на ПФМ-ку. Спочатку незрозуміло, що случилось. Я думав, прильот міномету, тому що там міномет прострілював. Якраз ми найшли таке віконце, думав, все, перестаємо стріляти, зараз встигнемо втекти. І тут якраз пробіжали, “Пуфф!..” Я кинув рюкзак, визвав евакуацію, підбіг до нього, допоміг накласти турнікет… Він турнікет собі майже наложив, я дотягнув його. І коли ми почали йти, тоді почався мінометний обстріл. Перший раз положило так близько, що мені каменем по ногах ударило. Другий раз – перельот. Я розумію, що буде третій. Ну щас, ось він, якраз по нам. І він якось так пролетів стороною, промазав. Це ж такий самий момент був”.

Він згадує собаку, якого врятували з Вірнопілля, однак у Бахмуті його вбила російська ракета. Взагалі той період був особливим.

“Соледар, Бахмут – особливо в ті моменти, коли дуже тяжко було туди заїхати, – говорить військовий. – Тяжко було дуже зі зброєю, не хватало ракет, це капець, був хаос. І дальність позволяла, і все позволяло, не хватало ракет. Потім такий момент іще був, тільки виїхали з місця, де приход ракети був, приїжджаємо в друге місце, все нормально, тільки заїхали, поселились, я пішов помився, і якраз ракета прилітає – наша будівля, і 40 метрів друга будівля, і в ту будівлю. “Точка У”. І в мене тоді паніка, думаю, що таке, що з нами не так?! Це вже було в Часіку”.

Про один випадок він говорить – не інакше, як його вберіг ангел-охоронець. Тоді він спостерігав за боєм з вікна 7-го поверху:  

“Іде бій, стрілкотня, чути крики, там давай уходь, давай туди-сюди!.. Дивимося, наблюдаємо за горизонтом. І тут попадає в раму куля, і ось сюди, бах-бах, і в стіну (показує на стіні, біля своєї голови – ред.). Вона покотилась. Я отак от сидів біля стінки, і вона отак от попала. 5,45.  Думаю, нічого собі!.. Начав танк стріляти, був два проходи, щось таке, по ходу як “Тюльпан”, от тоді впечатлєнія такі були жорсткі. Забіжали в туалет-ванну, там засіли, і був приход “Тюпана” ще поруч, там аж труба піднялася. Це звичайно було прикольно”. 

Піхота працює на такій близькості від противника, що іноді трапляються переговори. Фізрук переказує жорстку історію від побратима, що відбулася під час штурмів у Соледарі: 

“Почали відкидувати, (ворога). І трошечки їх відігнали, привалили нормально. Ну і коротше почали з ними розмовляти. Один хлопець з Харкова, начав по-російськи з ним розмовляти, каже, а що ти, а ти откуда, а як, що. А там “вагнера”. Той каже, а я звідти. “Та в мене жена з Білогрода, давай, тіпа, йди сюди, здавайся”. Дивимося – підняв руки, йде. Підходить, наш віськовослужбовець каже, ти хто, він каже, я типу солдат Російської Федерації. Каже, понятно що, ти хто? Він каже, я “вагнер”. Каже, ти зек? Він каже, да. Каже, ну ми сьогодні зеків не беремо, і застрели його. Людина вже настільки пропитана війною… Застрелити, коли ти в бою, це азарт. Це такі моменти. Це в бою. А коли ти вже остив, прийшов домой, помився, розслабився, ти вже розумієш, усвідомлюєш, що блін, капець”.

В розмову вклинюється гупання арти. Господар далі згадує історії. У якості відпочинку виїжджає із побратимами на риболовлю. Ловлять коропа, карася. Визнає – найважче дається розлука з сім’єю. На Олега чекає дружина і 3-річний син. Однак він не дозволяє собі опускати руки. “Якщо тобі плохо, згадай про піхоту, стане краще”, – ділиться він своєю формулою спокою.

