Фронтові ювеліри. Як готують снайперів біля лінії фронту

На полігоні гучно і людно. Звук пострілів гвинтівок різних калібрів змішується зі гуркотінням далеких “приходів” – бойові дій точаться неподалік місця тренування на Донеччині. Більшість курсантів – у балаклавах. Снайперів вважають елітою армії, однак зворотнім боком елітарності є підвищена увага до їхніх осіб з боку противника. Їх більше ніж інших намагаються вирахувати і знищити.

Frontliner завітав на тренування школи “Альфа-Браво”. 

Віктор Еланський, інструктор, фахівець із високоточної стрільби, на питання, чи можна його знімкувати, зітхає – можна, на жаль, уже “засвітився”. Хоча для людей його фаху і рівня це небажано. До 2014 року Віктор із колегами займався спортивним снайпінгом. Тепер готує фахівців у безпосередній близькості до фронту.

“В нас лише троє людей, але ми постійно тут, де є заявки від бойових бригад. Ми в основному або беремо з нуля хлопців, готуємо, або у нас приїжджають серйозні підрозділи на підвищення кваліфікації. Це і розвідка, це і Сили Спеціальних операцій. Ми працюємо з усіма. Основну тяжкість війни вивозять на собі саме фронтові снайпери. І якщо ми загальний рівень фронтових снайперів підвищимо хоча б на якийсь відсоток, це вплине серйозно на ситуацію на фронті. Так воно і вийшло. І в цьому сегменті ми сильно випереджаємо росіян”, – розповідає інструктор.

З початком повномасштабного вторгнення дехто зі снайперів розчарувалися у спеціальності і перейшли на ударні дрони. Мовляв, так нищити ворогів значно ефективніше за сучасної динаміки війни. Однак у “Альфа-Браво” переконані, що хорошого снайпера не замінити.

“Після кожної війни цю професію ховають, тому що щось нове з’явилося. Це було після Першої світової, після Другої світової, це було під час В’єтнамської війни, Корейської. Як тільки війна закінчується, про снайперів забувають. Як тільки починається, починаються крики, де наші снайпери. Без них ніяк. Наприклад, ті ж дрони в сильний дощ не літають, а снайпери стріляють за будь-якої погоди. І піхотного снайпера замінити неможливо. Звісно, дрони внесли серйозні корективи. Але при певних тактичних завданнях, снайпер незамінний. Снайпер за всю свою кар’єру не настріляє більше, ніж один артилерійський розрахунок за один день. Але снайпер — це хірургічний інструмент. Його постріл має щось змінити на полі бою. Кількісний настріл тут не важливий, важливий якісний”, –  пояснює Еланський. 

У якості прикладу він наводить епізод оборони Бахмута, коли снайпер зупинив наступ на район, де українські захисники були максимально виснажені. Було багато 300-их і відчуття, що це кінець. Було необхідно триматися до ротації. 4 влучних постріли снайпера “працевлаштували” всю наступальну команду противника: їм довелося негайно виносити своїх. В цей момент наступ закінчився, за цей час на позиціях ЗСУ відбулася ротація, евакуювали своїх поранених і позицію утримали. 

Інструктор Еланський пояснює: 

“90% роботи снайперів – це спостереження, розвідка, наведення артилерії, і тих же FPV-дронів. Вони знижують дуже серйозно бойовий дух ворога. Адже в нас активних ділянок, насправді, не так багато, у нас 1000 км з гаком лінії бойового зіткнення, а активні бойові дії ведуться тільки на кількох ділянках. А на всіх інших ділянках ворог теж сам себе не застрелить!.. Один із прикладів був на Куп’янському напрямку, коли наш снайпер застрелив російського з 800 метрів, один постріл лише. Але що відбулося? Вся лінія фронту з тієї сторони, всі орки одяглися в бронежилети і в каски. Один день! Ось це робота снайперів. Загнав їх в зону дискомфорту, вони зрозуміли, що тут не курорт, що тут вони прийшли на чужу землю, і тут їм не раді. І просто так це не закінчиться. Потрібно виходити звідси або 300-ми, або 200-ми. Якщо пощастить, в полон”. 

Окрім кваліфікації снайпера, другою складовою успіху є вміння командування застосувати цей тонкий інструмент. Поява FPV-дронів ускладнила і виходи, і заходи снайперів на позицію. Необхідні фахові навички змінюються, розвиваються разом із новими технологіями. Змін зазнає й навчальна програма. Застосовуються і костюми, які “не бачать” тепловізори, змінюється час виходу і входу на позицію. Ставляться інші бойові задачі: якщо хороша позиція, немає сенсу “палити” її пострілом. Більше інтересу до розвідданих.

