Виклик самому собі: як українські ветерани відновлюються у спорті
Про них кажуть, що їхня воля сильніша за тіло. Приклад мужності, потужної віри та справжньої незламності. Вони – українські військовослужбовці та ветерани, які отримали важкі поранення на війні, а потім віднайшли себе у спорті.
Репортери Donbas Frontliner зустрілися з двома учасниками Ігор Нескорених, аби вони розповіли про свій шлях.
Володимир Товкис
Володимир Товкис – колишній розвідник бригади швидкого реагування Національної гвардії України. У вересні 2019-го року був поранений на Світлодарській дузі – куля 9-мм калібру поцілила під око і прошила праву півкулю мозку. Володимир 11 днів перебував у комі, а ліва рука та нога були паралізовані.
«Всі розказують про світло в кінці тунелю. Світла не бачив. А от світлі такі марення… Два рожевих мерседеси. Мерседеси, загалом, прикольні, але чому рожеві? Коли пізніше знайомий прийшов, я йому розповів. А батько стоїть поруч і питає: «Які мерседеси, в тебе BMW?». Кажу: знаю, BMW в гаражі стоїть, диски треба робити. А де мерседеси?».
Ігри Нескорених
Володимир розповідає, що на той момент інформації про подібні поранення в мережі було мало, шукав на YouTube – але також безрезультатно. Тоді знайомі показати відео з Ігорем Галушкою, який брав участь у змаганнях, і запропонували також спробувати.
«Десь більш як за пів року я спробував. Саме стільки часу знадобилося, щоб елементарно можна було виконувати якісь вправи на тренажері. Перший раз я взяв участь у змаганнях – це були Всеукраїнські Ігри Нескорених 2.0. У звʼязку з тим, що була пандемія, Ігри були онлайн. Доволі приємний досвід, я там зайняв на одній з дисциплін 3 місце. Приємний бонус був, мотивація для роботи».
На відборі Володимир спершу мав одну дисципліну – веслування на тренажері. Згодом розповів, що хотів би спробувати себе у стрільбі з лука, але не знав до кого звернутися – тоді йому порадили тренера.
«Ми перепробували багато варіантів. І рукою стріляти, але рукою важко, тому що за рахунок паралізації не розтягується нормально лук, не вистачає сили. Перейшли на такий варіант як стрільба зубами – одна рука працює, іншу можна замінити зубами».
Третя дисципліна, у якій працює Володимир – метання диску. Нею займається ще зі шкільних часів, однак тоді це було на аматорському рівні, нині ж – більш професійно відточує техніку разом із тренером.
Обрати з трьох дисциплін улюблену важко – усі подобаються та цікаві.
«Можливо, десь лук більше подобається, бо якщо взяти веслування на тренажері – це дуже фізично важко, там працюєш кардіо. А тут решта думок відходить на інший план і ти зосереджуєшся тільки на стрільбі».
Крім цих видів спорту, була ідея спробувати себе й у плаванні, яке можна ефективно використовувати в процесі реабілітації при нейротравмах, як у Володимира. У такому випадку паралізована сторона втрачає вагу у воді і нею можна поступово працювати, вивчаючи нові рухи.
«Я сам собі кажу: «Класно, хочу!», а з іншого боку я паралізований, я не можу. Є рука, яка трішки працює, є нормальна, яка обмежена теж по функціоналу. І потім на відборі я побачив Сергія Храпка – у нього ампутація ноги максимально висока і ампутація руки. І він пливе, з однією рукою і однією ногою. І я такий: «Чувак пливе. А я не можу?».
«Коли зʼявляться діти – я хочу дати максимально все, що зможу»
Регулярні тренування та участь в Іграх Нескорених дають хорошу динаміку у відновленні. Змагання проходять раз на два роки – і це дозволяє чітко бачити свою форму та відслідковувати результати.
«Ти бачиш, що результат покращується, а значить ці два роки ти не просто провів, ти нормально тренувався – і якраз для мене це є мотивацією», – підсумовує Володимир.
Тренується ветеран регулярно: три дні займається, один день відпочиває – і так по колу. В ранковий час надає перевагу веслуванню на тренажері, надвечір обирає стрільбу з лука чи метання диска.
Володимир мріє про дітлахів – і це є ще однією потужною мотивацією.
«Я хочу максимально відновитися до тієї форми, що була до поранення. А коли зʼявляться діти, хочу максимально виділити увагу і дати максимально все, що зможу. Хочу навіть власним прикладом показувати, що я ось повністю нормальна здорова людина, що я живу – і діти теж так зможуть».