Особливості взаємодії з аборигенами

Особлива історія – це взаємини з місцевими. Як і всюди, тут трапляються різні люди. Приміром, власниця хати, де мешкають військові, відмовилася брати з них платню. А от поведінка сусіда Павла була менш однозначною. Зараз вояки підгодовують його і усіляко допомагають. Однак почалося сусідство з дрібного хуліганства: той облив машину соляркою і маслом та намагався підпалити. На питання, навіщо він то робить, той відповів: “Щоб ви знали!”

“А що знали, не знаю!” – сміється Фізрук. 

“Та ви пі*араси! Та ви сюда приєхалі зарабативать!..” – кричав він, коли хлопці прийшли розбиратися.

Тож йому влаштували “оздоровчі процедури”. Закинули його в машину і повезли, примовляючи, що “зараз завалимо і закопаємо”. Приїхали на ставок, кинули у воду і полякали.

Військовий згадує: “Я кажу, короче, тобі повезло. Ну бл*дь, нормально так його напугав. А він встає. Мокрий весь. Начинає раздіваться. Каже, дайте салфетку. Кажу, та яку салфетку?! Все, давай, домой пішком прийдеш. Він такий каже: “А є полотенце?” Петрович каже, немає. Він каже: “Ви чо гади, бл*дь?!” Йому по-барабану!”

Наступного дня сусід прийшов миритися. Казав, що начудив по-п’яні, і більше не буде.  

“Він тут нормально, як вип’є, і заряжає, – зі сміхом говорить Фізрук. – А я йому сказав, якщо як побачу, що ти ще п’єш, будеш як Ісус на хресті. Кажу, на заборі тебе приб’єм. А він потім проходить за три дні і каже, там в мене день народження, можна, я бухну? І все, і ми так почали дружить. Він нам щось там принесе. Телефон там підзарядить просить. Кажу, що ти, Паша? Та нічо. Каже, у вас немає вєщей теплих? Та єсть… Ну, дружимо, коротше”.

Однак деякі історії мали присмак зради.

“Може, вона мене почує, ця жінка, нехай їй ікнеться, – говорить Олег. – Коротше, ми були в Соледарі, і піднімалися на 5-ий поверх, і там працювали. Ну як, ми там більше дивились. Треба було спостерігати. І жінка одна вибігала, що ви тут робите? Ну ми сказали, що все буде добре, все нормально”. 

У квартирі, де вона жила, вибило вікна і двері. Жінка скаржилась, що в неї немає їжі, нарікала, що в неї катаракта. Військові допомагали. Давали їй тушківку, цигарки, замовляли ліки для очей. 

“І вона там вічно гнала бочку на “вагнерів”, типу, вони пі*араси, коли ви їх уже виженете?! – розповідає військовий. – Проходить час, і я дивлюся, вона в тік-тоці з “вагнерами”, тушонка наша. Каже: “Ми мальчиков ждалі, ми іх ждали на Новий Год, а оні нє прішлі”. Мені тоді якось… реально стало не по собі. Бляха-муха. Ми її там кормили, давайте я вас вивезу. Давайте вам гроші зніму. Давайте то, давайте сьо. Ну ми її дуже багато помогли. Ми ще побачимось може!”

Інша мешканка Соледару вибігла до військових з претензіями: “Што ви здєсь дєлаєтє? Документи, бистро документи!..”

“Ну ми, звісно, її зразу виставили, показали, що так не надо робити, – згадує Фізрук. – Я перевірив її документи, і вона пішла. Вона спустилась вниз, приход 152, її вбило. І так її зразу місцеві і закопали в тій ямі. В дорожку завернули, хрест із дошок збили”.

Перевірити світогляд людини нескладно. Одна жінка, що працює у магазині Часового Яру, все запитувала військових, “коли ж ви їх нарешті виженете”.   

“Я кажу, ну, стараємося, не все так просто, – говорить Олег. – “А што там, рєально музиканти ідут?” – це ще “вагнера”. Я кажу, та ні. Кажу, ви знаєте Залужного? Вона: “Нєт, нє знаю!” “А Пригожна знаєте?” “Конєшно, знаю!” Всьо понятно, бл*дь, до побачення”.

