«Сили випадкових операцій». Як «Госпітальєри» гартують бойових парамедиків
«Ми зробимо все, щоб вам було складно!»
«Під час іспиту можна буде побачити одну-дві панічних атаки».
«Ви молодці. Я хочу привітати вас із вашим першим кладовищем!»
Перші уроки з домедичної допомоги даються важко – як морально, так і фізично.
17 осіб розбивають на три групи – «Браво», «Альфа», «Чарлі», на манер розподілу у армії США. Вони приміряють на себе бронежилети, каски та захисні окуляри. Хтось робить це звичним рухом, хтось – непевно. Дехто вбраний у камуфляж, дехто – в спортивні костюми. Усі отримують шеврон із написом «Госпітальєри курсант».
Чоловіки і жінки різного віку, фаху, фізичної підготовки, світоглядів та з різним досвідом прибули до селища Дмитрівка Дніпропетровської області, аби здобути навички з порятунку людей.
«Ми не лікуємо, наше завдання – врятувати життя», – наголошують інструктори.
Колись маленькі будиночки слугували дитячим табором. Ліжка на пружинах, «дошки пошани» та інші атрибути нагадують про минулу добу. Нині тут замість піонерських багать вибухають петарди і димовухи, а на футбольному полі риють окопи. Тепер тут база, де відбуваються вишколи «Госпітальєрів». Наступний тиждень стане для новоспечених курсантів по-різному важким і однаково незабутнім.
Майже лицарі
Добровольчий медичний батальйон «Госпітальєри» заснований в 2014 у лавах «Правого сектору» (з 2015 – у складі УДА, «Української Добровольчої Армії»). Пізніше медики-добровольці заснували комунальне підприємство «Госпітальєри Дніпра».
Коли починалася війна, засновниця і командирка «Госпітальєрів» Яна Зінкевич лише закінчила школу. Замість вступати до омріяного медичного вишу, дівчина вступила до Добровольчого Українського Корпусу. Зайнялася порятунком поранених, а згодом заснувала медичну службу, яка й до сьогодні залишається однією з найефективніших на фронті.
Яна дивом вижила після важкої ДТП у 2015, відтоді пересувається на візку. Однак, травма не вплинула на її активність. Продовжуючи керувати підрозділом, вона є народною депутаткою (фракція «Європейська солідарність»); секретаркою Комітету охорони здоров’я; студенткою двох вишів (в одному, медичному, вона взяла академвідпустку після другого курсу; в іншому заочно вивчає політологію). Також займається оформленням статусу учасника бойових дій добровольцям і виховує доньку Богдану.
Ми зустрічаємося з Яною біля ВРУ. Вона приїжджає туди після засідання, ми – між поїздкою на вишкіл до «Госпітальєрів» та наступним відрядженням на Схід. Вона розповідає історію назви батальйону:
«Після штурму і звільнення одного з селищ були дуже сильні обстріли, і відповідно всі почали ховатися в підвали. Групка людей, в тому числі я, забігли в один підвальчик. І серед нас був священик. Щоб розрадити людей, він розповів історію про тамплієрів і про лицарський орден госпітальєрів. Чесно скажу – про госпітальєрів я тоді вперше почула, але собі якось так задумала, що якщо ми доживемо до ранку – а крили тоді і «Градами», і чим хочеш, – то я створю медичний підрозділ, і назву його «Госпітальєри».
На той момент військових медиків майже не було. До першого екіпажу Яни окрім неї входив лікар-стоматолог та люди, не причетні до медицини взагалі. Пізніше додався ще один лікар. А потім – декілька екіпажів лікарів і парамедиків, що за ці роки врятували не одну тисячу життів.
«Першого «300-го» пам’ятаю, – згадує Яна. – Він би вижив імовірно без моєї участі. Ми звільняли Карлівку, перша спроба була невдалою, відповідно, тоді був перший поранений з наших лав. Боєць з Івано-Франківська, він зараз займає якусь із керівних посад, «Тихенький». В нього було кульове поранення в ногу. З медицини у нас тоді не було майже нічого, але чим могли, тим надавали допомогу. Саме під час тих подій я остаточно визначилася, що буду медиком. Після цього Дмитро Ярош як наш командувач викликав мене, подарував свій бойовий ніж і сказав, мовляв, у тебе все вийде».
