Харківські фермери: боїмося цін на ринку більше, ніж обстрілів
Текст: Вікторія Калімбет; Фото: Надія Карпова
До 42 мільйонів тон зернових експортує Україна цього року, очікують фахівці. Це при тому, що на заваді роботі фермерів — черговий російський наступ і затяжна засуха. Попри це українські аграрії продовжують працювати і стверджують: навіть якщо над ними нависне загроза окупації, не покинуть своєї землі.
Україна є одним з провідних експортерів аграрної продукції у світі. За даними ООН, до повномасштабного російського вторгнення українське збіжжя годувало понад 400 мільйонів людей. Коли в 2022 році Росія розпочала блокаду українських морських портів, за даними ФАО та Всесвітньої продовольчої програми ООН, 47 млн людей опинилося під загрозою голоду.
Росіяни тримають українських аграріїв під своїм прицілом. Вони обстрілюють поля, привласнюють собі зерно на тимчасово окупованих територіях, атакують українські зерносховища та зернові термінали, знищуючи десятки тон вартісної продукції. У 2023 році зерно, яке продавала Росія, зокрема вкрадене на окупованих українських територіях, обвалило ринок в Європі.
Втім, незважаючи на збитки та загрози, українські фермери продовжують працювати, а Україна — конкурувати на світовому ринку. За словами заступника голови Всеукраїнської аграрної ради Дениса Марчука, Україна й донині входить у топ-3 експортерів пшениці та топ-5 експортерів кукурудзи у світі. Експерт підкреслює: з 2022 року Україна не лише відновила експорт, але й реалізувала гуманітарну місію “Grain from Ukraine”, в рамках якої передала безоплатно понад 220 тисяч тон зерна 10 країнам Африки та Азії, що опинилися під загрозою голоду. Крім того, в рамках цієї ж програми, Україна зобовʼязалася передати 7 тисяч тонн пшеничного борошна та 750 тонн олії охопленій конфліктом Палестині.
Нині, внаслідок бойових дій і мінування росіянами українських полів, близько 1,4 мільйона гектарів колишніх оброблюваних земель уздовж фронту лишаються необробленими. 128 українських фермерів загинуло на своїх полях від вибухових пристроїв.
Цьогоріч крім напруженої ситуації на фронті та ракетних обстрілів, урожаю загрожує посуха, від якої страждає весь європейський континент. За словами Дениса Марчука, експерти очікують, що Україна експортує від 40 до 42 млн тон зернових.
«Це хороші показники, враховуючи всі умови – передусім війну, а також посуху, яка особливо відбилася на ярих культурах, таких як кукурудза, соняшник і соя», – стверджує Марчук.
2024 року черговий російський наступ і затяжна засуха припали, зокрема, на долю харківських фермерів. Замість дощу на їхні поля сипляться КАБ-и, а замість державних дотацій вони отримали підвищення податків. Втім, фермерські господарства адаптуються до таких обставин і виживають. Адже саме у співпраці з долею, як твердили античні стоїки, полягає зовнішня свобода людини.
Угіддя Івана Гнатченка, околиці Золочева
Один з сучасних українських стоїків фермер Іван Гнатченко, незважаючи на свій вік, хутко пересувається своїм маєтком, його молоді яскраво-блакитні очі уважно спостерігають за господарством. Його погляд важко спіймати: тільки-но він починає розповідь, як згадує про чергову яблуньку, грушку чи вирвочку від уламків снарядів, і стрімголов мчить їх показати, тому частіше видно його спину.
Господарство пана Івана – в 15 кілометрах від російського кордону. Тут його поля, чотири ставки, в яких він вирощує рибу, кілька тракторів у різному стані комплектації, ангар для обробки і зберігання зерна та невеличкий, по-дачному мінімалістичний, будинок. Тут ночує його син, коли допізна залишається працювати на фермі. Цегляні стіни спальні прикрашають календарі, листівки і образи святих. За укриття слугує погріб, схований в кільканадцяти метрах від будинку під маскувальною сіткою.