«Те, що запамʼятовується – це атмосфера самих Ігор»
Ігри Нескорених обʼєднують військових та ветеранів, які були поранені чи отримати травми під час несення служби та захисту Батьківщини. Серед цінностей змагань – підтримка та повага, сміливість та розширення можливостей щодо реабілітації.
Володимир розповідає, що всередині колективу складаються теплі відносини. З деякими учасниками цьогорічної збірної ще до ладу не роззнайомилися, але все попереду. Зі спортсменами змагань минулих років, які подекуди стали асистентами тренерів, підтримують дружнє спілкування.
«Те, що запамʼятовується – це атмосфера самих Ігор, коли багато людей обʼєднаних спільними темами, в яких бачення майбутнього однакове, схоже із твоїм, і ти у своїй тарілці. Ти приходиш і там часто немає того, що важко буває в цивільному житті».
Відбори та змагання – це завжди багато знайомств серед ветеранів. З деким звʼязок підтримують впродовж років.
«От як у Черкасах познайомився. І по цей час ми підтримуємо звʼязок, навіть у мене гостювали і мене теж запрошують в Черкаси: «Приїжджай, завжди раді, можемо щось зробити».
Головний виклик – це виклик самому собі
Після поранення Володимир заново вчився сидіти, ставати на ноги, робити кроки.
«Був такий період, біля місяця точно після поранення, я в ліжку пролежав. Просто лежиш і коли тебе переводять в сидяче положення – ти раз, завалюєшся на бік. І тебе обкладають подушками, ти маєш просидіти хвилин 10, щоб мозок почав сприймати, що він може виконувати таке положення.
Потім був перший раз, памʼятаю, коли спробував на ноги стати. Був батько поруч і реабілітолог – він підняв мене і каже: «Дивись, буде голова крутитись». Він мене тримає і фраза: «Зараз як з пів літри горілки випив». Стоїш, а воно все отак крутиться».
Чоловік пригадує, як одного разу реабілітолог запропонував піти на сходи.
«Я ще ходити не можу, я не піду на сходи. Та пішли спробуєм. Та ні, я не можу – і повністю падаєш в отріцалово. Ще не спробував, а вже кажеш «я все, я не можу». І тут ми поговорили і він каже: «Ну, ми ж самі собі це ставим, давай спробуєш – зможеш, то зможеш, а не зможеш – щось придумаємо. Не став собі перепони».
Згодом слова «Ми самі собі ставимо перепони» увійшли до історії про Володимира у книзі Анастасії Федченко «Вони перемогли».
Зараз він намагається бути своєрідним мотиваційним прикладом і для інших бійців з нейротравмами, адже розуміє, як це – коли бракує інформації про подібні поранення. А наочно показати, що якісне відновлення можливе – важливо.
Державний Гімн на піаніно
Ветеран всміхається та запевняє, що ніколи не вгадаємо, яким є його хобі. Потім дістає телефон та знаходить у галереї відео, де на піаніно виконує Державний Гімн України.
Розповідає, що ніколи раніше не грав, а після поранення «десь коротнуло» і закортіло спробувати. Музику використовує як плюс до реабілітації, адже гра добре натреновує памʼять та дрібну моторику рук.
«Коли пробуєш зіграти якийсь етюди – ти запамʼятовуєш мінімум 20-30-50 нот, які йдуть одна за одною. Це розвиває. Плюс дрібна моторика. Пробую підключати другу руку. Вона саме елементарне може виконувати».
Володимир мріє про власний будинок, дитину та, насамперед, аби закінчилася війна, «щоб те ж дитя зростало у мирному середовищі».
Олександр Зозуляк
Олександр Зозуляк долучився до лав Збройних Сил України в серпні 2014 року в складі 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Разом зі своїм підрозділом воював у Луганській та Донецькій областях – спершу біля Золотого, далі Попасна та околиці, згодом – у боях за Дебальцево.
Саме там, біля Санжарівки на межі двох областей, військовий отримав важке поранення.
Вижив у бою із танком
«З 23 по 25 січня наш підрозділ, наша позиція була атакована, нам довелося приймати бої спершу на дальній відстані – з 2 км нас обстрілювали танки, весь час насипала артилерія різних калібрів. 23-24-25 ми відбивалися від танкових атак. 23 числа танки підійшли на близьку відстань, нам вдалося підбити і захопити один з них».
25 січня ворог пішов на прорив – наступали 5 танками та БМП. Три російських танки були знищені, однак один із них пробив оборону та проїхався окопом, де вели оборону бійці. Серед тих, хто опинився під гусеницями – був Олександр.