Еланський вирізняє три спеціалізації снайпера:

“Є марксмени, є снайпер-розвідник. І є нова категорія, новий дивізіон, який ми ввели, це антиматеріальні гвинтівки великих калібрів. 4 гвинтівки ми такі привели в бій, прописали їм балістику, підготували стрілків, і один з батальйонів, в якому вони служили, потрапив в дуже важке становище. Там вже було багато 300-их, і майже оточення, вивести їх було практично неможливо. І 4 снайпера з висот цими гвинтівками простріляли дорогу і дозволили батальйону без втрат здійснити вихід і ротацію. Тобто 300 врятованих життів. Хлопців поставили до нагород. Вони їх заслужили”.

Ще одна історія успіху – марксмен, що застрелив 28 ворогів під час одного бою з гвинтівки українського виробництва UAR.

“І таких випадків дуже багато, коли великі настріли, – запевняє Віктор. – Ця війна перевернула все на світі! Раніше вважалося, що снайпер має довго ходити, шукати цілі, потім лежати в засаді, щоб зробити один постріл, а тут він виходить на один вихід, у нього відстріляно 70 патронів, десяток чи два уражених цілей. Але це марксмени. Такого раніше не було. Тепер це застосовується масово. Один із підрозділів знаходився взагалі в лісі, там нічого не видно, 100-150 метрів проглядається. Ставлять тепловізіонний приціл, і снайпер з однієї позиції, коли вночі поліз ворог, ліквідував 7 ворогів одразу”.

“Хочеш підготувати 2-х бойових снайперів – підготуй 10”

Розмову глушать чергові постріли курсантів – працюють на 100 метрів. Інструктори спостерігають у біноклі. Після серії пострілів курсанти йдуть до мішеней фіксувати результат. Вище на пагорбах, у соснових посадках, інша група у “кікіморах” відпрацьовує маскування. Для відпрацювання роботи з тепловізійною насадкою вигадали лайфгак: під гонгами, що слугують ціллю, викопують яму, куди кладуть металевий ящик від патронів. У нього насипають вугілля для барбекю і розпалюють.  Потік гарячого повітря просто нагріває гонги, і він світиться, як світлофор вночі.

“І ми вдень стріляємо, як вночі. Є зворотний зв’язок і аналітика. Ми бачимо промахи, корегуємо. Тобто це така школа найсильніша виходить. Ціна питання 50 гривень, мішок вугілля для барбекю. І можна цілий підрозділ готувати цілий день”,  – пояснює Еланський.  

Навчальний курс триває 21 день, однак інструктор визнає: цього критично мало, аби підготувати фахівця. В ідеалі на підготовку мав би йти щонайменше рік, однак нині армія не може дозволити собі такого. В “Альфа-Браво” знайшли вихід — розробили систему навчання, що націлена на запуск процесу самонавчання. 

“Тобто ми не стільки даємо знання, скільки розуміння процесів, які відбуваються. І за ці дні ми напрацьовуємо певні поведінкові алгоритми, як спосіб життя. І після цього курсу у снайпера є всього два агрегатні стани. Або він виконує те, до чого тут звик, і починає постійно рости і розвиватися, чи він на все забиває і деградує. Може бути 10, 20, до 70-ти осіб у нас доходили групи, ми чітко розуміємо, що з 10-ти чоловік якщо 2 снайпера потім відбудуться на фронті, це хороший результат. Тому що – це штучний товар, по суті. Якщо хочеш 2 бойових снайпера, які будуть кошмарити цілую лінію фронту, то однаково добре підготуй 10. Ми просто закатали рукава і почали робити цю роботу”, – розповідає інструктор.

З однією з крупнокаліберних гвинтівок саме вправляється курсант. Він цілить не по гонгах із мішенями, а по великих каменюках та шматках бетону. Бронебійний патрон перетворює ціль на хмарку пороху. Віктор пояснює: це класична гвинтівка снайпера-розвідника, її зона ефективного вогню – 1000-1500 метрів:

“Коли ми формували цю школу, ми проаналізували середнє використання цих гвинтівок. Воно по фронту десь 700 метрів. Ти ж підходиш близько до ворога, потрапляєш під зустрічний вогонь, можеш загинути. І ми зрозуміли, що треба зосередитись на тому, щоб створити безумовну балістичну перевагу над ворогом. Виграти ці метри для наших хлопців, щоб вони могли реалізувати все, що ця гвинтівка дає. Тобто ця гвинтівка має таку зону ефективного вогню з різними патронами. Там трохи менше, трохи більше – залежить від БК. Але це її робота. Вона багато може, але вона і багато вимагає від стрілка, для того, щоб реалізувати її потенціал. А хлопці вітер не вчать, балістику так собі прописують у блокноті. Вони розуміють, що взяти таку потужну гвинтівку, і на 700 метрів можна особливо не заморочуватися. А гвинтівка може рівно вдвічі більше, вона для цього зроблена! Але їй потрібен стрілець вдвічі кращий в цій ситуації. І от створити безумовну балістичну перевагу над  ворогом – в навчальну програму ми ввели”, – каже Еленський. 

