Текст: Вікторія Калімбет; Фото: Юрко Дячишин
Від лінії фронту Львів відділяє понад 700 кілометрів. Щоб дістатися до комендантської години, наприклад, у Нікополь, треба виїхати до 10 ранку та проїхати без зупинок через всю Україну щонайменше 13 годин. Чим далі на схід, тим раніше заходить сонце, швидше долітають російські ракети, і все менше українців вірить у перемогу України. Згідно з результатами соціологічного опитування Центру Разумкова, у перемогу вірять 84% жителів західних та центральних регіонів, тоді як на сході цей показник становить 65%. Опитування також показало, що мешканці західного регіону загалом більш задоволені життям, ніж у південному та східному.
Неможливо порівняти ні кількість обстрілів, ні загрози, які нависають над сходом України, ні спосіб життя з тим, як це виглядає у Львові. Крізь гамір, що лунає з його вузьких вулиць, рясно всіяних ресторанами та барами, чутно голоси тих, хто вважає, що війни у Львові немає. В межах площі Ринок (головного майдану міста) війну можна і не помітити. Проте чи справді її немає?
Субота, 15:00. Біля Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові скупчення людей. Більшість убрані в чорне. Як щосуботи, сьогодні тут прощаються з полеглими на війні військовослужбовцями. До святині підʼїжджає автобус ритуальної служби. Група військових з чорними повʼязками на плечах витягає з нього труну. На ній вигравійований напис: «Героям слава».
Тишу розриває плач, з якого розбірливо чути лише імʼя: «Юра». Це мати полеглого 43-річного Юрія Паука. Спершися на милиці, хитаючись, вона єдина не стає на коліно перед труною.
Перехожі, яких легко відрізнити від тих, хто прийшли на прощання з героями, зупиняються, не відводячи очей від процесії. 25-річна нігерійка Амарачі Фавор витирає сльози.
«Мені так шкода, що це відбувається – що постійно гинуть люди», – каже дівчина.
Амарачі вже пʼятий рік вивчає медицину в Тернопільському університеті. Після початку повномасштабного вторгнення Росії більшість її друзів поїхали з України. Амарачі зізнається, їй теж спочатку було страшно, проте в Тернополі «не було так зле», тому вона залишилась.
«Я так хочу, щоб все повернулося до норми. Щоб в Україні, як раніше, було багато іноземців. Я хочу, щоб вони повернулися», – говорить Амарачі. Дівчина ще не прийняла рішення, чи після закінчення університету вона повернеться додому. Наразі вона розглядає можливість залишитися працювати гінекологом або педіатром в Україні.
«Війна дуже близько Львова»
Вітер підхоплює з відкритих дверей храму і розносить вулицями запах ладану та молитву. Навпроти входу, на площі Ангелів, де ще донедавна стояли стенди, присвячені загиблій на війні парамедикині Ірині Цибух, стоїть 46-річний Юрій. Близько двох місяців тому командир стрілецького взводу 66-ої бригади отримав поранення і нині проходить лікування у Львові.
Сьогодні він прийшов попрощатися з Олександром Шемчуком, з яким до початку повномасштабної війни працював в Інституті проектування «Комфортбуд» у Львові.
«Війна насправді взагалі недалеко. Після поранення я спочатку лежав в лікарні в Харкові. Потім евакуаційним поїздом мене перевезли до Львова. Це насправді дуже близько. Харків дуже близько», – каже Юрій.
Формується військовий оркестр. З храму виносять труни. За ними йдуть близькі з великими оберемками квітів, перев’язаними чорними стрічками. Згодом, згідно з традицією, зазвучить «Силенція» на площі Ринок. Похоронний кортеж зупиняється навпроти ратуші. Люди на вулицях стають на коліна, схиляють голови, віддаючи останню шану загиблим героям.
Біля стендів зі світлинами та життєписами полеглих львів’ян залишається стояти група литовців. Серед них – Альбертас Віджюнас, режисер, який приїхав у Львів на прем’єру спектаклю «Тартюф». Ще тиждень тому Альбертас був у Литві і навчав кіномистецтву українських дітей, батьки яких загинули на війні.
«У нашому кіно-таборі діти вчилися писати сценарії, грати та знімати кіно. В результаті вони зняли два фільми за мотивами литовських народних казок», – розповідає Альбертас.
«Діти не повинні відчувати, що йде війна»
Автобуси везуть містян на Марсове поле, минаючи Митну площу. Тут у фонтанах, рятуючись від обідньої спеки, бавляться щонайменше двадцятеро дітей, не звертаючи уваги на процесію і не стихаючи у сміху.
На лавці, закутані в рушники, сидять 13-річний Віктор і 9-річна Аня. Поруч з ними – їхня мама, 46-річна Любов Вовк. 41 день тому жінка втратила свого чоловіка, а її діти – батька. Військовослужбовець, який після бойових дій отримав статус «обмежено придатного» та повернувся служити до Львова, помер у віці 45 років через розрив аорти. На 40-й день жінка відвідала Марсове поле, щоб його вшанувати.
«Сьогодні хоронять трьох військових? Коли я була вчора на Марсовому, там були викопані три нові могили», – розповідає Любов.
Реагуючи на згадку про тата, Віктор нервово перебирає зморщеними від води пальцями, Аня відводить погляд. Любов вважає, що багато людей продовжують жити так, ніби війни немає.
«Діти не повинні відчувати, що йде війна. Але дорослі мають докладати всіх зусиль до перемоги», – говорить жінка.