Рільничі поля від решти господарства відділяє дамба, що пролягає між двома ставками, в яких пан Іван вирощує рибу. Раніше це була дорога, якою їздили трактори і комбайн. Під час харківського контрнаступу нею пересувалися українські військові. Після звільнення поближніх місцевостей вони знищили цю дорогу, викопавши кількаметрову вирву, та залишили кілька протитанкових мін – на випадок, якщо росіяни знов наступатимуть.
Отже в дамбі й донині замість дороги глибочіє вирва, через яку можна перебратися лише пішки. Пан Іван бідкається:
«Взяли, перекопали! Перейти я-то перейду, але ж тепер це треба об‘їжджати аж через ліс», — говорить фермер.
Сліпить обіднє сонце. Густу траву, що нею поросли береги ставків, ріжуть випалені під колесами тракторів і комбайна паралельні стежки. Пан Іван стає в густій траві, захоплений розповіддю про свої ставки.
«Он рибка гуля, бачите? Карпи. А ще товстолобики є», – розповідає.
В радіусі кількох метрів від фермера лежать порослі бурʼяном протитанкові міни – про це він пригадує ніби мимохіть.
«За мною йдіть», – каже просто і вказує по черзі на щонайменше пʼять мін, схованих у густій траві.
«Сяду десь на точку з кулеметом і буду гасить»
З-за полів лунають вибухи. «Гупає», як каже пан Іван, постійно – це відгомін артилерії з прикордонних Козачої Лопані та Ветеринарного. Хоча зараз прилітає сюди рідко, то вперше за понад 1,5 року Золочівська громада опинилася близько лінії фронту. Від боїв, що точаться з росіянами в околицях Стрілечої і Липців, господарство відділяє близько 20 кілометрів. Проте фермер не збирається залишати свого господарства, навіть, якщо над ним знову нависне загроза окупації.
«Це молоді хай виїжджають, а я не поїду. Я старий – що їм з мене взяти?», – знизує плечима чоловік.
Втім, незважаючи на свій вік, пан Іван каже, що радо пішов би в армію добровольцем. 77-річний фермер розповідає: в 2013 році їздив у Київ на Майдан, а пізніше воював в АТО.
«Я бігать не буду – я сяду десь на точку з кулеметом і буду гасить. Мені б аби не бігать, бо ноги терпнуть. Я зазвичай навіть ходжу з палкою», – розповідає пан Іван і обурюється: не беруть, бо «по закону не положено».
Спекулянти
Тим часом головною загрозою для фермера та його господарства є «спекулянти». Так він називає трейдерів, які займаються викупом і продажем фермерського зерна.
«Купують за безцінь, вивантажують на корабель в Одесі не по 13 тисяч за тону, а по 20, і наживаються на нас», – говорить фермер.
Пан Іван пояснює: щоб продати свої продукти супермаркетам, треба незле напрацюватися з паперами, тому доводиться погоджуватися на пропозиції «спекулянтів». Сою, якою нині засіяні його поля, він теж здасть трейдерам.
Фермер щодня встає на світанку. Коли встане о 6-й годині, вважає, що це вже пізно. Зараз, коли немає роботи в полі, він займається рибою: замочує для неї кукурудзу, годує, ловить і продає у власному магазині в Золочеві.
Господарство Артема Орача, Дергачівський район
Деркачі (історична назва міста, яку радянська влада змінила на Дергачі) лежать в близько 7 кілометрах на північний захід від Харкова. Місто, хоча не було окуповане, помітно понівечене російськими ракетами, КАБ-ами і артилерією. До повномасштабного вторгнення тут функціонувало 27 агропідприємств, з яких нині залишилося лише три. Проте Деркачі відбудовуються, і його мешканці, які мусили виїхати, повертаються до відновленого житла.
«Це добре», – говорить місцевий фермер, 28-річний Артем Орач, і додає: буде кому платити податки. Власник 800 гектарів орної землі в минулому році заплатив понад 1 мільйон гривень податків. В цьому році, за його словами, заплатить ще більше.
«Хоча я зараз «на мєлі», я розумію, що не підвищувати податків зараз неможливо. Війна – це дороге, мʼяко кажучи… «удовольствіє». Ми маємо понад мільйон військовослужбовців. Звідкись треба брати гроші на їхнє забезпечення», – говорить фермер.
