За кожною травинкою ховається смерть. Чому люди стають демінерами

Харківщина – одна з найбільш замінованих областей України. Землі, на яких колись рясніло збіжжя, нині густо всіяні мінами та нерозірваними снарядами, а за сухою травою ховаються розтяжки. Серед безкінечних полів з червоно-білими стрічками, що попереджають про мінну загрозу, трапляються й орані ділянки. Місцеві фермери та господарі ризикують, адже їм треба продовжувати жити і працювати на своїй землі.

Через замінованість на Харківщині повсякчас трапляються трагічні випадки. У ДСНС Харківської області повсякчас надходить інформація про загибель фермерів у полях. Серед таких і випадок, коли одразу у дві родини, які мешкають у невеликому селі (назву села не називаємо з міркувань безпеки — ред.) Чугуївського району, прийшли страшні звістки. У полі під час сіву на протипіхотній міні підірвалися двоє чоловіків: тридцятитрирічний Максим Гаврюшенко та сорокарічний Юрій Розуменко. Вони були сусідами, друзями та напарниками. Тепер одна поряд з іншою їхні могили на сільському кладовищі. 

Тетяна – мати загиблого Максима розповідає, що той був руками та головою у їхній родині. Старший її син Руслан – військовий. Він служив під час Антитерористичної операції, а у 2022 році знов повернувся у військо. Максим же залишився вдома з батьками під час обстрілів з російськими військами, які тоді окупували сусіднє село. Він облаштував буржуйкою погреб, що слугував родині укриттям і врятував, коли ворожий снаряд прилетів просто на подвір’я. Навіть під час інтенсивних обстрілів молодший син Гаврюшенков доглядав за господарством та їздив із балоном по газ. А незадовго до загибелі Максим встиг перекрити дах, раніше зруйнований артилерійськими обстрілами. Тож тепер матері усе нагадує про загиблого сина: машина, причеп, трактор, якими вже ніхто не користується, і цей дах.

“Найстрашніше – ховати дітей. Усе б віддала, щоб його повернути. Півроку промайнули наче хвилина”, – каже його мама Тетяна. 

“Ми всі знаємо чому ми тут”

Біля поля, що поросло сухою травою стоїть червоний знак “Обережно міни”. Трохи далі видніється шматок обробленої чорної землі. Втім, села, звільнені півтора року тому, не можуть повернутися до повноцінного життя допоки свою справу не завершать сапери. В них чимало робити: потенційно замінованими лишаються 570 тисяч гектарів території Харківщини. Тому демінери не зупиняються навіть зараз, коли росіяни щодня обстрілюють громади регіону, а неподалік відбуваються активні бойові дії. 

Розмінуванням займаються ДСНС, а також недержавні гуманітарні організації, серед яких The HALO Trust. Її започаткували у 1988 році в Афганістані – країні, де гуманітарне розмінування триває і досі. В Україні The HALO Trust запрацювала за два роки від початку російсько-української війни на Донбасі. З повномасштабним вторгненням Росії в Україну організація розширила програму, розмінувавши 3,5 млн квадратних метрів землі та вилучивши понад 20 тисяч вибухонебезпечних предметів у прифронтових областях.  

У місії The HALO Trust працюють насамперед демінери – фахівці, які займаються пошуком вибухонебезпечних предметів. За ними в поле виходять співробітники організації, які безпосередньо знешкоджують ці предмети. Загалом The HALO Trust налічує понад тисячу працівників, з яких третина – жінки.  

Оксана Красюк – демінерка, яка прийшла у цю справу, бо не хотіла залишатися осторонь війни. Зараз вона усвідомлює масштаби проблеми та хоче допомогти жителям села повернути свою землю. 

 “Ми усі знаємо, чому ми тут. Я жодного разу не пожалкувала, що стала демінеркою”, – пояснює Оксана.  

До повномасштабної війни Оксана жила у рідному Генічеську, що на Херсонщині, та працювала товарознавцем. З російської окупації вона виїхала у Велику Британію, але, зрештою, повернулась в Україну. Як і всі демінери, пройшла інтенсивне навчання і невдовзі вийшла у поле.

Щодня Оксана вдосвіта виїжджає з Харкова та прямує у село, де кожна хата, вулиці, поля та посадки становлять небезпеку. З місця, де працює демінерка, видно кілька барвистих вінків та синьо-жовтий і червоно-чорний стяги. За ними ледве видніється хрест, що нагадує про двох військових, яких під час звільнення Харківщини тут вбили російські протипіхотні міни.

Демінери виконують роботу за чіткою процедурою, ретельно обстежуючи одну невелику лінію землі за іншою. Кожна нова лінія, за словами Оксани, – це виклик, адже фахівці не знають, чого очікувати. Але найважче емоційно, зрештою, – побачити вибухонебезпечний предмет. На цьому полі жінка знайшла вже не одну “пелюстку” – протипіхотну міну.

“Важко, бо ти розумієш, що це щось небезпечне. Навіть якщо снаряд використаний, він не мав би бути тут”, – ділиться Оксана.

Кропітка робота

Фахівці починають з пошуку розтяжок, що часто трапляються на деокупованих територіях. Дріт такої міни ледве помітний у траві, а втім, робить небезпечними щонайменше 4 метри площі. У The HALO Trust кажуть, що шукати розтяжки найважче, адже вони непомітні у траві. Тож демінер має ретельно та максимально обережно перевірити кожну травинку. 

На цьому ж полі працює і демінер Андрій Рева. Він мріє колись розміновувати рідний Бахмут, тому і продовжує свою кропітку роботу.

На підготування безпечного для подальшої роботи проходу – чотири метри завдовжки та два метри завширшки – у Андрія пішло дві години. Пощастило, що на цій ділянці нещільна рослинність, бо за інших умов лише на один метр доводиться витрачати півтори години.    

“Стає важче через спеку, але нічого страшного, я звик до такої роботи”, – каже Андрій. Раніше чоловік виготовляв ножі та захоплювався малюванням під мікроскопом. Він годинами міг сидіти на одному місці за ретельним виконанням дрібного малюнку голкою. Набуті із цим захопленням уважність та скрупульозність тепер допомагають Андрію у справі демінера.

Коли демінери знаходять вибухонебезпечні предмети, вони викликають команду, яка їх знешкоджує. У випадку протитранспортної міни, група має впевнитися, що під нею немає інших небезпечних предметів. Ці ж фахівці вирішують, де саме знешкоджувати снаряд: на місці або на полігоні. У напівзруйнованих хатах біля цього поля вже ніхто не живе, але команда розмінування усе одно має обкласти міни мішками з піском.

Разом із демінерами у полі постійно перебувають операційні офіцери – фахівці, які планують розмінування та контролюють процес на місці. На Харківщині, зокрема, цю роль виконує Валерія Шумська. До команди The HALO Trust вона долучилася ще у 2020 році як перекладачка. Вона розповідає, що справжнім виходом з зони комфорту було навчання на операційного офіцера, що триває чотири місяці на Шри-Ланці, і лише тоді випускники дізнаються у яку країну їх відрядять.

“Когось направили, наприклад, у Камбоджу, залишають на Шри-Ланці. Мене повернули назад в Україну і, за іронією долі, я опинилася у місті свого студентства Харкові”, – розповідає Шумська.

За інформацією уряду України, для повного розмінування української території потрібно десять тисяч саперів. Тим часом The HALO Trust продовжує набирати та навчати нових фахівців, якими може стати кожен охочий.

 

Текст: Діана Делюрман; Фото: Яків Ляшенко