На своєму березі. Колишній кремлівський політв’язень у пошуках свободи
На крутому піщаному березі над Канівським водосховищем стоїть чоловік. Вечоріє, сонце повільно сідає в блакитну дніпровську воду, небо стає прозорим, втім сутінки насуваються зі густого соснового лісу. Чоловік стоїть біля саморобної короткої – лише кілька поперечин – драбини, що впирається у вузький уступ і веде до землянки. Чоловіка звуть Олег Галазюк, йому 59 років. Він колишній кремлівський політв’язень з Тореза (тепер Чистякове). У землянці живе вже майже чотири роки. Своє помешкання називає «Фортеця Свобода».
«Тут ти справжня вільна людини, дихаєш чистим повітрям, немає повітряних тривог, коменданської годину. Можеш робити те, що тобі заманеться. Хочеш, виходь собі вночі і ходи», – каже Галазюк.
Філософ
В 1990-х Олег Галазюк захистив кандидатську дисертацію з філософії, досліджував ірраціональне в діалогах Платона, писав про невігластво і шаленство в добу античності. В 2014 викладав гуманітарні дисципліни у філіалі Харківського виша.
Галазюк не приховував своєї підтримки Майдану і навіть обмалював торезький постамент Леніна гаслами «Банду геть» і «Не працюй на них». За це місцевий проросійський депутат побив його нагайкою. «На підвал» Олег потрапив в перші ж тижні окупації росіянами Донеччини. Третього червня 2014 року його викрали з кафедри. Галазюка залякували, били, катували, він зазанав сексуального насилсьва. Втім за 20 днів його відпустили додому.
Через рік Галазюк виїхав з окупованого Тореза, жив у родичів у Фастові, однак знайти тут для себе місця не зміг – викладацької робити не було, шукати іншу він відмовлявся, комунікація з родиною не складалася. Олег повернувся в окупований Торез. Там писав «Листи з окупованого Донбасу» для Радіо Свобода під псевдонімом Мирослав Тямущий. 24 серпня 2017 року підконтрольні росіянам члени угруповання «ДНР» ув’язнили Галазюка вдруге. Це сталося на КПП в Оленівці, коли чоловік їхав в Маріуполь. Звідти його відвезли в Донецьк, де тримали в СІЗО до осені 2019 року, і аж тоді перевели в Макіївську колонію. У грудні 2019-го його змогли обміняти.
Від січня 2020 року Галазюк проходив реабілітацію в Медико-соціальному центрі ветеранів війни у селі неподалік Канівського водосховища. Але в лютому почалася пандемія Covid-19 і центр закрили на карантин, пацієнти роз’їхалися. Олега теж просили виїхати, але йому було нікуди податися. Тож чоловік тимчасово лишався жити в центрі, влаштовував свій побут: купив пательню, індукційну плиту. Час від часу він гуляв сусіднім Білозерським лісом і мріяв про те, що колись оселеться в Карпатах. Так одного березневого вечора вийшов до стрімкого піщаного схилу над водосховищем.
«В увʼязненні ж не давали нічого смаженого, от я взяв свою пательню і прийшов сюди, розвів вогонь і швиденько насмажив собі шкварок, розбив туди яйця, стою, їм, дивлюсь на Дніпро, а тут такий захід сонця. І кажу собі, Олег, тут поселитися буде набагато легше ніж в Карпатах. І вирішив я тут залишитися. Взяв такі колишки, і помітив ними де буде мій дім. А потім вже замовив собі намет, саперну лопатку, пилку», – згадує Галазюк.
Щоби побудувати землянку, йому не знадобилися ані креслення, ані навчальні відео. Вистачило інтуїції.
«Я ж філософ», – каже він.
В грудні Галазюк переселився з намета у землянку. Дах зробив зі стовбурів сосен, але не було шифера і довелося накрити ці стовбури поліетиленовою плівкою, та, як він каже, “штормовий вітер” цю плівку постійно зривав.
