Хроніки Амбера за мотивами буднів 42-ї артилерійської бригади
“Боги війни” багато курять, п’ють каву і енергетики, дивляться відоси у перервах між роботою. У них не буває вихідних, відпустки – рідкість, однак бувають проміжки вільного часу між задачами. Їхнє завдання – робити окупантам “вогник”. Для багатьох із них єдиний повернутися додому – знищити ворога. Адже чимало артилеристів 42 ОМБр родом саме з окупованих територій.
Зима обертає дороги на Бахмутському напрямку на непролазне місиво напіврозталого снігу й чорнозему. Автівка довозить нас до перехрестя в полях, а далі пішки. Деякі “нори” – це бліндажі, де живуть військові, інші – облаштовані як капоніри для самохідних артилерійських установок 2С1 “Гвоздика”. В окремій “норі” зберігаються снаряди та відстріляні гільзи від них. Свої “апартаменти” має і броньований автомобіль Roshel Senator канадського виробництва.
Donbas Frontliner провів день із артилеристами, дізнався про особливості роботи, ситуацію на ділянці фронту, а також їхнє дозвілля.
“Амбер”, прийом, – говорить рація. – Оновити медіа, оновити температуру снарядів. Бути в готовності до роботи”.
“Амбер” – це одна з позицій артилеристів, назву якої вигадав, хтось зі знавців класичного фентезі на згадку про “Хроніки Амбера” Роджера Желязни, циклу романів про єдине реальне місто серед безлічі віддзеркалень.
“Ангел”, який наводить арту
Перше, що впадає в око у бліндажі – це гітара. “Хтось грає, чи так, для декору?” – цікавлюся. “Граю!” – каже один, і, без зайвих вмовлянь, бере інструмент і виконує пісні Вакарчука, Скрябіна, а також власні. Пригадує – за кращих часів грав на бандурі.
Вадим – так звати музиканта – має позивний “Ангел”, отриманий ще під час інших воєн – у Counter-Strike. Він – батько трьох дітей. Старшим 12 років і 8, наймолодшій донці нещодавно виповнився рік. Вадим мав право не воювати, однак каже зі стриманим смутком: “Але хто, як не я?”
Про дітей “Ангел” згадує постійно. Йому болить, що не бачить, як росте малеча.
На війні – Вадим навідник “Гвоздики”. Ефективність установки 15 км з гаком. Головне, щоб вистачало снарядів. А вони в дефіциті, хоч є різні – як старі, радянського зразка, так і імпортні. З других переважає “гуманітарка” з Пакистану. Також стріляли польськими і словацькими снарядами. “Та якими завгодно!” – кажуть хлопці. А от сучасних українських у підрозділі не бачили.
Тим часом одягу, спорядження та продуктів вистачає, кажуть військові. Водночас виникають труднощі з ремонтом авто – на цих бездоріжжях вони виходять з ладу швидко, і часто доводиться чекати на відновлення, або ж просити допомоги з транспортом у суміжних підрозділах.
Свій робочий процес “Ангел” описує так: “Керівництво нам надає цілі. Бігом одяглися, і побігли до роботи. Поки ми добігаємо, командир батареї повністю опрацьовує матеріали, дає вже нам точні координати”.
На питання про те, які цілі вважаються найважливішими, навідник іронізує:
“За які медалі дають!”, – показує на телефоні фото своїх нагород.
Йдеться, найперше, про колони та скупчення ворожої техніки. Один з останніх здобутків, яким пишаються в підрозділі – трійка ворожих САУ та “Піон”.
Команда до роботи може прилетіти будь-якої миті – як вдень, так і серед ночі. Ані для “Гвоздики”, ані для її екіпажу не важать жодні інші умови. Тож ж часу на перекури і відоси не так і багато.
Навіть коли наразі немає цілей, багато зусиль забирає побут: заготівля дров, обладнання позицій, і, звісно догляд за “Гвоздикою”.
КАБи, дрони і миші
Бліндажем походжає кіт. Він також на службі – знижує рівень гризунів та виконує терапевтичну функцію. Хлопці люблять та балують мисливця, кажуть, що порівняно з попередньою зимою, поголів’я мишви в межах норми. Якщо гризунів не знищувати, страждатиме все, зокрема безцінний зв’язок – кабелі від “Старлінка” мишам до смаку, розповідають бійці.
