Сузірʼя «Антарєс». Собаки-пошуковці на війні
На більшості лап бинти. Хоча на завалах собаки працюють у спеціальному взутті, травм не уникнути, від постійної роботи вони не встигають гоїтися. Люди і собаки «Павлоградського пошуково-рятувального кінологічного загону “Антарєс”» – трудоголіки. Їх не застати вдома, вони постійно на викликах – то завали після прильотів, то звільнені міста, то окопи, де були бої, то реабілітаційні центри. Нам пощастило: сьогодні собаки готові познайомитися, показати, на що здатні, а люди – поділитися історіями.
Вони стали “зірками” новин і соцмереж після роботи на завалах у Дніпрі та в Запоріжжі. Однак почалася їхня історія з 2008 року.
Гра зі смертю
“Для них це гра, – пояснює Лариса Борисенко, керівничка і тренерка загону “Антарєс”, суддя міжнародної категорії з пошуково-рятувальної кінології. – Шукати живих – це весела гра. Коли 11 вересня в Америці трапилося лихо, собаки були навчені шукати живих, не знаходили і “випадали”. Коли знаходили тіла, зовсім “випадали”. Ці собаки не “випадають”, коли знаходять мертвих. Як не дивно звучить, для них це також гра”.
Загін названо на честь собаки, що увійшов у історію пошуково-рятувальної кінології України. “Перший собака пострадянського простору, який отримав за результатами кількох міжнародних атестацій право представляти Україну на чемпіонаті світу міжнародної організації рятувальних собак IRO”, – пояснює Лариса. А первісне значення Антарєса – найяскравіша зоря в сузір’ї Скорпіона.
Деякі собаки мають вузьку спеціалізацію, приміром, шукають лише живих. Є і “універсали”, що шукають живих та мертвих. А ще – працюють у каністерапії. Останнє підтверджує позначка: це атестований німецькою організацією GIZ терапевтичний собака для психологічної підтримки. Задачу, що перед ними, собаки розуміють по спорядженню, яке на них одягають. Це не лише спеціальні шлейки, а й біпери- прилади, що подають звуковий сигнал.
“Коли собака працює на завалі в повному задимленні, ми слухаємо, де знаходиться він по сигналу, – говорить тренерка. – Кінологи в окулярах корекційних, дуже допомагає цей пристрій. Ми ще можемо коригувати вібросигналом поведінку собаки”.
Крім шлейок, є повідці на різні випадки. На особливо небезпечних завалах, де собака ризикує зіслизнути і провалитися, використовують шлейку, що дозволяє його зафіксувати і витягти.
“Собака вдягається як в сумку, – Лариса демонструє жилетку з ручками. – Собаку в цій “сумці” підіймають. Рятувальник повзе по драбині, я за ним. Ми розпрягаємо собаку, він відпрацьовує ділянку на повідці, і знову вдягаємо і підіймаємо. Цей собака навчений спускатися та підійматися до 30-40 метрів. Вільним спуском, або коли він на мені теліпається на альпспорядженні”.
Коли в такий спосіб собаку підіймали на 2-ий поверх у будинку в Дніпрі, там знайшли і врятували шиншилу.
Окрім кінологів, у команді є й координатори, й асистенти. Лариса розповідає: “Є Людмила Мисік, якій майже під 70, вона подзвонила 2 роки тому і сказала: “Я хочу бути з вами, хочу перевірити, які на мене в Бога ще є плани”. Виїжджає на пошуки”.
Асистент і водій Петро – ветеран, що відновився після ПТСР. Він пояснює, його основна задача – підстраховка і супровід: “Коли працює кінолог, він нічого не бачить, дивиться на собаку. Ми часто працюємо на територіях замінованих, де розтяжки, “пелюстки”… моє завдання – дивитися за кінологом, тримати за куртку. В кожній групі працює кінолог, собака і асистент, який дивиться за навколишнім середовищем”.
Навіть на умовно-мирних територіях кінолог завжди виходить із асистентом і супроводжуючим від офіційних структур – військових, поліції, ДСНС. Усі члени команди мають навички такмеду. Допомогу доводилося надавати як людям, так і собакам.
“Собак навіть зашивали – в польових умовах, без наркозу”, – згадує Петро.