«І я от сплю, а між стовбурами видно небо. А в січні сніг пішов і от я лежу, а сніг на мене летить. Я виходжу, щоб забити цей поліетилен. А він так надувається, надувається. І я на параплані, виходить, отак літаю», – розповідає Олег.
Музей без вікон
Нічого не відділяє землянку Галазюка від великої Дніпровської води і високого неба. Коли стоїш під цим небом, на цій кручі, дивишся на інший берег Канівського водосховища, на Трахтемирівський півострів, не можеш позбутися відчуття прозорого світла і надміру кисню. Втім просто під ногами лежать хвилі сірого шиферу, яким Галазюк все-таки зумів накрити дах землянки. Під цим шифером в непевному піщаному грунті захована його домівка. Коли спускаєшся туди драбиною, виявляється, що простору навколо землянки так мало, що доводиться зважувати кожен крок і напружено тримати баланс.
Галазюк живе без вікон, світло ледь потрапляє крізь вузькі двері, повітря важке, густе і прогіркле, в ньому запах старих речей і чаду саморобної пічки. Майже весь простір займає лежак, застелений покривалом і завалений речами.
«Тут в мене музей – каже Галазюк, запрошуючи увійти, – ось ікона, лаврська школа, мазепинське бароко».
Він показує на хатню східноукраїнську ікону, яку наприкінці 19 століття можна було купити на сільському ярмарку Чернігівщини чи Київщини. Образ «Коронування Богородиці», що його дбайлива господиня чи народний майстер оправили в рамку із блискітками та квітами з фольги.
«А це імпресіоністи. Вогняний танок», – розповідає Галазюк про картину, що дійсно міг написати професійний художник років 50 тому – етюд на холості у червоних тонах, на якому поломеніє багаття і танцює ромська дівчина.
Все це Галазюк знайшов на смітнику. Як і килим, що висить на стіні, посуд, керамічний глек, шафки, надтріснуті дзеркала, вишиті рушники, і настінний пластиковий китайський “золотий” годинник, що імітує наручний.
Галазюк дбає про гігієну, гріє на печі воду, якої вистачає і щоби вмитися, поголитися, і навіть випрати речі. Воду, що залишається, Олег теж використовує – обливає нею свій «фетіш».
«Знаєте що це? Первинна форма вірувань. Фетиш був спочатку, потім – ідол, і аж тоді – Бог. Фетиш можна було бити кнутом, цвяхи в нього заганяти. І оце такий фетиш у мене тут на березі. Бачите, коли я зуби чищу, я на нього воду ллю. І він білий вже весь», – пояснює чоловік.
На стовбурі сосни можна розгледіти білу пляму, а в ній складений з намистин, шпильок для волосся і жовто-блакитного браслета антропоморфний обрис, амулет чи талісман, якому як дар щоранку дістається мильна вода.
В 2023 році Олег Галазюк отримав стипендію імені Левка Лук’яненка і зізнається, що з тих пір нормально харчується, не збирає їжу на смітнику, а має запас тушенки і два види натуральної кави.
«В мене три кавоварки, правда дві, які мені подарували, були з пластиковими ручками і ті на моїй пічі відгоріли, але третя керамічна турка, та ціла», – хвалить Олег ще одну знахідку зі смітника.
Коли виходиш з землянки, здається, що небо стало нижчим, а кисень, якого було так багато, зник. Як і прозорий блакитний колір. В повітрі стоїть спертий дух кіптяви і навіть хвилі, що накочуються на піщаний берег під кручею, здаються сіро-жовтими.
Мрії дракона
Галазюк вкладається спати щойно темніє. Але о 3 ночі він вже прокидається, в цей час на березі найкраще ловить сигнал мобільного інтернету. Олег читає новини і перевіряє соціальні мережі. Заряджати телефон, ноутбук і павербанк він ходить в село, в магазин «Назарчик». Туди приходить о 9 ранку. Власники магазину пускають його в порожній у такий час зал на другому поверсі. Чоловікіа пригощають кавою і слухають його безкінечні історії.