Слабка підготовка, з якою приходять снайпери в “Альфа-Браво” – це пів біди. Інші пів біди – невміння дбати про зброю належним чином. У перші дні курсу влаштовують “день жестянщика”, коли проводять розбір і детальний огляд зброї курсантів. Під кожну гвинтівку пишуть протокол, що з нею треба зробити, як привести до ладу. 

Віктор сміється: 

“В наших негласних змаганнях – хто перший виколупає синю ізоленту! Що ми тільки не бачили! Нас вже здивувати нічим не можна. І тому давати освіту з матеріально-технічної бази треба. Снайпер має сам розібрати, зібрати, знайти причину, чому вона перестала стріляти. Гвинтівки всі час від часу перестають стріляти, через віддачу там все відкручується. Це нормально. Просто треба знати протокол дій, як це все визначити, як швидко це все полагодити”.

Найкраща снайперська зброя – у наших військах

Змінюється не лише манера роботи та навчання снайперів, а і їхня матеріально-технічна база. За роки війни вона стала кращою в рази. На початку війни українці перероблювали мисливські карабіни на снайперську зброю кустарними методами, і виходило незле. Забезпечували воїнів здебільшого волонтери. Зараз же єдине, чим їм доводиться допомагати, – це тепловізійні насадки.

“Снайперська професія уходить в ніч завдяки тим самим дронам – бодай вони були здоровими! А хороша тепловізійна насадка коштує в районі 200 тисяч гривень”, – говорить Віктор. 

На захисті України зараз найкраща снайперська зброя, яке є на планеті. Хоча і старі-добрі СВД досі служать непоганим інструментом для марксменів, у силових структурах не бракує ані зброї свого виробництва високої якості, ані партнерської. Віктор Еланський переконаний, що у майбутньому музеї перемоги гвинтівка UAR-10 має бути одним із символів цієї війни:

“За кількістю виконаних задач – це неможливо порахувати! Це гвинтівка неймовірно вдала! Українська інженерна школа достатньо сильна. У нас декілька українських гвинтівок працюють від різних виробників, і вони всі прекрасні. І це дуже радує”, – коментує він. 

Ще один здобуток вітчизняної інженерії – крупнокаліберна гвинтівка “Alligator”. Її патрон пробиває 16 мм броні і потім вибухає як граната. На відміну від інших гвинтівок такого калібру, “Alligator” пробиває не лише стару, а й сучасну російську техніку. 

“Ця гвинтівка має неймовірно високу бойову ефективність, – запевняє інструктор. – Тобто, це новий критерій. Її важко заносити-виносити на позицію, але ті тактичні задачі, які вона вирішує на фронті, вони переважають будь-які мінуси. Так, вона важка, але вона з глушником. Це фактично кишенькова артилерія, яка безгучно стріляє. І це зробили наші харківські інженери”.

З інших гвинтівок, що полюють на “крупну рибу”, це “Торт” і “Десерт”. Вірніше, це альтернативні назви, вигадані українськими снайперами. В оригіналі ж це – американський Desert Tech і польський WKW Tor. Інструктор демонструє “десертний” патрон: 

“Він бронебійно-вибуховий. Пробиває 16 мм броні, і всередині вибухає як граната. У мене хлопці теж прикордонники, підготовлені з минулих курсів, на Бахмуті закривали цілі ось з цієї винтовки на 1500 метрів, 1200 метрів. По живій силі, яка ховалася в багатоповерхівках. Естетичного мало, звісно, коли такий патрон прилітає по біоцілі. Він її рівномірно розподіляє по всім стінам. Так вона деморалізує тих, хто лишився в живих. Виконували хлопці ці завдання. Теж поставлені до нагород”, – розповідає Еленський.

Серед інших гвинтівок, що несуть службу в ЗСУ, це американці Ruger та Barret MRAD. Перша не стоїть на озброєнні офіційно, її “підганяють” волонтери. На відміну від Barret.  

“На сьогоднішній день, це на Олімпі якості гвинтівок, вершина. Що мені подобається, що наша армія не купує дешеву маячню. Тобто, якщо щось сюди приходить, то це грамотне і зважене рішення. Є реальні спеціалісти, які приймають рішення”, – переконаний інструктор. 