Звісно ж, “ждуни” – це не лише про східні регіони країни. Це явище взагалі не має географічної прив’язки. Фізрук згадує епоху великого спорту і тренувань, коли він був в українській збірній. Тренування зазвичай відбувалися в Криму. В одного з тренерів була дружина, котра не мала стосунку до спорту, однак їздила разом із чоловіком. Коли ворог захопив Бахмут, жінка зібрала речі з Білої Церкви і поїхала в окуповане і зруйноване місто.

“Просто, бля, що у людей в голові?! – дивується Фізрук. – Як от їхать з Білої Церкви?! Чи так в Росію хотілося?! От чесно, у мене просто не укладється в голові! Чо ти раніше туди не звалила, коли їздили на змагання, на збори? В Мордовію ту моталась там, в Чебоксари…”

Друзі, що стали легендами

Багато спортсменів, із якими тренувалися за кращих часів, уже загинули. Саме перед повномасштабним вторгненням були виступи по кросфіту. 

“Ну, пройшли змагання в бригаді, і військовослужбовці з 1-го батальйону зайняли перше місце, – згадує колишній спортсмен. – Вони вчотирьох виступали. Ну і якби порозмовляли з комбатом тодішнім, він не проти, щоб вони їхали виступали. Ну, ніхто не думав… А потім началась така двіжуха, і вони всі четверо загинули. По-моєму, одному навіть дали Героя України. Тоже один хлопець, футболом займався, в мене виступав. Загинув прямо на очах. Ми проїжджали, а їхня машина працювала, я бачив приход прямо в неї. Ну, я бачив, як вона вже взірвалася. Такі моменти”.

Ще одна втрата, яка йому болить – це розвідник “Сакура”, Олександр Фештрига. Доброволець, що воював з 2014, і повернувся у стрій після важкого поранення і втрати ока.

“Він був моїм інструктором, – згадує Фізрук. – Тоді Іван Іванович настояв, щоб його дали в розвідтору. Ми так плотно спілкувалися. Звичайно, він мощний, такий прикольний чувак. Він, короче, до цього був в розвідці. А потім я прийшов у бригаду начфізом, він уже був інструктором з фізпідготовки, і ми з ним познайомилися. Ми дуже добре спрацювались в плані фізичної підготовки, у нас треніровки були, готували команди. І у нього там такі поранення були бешенні. Куля в голову залетіла, пів кулі через око вилетіло. Там одна осталась, пів ноги вирвало йому. Я кажу, що ти, Саня? “Та, всьо нормально! Я на цій війні не погибну!” Ну він такий відданий, як собака був. От якщо ти десь з ним поскандалиш, утром виходиш із квартири, і він уже стоїть зранку, вже в 7 годин, чекає: “Що, здоров, командир, як діла? Що там? Коротше, все, що там було, давай… Все, там нормально. Що, сьогодні біжимо?” Я кажу: “Да, біжимо, пропоную біжати на Москву!” (сміється – ред.)”. 

До повномасштабки Сакура готував команду з боксу. Фізрук згадує, як він умів мотивувати:

“Сталева міць” змагання були. І там надо було 400 метрів повзти, по піску там, і ми повземо. Він водою обливає – “Давай, давай, давай, командире!” Я виступаю, і зі мною три срочника. Такі мощні пацани, той, що палець одрізали одному. Каже, давай, все, молодець, давай, давай, іди повзи, або здохни нахрін!”. 

Пізніше Сакуру знову перевели в розвідку. Фізрук хотів його забрати. 

“Мені ще комбриг каже: “Може, ти забереш Сакуру? Ну, хвате вже. Він в розвідці був вже”, – згадує військовий. – Жалію, що його не забрав. Він би мені дуже пригодився. Докоряю собі. Ми тоді з ним зустрілись, кажу, Саня, давай до мене. Він каже, ти розумієш, у мене люди там… Я кажу, ну що, люди, найдуться другі люди. Він каже, та ну так, все, у мене і нога болить. І ми мали його забрати. Потім проходить буквально день, ми з ним зустрілись вже в Барвінкове, поїли супу, посиділи, він поїхав і всьо. І на другий день загинув. А так би от блін, чуть-чуть би, і його забрали!.. Треба було б просто не відпускати, настоять на своєму, щоб він оставався, щоб він був. Бля, щас би вернуть це все, все по-другому. (довго мовчить – ред.). Але нічого не зробиш”. 