Галазюк не уникає спілкування. Він знає багатьох в селі. Ходить в тренажерний зал в центр ветеранів війни. Спілкується з рибалками і мисливцями, які проходять повз його землянку. В 2021 році Галазюк спробував перебратися зі свого берега в Київ, саме в столиці він був, коли почалося повномасштабне вторгнення.
«Я 20 лютого на роботу влаштувався, на одне виробництво, комплектувальником. а це грузчик насправді. І от я пробний день відробив як учень і 24 лютого в 4 ранку встав на роботу. Вже на справжню роботу, не як учень. Виходжу на вулицю, а тут всі люди тікають. А я по Контрактовій площі іду, бо я там жив, там мій хостел був. І тут вибухи пішли. Всі люди тікають, а я іду на роботу. І працював я там чотири місяці. А потім мене вигнали. За довгий язик», – розповідає Олег.
Галазюк повернувся на свій берег в 2022 році перед Новим роком. З тих пір тут і живе, але кілька разів на тиждень їздить до столиці. Олег лікує в Києві зуби і ходить в кінотеатр «Жовтень» на безкоштовні сеанси.
В липні Галазюку виповниться 60 років, тож він мріє відсвяткувати цей день у Центрі психічного здоров’я та реабілітації «Лісова поляна», що спеціалізується на лікуванні психотравм та допомозі тим, хто пережив полон і тортури.
«Я дракон. Це мій рік. Мені 60 років. От в липні я поїду в «Лісову поляну». І буду там як справжній дракон. У мене тут лежить халат, я його на смітнику знайшов. Він з драконами. Справжній шовковий японський халат. А я ж сідаю на шпагат. І от я в свій день народження, хочу одягнути цей халат і зробити «вертушку», сальто таке, 360 градусів з місця, через голову на ноги. І так відсвяткувати свої 60 років. Тому що свої 50 років я відсвяткував під канонаду на Саур-Могилі», – ділиться планами Олег.
Для того, щоби потрапити в «Лісову поляну» Олегові Галазюку треба пройти медогляд – персонал закладу має бути певним, що в чоловіка, який чотири роки живе в землянці, без вікон, вентиляції, із саморобною піччю, немає туберкульозу або інших небезпечних хвороб. Після «Лісової поляни» Галазюк мріє поїхати в Європу: рухатися від Бухареста, до Будапешти і Праги і зрештою дістатися Іспанії. Мріє жити на Тенеріфе, на самому дальньому острові на березі Атлантичного океану, а також напсиати роман і навчився літати.
«Я хотів спочатку як лебідь навчитися літати, але до мене сюди на берег прилітають лебеді, так я побачив як вони голови окунають у воду і ряску їдять і вирішив, що краще я буду літати як сокіл-канюк», – каже Олег.
Як вийти з кокону?
Спокуса уявляти Галазюка як такого собі українського Торо часів російсько-української війни є великою. Дивакуватий філософ-відлюдник, який живе на березі, прославляє природу, свободу і говорить правду про цей недосконалий світ. Для цього достатньо кількох яскравих образів, кількох прихованих цитат з «Волдона, або життя в лісах». Так формується позиція спостерігача. Вона майже романтична, і в ній є місце оптимізму, що заспокоює і створює безпечну дистанцію.
Однак варто собі зізнатися: за цією позицією ховається переконання, що людина, яка пережила полон, тортури, насильство чи інші травмуючи досвіди, має відновитися самостійно.
Психологиня, правозахисниця, директорка громадської організації «Форпост» Олена Подолян говорить, що головне питання у випадках, коли ми перетинаємось з людьми, які пережили травмуючу подію і тепер обирають життєву стратегію уникнення, має бути обернене до нас самих: чи отримали ці люди належну підтримку від нас як суспільтва?