“Найважче розуміти, що це нескоро закінчиться”

Прибувають нові курсанти. Ті, хто тренувався раніше, роблять паузи, перекурюють, п’ють воду. Із шипінням відкривають банки з енергетиками. Одна зі снайперок погоджується поділитися враженнями з заняття та своїм досвідом – звісно ж, анонімно. Катя (ім’я змінене) не знімає кікімори і не випускає з рук свою “Юарку”.

“Сьогодні ми вивчали маскування, плюс потім у нас буде стрільба на 100 метрів, – говорить вона. – Ми перевіримо свої оптичні прилади, чи правильно б’є гвинтівка. Як правильно лежати, вибирати собі позицію, як закривати свої, наприклад, руки, як маскувати лице – отакі моменти. Якщо ти вибрала позицію, ти не завжди можеш побачити, наприклад, свої ноги, зброю, ти не завжди можеш побачити якісь нюанси, які можуть бути на тобі. Наприклад, пристебнутий ніж може блищати, потрібно це враховувати, я звикла носити завжди собою ножик, а на дистанції він досить дає великий блік. Інструктори ходять, дивляться наші позиції, вказують на помилки, фотографують. Ми аналізуємо це все”.

Вона переконана – навчання снайпінгу не закінчується ніколи: 

“Немає якоїсь планки, якої ти можеш досягти і сказати – все, я майстер. Ти постійно розвиваєшся, дізнаєшся щось нове. Якийсь маленький нюанс, але він відіграє важливу роль, і це завжди якийсь вищий рівень для тебе”, – говорить снайперка.

У війську дівчина вже більше 5-ти років, однак на бойовій посаді – від початку пономасштабки.

“Я була на посаді спортивній, скажімо так. Їздила, виступала за Державну прикордонну службу, більше приділяла увагу спорту і змаганням”, –  згадує вона.

Одним із факторів, що змусив переглянути власну роль у війську, стала загибель на війні близької людини. Катя розповідає – в армії спортсменів поважають, однак саме в снайпінгу навіть людині з доброю  фізичною підготовкою непросто:

“Дівчатам досить нелегко це все подолати, наша фізіологія відрізняється. Друге, що потрібно мати, це кмітливість, фантазію в плані того самого маскування, як це все правильно зробити, гарно проявити якусь ідею, так само, як там замаскувати зброю, як вибрати позицію, такого плану”.

“Льожку” снайпер готує з розрахунку до 8-ми годин орієнтовно, однак їй так довго не доводилось лежати. Але 90% смертей снайперів стаються на етапі входу на позицію, або виходу з неї. Дівчина признається – обережним слід бути не лише на полі бою, а й у тилу, особливо коли заїжджаєш у Донецьку область:

“Ти зразу розумієш, що ти в зоні, і будь-де небезпечно, потрібно бути акуратним. Є люди, які можуть здати, де ти проживаєш, можуть побачити, наприклад зброю, яку ти несеш”, – розповідає снайперка.

Вона переконана, що снайпінг завжди буде ефективним, однак новітні технології не варто ігнорувати, а варто адаптовувати під свої потреби:

“Снайпери теж будуть працювати з дронами. Наприклад, один лежить, другий коригує, може запустити дрона і спостерігати через дрон”.

Вибір вигідної позиції – це завжди про фантазію, а також про наявні засоби: “кікімори”, триноги, мішки. У міський бій легше зайти, натомість зайти на позицію в чисте поле – це неабиякий виклик. Снайперка згадує, що у перші приїзди з війська додому було важко адаптуватися: 

“Ти йдеш по формі, на тебе люди дивляться, обертаються постійно, якщо вони напідпитку, то це взагалі окрема історія. Я взагалі не переношу алкоголь, я його не вживаю, і не люблю людей в стані алкогольного сп’яніння. Тому це досить так дивно відчувається. Спочатку ти не розумієш, потім ти якось трошки від цього відходиш. Людям потрібно як-не-як відпочивати. Але людям теж потрібно мати межу в цьому плані. Тому що якщо ти постійно випиваєш, гуляєш, не донатиш, ніяким чином не допомагаєш, то питання часу, коли закінчиться ця війна, і чи прийде вона у твій дім”,– каже снайперка.

Попри те, що у її підрозділі дружня атмосфера, і робота їй до душі, після перемоги лишатися у війську Катя не хотіла би. Все ж, на її думку, в армії бракує свободи.

“Плюс я хотіла подорожувати по світу, хотіла б ще раз поїхати в Іспанію, Фінляндію, Америку. Дуже багато країн, де я ще не була і де я б хотіла побувати. Світ великий! – говорить вона, і з сумом додає: – Найважче, мабуть, розуміти, що це нескоро закінчиться. Тому що ти робиш великий вклад в це і ти не розумієш, де межа, і чи ти взагалі доживеш до цієї межі”.