Зі стеблинкою в руках і мотивацією в серці. Історія парамедика-інструктора «Госпітальєрів»

Інструктор і парамедик Іван Савченко із псевдо «Вано» має характерно-флегматичну манеру спілкування з курсантами, надлюдську терплячість, а ще – звичку весь час крутити в пальцях травинку чи квітку.

Ми спілкуємося після чергового вишколу, який провели у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри». «Вано» розповідає про досвід війни, зміну кола спілкування та ще про те, як міняються люди після знайомства з тактичною медициною. 

«Точка неповернення»

Я закінчив Дніпропетровську медакадемію. Вчився на бюджеті, тож поки вчився, змушений був працювати в лікарні. Потім повинен був відпрацювати ще три роки. І пішов із медицини, став підприємцем. Тримаю магазин. На Майдан раз із дружиною поїхав, вдруге сам. Ні в чому особливо там участі не брав, але це була для мене зміна світогляду. Тобто, я там для себе приймав якісь рішення. Я зі східної України, народився у Слов’янську, зараз живу в Дніпропетровській області. Тобто, мені було складно в чомусь (всміхається – ред.). Ну, скажімо так, мене якось більше схильність до Росії була, і тільки Майдан, Революція Гідності стали «точкою неповернення»… ну, ще 2004 рік свій вплив мав – Помаранчева революція.

Те, що почалася війна, я одразу зрозумів – у мене багато родичів залишилося в так званих «ДНР», «ЛНР». Тобто, це пройшло по нашій сім’ї, в принципі. І там, де я жив, був 5-ий батальйон УДА (Українська Добровольча Армія – ред.). Я намагався приєднатися до них. Я сам на себе, фактично, працюю, і в мене специфічний графік – в УДА потрібно було їхати надовго, і обирати: або сім’я, або воювати. Я не міг наважитися на таке.

А потім прочитав про батальйон «Госпітальєри», про вишкіл, прийшов. Нічого не планував… У 2016 пройшов вишкіл, поїздив по ротаціях. Перша ротація була в Павлополі і в Широкине. Поранених не було, ротація мені страшенно не сподобалася – я зрозумів, що я не готовий – незважаючи на досвід – я три роки працював у реанімації, мені було взагалі некомфортно. Я ж звик, що у мене в холодильнику препарати, там «мішок Амбу», там штучний апарат вентиляції легень працює… а тут тобі дали якісь тряпочки-резиночки, посадили в машину – і іди рятуй світ (сміється – ред.)! І тоді не було програми такої як зараз, ми тоді на вишколі навчалися за наказом Міністерства охорони здоров’я – політравми. Ну це взагалі не те! Травма це травма, але тут бойові дії…

Перший виїзд, перший «300-ий» – завжди сумбурно. На другу свою ротацію я їхав парамедиком-водієм. Патрон розірвався біля бійця, був мінометний обстріл… Виїхали на позицію «Макс»… ну як – страшно… знайшли того пораненого. Боєць на питання, чи є там поранений, каже: «Нє, немає», а він там є… ну як завжди. Виявилося, що пораненому намагались надати допомогу до нас, а солдат, що був на посту не знав, що в них на позиції є поранений (нам це по рації передали). Знайшли, він не тяжкий був. На мене трошки наїхали, бо я швидко їхав – була ожеледь, важливо, щоб не злетіла машина… Загалом працював по позиціях – Павлопіль, Широкине, Мар’їнка, Красногорівка, Авдіївка.

Найважче було мені, якщо чесно – організувати все, щоб поїхати на ротацію. Моя особисто психологічна проблема – хочеться поїхати, і щоб у мене була робота, щоб недаремно поїхав, але я розумію, що робота – це поранені, і мені не хочеться, щоб були поранені, але сидіти два тижні без роботи важко. Вдома купа справ, а ти тут просто сидиш, займаєшся побутом, їсти готуєш… Це для мене найскладніше.

Найчастіше згадуються моменти стресу, коли вповільнюється час у результаті небезпеки – це ми з «Зеніта» під Авдіївкою їхали за «300-им», в нас «Буханка», нам скло вибили осколками, ми вискочили, наверх, все вповільнене, спалах, жар у цю машину… ці моменти – вони такі короткоплинні, це те, що запам’ятовується.

Коли мені запропонували бути помічником інструктора, а потім й інструктором, нас відправили на навчання по ТССС-протоколу вчилися (міжнародний протокол надання першої допомоги – ред.). І тоді вже мені якось і на вишколах стало легше, і на ротаціях. А зараз останнім часом я на ротації практично не їжджу, займаюся тільки вишколами – раз на місяць у мене курс.

«…а далі – маневри»

Після курсу люди міняються дуже! Міняються майже так само, як після бойових дій (звісно, дивлячись, що за бойові дії були, після небезпеки сильної, під час бою, людей, бувало, «плавило», вони потребували допомоги психолога, а після вишколу такого не буває). Просто відбувається переоцінка цінностей. Зараз вони прийшли з цивільного життя, і дуже-дуже багато нового відкривають для себе. Як паралельний світ, про який вони наче знали, що він є, але… зараз доторкнулися до нього, і це вражає – багатьох. Погляд міняється, це видно.