Чути “вхідні повідомлення” – так військовий гумор охрестив прильоти. Неподалік бліндажа чергує ППО місцевого масштабу – двоє вояків, які спостерігають за небом і мають на озброєнні ПЗРК “Стріла” та кулемет. “Стріла” розрахована на збиття ворожих літаків та гелікоптерів, а кулемет на “дрібну птицю” – БПЛА. Артилеристи нарікають, що останнім часом ворожих атак дронами помітно побільшало.
“Ніко” – ППО-шник, один із охоронців неба. Немолодий чоловік, який соромиться камери й диктофона, обрав псевдо на італійський манер, бо колись жив і працював у цій країні. Зі “Стріли”, за яку відповідає, він стріляв лише на симуляторі під час двотижневих навчань. Разом із напарником, “Ніко” спостерігає за повітряним простором. У вільні хвилини “Ніко” згадує про дім та зітхає – не був там уже 11 місяців. Йому все обіцяють відпустку, але ніяк не дають – бракує людей.
Втім найбільшої загрозі ППО безсила. Значних збитків артилеристам завдають ворожі керовані авіабомби. КАБи бувають вагою 250, 500, 1000 і 1500 кг. Останній тип має лазерне або ж тепловізійне самонаведення та здатен пробити 3 метри залізобетону або ж 20 метрів грунту. В дійсності ця математика виглядає як глибокі вирви на місці приватних осель.
На щастя, попри вражаючі характеристики, ці вбивчі гіганти не відрізняються точністю, тож прямих влучань на цій ділянці фронту не траплялося. Однак стався випадок, коли оператори дронів, які були в укритті неподалік точки прильоту, дістали переломів й контузій.
Вадим “Ангел” згадує, як на Лиманському напрямку ворог “змалював” позиції артилеристів через те, що поряд необачно “запаркувався” танк – його екіпаж хотів перепочити. Вадим щойно вийшов “до вітру”, як почало крити:
“Так я в туалет перехотів іти… А ладно. Не сильно то таке спєшне…”
Туалетні історії під обстрілами – невмирущий пласт фронтового фольклору. Низка таких байок є у кожному підрозділі, навіть, якщо бригада зовсім молода.
Танк згодиться в хазяйстві
Аби вийти назовні, мене вмовляють вдягти гумаки – “тренд сезону” у цих краях. Будь-яке інше взуття безсиле перед болотами, на які перетворилися дороги. Деякий час мовчки місимо ногами багно. Таке пересування незвично швидко.
В іншому бліндажі більш людно, і набагато більш натоплено. У хлопців “сієста”. Вони поділилися історіями про “російський лендліз”, тобто про застосування трофейної ворожої техніки. Деякі машини їм передавали інші бригади. Багатий “улов” був на Київщині і Харківщині.
“Проходиш по селу, дивишся, у діда танк на подвір’ї стоїть. Кажеш: “Діду, а для чого тобі танк?” – “Та, у хазяйстві пригодиться!..” Там у бабки під столом міна стоїть, протитанкова, замість підніжки”, – згадує Андрій “Знахар”.
Позивний в юнака не випадковий. Свого часу він служив у морській піхоті, де лагодив змучені броніками спини – робив масажі. Побратими Андрія, вочевидь, вперше дізнаються цей факт із його біографії, тому питають чому ж досі не потрапили до нього на сеанс.
“Зараз вже руки не ті!”, – відмахується той, чим спричиняє хвилю реготу.
Однак штатна посада “Знахаря” має мало спільного з медициною – він механік-водій, гранатометник. До повномасштабки три роки служив за контрактом, що закінчився в листопаді 21-го, тож чоловік устиг зовсім недовго перепочити.
“24 лютого це все почалося. Я тоді збирав документи, мав підписати контракт з 10-ю гірсько-штурмовою. Я подзвонив до свого комбата. Говорю: іду “мобіком”. Він каже: “Добре, я тебе чекаю”, і 24-го вже ввечері я був в Коломиї, у 10-ці. А 3 березня вже на Київщині працювали. Але перший раз в машину сів. По факту, я вчився під обстрілом на вогневих. Перший раз мені було тяжко. А далі вже якось звик”, – згадує Андрій.
Розмову із “Знахарем” перериває голос із рації, який дає команду:
“Амбер! По двоє людей до гармати!”
Приготування до роботи
Текст i фото: Олена Максименко