Йдеться Олені не тільки про лікування, реабілітацію, виплати – про те, що закріплено на законодавчому рівні, – а і про особистісні потреби людини. Чи розуміє вона, що її інтереси враховані, а її права не порушені? Чи відчуває, що травмуючий досвід не повториться ніколи знов. Вочевидь, це відповідальність держави. Але водночас і суспільства. Тих, хто розробляє програми адаптації, але і тих, хто їх імплементує. Громади і кола людей, в якому випало жити.
«Перше чого потребують ті, хто повертається після полону – повернути контроль над своїм життям. Йдеться про відновлення, про репарації збитків: емоційних, фізичних, репутаційних, соціальних, юридичних, економічних. І це не вичерпний список. Чим ці збитки вищі – обʼєктивно (з точки зору закону) і субʼєктивно (за відчуттями самої людини), тим гострішою є потреба подолати відчуття фіаско. А це відчуття може бути не тільки пережитим у полоні, а й часто, на жаль, формується по поверненню до своїх, де мали б якраз бути умови, для того щоби людина могла отямитись», – говрить психологиня.
Олена наполягає, що, напрацьовуючи стратегії відновлення, слід враховувати три аспекти. Перший стосується історії життя до травмуючої події. Яким було дитинство, дорослішання, зрілість. Чи випало людини благополучне життя чи навпаки воно було обтяжене фізичними хворобами або болісними досвідами. Другий аспект охоплює досвід самої травмуючої події. Третій стосується того, що відбувається після: чи покарані злочинці, чи надані гарантії неповторення, чи відшкодовані збитки, чи отримані компенсації в усіх сферах життя.
Про компенсацію Олена говорить, зокрема, і як про психологічну потребу особи в сатисфакції. Вона проводить аналогією із сатисфакцією в міжнародному праві: із винятковою формою відшкодування, коли реституцій і компенсацій замало. Проблему психологиня вбачає тут в тому, що в умовах російсько-української війни наразі неможливо очікувати сатисфакції від винуватців. Відтак єдині, хто може надати, хай не сатисфакцію, але її переживання, – це співгромадяни, свої.
«Найпростіше – патологізувати людину. Але травмуючі події не обов’язково призводять до тяжких наслідків, наприклад, поведінкового розладу. А от драматично посилити таку вірогідність може ретравматизація: приниження, відсутність захисту, підтримки від свого оточення. Постраждалі цієї групи одразу після того, як подія завершилася, схильні до уникнення, ізоляції й інших постстресових симптомів, але ця умовно нормальна (в перспективі до місяця після події) реакція хронізується, якщо особа не досягає відчуття безпеки і передбачуваності оточення. Яке здебільшого саме схильне уникати і ізолюватися від постраждалих, а отже не може надати надійної, стабільної підтримки», – говорить Олена.
Втім психологиня наголошує, що травматичний досвід, можна подолати. Люди, в більшості випадків, відновлюються. Найважливішим компонентом такого відновлення Олена Подолян називає соціальний. Це і виплати, і можливості, і стосунки з іншими людьми.
«Психіка пластична, – говорить вона, – а отже можливе не тільки відновлення, а й особистісний розвиток».
Олег Галазюк надалі залишається на своєму березі.
«Тут же все, що треба – прапор України, чудові краєвиди. А кругом байдужість і галас. І це ж скрізь і в селі, і в Києві, і в метро, і в маршрутці, і в центрі ветеранів, і в «Лісовій поляні». Скрізь стільки напруження. А моя «Фортеця Свобода» – це кокон, мушля, куди можна сховатися і лікувати свою поранену душу», – розмірковує чоловік.
Цієї весни він планує побудувати причал і ще одну драбину, якою з кручі можна буде спуститися аж до води. Туди, на самий берег, він збирається пересадити дуб, який зараз росте біля його землянки.
«Якщо я не буду будуватися, то мене звідси просто змиє», – каже філософ з піщаної кручі над Канівським водосховищем.
Текст: Олена Гусейнова. Фото: Михайло Палінчак