Маріуполь у Львові
Один з провулків біля Галицької площі приховує 30-метровий мурал, присвячений Маріуполю. У своїй роботі, що має назву «Дорога додому», маріупольський художник Дмитро Вовк відтворив локації та символи рідного міста, зокрема площу Свободи та Миру, зруйнований драмтеатр та будинок зі шпилем. На другому боці провулку розташований центр підтримки переселенців «ЯМаріуполь».
Тут, як розповідає 51-річний Василь Клат, голова департаменту транспорту і зв’язку Маріупольської міської ради, мешканці окупованого міста не лише можуть отримати необхідну допомогу, але й просто відчути себе як вдома.
«Раз на місяць роздають продуктові набори: крупи, олію, цукор тощо. Але для нас це місце – як частинка Маріуполя. Це осередок, де є свої люди, де всі знайомі. Відчуття таке, ніби приїхав додому», – говорить Василь.
В минулому році Клат і декілька інших маріупольських урядників отримали від Львівської обласної адміністрації запрошення на роботу і тепер проводять аудит транспортної системи міста. Посадовець нагадує, що до війни Маріуполь посів 2-ге місце в рейтингу міст України за якістю життя. Найкраще мешканці оцінювали транспортну систему міста, зокрема сучасний транспортний парк, єдиний електронний квиток, а також можливість в онлайн-режимі відстежувати пересування муніципального транспорту.
Говорячи про допомогу центру «ЯМаріуполь», Василь Клат стверджує, що переселенці з жодного іншого міста не отримують стільки допомоги, скільки її надають маріупольцям. Окрім матеріальної підтримки, переселенці мають можливість користуватися побутовим центром, де є пральня, хімчистка, перукарня, стоматологія тощо. Як «транспортник», Василь допомагає центру з доставкою гуманітарної допомоги, а також організовує для маріупольців відпочинок у Моршині та під Вінницею.
Місто, що гудить
Площа Ринок гуде від туристів. Гудять і генератори, виставлені закладами на терасах. Час від часу до загального галасу додається стукіт прокатних самокатів по бруківці. Посередині вулиці Галицької кур’єри паркують скутери.
Біля міської ратуші сновигають ростові ляльки персонажів популярних мультфільмів, які вишукують туристів із дітьми, щоб заробити на спільному фото з ними. Поруч вештаються підлітки, що роздають «за донат» жовто-блакитні стрічки; ще інші фотографують перехожих і продають їм їхні фотографії, надруковані на сторінках «газети».
Серед сувенірних магазинів і лавок на площі Ринок вирізняється одна. Тут продають виготовлені вручну брелоки, прикраси, іграшки тощо, весь дохід з яких передають на Збройні Сили України. Повз цей прилавок шлях веде у будинок обласної бібліотеки, де від початку повномасштабної війни і до сьогодні волонтери плетуть маскувальні сітки для військових.
«Бракує робочих рук»
Поміж гардеробних вішаків, що нині служать станками для плетіння сіток, працюють четверо волонтерів. Хто навколішках, хто навпаки – всі постійно в русі.
Координатор волонтерського центру, 56-річний переселенець із Дружківки Віталій Колбунов жартує: це і безплатний фітнес, і психотерапія, і релаксація.
«Хтось ріже тканину, хтось плете, хтось розвозить готові сітки», – розповідає про організацію роботи Віталій і показує півтораметрові рулони тканини різних відтінків зеленого. Окремо стоять коробки зі стрічками, посортовані за кольорами спеціально для групи незрячих волонтерів, які приходять сюди по вівторках і четвергах.
«Ми жартуємо, що це для нас рибні дні. Ці люди дуже швидко працюють», – ділиться Віталій.
Він пояснює: щоб замаскувати військовий пікап, потрібні три сітки розміром 6х2 метри. За день волонтерському центру вдається сплести дві такі маскувальні сітки. Але постійно не вистачає робочих рук – центру дуже потрібні люди. За словами Віталія, допомагати приходять не лише місцеві мешканці та внутрішні переселенці, але й іноземці.
«Сьогодні був хлопець з Швеції, ще один – з Америки, Стівен. А ще, вже пʼятий день поспіль до нас приходить Нора, яка нещодавно приїхала з Фінляндії», – розповідає координатор волонтерського центру.
На площу Ринок з розташованого неподалік шпиталя виходять на прогулянку військові, які проходять там лікування. Їхні протези дуже добре нагадують, що війна триває і не припиняється ні надень, розповідає Оксана, продавчиня в місцевому магазині City Market, мають протези.
«Дуже боляче на них дивитися», – говорить вона.
Оксана вважає, що Львів помітно змінився: не лише з початком повномасштабної війни, але і впродовж неї.
«Львів дуже посумнішав. Навіть у 2022 році було краще: люди співали, гуляли. А зараз тільки напиваються на Ринку», – каже продавчиня.
Як і в решті областей України, на Львівщині вже третій рік лунають повітряні тривоги, а росіяни регулярно атакують її ракетами. Поки одні львівʼяни несуть службу на фронті, інші пристосовуються до відключень світла. На площі Ринок перетинаються дві реальності: довоєнна та воєнна. У натовпі торговців та туристів, не завжди видно військових, волонтерів, чи переселенців. Втім, для уважного погляду, Львів змінився: він дещо втратив як туристичний осередок, але водночас набув як тилова база воюючої країни.