Перед початком повномасштабного вторгнення Артем вклався в нову техніку. В 2022 році фермер не мав урожаю і не мав як його зібрати, бо росіяни замінували його поля. Нині підприємець має понад 20 млн гривень боргів. Проблемою, як він пояснює, є не так самі борги, як те, що немає можливості перекредитування, оскільки його господарство розташоване у так званій «червоній зоні».
Азартний бізнес фермерів
Артем підʼїжджає до місця, де на початку повномасштабного вторгнення точилися бої. Ліворуч – його поля з кукурудзою, пронизані «зубами дракона» і колючим дротом; праворуч – нові бліндажі. Поруч лежать рештки російської ракети. Фермер розповідає, що лише на одному з полів «зняли» 210 протитанкових мін. Сапери закінчили розмінування лише в цьому році – починати його довелося самостійно.
Під «розмінуванням» Артем має на увазі підрив однієї міни – рівно настільки вистачило комбайна, який використали до цієї задачі. Фермер показує фотографію, на якій його робітники, сидячи у ковші трактора – щоб мати кращий огляд – дистанційно підводять комбайн на міну. Вибухом зімʼяло колесо машини – щоб продовжити розмінування, треба його замінити.
«На цьому і закінчилася наша уборка», – підсумовує фермер.
Фермерство – азартний бізнес, вважає Артем, бо неможливо передбачити та прорахувати, на який урожай можна сподіватися. На кожному етапі роботи щось може піти шкереберть. Нині, після затяжної засухи, вперше над його полями затягуються хмари. Втім він не поспішає радіти: хоча дуже чекає дощу, боїться, що природа покаже «катаклізми» – бурі чи град, які знищать ще частину врожаю.
«Не хочу загадувати, бо це ще нічого не означає, що урожай стоїть – його ще треба зібрати. Це лотерея», – говорить фермер. Якщо все складеться найкращим чином, на збір урожаю піде трохи більше місяця.
«Одна з задач росіян – зашкодити фермерам»
На збір урожаю однак впливають також зміни на фронті. Артем спостерігає, що росіяни вдосконалюють свої технології, і тепер окрім ракет до його господарства долітають ворожі дрони. Наразі це лише розвідувальні безпілотники, які не несуть прямої загрози, проте, як підкреслює, росіян не можна недооцінювати.
«Якщо залетить дрон, він же не буде розбиратися, це фермер їде на машині, чи військові. А окрім цього, зашкодити фермерам – це також одна з задач росіян. Побачать комбайн, і чого б по ньому не вдарити?», – питає Артем.
Отже в азартному фермерському бізнесі є багато «якщо». Чергове з них – мобілізація. Фермер і ще п’ятеро робітників, яких він наймає, мають бронювання, бо його господарство має статус стратегічного обʼєкта. Втім, як говорить Артем, якщо росіяни знову стануть на його землі, буде її захищати.
«У мене все тут. Куди їхати? Сильно не наїздишся. Коли на початку війни, мене два місяці тут не було, чуть криша не поїхала», – каже фермер.
Ферма Григорія і Гаріка Петросянів, село Замірці
На підʼїзді до ферми Петросянів стоїть розібрана машина. Її розібрав на запчастини для українських військових 60-річний Граєр (скорочено Гарік) Петросян. На початку повномасштабної війни бої точилися в 300 метрах від його господарства.
«Я військовим молочко носив. Памʼятаю, один з них був найменший, я йому казав, щоб пив більше молока», – сміється Гарік.
Чоловік народився і виріс в Єревані. Коли почалася війна у Нагірному Карабасі, він емігрував в Україну і поселився в Харкові. Спочатку, як розповідає, займався дрібною торгівлею, мав кілька кіосків, але робота з людьми (зокрема з корумпованою міліцією) йому сильно дошкуляла.
«Кожному своє. Якщо ти добра людина, добре ставишся до тварин, то вони це розуміють. А що з людьми? Людині скільки добра не зробиш – все одно образиться», – говорить Гарік.