“Зірки” “Антарєса”
Одну з журналісток відводять, вона видирається на сосну. На пошук запускають Спаркі – бельгійську вівчарку малінуа із сивиною на писку. Вона найстарша, ветеранка “Антарєса”, і якби не гостра фаза війни, уже б відпочивала на пенсії. Однак у свої 10 вона незамінна. За роки роботи Спаркі “обросла” додатковими позивними, і крім “паспортного” імені відгукується на “Шпуня”, “Парторг”, “Баба Люба” й “ПроФФесор”. Її випускають зокрема коли треба підтвердити позначки інших собак. Також в Лариси бельгійська вівчарка тервюрен Беллона, вона ж Беша.
У Дніпрі Спаркі працювала 22 години. Господиня згадує: “Старенька собака не відходила від завалу. На 10 хвилин ми пішли в авто погрітися, бо мені стало зле”.
Спаркі мчить до потрібного дерева безпомилково.
Галявина наповнюється “Піп-піііп!” – біпера і радісним “Гав-гав-гав!” Собака позначає знайдену колегу. У якості нагороди отримує іграшку – гумовий м’ячик.
У пошуках живих собаки орієнтуються не по слідах, а по концентрації легеневого дихання.
Сидить людина в “закладці”, – говорить Лариса. – І коли собака її знаходить, звикає до того, що коли він потрапляє в локацію з легеневим диханням, весела людинка вистрибне, і пограється або погодує. Суцільний позитив для собак!”
“Ну що, запускаємо коротколапого?” – запитують кінологи. Елтон – “зірка” загону і виняток із правил. Адже коргі майже не застосовуються в пошуку. Однак цей обдарований, як і його інструкторка – 17-річна Марія Романова. Першого загиблого Маша знайшла в 15.
“Маша наймолодша, вона вже долучалася на декілька прильотів – Запоріжжя, два прильоти Дніпра, – розповідає Лариса. – До якогось часу ми не брали молодь у такі пошуки складні. Ми завжди працюємо з офіційними інстанціями, завжди поліцейські, військові або ДСНС поряд. Це безпечно, є страховка. Але… ну не брали молодь до таких місій. Але раша не залишила шансів, і якщо 17-річна дівчина може робити справу, яку не можуть мільйони дорослих, вона потрібна зараз. В неї брат воює…”
“Я прийшла з маленьким коргі, йому було 3 місяці, – згадує Маша. – Спочатку займалися тільки послухом та аджиліті, а потім нас занесло у пошуково-рятувальний загін, ми спробували, і у нього гарно почало виходити, він дуже в’язкий до пошуку. Спочатку мене з собакою залучали тільки по живим людям, а потім вже і по мертвим”.
Елтон намотує кола, заплутує хазяйку повідцем. Йому 3,5 роки.
“Елтон унікальний, єдиний коргі, який шукає мертвих людей, – розповідає вона. – Він має дуже гарний ніс, знаходить людей – як закопаних, так і рештки. Має також атестацію міжнародного рівня В з пошуку живих в природному середовищі та техногенному завалі- єдиний атестований в Україні коргі. Він любив людей завжди, у нього не було агресії – щоб підготувати такого собаку, він також повинен гратися, їсти. Він завжди дуже активний, любить працювати з дитинства”.
Попри працьовитість і відданість, пес має фізіологічні особливості, що ускладнюють роботу. Однак у Дніпрі теж відпрацював 22 години. Пуля, бельгійська вівчарка малінуа, другий собака Маші, працювала годин 5.
“Було складно, тому що це завал доволі слизький, собакам потрібно було балансувати на плитах, бувши в капцях, – згадує Марія. – Було багато диму, це ускладнювало роботу. Але відпрацювали ми добре – знаходили людей, давали позначки. Але людей, на жаль, неживих…”
Пулі нещодавно виповнилося 2 роки. Як і Елтон, вона почала тренуватися з 2-х місяців на пошук живих і мертвих, але поки має менше досвіду. Почала залучатися з літа 2022, шукала рештки на Київщині.