Датою заснування підрозділу стало 6 липня 2014.
На той час у бійців і медиків не було ані спорядження, ані єдиного протоколу надання першої допомоги. Відповідні вміння доводилося нарощувати швидко, «приміряючи» здобутки тактичної медицини інших країн. «Госпітальєрам» допомагали різні люди – від бізнесменів і політиків до продавців у крамничках сходу, котрі, коли бачили знайомі шеврони, виносили з комірчин ящики з водою і наїдками, мовляв, підтримуємо, чим можемо. Допомагали й діаспоряни, у тому числі із придбанням автівок.
Зінкевич розповідає, що перші вишколи «Госпітальєри» почали проводити в березні 2015: «На той час це були взагалі перші наші кроки, спроби. Ми бачили, як проводили навчання інструктори інших організацій, в тому числі Patriot Defends, розуміли – круто, що вони їздять навчають бійців, але в нас проблема з тим, що підготовлених парамедиків немає. Всі працюють трішечки по різних системах, абсолютно не злагоджені між собою. Я розуміла, що хоча би для себе і для підрозділів «Правого сектору» треба єдиний стандарт підготовки. Потім до нас одночасно почали і волонтери долучатися, приїжджати просто в зоні АТО, і бійці інших підрозділів. З часом вишкіл переріс у дуже професійний і якісний. Часто люди, які хочуть на посаду парамедика в Збройні Сили, проходять у нас вишкіл, і наша рекомендація підходить їм для подальшої служби».
«Госпітальєри» досі несуть варту на передових позиціях; досі не мають офіційного статусу. Бригади охоче співпрацюють із добровольцями, та звітувати публічно про свою діяльність у «гарячих точках» «Госпітальєри» більше не можуть. Така інформаційна політика зменшує масштаби підтримки – адже без висвітлення на сторінках соцмереж, яскраві історії порятунку життя лишаються поза межею видимості суспільства. Кошти з оплати вишколів заледве покривають витрати на навчальний матеріал та харчування курсантів.
Наука порятунку
Вишкіл триває тиждень. Він включає теоретичні заняття і практику, у тому числі так звані симуляції – розіграні бойові ситуації, де новачкам доводиться застосовувати здобуті знання у стресових умовах. Наприкінці тижня курсанти складають іспити. У разі успішного результату, отримують сертифікати. Такі тижневі вишколи вже пройшли близько двох тисяч людей.
Інструктори пояснюють – сертифікат не має юридичної сили, однак дає неабиякий кредит довіри у різних структурах.
Дехто з курсантів приїздить сюди вдруге – з першої спроби іспит скласти не вдалося. Є тут і діючі військовослужбовці, яким ці знання критично необхідні.
На першому шикуванні курсантів просять придумати позивні – до кінця усі називатимуть одне одного лише за псевдо.
Мотивація бути тут у всіх своя.
«Хочу навчитися надавати допомогу, яка може врятувати життя, – пояснює Настя із позивним «Кроха». – Планую підписувати контракт».
«Я хочу надавати медичну допомогу як в цивільному житті, так і під час бойових дій, – говорить Дмитро з позивним «Міллер». – Я за фахом інженер-електронік. Бойового досвіду не маю. Чуть-чуть є хвилювання».
Подруги Тата і Валентина з позивними «Джун» і «Вузлик» уже знайомі з наданням допомоги. Обидві є волонтерками «Червоного Хреста», Валентина навчається на медика і працює медсестрою, а Тата проходила вишколи з такмеду в ГО «Український легіон».
«У першу чергу хочу покращити свої знання з тактичної медицини, я сама зі Сходу, маю велику мотивацію – хочу волонтером їздити на фронт вчити військових тактичній медицині, – розповідає Тата. – Хочу отримати практичні навички, хочу, щоб мене поганяли по максимуму (сміється – ред.), хочу відчути будь-які стресові ситуації, щоб потім для мене це не було новинкою».
На момент публікації, Тата уже поїхала на першу ротацію «Госпатальєрів».
