Хто вселив страх у серце шахтаря з Донеччини?

Анатолій був росіянином. Підлітком вирушив з Омська в пошуках кращого життя, а опинився деінде. Точніше, в місті Воркута за 170 кілометрів від Льодовитого океану. Тут ледве не цілий рік відкривався пейзаж сніжної пустелі, а під ним спочивали жертви Воркутинського виправного табору. Після смерті диктатора Йосипа Сталіна, шахтарі ринули в холодні краї заробляти гроші. Анатолій не став виключенням.

Він працював у забої з юності. Зароблені гроші прогулював, але потім шахтарське серце розтопила мініатюрна дівчинка з курносим носиком – Галочка. Тоді Анатолій полюбив вбиратись у піджаки. Тільки залишки пилу під очима видавали у ньому шахтаря. Та це не допомогло Анатолію досягти фінансового успіху, і вони разом з Галочкою відправились в подорож на зустріч «світлому майбутньому». Чи, бодай, якомусь майбутньому.

Мандрівників занесло в Анжеро-Судженськ. Це вже південний захід Сибіру, звідси десять годин до Казахстану, Китаю та Монголії. Молодята мешкали в кімнаті. Щоправда, два окремих ліжка та імпровізований стіл на чемоданах важко назвати повноцінним житлом. Та ще й стеля протікала.
За кілька років народилась Світлана. Стало зрозуміло: жити втрьох у цій халабуді не вдасться. Тоді ж випала нагода перебратись на Донеччину.

Ніна, сестра Галини, тільки-но отримала квартиру в селищі Комунар біля Нижньої Кринки на Донеччині. Вона працювала на шахті в буфеті та залицялась до самого начальника ділянки. Втім, робочий роман тут ні до чого – радянська влада дарувала квартири працівникам шахт. Тоді ж Ніна і запропонувала Галині та Анатолію переїхати на Донеччину. Це було для них рятувальним колом.
Сестра Анатолія, Ліда, також залишила Росію і вийшла заміж за полтавця, а брата Миколу занесло в Крим. Аби триматись купи, чоловік перебрався до них ближче. Так сімейство Сімакових опинилось на чужій землі.

Чоловік працював на шахті №21, яка розташована на околицях Радянського району Макіївки Донецької області. Місцеві ж називали цей район – «Двадцять перша». Сюди тікали з сіл та колгоспів, де панувало безгрошів‘я. Були і грузини, і литовці, і молдавани, і росіяни, і українці. Одного чоловіка прозвали Охтиркою, бо він родом з Сумщини. У декого – коріння тягнулось із заходу України. Анатолій знав з української тільки початок балади «Причинна» Тараса Шевченка, який напевно почув від свого друга Охтирки: «Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива». Щоправда, запам‘ятав лише два рядки.

Анатолій не замислювався про те, що він росіянин. Тут всюди говорили зрозумілою йому мовою. Він був молодим 30-річним хлопцем. А навколо – такі ж друзі. Ніхто з сусідів чи колег не обговорював національні питання. Принаймні, Анатолію було не до цього. В нього народилась друга донька, Іринка. Відтепер він мусив більше працювати. Було літо 1971 року.

Юність поміж териконів

Минуло 15 років, прийшов 1986-й. Іринка вчиться у випускному восьмому класі, а все ще любить побешкетувати – натиснути на дзвінок і накивати п‘ятами. Після таких розваг юнаків відчуває не докір совісті, а спрагу. Вони тікають від розлючених мешканців до шахти №21, бо там можна сповна напитись газованої води з апарату, який вмикали для шахтарів на початку зміни. Дітвору звідти ніхто не проганяв. Після водопою велосипедисти їдуть хто-куди. Іринка з подругами залишаються тут, щоб подивитись на шахтарів після зміни, які скоро мають піднятись на поверхню землі.

А ось вже йдуть. В кінці робочого дня, замурзані шахтарі схожі один на одного. Дівчата змагались між собою, хто швидше знайде свого тата. В кінці тунелю мерехтять коногонки. Чоловіки позирають на дівчат, однак татусі розколюються майже одразу. Вони посміхаються білими зубами, єдиним білим місцем на тілі, а доньки хихочуть. Здавалось, бачили цей вихід сотню разів, але щоразу дивувались, наче вперше.