Важко сказати, який відсоток курсантів записується після вишколу в батальйон. Це залежить від їх кількості. Наприклад, коли було 10 курсантів, а записалося 8, це 80%. Якщо більше курсантів, то відсоток, звичайно, падає. А так – більше половини, зазвичай, хочуть пов’язати своє життя з батальйоном у будь-якому вигляді – або волонтерка, або допомога. Багато кому, наприклад, не вдається їздити на ротації, такі люди зустрічають нас, приміром, біля Маріуполя, їжу передають – всім подобається тримати зв’язок.

Мені здається, що ми всі настільки різні!.. Таке враження, що ми співпали однією з граней, а в усьому іншому дуже різні люди взагалі. Співпали – на фоні патріотизму, якогось відчуття провини за те, що ти не береш участь у бойових діях – ну я не знаю, буквально дві-три риси, які поєднують, а так взагалі нічого спільного – цим і цікавий батальйон.

Я б нікого не назвав «безтолковим». Є люди, що хочуть, а є такі, що не хочуть. Періодично настрій змінюється, мотивація з’являтися, зникає. Коли потрапляєш у небезпечні для життя та здоров’я умови, толкових взагалі немає. Хтось краще володіє знаннями, хтось гірше, є більш соціально адаптовані, є менше… Те, що ми тут викладаємо, це основи. Складного нічого немає, просто практичні навички, та і все.

Без досвіду парамедик не зможе бути ефективним. Обов’язковий досвід, і постійні тренування дуже важливі. Тому що у нас є проблема: вишкіл пройшли, і потім люди насправді не дуже хочуть вчитися. У лікарні простіше – ти щодня робиш одні і ті самі маніпуляції. Вони вузькоспеціалізовані, і ти їх постійно робиш – уже на атвоматі, думаючи про щось інше. А тут забувається… от ми створили «підвищення кваліфікації» (курс для досвідчених парамедиків «Госпітальєрів» – ред.), щоб підтягувати знання, щоб вони повторювали. Це добре, що ти парамедик, але ж в тебе нема поранених щодня, ще й вузькоспеціалізованих, щоб ти на них підтримував рівень. Тобто, тренуватися потрібно обов’язково. І бойовий досвід, побувати під обстрілом – це важливо. Це два пункти, а далі вже… Головне, щоб перший мимо, а далі вже маневри. 

Не спринт, а марафон

З рідними, що на окупованих територіях, не підтримую контактів із початку війни. У їхньому уявленні, «ДНР» – це «дочка України». Батьки ж допомагають своїм дочкам, чого ж Україна не допомагає «ДНР»? Я можу багато такого розказувати! Чесно кажучи, я особисто не маю мотивації, щоб займатися деокупацією. Від мене до Курахово 80 км, до «ДНР» – 110. Я не хочу їх деокуповувати, я себе захищаю більше! От так, як зараз, достатньо. Жодних проблем. Хто хоче – хай переїде. Але співжиття з «тією стороною» я не бачу.

На позиціях трапляються контакти з місцевими. В Павлополі наприклад нас пустили в магазин переночувати, бо було дуже холодно. Потім ми там організовували медичний пункт, там була пуста хата, необжита. Сусіди нас до себе запросили, ми там їли, милися, ночували – такого багато було.

Я не вірю, що війна скінчиться. Мені дуже хотілося б, щоб вона скінчилася, у мене син – 14 років, хотілося б, щоб він не потрапив. Але я розумію, що це нереально. Через те я для себе зробив такий висновок, що це не спринт, а марафон, мені потрібно це якось внести в своє життя, от я і вніс. Частину життя доведеться цим займатися, от і все.  

Я розірвав соціальні зв’язки. Багато тих, кого знав ще до війни, стали неприємним, серед старих знайомих лишилось мало друзів, в основному ті, хто якось дотичний до війни. З рештою я не можу знайти спільну мову, нема про що спілкуватися. Насправді, якщо я хочу з кимось поспілкуватися, як більшість із «Госпітальєрів», приїжджаю сюди. Тому що там, де вони живуть усі, часто не вдається знайти середовище однодумців. Родичі – вони на те і рідні, що який ти не є, тебе приймають любого. А серед друзів, знайомих – нікого. Для людей мають значення матеріальні блага, більше нічого.

Мені найлегше викладати на нашому вишколі – тут люди мотивовані, вони розуміють із самого початку, для чого вони сюди прийшли. Дуже легко було викладати, коли був навчальний центр УДА –там готували штурмовиків, і медицину я викладав по вихідних.

А важкий досвід був – це коли у листопаді-грудні 2018 оголосили воєнний стан. І ми всі (інструктори «Госпітальєрів» – ред.)  їздили, мабуть, із місяць, готували медиків (на випадок повномасштабного вторгнення – ред.). Було важко, тому що люди фактично не мотивовані взагалі, і в одній аудиторії збиралися як проросійські, так і проукраїнські фахівці. Я зараз некоректно скажу, але у мене не дуже хороше відношення до лікарів, які порівнюють свої знання зі знаннями парамедика. Саме тому, що, ну, вони дійсно набагато розумніші за парамедиків, яких ми готуємо, але їх чомусь немає тут…

Підтримай Donbas Frontliner (на паливо та техніку)!
Patreon: https://www.patreon.com/donbasfrontliner

Матеріал Донбас Фронтлайнер підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».