Знайома з медициною й Оксана з псевдо «Калина». Щоправда признається – училище закінчила давно, в 1997: «Сподіваюся трошечки набути знань із сучасної медицини, плюс мене цікавить саме тактична медицина. Хочу знайти тут товаришів, однодумців. Ще хочу себе випробувати – наскільки у мене буде витривалість, наскільки, скажімо так, за цей тиждень вистачить наснаги і вчитися, і фізичні навантаження витримувати. У мене чоловік військовий, він бойовий офіцер. І мене цікавить взагалі жінка на війні, її роль. Я запорізька козачка, вивчаю психологію жінки і в умовах бою, і історію козацтва жіночого».
Микола «Пісня» останні два роки живе в Маріуполі, і близькість до фронту мотивує здобувати відповідні знання: «Якщо щось починається, мені треба вміти бути корисним для суспільства. І поки як мінімум пройти подібні курси, і надавати домедичну допомогу в бойових умовах – точно не буде це зайвим. Плюс я працюю з підлітками, з молоддю, майже завжди біля мене 40 студентів, тому теж треба мати ці навички. Я сам із Житомира, за фахом вчитель історії. Зараз працюю в неформальній освіті, ментором. Я впевнений, що на вишколі буде важко, але я б хотів, щоб це було важко, боляче. Бо там, де є біль, важкість, там є розвиток».
Мінус! Мінус! Мінус! Плюс!
Перша година ночі. Окремий «атракціон» – пронизливий сигнал гучномовця (спотворена версія сонати «До Елізи» Бетховена). Курсанти мають прокинутися і за лічені хвилини вишикуватися у повній «бойовій готовності» – в броніках, касках, захисних окулярах. Ціль – відпрацювати накладання кровоспинних турнікетів. Норматив – 30 секунд. У разі невдачі, критична кровотеча під час реального поранення може забрати життя.
Окрім музики, в хід ідуть крики, грюкіт у двері – усе, аби максимально вибити з колії та наблизити до реального стресу бойових дій:
Крізь сон і паніку, курсанти наспіх вдягають одяг та броню. Далі шикування, під час якго інструктор, констатує: «9 хвилин на збори…. Це капець! Це мегадовго! Це ще ж ніхто і нікуди не виїхав. Це лише на збори! Ладно, про то пізніше. Зараз всі дістали турнікети!»
Починається година жорсткого нічного тренування.
На раз присіли, на два встали!
На раз присіли, на два встали!
На раз присіли, на два встали!
Права нога!
Інструктории контролююсть якість накладання: – Мінус! Мінус! Мінус! Плюс!
Далі знову фізо у броніках. І знову накладання турнікету. Коло за колом. Під блимання ліхтрів та противні звуки гучномовця.
Впали! Впали! Впали! 30 секунд пішло!
«Мінусів» цієї ночі було в рази більше ніж «плюсів»….
ІНСТРУКТОРИ
Різний бекграунд мають й інструктори. Окрім громадянської позиції, їх єднає неабиякий практичний досвід польової медицини. Іван із псевдо «Вано» має медичну освіту, до війни був підприємцем. Володя «Їжак», біоеколог за освітою, у минулому працював у природознавчому музеї – таксидермістом. Кирило, він же ж «Добрий» має освіту психолога.
Артем «Соболь», інструктор, як і Яна, не встиг вивчитися на медика – покинув училище із початком війни, однак «здобув скіли» «в полі». Він навчає курсантів уже чотири роки: «Після проходження курсу люди стають зібранішими, більш дисциплінованими, хтось каже: «Я ніколи в житті не займався спортом, а зараз запишуся в спортзал!» Хтось знаходить у собі прогалини і їх закриває. Наприклад, людина розуміє, що вона непунктуальна, що вона не все знає. Люди міняються в позитивний бік. Завжди позитивний кінець вишколу, і навіть ті, хто не отримує сертифікати, отримують досвід».
Інструктори стежать за змінами в цивільному і військовому протоколах надання допомоги. Будь-які нововведення одразу ж відбиваються на програмі курсу.
Хоча для інструкторів улюбленою темою є саме тактична медицина, в КП «Госпітальєри Дніпра» навчають також і цивільних.
«Проєкт показав себе круто, це єдине комунальне підприємство в Україні, сфера якого полягає в навчанні домедичної допомоги, – коментує «Соболь». – Працюємо за міжнародними протоколами, всі маємо сертифікацію, і робота кипить! Бюджетні структури через нас проходять, вчителі міста пройшли, водії трамваїв, тролейбусів, працівники парків Дніпра, метрополітену, КБ «Південний» – велике підприємство, опора космосу України – вони нас запросили».