«Я хотів проскочити між гусеницями, щоб добратися до бліндажа з гранатометами і вести по ньому вогонь. Але не вдалося, він викрутився, змінив напрямок і передавив мене в окопі. В той же час, коли танк зробив цей маневр, він застряг на мені. Тоді нашому бійцю вдалося його підбити».
Олександр каже: йому пощастило. Коли прийшла підмога – позиція вже була пуста, бійці забрали поранених і одного полоненого та відступили до сусідніх укріплень. Проте одного із солдатів присипало землею у бліндажі. Саме він пізніше знайшов Олександра, намагався витягнути з-під гусениць ще одного бійця, а після прибуття українських танкістів – показав, де знаходиться живий побратим.
Після першої допомоги на штабі, Зозуляка доправили до тодішнього Артемівська (зараз – Бахмут), там він і опритомнів після операції.
«Мені ампутували руку, бо вона була сильно пошкоджена, не було що там рятувати. Ліва нога теж була дуже пошкоджена. Мені сказали, що ймовірність того, що вона залишиться – дуже низька, треба буде з часом дивитись, чи вдасться врятувати».
Далі було півроку лікування у різних госпіталях – Харків, Феофанія у Києві та Київський військовий госпіталь. Після виписки та звільнення зі служби за станом здоровʼя, Олександру зробили перший протез у Львові. Пізніше, наприкінці 2015 року, вже у Німеччині виготовили новий біонічний протез. який чоловік використовує досі.
У 2016 році Олександр влаштувався до Національної поліції в Департамент боротьби з наркозлочинністю, де працює і донині.
«Я ж нескорений, я мушу там брати участь»
Про Ігри Нескорених Олександр Зозуляк дізнався, коли до нього звернулася авторка книги «Нескорені» Валентина Розуменко.
«І потім я почув, що є такі Ігри Нескорених. А я ж нескорений, я мушу там брати участь. Це було початком і моєю мотивацією. Потім завʼязалося. Я зрозумів, що спорт дуже гарно впливає на відновлення мого тіла».
Спершу Олександр активно займався велоспортом, що добре вплинуло на відновлення лівої ноги. Регулярно брав золоті медалі на відборах до змагань. У 2018 році спробував сили у стрільбі з лука.
«Оскільки в мене спортивного протезу не було, спробував стріляти своїм біонічним. В мене вийшов один постріл, можна сказати пів пострілу. Але, тим не менш, це мене не зупинило».
Вже за півроку ветеран зайняв 2 місце на міжнародних змаганнях Invictus Games у Сіднеї, після чого продовжив тренування та став членом команди в Інваспорті. Цьогоріч після відбору на Ігри Нескорених, Олександра запросили в якості асистента тренера по стрільбі з лука, аби тренувати збірну перед змаганнями у Дюссельдорфі.
Своїм натхненням чоловік вважає впертість. Каже, що завжди прагне зробити неможливе. Інколи ця впертість грає в обидва боки, однак зрештою дозволяє вийти на вищий рівень у спорті.
Зізнається, інколи з тренуваннями бракує часу на родину та відпочинок, але намагається шукати золоту середину, щоб все встигати.
«Буду прагнути взяти участь у Паралімпійських іграх»
Після повернення зі змагань у вересні на Олександра чекає операція з остеопротезування – в кістку вживлятиметься спеціальний перехідник, до якого можна чіпляти протез. Це якісно вплине і на заняття спортом, адже, наприклад, у стрільбі з лука збільшить стабільність і точність.
«Це має додати мені багато тих елементів, яких мені не вистачає для точності і стабільності стрільби. І я зможу брати участь у серйозних змаганнях з інваспорту і, можливо, я до цього буду прагнути, паралімпійських іграх».
«З часом у нас будуть найкращі реабілітаційні можливості»
Українські реабілітаційні центри нічим не гірші за європейські, каже Олександр. Подекуди навіть кращі. Тішить те, що створюються нові, а існуючі – розвиваються.
З того, чого бракує – спеціалістів, які б вміли та знали, як можна швидше і краще відновити організм після поранення.
«Закордонні з цим мало стикалися, вони не мають практики і досвіду. У них багато чого є, але вони не знають, як реалізувати. Багато є медпристроїв, приладів, але вони не застосовують їх на 100%. Тому це має бути досвід. Але, я думаю, з часом до цього прийде і в нас будуть найкращі реабілітаційні можливості».
Авторка тексту: Єва Фомичева
Фото: Нікіта Грива, Єва Фомичева
