Поруч з війною: як живе фронтове Кримське?

Українські військові йдуть з позицій до магазину по вулиці Миру у фронтовому селищі Кримське, вересень 2021 року

На заході сонця до села повертається череда корів. Неподалік добряче «гупає», здається, СПГ. На гучні звуки не реагує ані пастух, ані тварини. Така собі сучасна пастораль, дещо схиблена ідилія військового часу.

Село Кримське за даними Вікіпедії досі відноситься до Новоайдарського району і має населення 1662 особи. Насправді ж, Кримське віднедавна є частиною Гірського району та вміщає всього 510 осіб. Більшість людей виїхали, коли село переходило з рук в руки в 2014. Однак, чимало й заїхали – переселенці із окупованих територій, а також військові, які лишилися тут по завершенні служби.

«Вранці встаєш – і вже Україна»

«Велике будівництво» сюди ще не дійшло, тож першим квестом є дістатися села, не потонувши в пісках, не заплутавшись на численних роздоріжжях, і не побивши автівку на ямах. Однак місцеві по-іншому оцінюють якість покриття.

«Дорога зараз набагато краща!.. – запевняє Світлана, діловодка відділу ЦНАП Гірської міської цивільної адміністрації. – Зараз усе розкваситься, розмокне, і ця дорога на гірки буде непрохідна. Спасибі, військові нам дали дорогу через ліс, через понтон. Бо 15-17 рік – у нас була дорога тільки через гірки. І ми навіть людей перші роки – 15, 16, 17 – вивозили МНС-івськими машинами».

Поруч з війною: як живе фронтове Кримське? — *Пантонна переправа до села Кримське через річку Сіверський Донець*

Голова сільради спілкуватися відмовляється – він лише третій день як на посаді, і ще не в курсі справ. Сам із Попасної, тож про життя і проблеми селища поки знає мало. Тож на допомогу приходять діловодки Світлана і Віталіна – місцеві мешканки, які більш обізнані.

Світлана каже, що до війни у селі було 1300 людей, наразі ж помирає більше, аніж повертається. Серед 510 мешканців 18 школярів і 5 дітей, що ходять у садочок. Та ще кілька малюків, які ще не доросли до садочку. В амбулаторії лікар довго намагається пригадати, коли тут востаннє народжували. «Мабуть роки три тому!» – припускає він.

Вулиця Миру, що проходить крізь село, виглядає як парадокс на тлі пострілів та «приходів», що чути щодня. По обіді нею їде жовтий шкільний автобус – розвозе дітлахів по домівках.

Про походження назви самого села чуємо різні версії. За однією, її вигадала ще Катерина Велика, за іншою, їй завдячують кримським татарам, що тут жили. Перш ніж стати Кримським, село звалося Кримська Яма, потім – Шоста рота (через Бахмутський полк, що свого часу був тут розташований). 19 вересня село святкувало 296 років.

«Певний час, до того, як наші хлопці сюди зайшли, ми були під цим «Великим військом Донським» – так вони називаються, – згадує художня керівниця Кримського клубу культури Юлія. – З хрестами, в папахах. Ми знаємо, що це. Ми знаємо, як можуть прийти у двір і розстріляти через те, що ти кажеш: «Хлопці, все одно Україна є і буде!» У нас розстріляли так. Дільничного. Ну, він знав, хто прийшов! Ті, кого від саджав на 15 діб, а тепер вони з автоматами прийшли…»

Розстріляний чоловік – 42-річний Геннадій Хитренко, депутат сільської ради та майор міліції у відставці. Убитий бойовиками 29 серпня 2014 року. Посмертно нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Цей наш Гена – він просто не промовчав, – згадує Юлія. – Хоча йому всі казали: Гена, ну почекай! Тут же ж зрозуміло, що цього довго не буде! «Ні, чого це я буду…» Звісно, так, Герой України, але краще б він жив. Він буквально два тижні до України не дожив! Окупація тривала літо, а 19 жовтня зайшли наші хлопці».

Вона розповідає: тих, хто відверто підтримує Росію, у селі не лишилося. Є лише такі, хто проти війни, хто хоче, аби повернули усе, як було. Але хіба ж це можливо?

«Слава Богу, вони пішли, – згадує Юля. – Вранці встаєш – і вже Україна! Тому багато хто з тих, хто був на такій хвилі, вони вже не можуть нічого сказати, тому що більшість саме за Україну. Відчули. Є з чим порівняти. І є страх, що повернуться. І в багатьох родичі лишилися на окупованих територіях – Слов’яносербськ, Луганськ, Стаханов, Кіровськ. І звідти інфа іде, і це страшно! Тому що те, що у них по радіо і телевізору говорять, це одне, а коли тобі родичі телефонують і кажуть, як там насправді, а ти бачиш, як у тебе тут…»

Наболіле

Як і в більшості сіл України, з працевлаштуванням тут непросто.

«Робочі місця – школа, амбулаторія, ми, і два фермера, – говорить Віталіна. – Раніше в нас був колгосп. Зараз у нас тільки два фермери залишилися. Раніше було аж три стада, а зараз із трьох зробили одне стало, ганяють його отут. Корів стає все менше і менше».