Особливий виклик – викладання для медиків амбулаторій після оголошення воєнного стану. «Вони чудові спеціалісти, це люди, які прекрасно знають цивільну медицину, але треба більше, – згадує «Соболь». – Тоді була загроза вторгнення, вона нікуди не зникла. Але коли ти приходиш, і там сидить хірург із 30-річним стажем… А потім в кінці заняття він підходить, тисне тобі руку, каже: «Дякую! Реально, було цікаво, я цього не знав», – це підіймає рівень!»
«Устань, та йди!»
Ранки починаються з руханки і пробіжки. Потім – шикування, під час якого хвилиною мовчання вшановують полеглих побратимів і посестер.
Курсантам показують відео з роботи «Госпітальєрів», а також шокуючі фото поранень, опіків та інших травм. Парамедик має спокійно сприймати подібні речі.
Виснажливі фізичні вправи чергуються з лекціями. Складність навичок зростає з кожним днем навчання – від накладання турнікета до крапельниць та вибору пропорцій препаратів, необхідних при тих чи інших пошкодженнях. Уколи та катетори ставлять одне на одному, а також назофарингіальні трубки, котрі ставлять постраждалим у ніс для забезпечення прохідності дихальних шляхів.
Одна з найскладніших маніпуляцій – розрізання гортані для отримання негайного доступу до дихальних шляхів. Її курсанти вчаться проводити на трахеї та шкірі свині.
Внутрішньокістковий катетер на спеціальному манекені; на іншому манекені відпрацьовують зупинку кровотечі. «Кров» фонтанує, якщо «рану» затампонувати неправильно.
Курсанти поглиблюють окопи, навчаються користуватися раціями, пересуватися повзком, витягувати «поранених» із найнесподіваніших локацій.
«Вибухотехнік», госпітальєр «Бас», відповідає за організацію безпечних, однак натуралістичних «бабахів» та димових завіс, котрими парамедики прикриваються від «снайперів».
Перші «місії» провалені – умовні «300» стають «200». Під час «розбору польоту» інструктори розповідають історії поранень – усі вони взяті з реальних ситуацій на війні, за кожним із них – позивний врятованого бійця. Ці історії вражають – курсанти виглядають приголомшеними.
«Та я «легкий», – недбало говорить парамедик із позивним «Дрім», що відіграє «300-го» під час іспиту. Він показує наклеєну «рану» на нозі та на мізинці руки. За бутафорськими «кривавими клаптями» видно, що частини пальця у «Дріма» справді немає. У ігровій ситуації він відтворює власне поранення, котре отримав під Мар’їнкою. Він курить, спершись на дерево, в очікуванні «Швидкої» з курсантами, котрі мають його «рятувати».
«Їжак» розповідає, що іноді на вишколах людей доводиться психологічно ламати: «Бо там «корона» така, що… Люди, які приїжджають, які є інструкторами в інших структурах – їх поважаєш тільки за те, що вони погодилися стати в роль учнів. Тобто, вони зробили цей крок, але зробили його не до кінця. Тому що там перші дні: «Ну я тобі як інструктор інструктору кажу…» А там турнікети – нуль (накладання кровоспинного турнікету – ред.). Робота в команді – нуль. Знання – також не густо. Ефективність дій – нуль. Неправильні дії його як командира призводять до загибелі його групи і «300-го», якого вони рятували, і до завалу роботи сусідньої групи! Толку, що ти там сертифікований?!»
На вишколах бувають і сльози. Інструктори згадують – плакав навіть боєць Сил спеціальних операцій. «Ліг на асфальт і каже: «Я не можу більше!» – згадує «Їжак». – Це не фізично навіть, це було психологічно! У нього за спиною участь у бойових діях, він бачив, як це відбувається на війні, бачив своїх друзів «300-ми», він бачив, як працювали парамедики, але він не був в їхній ролі. Він почав розуміти, наскільки дорого обходиться мінімальна помилка парамедика. Істерика – переборов себе, відійшов, на другий день включився – почав працювати».