“Ну, Дай Бог, переможемо… – зітхає він. – Но втрати ще будуть. Нічого будем надіятися, що… Бля, наї*ашем, коротше так, щоб вони, знали!.. Надовго!”

Екскурсія по коморах

Відзначає – противник швидко вчиться і переймає їхню тактику: “Ну, сильна країна… У них все є. Ми, бл*дь скільки воюємо, ще не поставили свої заводи на військові рейки!” 

Зрештою, Фізрук встає і пропонує нам “екскурсію” по коморі. Показує трофейний “Шмель”, ПЗРК, тубус від “Ігли”. 

“Це як би наглядне пособіє для військовослужбовців, які приходять тут навчатися, розкажемо, як працює, що, де, – пояснює “екскурсовод”. – Це наш. Це теж ми будемо допрацьовувати. Це трофеї. Ми допрацюємо, щоб з хвостиків скидувати… Це теж пі*арські, з Ізюмського напрямку. Це ВОГ-17, перероблений. Це наші, називають їх “американкою”. Теж їх переробляємо, теж під скид. Оце каски їхні, ми забрали. Можемо вам одну подарувати. Ось, стоїть, прострілена”.

Ми приймаємо подарунок, аби потім передати його в музей. “Бонусом” до каски розміру “L” додається фляга радянського зразка. Вона порожня, всередині пахне бензином. Господар демонструє імпортні зразки ПЗРК, а також російську сокиру:

“А це теж топор трофейний, кстаті, він дуже чьоткий, вообщє! Ми подарували його Миколайовичу. Знайшли прям біля 200-го”.

Поки Фізрук відновлюється і не бере участь у війні, боротися доводиться з мишами. Навколо столів розкладені липучі пастки. У їх ефективності переконалися, коли випадково поставили туди сумку, а потім собі на коліна. Липкою масою було вкрите все. Олег признається – хоча миші й дошкуляють, йому шкода дивитися на страждання гризунів, що попалися в пастку, і він намагається їх одразу добити.

“Ну воно живе, все таки, – говорить він. – Ми за добу впіймали більше 30-ти штук”.  

Зізнається – вчора тут було особливо гучно і неспокійно: “А в мене ще якраз контузія, і в мене такий якийсь страх, бляха-муха, думаю, може в погріб піти…”

По сусідському Іванівському зараз постійно працюють ворожі FPV-дрони. А нещодавно за дві вулиці звідси від приходу загинули хлопці. 

Жити в цікаві часи

“Може таке бути, що ніякої двіжухи, просто проїжджали, там 5-6 кинули і попали, і все, – говорить він. – От воно так як правило літає – “Орлан”, або “Зола”, ще щось – “О, дивіться, двіженіє якесь! От давай туди, 3-4 кинемо бах-бах-бах, оп, попалися”. Це ну, так само, як у нас тут було. Може всяке буть. Вже так привикли всі до войни, якщо чесно… Я вообще вже скільки – з 17-го року, з 18-го в військах, завжди форма, і тебе на гражданкє толком немає. Капець просто. Ну нормально, що, надо тянуть… А вобще в армії служить подобається! Багато інтересного. І ми живемо в дуже цікавий час, дуже цікавий!..”

Він говорить про те, що треба змінювати ставлення суспільства до військових. Наводить приклад свого товариша Саші, що втратив кінцівку та їздив на протезування до США. Там людям по формі на вулицях кажуть: “Дякую за службу!”   

“Він каже, блін, Олег, у них просто менталітет, це все по-другому, – ділиться Фізрук. – Ну так само і у нас повинна бути філософія, що військові – це дуже круто, класно, поважно. Піти служити – не так просто. Щоб у нас була армія боєздатна, щоб був відбір, щоб ти з себе мав щось представляти, якесь IQ мінімально. От тоді у нас буде армія”. 

Він уточнює, що це все буде доречно у мирний час. Зараз, за часів активних бойових дій, звісно, беруть усіх, хто вміє тримати автомат. Хто не вміє – теж. Але в майбутньому важливо міняти систему, аби армія ставала елітною.