Ще один ексклюзивний спосіб заробітку – це фігурки з гіпсу. Їх розпочав виготовляти місцевий художник, який сам нині живе у місті. Їх розписують вручну.

Окрім традиційних жінок, собак і качечок, тут виготовляють моделі військової техніки: БМП, БРДМ, танки, «Гвоздики», «Акації» тощо. Ці речі охоче розкуповують військові та волонтери. Чимало замовлень із інших міст. Більш «цивільні» фігурки майорять чи не з кожного вікна: в лікарні, в клубі, в магазинах та в сільраді… Господар майстерні, син художника Володимир, не дуже охочий до спілкування з медійниками, однак, дарує нам на пам’ять по маленькій фігурці танчиків, і дозволяє трохи познімати майстерню.

Традиційна проблема прифронтових селищ – заміновані землі. Поки, на щастя, люди не страждали від смертоносних «сюрпризів», за словами місцевих, підірвалися лише дві корови в 2016. Час від часу приїжджають демінери та частково розміновують територію.

«У багатьох проблема з водою, – веде Віталіна. – Була централізована, а зараз нема, вона залишилася на «тій» стороні. Водогін розбили…»

Людям доводиться пробивати свердловини, іноді через це влізають у кредити. «Червоний хрест» вибив свердловини для ВЦА та амбулаторії. За словами Віталіни, близько 40 дворів наразі без води – змушені брати в сусідів.

Банкоматів у селі немає. Пенсії та пошта, можливість оплатити комунальні послуги – щосереди і щосуботи до села приїжджає так звана «пєрєдвіжка» – мобільне відділення «Укрпошти».

У кого не меншає роботи – так це в лікарів. До хвороб і розладів, кількість яких із війною лише зростає, додалися ковід та вакцинація.

«Ой!.. Хворі, хворі, хворі, хворі!.. – бідкається лікар-терапевт Кримської сільської амбулаторії Валерій Гриненко. – Зараз займаємося вакцинацією. Люди не дуже охоче йдуть, але вмовляємо. Якщо переконливо агітувати, казати, що це потрібно… вони і дивляться телевізор, і мають перед собою покази, а виходить, вірять тільки де випадок стався! Десь там хлопчина помер. У одного атерома загострилася, у когось ще щось – все до цього ліплять!»

Попри це, під амбулаторією щоранку виростає нерівна черга свідомих громадян.

Юля розповідає – Кримське визнали найактивнішим селом по вакцинації: «Сьогодні з телебачення зателефонували, запитали, як до нас можна приїхати… Я кажу: «А що сталося? Зазвичай коли обстріли, приїжджають!..» Каже – от, ви перше село по вакцинації…»

Хоча звісно ж, без упереджень не обходиться. «Одна жінка до церкви ходить, молиться, сказала – хто зробив вакцину, за три роки помре, – говорить Юля. – Я кажу: «Добре. Значить, у мене три роки є! Я все встигну!» Мені здається, вплинуло те, що військові вакцинувалися масово. Ну і само собою, всі спілкуються. І всі бачать, що ніхто не помер, нічого не сталося, все нормально. Особливо на пенсіонерів це вплинуло. Вони мене і змусили вакцинуватися: «Ти вже була на вакцинації?», «Ще ні», «Чого це ти? Іди!».

Однак і без коронавірусу та вакцини клопоту не бракує.

«Цукровий діабет – тут же ж наша територія – підвищений ризик, нервові стреси – звідси і хвороби, – розповідає Гриненко. – Гіпертонія там, тахікардія, неврастенія, всякі фобії на все. Поранених не приймали, але солдати буває приходять. У нас була аптека, зараз у нас просто переводять у Гірську громаду, і тому ми туди аптеку здали, а тут ще не взяли. Може, завтра поїдемо побалакаєм…»

Перш ніж погодитися на розмову, пан Валерій уточнює, для якого видання ми працюємо, і, дізнавшись, що для Радіо Свобода, погоджується. Розповідає, що також слухає радіо НВ, раніше дивився 5 канал та «Еспресо», однак зараз через різке погіршення зору отримує інформацію з радіо.

Роль «Швидкої» виконує новенька «Нива». А також іноді роль маршрутки…

«Є машина… – говорить лікар. – Але проблема – машину передали, водія не передали! Зараз автобуси пустили – а то ж автобусу не було, людям – треба срочно їхати. Ругають мене, але ми возимо тихенько людей. Ну, аби бензин компенсувати… вони з задоволенням їдуть. Чотири людини беремо. Є такі люди, ти його одвіз, а він ще й пожалівся! Закон-закон… я по совісті поступаю. Викликали, посварили – «Не роби більше так!» – все, трошки забулися, і знову… це ж для мене легше, якщо людина отримає лікування, обстеження, те, що треба. Бо ми ж тут не все можемо».

Представник «сіміків» Вадим, присутній при розмові, нагадує, що у разі чого може надати машину, бус чи «мотолигу» для нагальних потреб. «Ми ж з вами спілкувалися!» – говорить він.