«Медицина катастроф – купа років стажу, роботи на швидкій – здається, що людина побачила ого… Приїжджає з «300-им» машина, починається тупняк, гиркнув – він так по стінці і пішов, зомлів… Людина не робоча. «Видихни! Зупинися! Працюємо далі!». «Хуууу…..» – і почали працювати».
«Ви подивіться – на початку заїхали – дехто з «короною», а дехто такий «тихоня-тихоня» – коментує «Соболь». – Але зараз цей «тихоня» нормально працює! А той, що був з «короною», «корона» «впала», і він нормально працює! Сьогодні всі були в одних умовах, і всі працювали класно! В кінці вишколу вже буде зовсім по-іншому, і навіть той, у кого була «корона», не захоче її назад вдягати. Вони розуміють свою силу зараз, розуміють, що по одному вони ніхто тут. Ми вчимо «батогом і пряником». Вони на тактиці «повбивали» людей. Просто сплутавши дозування і так далі. Вони зрозуміли, що не все знають. Навіть ті, хто думали, що все знають! Те саме по фізо – хлопець тягнув-тягнув, і каже: «Я марафони бігав – все, я більше не можу… Як так?»
Особливо складно працювати з професійними лікарями, адже вони сприймають навчання з точки зору медицини. Попри колосальний досвід і незамінність в умовах лікарні, вони абсолютно беззахисні «в полі». «Фірмовий» жарт «Госпітальєрів» – все, чого торкається парамедик, стає стерильним.
«Госпітальєри» навчаються постійно. Паралельно із вишколом курсантів, триває «курс підвищення кваліфікації» для діючих парамедиків, адже навички необхідно постійно відточувати і вдосконалювати.
«Устань, та йди!» – говорять «Госпітальєри» за біблійною алюзією до успішно «врятованого» парамедика-капелана з позивним «Лазар».
Крутіше за Голівуд
Під час вишколу діє кілька суворих «табу»: на алкоголь, матюки, а також розмови про політику і релігію. «Покарання» – фізичні навантаження.
Тим самим методом прищеплюється колективна відповідальність та командна робота. Так, якщо на шикування спізнюється один, всі решта чекають на нього в позиції «упор лежачи». На «тяготи і лішенія» курсантів споглядає, затягуючись цигаркою, Павлівна – улюблена кухарка «Госпітальєрів».
Повз походжають коти на прізвиська «Ковід» і «Фігня». За парканом надривається гавкотом пес Депутат – під час вишколів він сидить на ланцюгу, однак за відсутності курсантів вільно бігає територією бази і працює охоронцем.
Програма тренувань лишається незмінною, незалежно від погодних умов. «У нас був березневий вишкіл в позаминулому році – сніг, -3 – і люди виходять, відтискаються на снігу, повзають… – згадує «Їжак». – Підтануло, знову замерзло – все вкрило льодом. І що їм доводилося робити – вони ліктями пробивали лід, щоб повзти, чіплятися. Були моменти – все підтануло, а у нас нічна побудка. І вони виходять вночі, там мокро, дехто вибіг у капцях, сніг, каша – але вони все роблять! У них є стимул це робити! І – чорт, та вони змінюютсья! Для мене це кожного разу така загадка, як люди міняються. Ти приїжджаєш, перший день на них дивишся – це не ті люди! Їдеш звідси – ти вже з ними як сім’я!»
Кожен вишкіл отримує окрему назву. Цей назвали «Сили випадкових операцій», попередній – «Ні обіцянок, ні пробачень». Після вишколів у соцмережах створюються групові чати, і спілкування іноді триває роками.
«Хтось у якомусь місті – ми зідзвонюємося, зустрічаємося! – говорить «Їжак». – В яке б ти місто не приїхав – тебе зустріли, з тобою прогулялися, дали нічліг… Це круто!»
«Ти не можеш спинитися і перестати сюди приїжджати! – говорить «Добрий». – Ти хочеш на ротації їздити. Єдину відпустку береш, щоб приїхати на вишкіл – і вже думаєш, як взяти ще, помінятися змінами, щоб сюди приїхати! Попри те, що ти тут не спиш, робиш купу всього, бігаєш, ти щасливий, думаєш: «Блін, хочу ще!» Обнуляєш знання, згадуєш старе… Просто дуже круто!»