“Вона з того ж розплідника, що і Елтон, мені її подарували, – розповідає Маша. – Заводчиця Елтона знала, що я хочу другого собаку. Оскільки це зручно. До того ж Елтон – він через свої лапки не може відпрацьовувати поля, високу траву. Йому дуже важко працювати в спеку, і через це я собі хотіла іншого собаку, щоб його не перенапруджувати. Тобто він звичайно відпрацює, але потім лежить дуже в’ялий”.
Щодня Маша тренує своїх улюбленців щонайменше годину. Пошук журналістки забирає в Елтона трохи більше часу, ніж у Спаркі. Однак і він відмінно дає раду.
У команді є бігль Арчі, пес-універсал. Його хазяйка – Олена, військова. Лабрадор, 4 бельгійські вівчарки, 4 німецькі вівчарки, доберман. На пошуки виходить близько 10 -15-ти людей, наразі в загоні 14 робочих собак, з них 9 – універсальні.
“Доберманів зараз не дуже залучають, – говорить Лариса. – Але в цього добермана є Карина, і Карина – то скеля! Карина працює так із цим доберманом!.. Вона дуже іде до мети, собака дуже вихований, купу всього знає та уміє, також працює як терапевт”.
Весною 2022 Карина вирішила брати другого пса. Найбільш підходящими породами вважають бельгійських вівчарок тервюрен і малінуа.
“І якраз були цуценятка в Чехії від рідної сестри Беллони нашої, – згадує Лариса. – Цуценя коштувало 1000 євро, але написали, що для України за пів ціни віддадуть”. Зараз Раж вже теж виїжджає на пошуки тіл загиблих.
Без права на помилку
“Антарєс” – загін волонтерський. Тут підготували понад 35 собак, які мають атестати пошуку живих людей міжнародного класу та національного рівня. На початку здебільшого шукали зниклих безвісти в умовах природного середовища. Попри чемпіонські титули, на перше місце ставили не спорт, а допомогу людям.
“На жаль зіткнулися з тим, що нас посилають пізно, коли губляться дідусі, бабусі, діти, – згадує Лариса. – Нас викликали на 6, 7, 10-ту добу. Було зрозуміло, що живу людину шукати ми вже не мали змоги, а собаки не вміли працювати з тілами. І в 2013 з появою Спаркі я вирішила почати підготовку універсальних собак як із пошуку живих людей, так і мертвих. В Україні не було результативного залучення собак у цьому напрямку, я намагалася знайти загальні методики підготовки собак-детекторів. А потім був метод проб та помилок, ми шукали відповіді на свої запитання, багато працювали, і створили з Олександром Лісниченко, він мій напарник, власну методику. Ми її багато років залучаємо дуже успішно, долучаємося за офіційними запитами по всій Україні”.
З 2017 “Антарєс” почав співпрацювати з гуманітарним проєктом “Евакуація 200” Цивільно – військового співробітництва CIMIC Генерального штабу ЗСУ, що віднедавна має назву “На щиті”. Спаркі – перший пес, що залучався в цих непростих місіях, а “Антарєс” – єдина кінологічна організація, залучена в проєкті.
На сьогодні “Антарєс” має унікальний досвід, якого нема у не-воюючих країнах. Підготовка таких собак – це в першу чергу про відповідальність. Готувати найкраще з 2-3 місяців. Поведінку старшого собаки важче передбачити. Нюанси вишколу інструктори не розголошують. Лариса пояснює:
“Страшний момент, коли я кажу: на цьому завалі більше немає живих людей. А значить заходить важка техніка. Це страшенна відповідальність! Коли ми працюємо з військовими чи поліцією, і відпрацьовуємо локацію, я кажу: на цій локації немає поховань. А якщо є? Людина ніколи не повернеться додому, родичі не зможуть її поховати. І їм не буде куди прийти. Ми цю відповідальність на себе взяли, не маємо права робити абияк. Собаки і люди підбираються дуже сильні. Людина до того, як виходить самостійно зі своїм собакою, рік-півтора ходить у якості асистента на пошуки. На тренування ходить”.
Її цікавив досвід Ізраїлю: “Іван Гончаренко 15 років був кінологом Ізраїльської армії. Він говорив: “У нас за стандартом собака працює 20 хвилин. І пів години відпочиває”. У нас немає такої можливості! Ми просто зарядилися, і собаки працюють… Зараз у кінологів по 2 собаки, ми годину-дві працюємо на іншій собаці, міняємо. Але все одно не дотягуємо до їхніх стандартів. А це досвід дуже сильної армії. Наш досвід потім буде взагалі унікальним”.