Іринка підбігає до Анатолія і питає: чекати його чи ні? Сьогодні чоловіки залишаються на «бутильок» – це непорушна традиція шахтарів. Той, хто йде у відпустку, ставить трьохлітрову банку самогону. Вони збираються на задньому дворику, всідаються на травичці та пиячать. Галина звикла, що після «бутилька» чоловік повертається захмелілим, тому й не сварилась. До того ж він приносив щось солоденьке донькам. А ось у подруги Лєнки, тато випивав без причини.

Надвечір дітвора розбігається додому, окрім Лєнки. У цей час давали світло і воду, тож треба встигнути помитись і повчити уроки. Суспільні блага з‘являлись двічі на день: ранком та ввечері. Іринка залишається з подругою та пропонує поїхати до залізничних колій, щоб помахати машиністам. Вона насолоджується останніми днями разом з Лєнкою. Після випускного Іринка планує їхати вчитися в місто.

Нові червоні туфельки

Влітку розпочиналась вступна кампанія. Іринка обрала педагогічний коледж в Кременчуці, бо тільки там вчили на педагога після восьми класів. Анатолій з донькою поїхали у Полтавську область, однак комісія попередила іногородніх, що навчання буде українською. Дівчині викладали українську на «Двадцять першій», але вона досі не могла сказати й слова «паляниця». Тато і донька крутили в голові інші варіанти. Врешті, вирішили поїхати в Полтаву, бо там Анатолій мав зв‘язки в електротехнічному коледжі. Це гарантований вступ. Та й Іринка гарно знала місто. Вона щоліта гостювала у татової сестри, Ліди, яка жила тут вже декілька років. Після мандрів, Анатолій та Іринка повернулись на Донеччину. За місяць донька мала вилетіти з гніздечка, але готуватись до події почали зарання.

Анатолій вирішив купити Іринці новеньке взуття. Не пускати ж дитину босою в новий етап життя. Анатолій діставав з шухляди гроші. Потайки від дружини відслинював більше, ніж планувалось на сімейному засіданні. Чоловік знав, що Світлані чи Галині теж захочеться щось купити на базарі. А раптом – ні, то поласують за них улюблений десерт, який продавався там. За декілька хвилин вони вже стрибають в автобус і залишають рідні терикони.

Відвідувачів базару зустрічають роми. Вони продають перські килими, але поглянути на товар можна тільки в таборі, який розташований в кількох метрах звідси. Іринка та Світлана притискають сумки до себе та йдуть хвостиком за татом. Анатолій нікого не боявся, навпаки, боялись його. Одні лише величезні шахтарські руки наводили страх.

В палатках чого тільки не було: взуття, хусточки, спідниці. Раптом Іринка помітила червоні туфельки, які наче зійшли з небес. «Човники» з маленькими підборами та сріблястою застібкою. Дівчина попросила розмір, покрутилась на картонці перед дзеркалом. Анатолій і Галина переглядаються між собою – це одноголосне «так», рішення прийняте. Продавчиня пакує «човники» в коробку, Анатолій рахує купюри і чомусь посміхається. Напевно, від того, що посміхається донька. Покупку варто відсвяткувати – гроші залишились.

За рогом продають десерт в стаканчиках – запечену ряжанку з рум‘яною скоринкою. Бабуся за прилавком турботливо видає ложечки. Анатолій першим покінчив з солодким, а дівчата розтягували задоволення на довше. Та маршрутки їздять не цілодобово, остання відправлялась близько сьомої вечора. Свято добігало кінця, та вдома ще чекав модельний показ від Іринки.

У вітальні всі займають свої місця. Галина – на одному кріслі, Світлана – на іншому. Анатолій зайняв VIP місце на дивані. Іринка ходить від кухні до зали, хизуючись новими туфельками. Дівчина уявляє, як гулятиме в новому взутті після занять в Полтаві.

Зненацька у ванні загуркотіло – дали воду. Показ тимчасово зупиняється. Є дві години, щоб поповнити запаси в каструлі та миски, покупатись і попрати речі. Іринка обережно, навіть, боязко кладе туфлі назад в коробку.

Як розсипався старий світ

До потягу залишалось кілька годин. Анатолій спаковував доньці сумку в Полтаву, але клав не речі, а батони вареної ковбаси. Кожний важив зо два кілограми. Ірина стільки б не з’їла, це передачка сестрі Анатолія. В Полтаві такого різнобарв‘я продовольства не було, а інколи полиці в магазинах, взагалі, пустували. Після символічних проводів з лимонадом, Анатолій поїхав проводжати Іринку на вокзал.