“Щоб співбесіда була, як на роботу беруть людей, кожен працедавець хоче взяти нормальних людей до себе, щоб вони відповідали якимось критеріям! – розмірковує військовий. – Щоб фізо здавали. Я вважаю, що треба, щоб військовослужбовці проходили два місяці курс молодого бійця. Щоб ти просто служив, з тебе не те, що знущалися, але фізнагрузки регулярні, робив щось, вчив тактику, і ти розумів, а надо воно тобі, чи не надо. Щоб ти міг піти. Повірте, у нас тоді буде така боєздатність! І військовослужбовці повинні хорошу заробітну плату мати. Хай він йде за гроші, хрін з ним! Але він виконує свої обов’язки. У нього дружина, діти, він повинен забезпечувати сім’ю. Він старається, він іде до цього, все, нормально. І тоді буде все добре. І людина, яка служить – от тобі, будь ласка, житло, соцпакет…. Ти боїшся це втратити!”

Він знову повертається до проблеми фізичної підготовки – як серед військових, так і спортивної культури загалом. Наприклад, у боях за Кліщіївку бійцям доводиться долати пішки, з великою вагою, значний кілометраж.

“Це не АТО, де приїхала машина, вигрузили в окопи, сіли, пробіглися, – наголошує Фізрук. – Він приходить, дядько, бл*дь, падає, і він фізично слабкий, і все, йому нічого не треба, він упав, яка там війна, він устав”.

Він зазначає – взагалі українське населення не дуже фізично розвинене: 

“В нас мають майданчики ці, бляха, всюди, у кожному селі, в кожному районі безплатно тикати-тикати. А нас їх строять, щоб тільки гроші спи*дить. Один тренажер стоїть 20 тисяч, за нього там 30 валять, відмивають, розумієте?! Треба робити, щоб спорт – це модно, це круто. Це просто реклама йде, все, фоткай, ось там займаються, там якесь одне, там щось друге, і все воно буде потроху прищеплюватися до населення. Повірте, через 15 років воно дасть свої плоди. Це однозначно”.

За його словами, жовті тренажери, що зараз активно розставляють у багатьох дворах, призначені для реабілітації. Тож саме тому мінімально підготовленій людині робити там вправи легко і нецікаво. 

Зізнається: мріє поїхати в Буковель і покататися на лижах. Адже ніколи раніше на лижі не ставав.

Неподалік столу, де ми спілкуємося, пробігає миша. Один із військових признається – миші – його фобія. Фізрук відповідає – гризунів не боїться, а от змій – так:

“Коротше, заліз в бліндаж, був обстріл. На карімат, все нормально. А там ще так дірка – чух-чух-чух – і вона вилазить!.. Я просто так сразу… Ну, повзи, ладно вже, х*й з тобою… Змія, сіра така”.

Визнає – страх змій і павуків поширений серед військових, котрі часто не бояться значно серйозніших загроз. Про це навіть йдеться в книжках про легендарних “морських котиків”, де в рамках підготовки і випробувань на стресостійкість у курсантів кидають змій та павуків, і спостерігають за їх поведінкою.   

Зараз Фізруку досі не можна фізичних навантажень, однак він нарікає, що без спорту іржавіє та закисає. Аби протистояти страхові під час бою, намагається заздалегідь продумати максимум варіантів розвитку подій. Хоча всього передбачити. звісно, неможливо. Визнає – він навіть до контузії ставився легковажно, поки на власній шкурі не пережив ці головні болі.  

“Ну, треба займатися спортом, я одне скажу, – кілька разів повторює він. – Спорт – це сила”.

На питання про плани після перемоги сміється: “Це секрет”. Але точно буде далі займатися спортом та служити в армії:

“Служити далі, треба добиваться, йти до кінця. Вже взявся. Дай Бог, аби був живий та здоровий. Нам не можна програти! Просто розумієте, буде дуже тяжко, якщо це все залишиться, зупиниться. Бл*дь, вони сили наберуть знову. Вони пі*араси, вони ненормальні!.. Таких тільки перемагати треба. Однозначно треба відновити територію 91-го року. Тому що вони не зупиняться”. 