Усі залучені до проєкту “На щиті” проходять тренінги, які організовує Генштаб за участю фахівців Міжнародного Червоного Хреста. Усі мають сертифікати з ексгумації тіл та рештків.
“З рештками, з оформленням тіл, і з пакуванням до мішків, з фотофіксацією, з усіми цими моментами ми уміємо працювати, – розповідає Лариса. – Собаки працюють по дуже різноманітним тілам, смерть має безліч запахів і різновидів. І собаки навчені цим моментам. Зараз всі наші виклики пов’язані з великими ризиками. Якщо ми їдемо на прильоти, це завжди ризик, психологічне навантаження. І коли їдемо з проектом “На щиті”, це також певні моменти, ми працюємо як на звільнених територіях, так і там, де буває дуже гучно”.
“Тих, хто працює зі смертю, дуже мало”
Тонкощам роботи з найдрібнішими рештками зокрема навчила Тетяна Кавєріна, слідча з Луганщини. Волонтери збирають частинки дбайливо, ніби насіння, і точно не переплутають з частинкою дерева або каменю. Рештки добувають і зі згорілої техніки, коли здавалося б, від людини не лишилося нічого. Збирають і фотографують особисті речі – “артефакти” – це також допоможе ідентифікувати.
Коли собака-універсал виходить працювати на завалі, він шукає одночасно і живих, і мертвих. Кожну знахідку позначає по-різному. Живих позначають жвавим, бадьорим гавкотом.
“Коли знаходять тіла, частина собак також гавкає, але це інша тональність, дуже інша, – говорить Борисенко. – А частина позначає мовчки. Лягає – це жахливо виглядає, вони трясуться і показують, де це. А частина собак копає, чітко показуючи точку, де виходить запах. І це велика допомога рятувальникам і військовим, бо коли там величезний простір, а треба знайти саме ту точку, де відкривати завал, чи починати відкопувати, чи запускати екскаватор”.
Окрім українських захисників, “На щиті” також збирають тіла окупантів. Лариса признається – спершу таку роботу було важко прийняти морально. “Нашу землю потрібно очистити, нема чого їм тут валятися! – аргументує вона. – Це обмінний фонд, і по наших напрацюваннях до нас приходять наші. Тому що багато тіл не повернули навіть із “Азовсталі”. Наші знайомі, які там загинули… Дуже важливо їх забирати. Ну і міжнародне гуманітарне право…”
“Навіть якщо не казати про право… – додає Петро. – Давайте залишатися людьми!”
Це робота, про яку не завжди хочуть чути. Михайло Котелевський, тодішній координатор “Евакуації 200”, зазначив: “Тих, хто працює зі смертю, дуже мало. Це унікальні люди, їх одиниці”.
Лариса пояснює – усі члени загону щось пережили у житті: “І нам ці моменти роботи зі смертю дуже органічні. Як не дивно звучить, ми дуже любимо те, чим займаємося. Дуже близькі люди говорили: “Ти задовбала всіх своїми чорними тонами, своїми трупами!” І коли я зверталася: “А може, ви допоможете?”, мені казали: “Якщо ти хочеш подзвонити з приводу своїх трупів, то краще поклади слухавку одразу!” Зараз ці люди намагаються вести семінари і розповідати, що вони до цього мають стосунок…”
“Багато людей не розуміє, кажуть: “Та вони ж вже мертві!” – говорить Петро. – Людина числиться безвісти зниклою, вони не отримують виплат, нічого! Постав на це місце свого – та ти землю будеш носом рити, шукати!.. В тебе душа не заспокоїться, поки не поховаєш по-людськи, і в тебе буде місце, куди ти можеш дві квітки принести”.
“Ми в Ізюм заїжджали – орки валялися всюди! – згадує волонтерка. – Техніка валялася. Наших шукали хлопців. Але пів року завал стояв. Це дуже складно, за цей час трупним запахом просочується все, сьогодні вітер в один бік, завтра в інший… Є маса матеріалів, котрі по-різному вбирають запахи, і треба добре знати ці моменти, щоб розуміти, де можливо знаходиться тіло залежно від того, що показує собака”.