Чоловік допоміг затягнути баули в плацкарт. Потім швидко обійнялись і вагони колихнулись. Анатолій помахав Іринці гігантською рукою. Напевно, тоді нитка зв’язку між ними почала тріщати. У доньки нове бурхливе життя, а у тата ламалось старе. Економічна криза дісталась Донеччини, проте виринули й інші проблеми, які турбували шахтарів. Просто раніше, хоч якась ковбаса лежала в магазині, а тепер не було й тієї.

Наприкінці 1980-х років шахти зачинялись або суттєво скорочували норму видобутку вугілля. Це стосувалось не тільки цього регіону, а загалом стану промисловості по всьому світу. Наприклад, в Європі вже 10 років як закривали підприємства і звільняли працівників. Видобутки зменшувались, а з нею зарплати. Часом виплати затримували на кілька місяців.

До цього додалась економічна криза, яка вже кілька років гуляла Радянським Союзом, а тепер огорнула і Донеччину. Анатолій приносив ковбасу з буфету шахти, бо з прилавків вона зникла. Попри це, гроші в родині водились. Не великі, але вистачало, щоб оплатити Іринці екскурсію в балтійські країни. Це заслуга Галини – жінка правильно розподіляла сімейний бюджет. Правда, кожні збереження мають властивість закінчуватись.

Анатолія змучило перепрацювання. Відлік шестигодинного робочого дня починався в забої. Ніхто не рахував годину дороги в один бік, а потім в інший, розписи в журналах, видачу обладнання, переодягання. А сил з роками ставало менше, чоловікові виповнилось 49 років. Анатолій досі у забої лазив на колінах та задихався пилюкою. Він думав піти на пенсію, але щоразу відкладав це рішення.

«Довчу Іринку та видам її заміж, ось тоді й звільнюсь», – казав.

Чоловік вже особливо нікуди не поспішав – мав дах над головою та гроші. Однак, так було не у всіх.

Шахтарі ще чекали на квартири і обіцяні машини, тоді як на шахті вже не вистачало мила в душі. Донеччина вперше відчула вагомий дефіцит продовольства, а в шахтарів увірвався терпець. Вони вийшли на протести в липні 1989 року і першими заявили про те, що хочуть кращої якості життя. А якщо такої можливості немає, то значить «геть комуністичну партію». Відтак, мітинги набули загальнонаціонального масштабу. Анатолій також брав у них участь. Тоді саме Іринка приїхала до батьків на канікули, і з татом пішла до «білого дому» – так називали місцеву адміністрацію в селі Ханжонкове, де спітнілі шахтарі гупали касками.

Гірники ходили до адміністрації, як на роботу. Чітко за графіком – вдень та вночі. Іринка не цікавилась через що все це відбувається, але відчула якусь гордість за всіх.

«Вони мають голос», – думала та розглядала їхні обличчя.

Хтось лежав на розкладачці, хтось поділився з дівчиною їжею. Тут кожний стояв за своє. Через кілька днів вимоги шахтарів частково задовольнили – Верховна Рада УРСР ухвалила закон про економічну самостійність шахт. Гірникам дозволили експортувати понаднормову продукцію за кордон. Певно, це мало підвищити зарплату, але врешті нічого не змінилось. Вже у Полтаві, дівчина пояснювала друзям про вимоги шахтарів. Вони розвісили вуха і слухали, бо для них це було проявом невідомого життя, де є відкрите невдоволення владою.

Іринка назавжди вкорінилась у полтавських рівнинах в 1990 році, відколи одружилась з Володимиром. Хлопець вчив дівчину промовляти українські слова, але до «паляниця» було ще працювати і працювати. Тоді Анатолій видихнув, бо нарешті, виконав свій батьківський обов‘язок. Чоловік пішов на пенсію у 1991 році. Тоді відбувся референдум щодо незалежності України. Анатолій підтримав Акт, як і левова частина шахтарів. Він точно не вкладав у таке рішення патріотичний зміст, бо, передусім, був росіянином, але тоді це здавалось єдиним варіантом порятунку від червоної чуми. Вже за 2 роки чоловік знову пішов працювати, але тепер вантажником на лісопилку. Заробляти у вугільній промисловості стало не вигідно. Тож, порятунку не сталось.

«Тато, я твоя донька, а не «бандерка»

В перші роки Незалежності багатьом жилось не легко. Ірина готувала цибулеві котлети, а м‘ясо вони бачили тільки на свята. Поняття дефіциту почало зникати, натомість ціни на всі продукти швидко зростали, а гроші ще швидше обезцінювались. Економісти називають такий процес гіперінфляція, а люди казали просто: «Живемо бідно». Інколи зарплату видавали товарами, які виготовляло підприємство.

