За кілометр від фронту: деокуповані села Харківщини живуть під прицілом ворожої артилерії

Понад 7 тисяч людей залишаються проживати в Купʼянській громаді на Харківщині. Щоденні обстріли з артилерії, ракетні атаки та нищівні авіабомби раніше цим людям могли лише траплятися у фільмах. Але сьогодні вони живуть під прицілом росіян подекуди біля самої лінії бойового зіткнення. 

У 2022 році Купʼянщина пережила півроку російської окупації, катування росіянами мешканців, мародерства та вбивства. Після деокупації територій Збройними силами України росіяни не дають регіону спокійного життя, а продовжують обстрілювати та намагаються наступати. У 2024 році ситуація загострилась. 

Один із травневих тижнів Frontliner провів на Куп’янщині разом з волонтерами «ХабВокзал» та «Промінь України». Ми побували в селищі біля лінії фронту, витягували з багнюки свої автівки під звуки ворожих «Градів» і стали свідками болючої зустрічі волонтерки з її зруйнованим росіянам домом. 

Ці історії відбулись по обидві сторони річки Оскіл — тієї, яка поєднує два береги Купʼянщини своїми насипними переправами, що часто страждають від ракет і авіабомб ворога. 

Дворічна

Деокуповане в 2022 році селище Дворічна розташоване біля самої лінії бойового зіткнення. До повномасштабного вторгнення там проживали більше 6 тисяч людей. Зараз — близько 80. 

Заїжджати у Дворічноу ми не планували, але через слабку мережу зазбоїв навігатор, а додзвонитись до групи, яка чекала нас в Кутьківці, не вдалося. Тому серед полів звертаємо не туди. Жодна з доріг, що перед очима, не виглядає безпечною, бо з обох сторін на горизонті видно стовпи диму від влучань, та і свіжі влучання відбуваються на очах.  

«Я хочу додому», — каже волонтерка «ХабВокзал» Марина Дорох, побачивши знак «Я люблю Дворічну». 

В селищі стоїть абсолютна тиша. Навколо – розбиті будинки, обірвані електропроводи, поросла травою дорога захаращена шматками цегли. 

Повз зруйновану російською ракетою місцеву адміністрацію, розбиту площу і розстріляну церкву ми доїжджаємо до підірваного мосту. На хвилину водій — волонтер БФ «Промінь України» Олексій Дорофєєв — виходить із авто оглянути вулицю, чи немає проїзду на перехресті поруч, але вулиці засипані тим, що залишилося від зруйнованих будинків, а неподалік чутно виходи з артилерії. Доводиться повертатися назад тією ж вулицею, що й приїхали. 

На звук авто, до дороги вибігає чоловік, який на прохання підказати дорогу, проводить нас до того ж зруйнованого мосту, але іншими вулицями.

Врешті ми виїжджаємо до полів, де раніше заблукали. Одразу за Дворічною відчувається полегшення, але все ж повне розуміння небезпеки, якої вдалось уникнути, ще не прийшло. Це нам пояснять трохи пізніше — в Кутьківці, де живуть багато евакуйованих дворічан. 

Кутьківка   

Село Кутьківка розташоване за 8 кілометрів від лінії бойового зіткнення. Транспортного сполучення з Купʼянськом немає. Нині тут заселено цивільними близько 124 двори.  Марину з Олексієм, які привезли гуманітарну допомогу, зустрічає староста села, колишній житель Дворічної, Михайло Кравцов. Крім нього, тут живуть й інші дворічани, які приїхали переважно в 2023 році після того, як через російську армію жити в рідному селищі стало неможливо. 

Один із них Микола Погорілий. Він курить поодаль гучного скупчення людей, які прийшли отримувати гуманітарну допомоги. 

Після початку повномасштабної війни чоловік став волонтерити. Штаб тоді був у Дворічанській селищній раді. 23 лютого 2023 року росіяни зруйнували будівлю ракетою. Під час тієї атаки загинула 60-річна дружина Миколи Тетяна, та ще одна волонтерка 27-річна Аліна. Їхні тіла досі лежать під завалами. 