У проєкті “На щиті” кінологів завжди супроводжують сапери. Без їхнього дозволу при роботі в полі не можна навіть сходити в кущі. На сьогодні мінно-вибухова справа розвивається в шалених темпах, практичне залучення собак-саперів на багатьох територіях чимало фахівців вважають утопією – завелике розмаїття смертельних “сюрпризів”.
Собаки, що зцілюють
Собаки займаються фізичною і психологічною реабілітацією. Їхні “пацієнти” – люди з обмеженими можливостями, з психотравмами, з ПТСР.
“Ми працювали з дітками, возили програми розважальні, програми для психологічного відновлення, – розповідає керівничка загону. – Працювали в спеціальних закладах, у реабілітаційних центрах. Індивідуально займатися з дівчинкою з Дніпра, яка мала ДЦП. Класнюча Софійка, ми привозили 3-х лабрадорів. Розробляли програму, щоб вона рухалась, щоб їй було веселіше це робити. Були моменти, коли вона сідала і казала: “Я більше не можу”. Ми казали: “Але дивися – з Бонею і Карбоном ти ж можеш це зробити!”
Собаки демонструють терапевтичні трюки. Беша робить “ведмедика” – обіймає ззаду, кладе голову на плече. Спаркі пролізає під ногами, ставить передні лапи на стопи господині і робить кроки разом із нею. Вони роблять “зайчика”, присідаючи на задніх лапах. Лариса пояснює – усі вони надзвичайно соціальні, будь-якого собаку можна взяти на руки і передати чужій людині, і йому буде комфортно. У якості доказу, вона бере Спаркі і передає охочим. Та справді поводиться на диво спокійно.
Перебираємося до офісу. Поряд – огороджений майданчик, де собаки можуть і тренуватися. Світла немає, воду на чай гріють на портативній пічці. Собаки вмощуються – хто забирається у свої клітки-хатинки, хто – на диван поміж людьми. Коли вода закипає, вмикається світло.
Новітній епос
На рахунку загону – калейдоскоп історій, що тягнуть на епос.
Бабця, що пішла в АТБ і не вернулася. Пошуковців викликали на 3-тю добу, і вони знайшли її в колодязі, живою, куди старенька провалилася. Хлопець у Василькові у соняшниках, котрого знайшли непритомним, але живим (хоча шукали вже мертвого).
Волонтерів викликала поліція на пошуки тіла 19-річної дівчини, що зникла 4 місяці тому. Розуміли, хто убив, але без тіла це було неможливо довести. В посадці кінологів здивував дивний склад ґрунту – замість типового для Донеччині суглинку тут був суглинок із чорноземом. Посадка викликала інтерес і в собаки. Однак поліція запевняла, що там шукати немає сенсу – по-перше, надто очевидно, адже посадка біля відділку, по-друге – там її перевірили їхні собаки.
4-годинні пошуки в парку та в гаражах виявилися безрезультатними. Поліція була розстроєна. Однак Лариса наполягла на тому, що вони таки перевірять посадку. Вона згадує: “Беша залазить у цю локацію, і на момент, коли ми підбігли, вона вже як оскаженілий звір, витягала цеглини з ями. З криком! Ми її ледве відтягнули втрьох від цієї ями, і я шурхнула рівно туди, де вона відкинула цеглину, і там запах. І ми кричимо поліції: “Хлопці, тіло!..”
Особливий ґрунт не був випадковістю. Напередодні в гаражах знаходили лопату, на якій була земля дивного складу – ніби суглинок із чорноземом!
Трапляються й дивні персонажі. 2 роки тому у Павлограді шукати 35-річну жінку. До пошуків доєдналися… екстрасенси. Одна з них писала Ларисі: “Терміново, змініть цю жахливу назву! “Антарєс” – ви розумієте, що ви приречені знаходити тільки трупи?! Я їй пишу: “Ну якби так… ми знаходимо трупи. Ми для цього існуємо, це сенс нашого життя. Мене повністю все влаштовує, дівчат також.” “А… ось так? Ну тоді да!”