Згодом економіка в країні почала оживати, за нові гроші – гривні вже можна було щось купити. Тоді Володимир знайшов другу роботу – на «Водоканалі», і зміг дозволити собі подарувати Іринці шубу.

На Донеччині особливо нічого не змінювалось. Воду давали двічі на день, але вона була настільки брудна, що навіть чаю не зробиш. Шахтарі ходили обурені через затримку зарплати, тому страйки продовжились. В 1995 році уряд скасував дотації гірникам. Потім їх поновили, але з шахтарями так і не розрахувались. На підприємствах скорочували штат працівників. Процес не оминув і Анатолія.

На початку нульових Іринка народила сина. Анатолій та Галина гостювали в Полтаві. Цікаво ж погратись з онуком. А там є світло і вода цілодобово, гарні дороги, словом, цей світ відрізнявся від «Двадцять першої». Тепер Іринка перед від‘їздом складала пакунки на Донеччину. Жінка купувала їм пахучу підчеревину, такої смачної там не було. А, може, і була, але ж то їхати треба хтозна-куди. Скоро Анатолій і Галина вже не могли подужати мандрівку заради гостинців, бо старіли. Колись міцні татові руки зморщились і схудли. Мама стала ще більш мініатюрною, ніж була.

Після відвідин в Полтаві, вони повертались до «Двадцять першої», де застиг час. Тут лишалась увібрана в радянські інтер‘єри «наливайка», а на розі однієї з вулиць завжди смерділо сміття.

Чужинець

Галина померла через зупинку серця в лікарні. Ліки не допомогли. Іринка вперше побачила, як плаче Анатолій. Тож, гірники звичайні люди з почуттями – тепер вона пересвідчилась у цьому.

Минув якийсь час, донька запропонувала батькові сходити на побачення – може, знайде когось. Коли той повернувся із зустрічі, сів на диван і сказав: «Вона ж не наша мама». Так почалась для Анатолія самотність. Розваг було не багато: лавка на вулиці, пиво в «Горняку» і телевізор.

Останнє любив найбільше. Дивився «Жди меня» на Інтері, а потім залишався на політичні програми. Також зазирав на російські канали: ТНТ або Россия 24. І так щодня. А коли наслухається телебачення, то чомусь злився. Тоді був саме такий випадок – донька зателефонувала невчасно.

Іринка вітала Анатолія з «23 лютого» – так було заведено. Раптом батько відповів з агресією:

«Ти – бандерка, і родина твоя – бандери», – кинув у слухавку.

Ірина розплакалась. Це щось новеньке, так він з нею ще не говорив.

«Тато, я не бандерка – я твоя донька», – відповіла.

Анатолій кинув слухавку і нитка між ним та донькою розірвалась. Спогад про куплені разом червоні туфельки затьмарився. Порозуміння у родину не повернулося і тоді, як Ірина і забрала батька в Полтаву. Вибору не було – Макіївку окупували росіяни. Донька не могла залишити батька, який вже харчувався одною лише застиглою кашею. Далися взнаки і хвороби літнього чоловіка. Але Анатолій після кожної сварки з донькою поривався на Донеччину. А сварилися вони часто, бо чоловік зазвичай мав поганий настрій. Якось за вечерею він бовкнув щось про Україну, чого не міг стерпіти зять Володимир.

«Ще раз скажеш це в моєму домі — поїдеш на вокзал», – відповів він тестю.

Анатолій до останнього дня життя залишився з відчуттям, що на цій землі усі йому чужі. Донька Світлана також переїхала до сестри Іринки в Полтаву, але ще кілька місяців їздила на окуповану територію, щоб забрати речі та документи. Вона розповідала, що чула вибухи, бачила де-не-де російські прапори. Анатолій не вірив рідній доньці. «Чокнулись чи що?», – відповідав чоловік, точніше – вже дідусь. Він думав, що українці брешуть, а росіяни є жертвами наклепу. Казав, що українці воюють самі з собою. Інколи Анатолій боявся вийти з квартири на вулицю, мовляв, ще плюнуть в обличчя за його політичні погляди.
Ось так і жили поруч один з одним 5 років, аж поки колишній шахтар не помер через цироз печінки. Може, це сталось через те, що він багато носив у собі злості та ненависті до всіх навколо. Повномасштабної війни Анатолій не побачив.

Автор: Данило Бумаценко

Фото: Валерій Мілосердов з проекту «Покинуті люди»; приватний архів Данила Бумаценко