Увечері після фінального іспиту – прощальна вечірка з шашликами і кінопереглядом. Наступного ранку «момент істини» – видача сертифікатів тим, хто склав іспит успішно. Інструктори до останнього тягнуть інтригу, нагадуючи, що сертифікати отримають не всі. Демонстративно розривають декілька з них, мовляв, друкували на всіх, зараз от ліквідуємо зайві. Однак, один за одним, заслужені документи отримують усі.
«Як ми і казали, сертифікати отримали не всі – інструктори знову лишилися без сертифікатів!» – глузують вчителі.
Останній етап – співбесіда з усіма охочими вступити до батальйону та їздити на ротації. Із 17-ти курсантів 16 хочуть спробувати себе у якості парамедика «Госпітальєрів».
«Я в захваті! – ділиться враженнями Арсен із позивним «Орест». – Інструктори молодці, тому що залізти в голову, в очікування дорослих людей, і змусити їх дійсно переживати – це потребує гарного знання людської природи. Ми, дивлячись голівудські фільми, приблизно з десятої хвилини розуміємо, що буде. В 95%. Ті 5% фільмів, які здатні нас здивувати, це чудово! В цьому плані курси чудові, тому що ти не знаєш, чого очікувати, навіть якщо ти думаєш, що знаєш. Доземний уклін і подяка організаторам, це просто фантастично!»
Арсен займається гірським туризмом, тож із небезпекою травмувань на «ти». Він признається – під час вишколу були і неприємні фізично моменти, і моменти сумнівів:
«Дуже складно було вночі, після певних тренінгів, коли ти лежиш і думаєш, чи воно тобі треба взагалі, чи ти фізично потягнеш? І за це теж окрема подяка організаторам, тому що коли тебе тицяють носом у твою мотивацію, причому досить грамотно – тобі не ставлять прямих питань, від тебе не вимагають відповідей. Тобі просто роблять так, щоб ти порозмовляв сам із собою. Подумав, чи воно тобі треба. Чи ти згоден стикатися з певними ситуаціями. Чи ти згоден брати на себе відповідальність. І відповідь не важлива нікому, крім тебе. Тобто, це було складно, але дуже повчально – дякую!»
Кінолог Олена з позивним «Карма» навпаки очікувала, що курс буде важчим – як морально, так і фізично. «Проте все одно кожен із нас щось для себе взяв, – говорить вона. – Ми перевірили, як наш мозок працюватиме в критичній ситуації, як ми зможемо себе зібрати, чи зможемо організувати людей поряд, яке наше місце буде взагалі в такій ситуації, адже вона може бути не тільки на війні. І кожен із нас почерпнув певну інформацію для себе. Про себе. І чесно кажучи, окрім тих, хто піде в батальйон, хто буде працювати на нулі, не дай Бог нікому використовувати ці знання!»
«Дуже складно зрозуміти, чого ти взагалі очікуєш, тому що тут постійно «нєжданчики», постійно підкидають щось новеньке, – коментує враження «Вузлик». – Насправді, це більше як випробування себе. Я чомусь думала, що не зможу, що буде важче. Я приємно здивована самою собою!»
Працюючи медсестрею та волонтеркою «Червоного Хреста», вона й раніше стикалася з наданням допомоги. Однак робота інструкторів-госпітальєрів сподобалася: «Дуже класно, що хлопці подають все стиснуто, детально, без води. Не знаю, як в інших, але особисто в мене все в голові дуже швидко і компактно вклалося. Якісь уривки знань, які в мене були, систематизувалися. Мені дуже сподобалося ставлення інструкторів і субінструкторів до курсантів. Тебе змушують стресувати, але роблять це – не знаю, чи з любов’ю, але з повагою точно. Я ні разу за вишкіл не відчула, щоб мене десь пригнобили, придавили, або поставили себе вище мене. Дуже важливе відношення, і я ним дуже задоволена».
Вишколи «Госпітальєрів» відбуваються кожного місяця, деталі на фб батальйону.
На питання, кому можна порадити пройти вишкіл, «Вузлик» відповіла: «Давайте відверто: ми живемо в Україні, 2021. Це потрібно всім!»
Збірне відео – як проходив вишкіл:
Матеріал Донбас Фронтлайнер підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».
 |
 |
 |