На локації, де тривав пошук, екстрасенси казали: “Ой… сюди! Мене сюди тягне! Я б могла тут добре попрацювати… Але тут уже є ворожа енергія! А-а, це енергія собаки!” – кінологи вибухають сміхом.
А зниклу жінку так і не вдалося знайти.
Волонтери кажуть: найкращий пошук – це той, котрий не почався. Коли група вже зібралася виїжджати, але дали відбій, бо людина знайшлася. Згадують, як шукали стареньку, котра зникла, пішовши по гриби. Аж бачать – «Йде по трасі бабця» – починає Петро.
“Дуже бадьоренько йшла! – зі сміхом підхоплює Лариса. – “Бабцю, а куди ви йдете?” “В селооо!” “А звідки?” “Я за грибами ходила!” “І що?” “Та, заблукала”. Пауза… “Бабцю, а скільки вам років?” “86!” Всі такі: “Yes! Іще плюсик!” “Бабцю, а як вас звати?” “Марьіванна”. Всі такі: “Йоо!.. Наша!” Кумедний момент, але класний – вона жива!”
У Слов’янську на прохання військових волонтери шукали зниклих хлопців. Працювало 5 собак, коли у рації пролунала команда: “Швидко з завалу!”
“Тоді орки близько були ще, дуже близько!” – згадує Петро.
“І от ми вибігаємо з завалу, такі – а чому ми вибігаємо, може, ми б ще попрацювали!.. – ділиться спогадами Лариса. – Мені кажуть: голову підніми, але швидко! А над завалом висить дрон!”
“Не наш”, – уточнює Петро.
“Круглий такий, цікавий, блискучий, – сміється жінка. – А я ж така: “Ой, а що це?!” Пацани: “Це те, після чого залишається 10-метрова воронка! Швидко звідси!”
Попри екстремальну евакуацію, собаки встигли дати позначки, по яких знайшли загиблих.
Під час окупації Харківщини росіяни застрелили українського бійця. Місцевий мешканець ховав його на городі.
“Прийшли рашики, відібрали пляшку горілки, яку місцева бабуся дала, – говорить Борисенко. – І сказали, що від бійця не повинно лишитися й сліду. І танками і БТР-ами їздили. Все, що пам’ятав місцевий, що це десь на городі. А там уже практично все закатано в асфальт. І собаки спрацювали до точки. Рівно під ковшем екскаватора, на глибині 170 см було тіло”.
У цьому ж селі Спаркі наполягала на ще одному похованні. Ситуація ускладнювалася тим, що людина, яка ховала полеглого, виїхала. Люди не вірили собаці, локація не скидалась на місце, де можна було би поховати людину.
“Біжить, розвертається – починає зону включати, позначає локацію, – розповідає хазяйка. – Перевіряємо своїми методами людськими – там нічого немає. Вона каже: “Є”. “Спаркі, ні! Ти тупиш!” Вона каже: “Ні, є!” Наполягає на своєму, ми кажемо “Ні”. А поки екскаватор є, ну давайте все-таки… і от під ковшем екскаватора на 2-х метрах знаходиться тіло”.
Ключ успіху – командна робота
Собаки звичні до шуму генераторів і їдкого, токсичного диму. Інструктора признаються – після роботи в таких умовах самі почуваються 3-4 дні ніби після отруєння, годі уявляти, як собакам. Однак ті працюють і показують результати. Іноді виснажуються.
“Її звали Лоя, їй 5 років, – 25-річна Поліна знайомить нас зі своєю лабрадоркою. – Вона дуже грустить (коли втомилася). Може цілий день лежати, не гратися. Причому це собака дуже активний. Любить бігати, стрибати. Але втома – і вона лежить, нічого не хоче”.
Нюх собак – на вагу золота. Їм не дають гостру їжу, при них не палять.
“В мене собаки якщо вийшли на вулицю, і машина “пукнула”, у них починається істерика! – ділиться Лариса. – Жахіття, коли живемо з хлопцями, треба спуститися, а там накурено. Собаки потрапляють у ту зону, і це катастрофа! Вони падають, чхають, труться. Спаркі зупиняється, в неї починається напад, вона ковтає повітря, ребра підіймаються… не дуже приємна картинка!”