Чоловік розповідає: він народився і виріс в місті, тож його ніхто не вчив тваринництву. Родичі Петросянів спочатку не вірили, що він завів ферму. Нині вони з сином розводять курей, свиней і корів.
«Зараз у нас 14 дойних корів, 10 биків і 12 голів молодняка», – перелічує син Гаріка, 28-річний Георгій, і додає, – «Але ми, якщо чесно, не рахуємо їх. Всіх знаємо в лице, всім даємо імена. Кожен рік улюбленого бика називаємо Андрюшею».
50 гривень за кілограм Путіна
Гарік вертається з двома цебрами паші. Зараз почнеться обід.
«Наташі!», – гукає фермер своїх корів. І всі вони моментально зриваються до Гаріка.
Петросяни дуже ніжно ставляться до своєї худоби і важко сприймають момент прощання. Коли цей момент все ж настає, Андрюша стає Герасімовим, Патрушевим або Путіним – тоді не так шкода забивати тварин.
На обід чекають свині. Серед них – одне сліпе порося. Гарік бере його в руки і ставить до годівниці з молоком.
«Воно саме не може знайти молока – хіба що тільки по запаху. Тому я завжди його підкладаю ближче», – пояснює фермер.
У хліву рядами лежать тюки сіна, яке Петросяни самі косять і збирають. Інколи вони наймають допомогу, проте, це дорого. Допомогти могли б дотації, але на думку 28-річного Григорія, це не вирішення проблеми.
«Нам не потрібні дотації, нам потрібен спосіб заробити ці гроші. Щоб їх заробити, ми маємо кудись здавати нашу продукцію. Зараз у нас немає можливості збути її за вигідною ціною», – говорить фермер.
За його словами, перекупщики пропонують фермерам максимум 50 гривень за кілограм мʼяса, тоді як в магазинах ціна на свинину варіюється від 160 до понад 200 гривень. Окрім перекупщиків ціну диктують і великі виробники молочної продукції. За словами Григорія, локальні фермери не можуть конкурувати з дешевими продуктами, виготовленими з менш якісного молока, або його замінника.
«Споживачам треба заощадити грошей. Вони спробують таку продукцію – ніби їстівне – і будуть купувати. А домашнього брати не будуть, бо воно дорожче. Звісно, тоді намагаєшся підлаштуватися під них і також знизити ціну – і від цього дедалі менше починаєш заробляти», – говорить Григорій.
Гарік встає близько 5-ої ранку, пʼє каву і йде годувати худобу. Весь день порається на фермі, а коли в обід знову дає тваринам пашу, згадує, що ще не встиг поснідати.
«Коли о восьмій закінчуєш роботу, вертаєшся додому і думаєш: а що ж мені зʼїсти? Підеш в город, нарвеш помідорів, посмажиш пару яєць – і спати. І зранку все заново», – розповідає український фермер.
Свята земля
В українській літературі та фольклорі земля часто вважалася живою істотою і ототожнювалася з матір’ю, яка годує і захищає своїх дітей. Земля для українців має сакральне значення, а селянство є подставою української культурної та національної ідентичності. Для землеробської нації, якою є українці, земля є не просто ресурсом – вона завжди була головним джерелом життя та добробуту.
Власне зокрема через культурне значення землеробства імперська політика Росії впродовж століть мала на меті поневолення та знищення українського селянства. Від запровадження у ХVIII столітті Катериною ІІ на українських землях кріпосного права, через колективізацію початку ХХ століття Москва дішла до геноциду українського народу шляхом створення штучного масового голоду у 1932-1933 роках. Як Голодомор був скоєний керівництвом СРСР, щоб остаточно ліквідувати український спротив та спроби побудови самостійної, незалежної української держави, так сьогоднішні дії росіян – прорахована стратегія Москви та спосіб упокорити українців.
Тим часом, експерт Марчук, зауважує, що люди, які мають у власності землю, відчули, яка йде за неї боротьба, і наскільки важливо мати щось, що можна передати у спадок. На його думку, українці повинні зберігати і примножувати родючість землі – щоб передати її наступним поколінням.