“Я був за 2 метри від них, але їх накрили плити, а наді мною плити розламались і засипало цеглою. З-під цегли мене витягнули військові, 2 тижні я пробув в реанімації і ще 3 тижні лікування у відділенні. Коли повернувся бачив, що військові вибили дірку в плитах, але дістати тіла не змогли. Приїхали ДСНС з технікою, але техніку розбили росіяни. Там потрібен кран, а його точно побачать і розіб’ють, тому сказали, що до закінчення війни нічого не вийде”, — розповідає Микола. 

Він трохи сварить нас за те, що заблукали в Дворічній. Каже, що було багато шансів звідти не вибратися, загинути від ворожого дрону.

“Там на горі, з якої ви зʼїжджали, ще в 2023 році військові машини розбили. Росіянам з окупованого ангару на тій стороні все добре видно. Може, вони просто поїсти всі дружно захотіли тоді, як ви заїхали, бо вдень туди ніхто не їздить давно”, — трохи підвищеним голосом каже чоловік.

Раніше він регулярно їздив додому, возив квіти до місця загибелі дружини, але коли ситуація на фронті загостилася, майже щоразу доводилось втікати або від дрона, або від пострілу міномету. 

Навідується до Дворічної і староста села Михайло, їздить туди велосипедом, щоб посумувати за домом. 

“Я після Дворічної не звертаю уваги на те, що тут відбувається. В принципі, психологічно все сприймаю нормально, ніби так і має бути. Та і взагалі тут жити можна. Прилітає рідко. Але був випадок, коли накрив “Град”. Тоді мій брат отримав три осколки й посікло повністю його велосипед, і ще один чоловік загинув. Я теж був поруч, але неушкоджений”, — розповідає Михайло. Він готовий евакуюватися з села, якщо фронт наблизиться.

Дорогою назад, через сусідні села, в яких волонтери залишили ще трохи гуманітарної допомоги, ми потрапляємо під сильну зливу. Польова дорога вмить перетворюється на болото й машини доводиться з нього виштовхувати. Звуки ворожих “Градів” за 4-5 кілометрів від нас тим часом не вщухають. 

Глушківка 

Після початку повномасштабного вторгнення волонтерка “ХабВокзал” Марина з донькою переїхала до Харкова й час від часу після деокупації навідує рідне село Глушківку. За мирних часів там проживало всього трохи більше 300 людей. Зараз переважно проживають пенсіонери та військові. Відстань до лінії бойового зіткнення від села близько 12 кілометрів, слідів ворожої артилерії тут багато. 

«У цій церкві я хрестила доньку», — каже Марина, проїжджаючи рідні вулиці.

«А де церква?» — питає її водій.

Церкви дійсно вже немає. На території вціліли лише стовпці від паркану й частина каплички, а від церкви лише слід на землі. Такі наслідки російської окупації дорогою трапляються непоодиноко. Марина вказує майже на кожне зруйноване місце, що раніше було повʼязане з її мирним життям. 

У Глушківці, аби взяти ключі від свого будинку, в першу чергу, волонтерка заходить до сусіда, дідуся Олексія. На вулиці, крім нього, живуть ще кілька пенсіонерів та військові. 

«Марина, в тебе там трохи побитий дах, але якщо дощ піде, то стіни впадуть. Ключі вже не треба», — каже сусід. Дівчина намагається зберігати спокій, але гукає нас і швидко йде до свого дому повз пошкоджені прильотами будинки сусідів. 

Крізь дах Марининого дому тепер світить сонце. Власне, даху немає, лишився тільки каркас. Колись під ним дівчина закривала салат із буряка, а її донька Софія гралась маленьким іграшковим слоником. Тепер покинутого брудного слоника відкинуло вибухом на драбину, що веде до знесеного даху, а поруч приземлилась і вціліла банка з-під бурякового салату.  

“Я тут росла, виховувала доньку. Облаштовувала цей будинок на зиму в 2022-му, клеїла шпалери, щоб перезимувати, а потім планувала робити ремонт повністю. Тепер я офіційно бездомна”, —  плаче Марина. 

Заспокоївшись, вона зриває на подвірʼї маленькі рожеві троянди й сусідські білі півонії.

“Це все, що залишилось”, — каже дівчина і ми їдемо з Глушківки, оскільки вже почалась комендантська година. 

Цієї ж ночі переправу, якою ми виїхали, зруйнувала російська ракета.

 

Текст i фото: Альбіна Карман