Під час пошуку Спаркі риє землю і нюшить, від чого ніс забивається. Доводиться їздити зі шприцом, фізрозчином чи водою, постійно промивати їй носа і очі.
Лариса признається – собак шкода безумно: “Приїхали додому, Беша заскочила, обійняла диван… пішла пити воду на кухню, і зникла. Ми дивимося – де собака? А вона біля миски з водою спить! До якоїсь риски дійшла, і її вирубило! Всі обожнюємо собак! Собаки живуть у нас на диванах, на ліжках. Ми їх любимо, я постійно розмовляю з собаками, безумно їх шкода. Але у нас високі вимоги і до себе, і до собак”.
Окрім фізичної втоми, на них діє обстановка. Звісно, вони не розуміють горя і важкості своєї роботи, однак добре відчувають атмосферу і настрій людей.
“Коли ми плачемо, Беша робить “ведмедика” і вилизує обличчя, а Спаркі миттєво підбігає, починає облизувати, торкати носом… не дозволяють плакати!” – розповідає Борисенко.
Конкуренції тут немає.
“Ми виходимо на пошук – в загоні багато собак! – говорить Поліна. – Кожен бере якийсь квадрат. Це робота злагоджена . Так, хтось знайшов, але кожен собака відпрацював своє! Це в першу чергу командна робота. Без неї в принципі нічого не буде!”
Саме в цій злагодженості Лариса вбачає один із секретів успіху загону. Інший – жорстка дисципліна: “Я знайшла людину на цій локації, тому що це була моя локація пошуку, і мені не довелося ще на 150-ти локаціях працювати, тому що там працювала Маша, там – Поля… Щоб підготувати собаку, потрібно безліч асистентів. Вся команда готувала собаку. Вони сиділи в “закладках”, допомагали, супроводжували. Пошукова робота – це завжди спільний результат”.
Зрив як урок
Траплялися й зриви. Один із таких Лариса пережила в 2019, після роботи на завалі у Павлограді. До того моменту загін “Антарєс” входив до Однієї з кінологічних організацій. Однак після того шляхи розійшлися.
“Завал, який мене різонув назовсім, – признається жінка. – Він досі мені сниться, і сниться, як із рук випадає повідець собаки. Промислова будівля 5-поверхова, кожен поверх по 8 метрів. Просто склалася. Полковник ДСНС, який наступного дня до мене приїхав, казав: “Ти що, дура, робила там?!” Мене викликали вночі. За мною приїхали на машині, я поїхала зі Спаркі. А ще троє кінологів їхали другою машиною. В нас заведено, коли ми приїжджаємо, зайти в штаб. У штабі нас реєструють, ми отримуємо вводні, і потім відпрацьовуємо. Я приїхала, на воротах запитала, чи є штаб? Побачила нерозуміння. Але я була на адреналіні – тут же завал, люди, треба ж помогти! У будівлі ми опинилися – я і двоє майстрів. І все. Коли ми почали піднійматися в район 3-го поверху… прольоти сходів залишилися, ми по прольотах вгору. Видерлися – згори стирчали плити, арматура, залізо… 20 метрів бруствера, і обвал. В 3 поверхи, кожен по 8 метрів!” Коли працюють на “офіційних” руйнаціях, дуже хороше освітлення. Освітлення не було, був ліхтарик налобний…”
Вже було розуміння, де знаходиться тіло. Згодом приїхали решта кінологів із собаками. Спаркі давала позначки нагору. Запустили Олену з біглем – той підтвердив. У цей час була злива. Те, що помилково було прийняте за воду, що стікала в завалі, виявилося кров’ю. Посвітили ліхтариками вгору – на висоті 8-ми метрів у прогалині було видно коліно. Місію було виконано. Однак ані вдячності, ані компенсації пального не було. Їм сказали: “Ну все. Ваших послуг ми більше не потребуємо!”
Далі виклики йшли без кінця. Хтось губився, хтось гинув. Лариса перестала спати. У неї був ПТСР. “Мене трусило – дрібний паскудний тремор, котрий постійно присутній, – згадує вона. – Ти плутаєш день і ніч, очі закриваються, приходять ці картинки. Треба щось робити, а ти уже “зомбі”. Ми тоді їхали на чемпіонат світу, я виступила. Я вислухала, що треба визначитися врешті-решт, що робити, або спортом займатися, або “отам лазити незрозуміло де”, “а на чемпіонати будуть їздити “нормальні люди”. Потім мені було сказано, мовляв, все, ти “збитий льотчик”…
Тоді Лариса зрозуміла, що щось треба робити. Зателефонувала адвокату. Він скинув зразки заяв, щоб не дати колишнім співробітники використовувати її фото.
“Гидотна була ситуація, – ділиться волонтерка. – Нашими фотографіями люди намагалися просити гранти. Повелися як мародери, котрі хабарять трупи…”
Зрештою, Лариса вийшла з кризи. Колеги її підтримали тоді:
“Кінологи із різних міст – Львів, Кривий Ріг, Київ, Харків – спершу намагалися говорити з керівником, і потім написали заяву. Зараз ми всі спілкуємося. Хтось створив свої організації. SARVA – організація львівська рятувальна, в Києві є філіал. Ми всі дружимо. Але ця ситуація була дуже хорошим уроком”.
З гумором і в політиці
У них своя мова і гумор, що можуть шокувати “невтаємничених”. До повномасштабки їх багато викликали, коли губилися старенькі, що страждали на втрату пам’яті та Альцгеймера. Лариса розповідає – рік був умовно розбитий:
“Зима – це “зимні глючні” я їх називала. Коли змінюється тиск, і коли в цей період снігопад, уходить багато людей, у яких проблеми з пам’яттю, з психікою. Вистрілює щось – вони уходять. Вони дуже складні, бо іноді переходять… у “проліски”. Їх не завжди знаходять. Далі весна – період суїцидників. Авітаміноз, загострення. Літо, коли стає дуже спекотно, це “літні глючні”. От чітко коли зашкалює спека, знову масово йдуть дідусі-бабусі. Є моменти, по яким їх легше знаходити, ніж взимку. Осінь, це зрозуміло – суїцидники. Осінні суїцидники – їх більше значно. І грибники. Це окрема тема! (Всі сміються – DF) – у нас нервова істерика, коли говоримо про грибників! Львів – їх взагалі трусити починає, там ліси великі, грибів багато!”
Волонтери визнають: їм вкрай необхідна реабілітація. Перепочинок бодай на тиждень. Але волонтерство – це робота без вихідних.
“Ми одне для одного психологи! – визнає Борисенко. – Складно, але ми спрацювали; складно, але ми молодці! Підіймає, коли є результати!”
Пуля, що дрімала у клітці, починає битися у дверцята. “Що ти робиш?!” – питає Марія, випускає свою підопічну, і та приєднується до гурту.
“Ми (суспільство) мовчали, казали, що в нас немає війни, кінологія, спорт поза політикою, – говорить Лариса. – А я сказала: у нас завжди буде хвилина мовчання, у нас завжди буде висіти прапор. Тому що ми в політиці з 14-го року. Коли тільки намагалися зайти в Крим, ми записали звернення від команди “Антарєс”, і чітко означили свою позицію. Що коли полетять бомби, вони полетять на всіх”.
Лариса за походженням росіянка: “Багато знайомих, однокласники, і є навіть генерали, полковники, фахівці з локальних конфліктів – із підліткової тусівки. З кимось ми спілкувалися: “Ну я не можу зрадити…” І ти не можеш зрадити, і я не можу зрадити. “Не називай мене рашистом”. А як?! Що значить “зрадити”? У тебе батьки тут, в сусідньому будинку! Брат тут! Кого ти зрадити не можеш? Путіна? Кожен причетний!”
Зарубіжні кореспонденти часто запитують волонтерів, чи звинувачують вони всіх росіян, адже прості люди…
“Винні! – гаряче заперечує Петро. – Вони мовчать! І за їхньої мовчазної згоди кояться найстрашніші злочини. На площі виходять одиниці. Якби вийшов мільйон – їх би не побили – не можна мільйон побити!”
Текст і фото: Олена Максименко / Відео: Андрій Дубчак
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Обов’язково підписуйтесь на наші мережі: https://heylink.me/donbasfrontliner/