Не бракує і «паперової» роботи: «Одні тільки довідки на всіляку гуманітарну допомогу! – бідкається лікар. – Напиши їм діагноз, напиши ліки… Допомагає «Червоний хрест», «Пролісок», «Карітас». І от треба ж написати кожному, кожен біжить в надії, що там напишуть хоча б 1-ша, 2-га група інвалідності.

Закрити гештальт, вийти заміж за генерала

Діє державна програма «Доступні ліки», відповідно до якої люди з серцево-судинними хворобами, бронхіальною астмою чи діабетом ІІ типу можуть отримувати ліки безкоштовно чи з незначною доплатою. «Самі виписуємо, самі їздимо отримуємо і роздаємо, – говорить пан Валерій. – Тепер от питання стоїть, що ми будемо й інсулін виписувати самі. Електронні направлення даємо».

«З туберкульозом поборолися, поки нема, – перераховує він нагальні проблеми. Алкоголь є. СНІД є. На ковід багато було хворих, і їздили, і госпіталізували. Буває, в аптеку приходить – я бачу, що явно хворий, бере противірусне, а не признається! Всі хворіють – з голови до ніг! Тому що почали їх обстежувати – «Червоний хрест» раз на місць. Приїздили, робили УЗД. Посилаєш їх далі. Там МРТ, томографія і так далі… Але лікуються, якось почали лікуватися. Катаракти лікують. Є жінка з Горіхового – цукровий діабет, без ніг… вже двоє таких. Є без двох, а є і без одної. Психологи працюють, деякі потребують допомоги!»

Найбільше психологічної допомоги потребують літні люди. І вони її отримують!

«Наші бабуськи можуть казати: «Та, у мене такий тригер сьогодні був!», «А в мене гештальт незакритий!» – сміється Юлія. – Саме такими термінами говорять! Ти вже так дивишся, думаєш – Господи, треба собі щось підчитати, щоб спілкуватися з людьми… Все знають, як поводитися, які вправи робити, як дихати!.. Буквально сьогодні в нас був психолог, писали листи з бажаннями. Бабусі списали сторінки 4, на двох сторонах! Думаю – нічого собі! А одна написала: «Вийти заміж!» Я кажу: «Бабусю Катю, ну вам же ж уже 73!», – «Ну то й що?! Мені ж не 90!». Я кажу: «А чоловіка куди подінете, ви ж заміжня!», – «Хай уходить! Я хочу за генерала!» Я кажу: «Якщо з’явиться, я до вас скерую!»

Валерій Гриневич признається, що його родина лишилася на окупованій території: «Ну що сказати? Не підтримую я їх. Я за десять років тому казав, що буде війна! Мене питали: «Откуда ти взяв?!» Я казав: «Придністров’я, Абхазія, Чечня…» Жінка робить психіатром «там»… там вимагають, щоб більше працювали, і про політику менше думали! Немає лікарів, нема кому працювати. Я пропрацював головним лікарем в санаторії 24 роки, 13 на «Швидкій». І сюди прийшов…»

Клуб – епіцентр культурного і суспільного життя – знаходиться навпроти автобусної зупинки, пофарбованої в жовто-блакитні кольори. По вулиці майорять прапори. Біля клубу – пам’ятник невідомому солдату та братська могила загиблих у Другій Світовій. Колись тут була церква, але її зруйнували комуністи, а священиків вбили.

Поруч дерев’яна лавка, на якій викарбувано: «Громаді Кримського від воїнів ЗСУ». Флагшток із прапором – також подарунок бригади до власне Дня прапора. Військові і селяни стали більше ніж сусідами. Часом ця близькість носить не вельми здоровий характер – коли деякі місцеві «адепти самогоноваріння» постачають воякам заборонене зілля. Часом більш ніж дружній, коли проводяться спільні свята, надається взаємодопомога. А іноді це переростає у справжні сімейні стосунки – але це уже окрема історія.

Клуб «обростає» пам’ятками старовини, тут формується історичний і музейний куточок. Юля має психологічно-педагогічну освіту, здобуту ще до війни в Луганську. Її чоловік Женя – директор клубу та «фізрук» у школі. Раніше Юля також працювала у школі вчителькою молодших класів, та потім зрозуміла, що займатися творчим розвитком дітлахів цікавіше. Хоча до клубу приходять не лише дітлахи. Стіни прикрашені витворами мистецтва – це все роботи бабусь, із якими займаються на тренінгах із психологічної допомоги. Вони ж приносять сюди і предмети старовини – «експонати» майбутнього міні-музею. Серед них – репродукція картини Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

«Бабусінька приходить, і каже: «В мене змолоду руки не з того місця, не вмію ані вишивати, ані плести. Але мені так хочеться вам щось подарувати, візьміть картину!..» – розповідає Юля. – А цю скатертину бабусінька вишивала собі на 15 років. Зараз їй 70. Ще нам пообіцяли старі фотографії. Як у клубі святкувалися дні села – 65-ий рік… Сучасні вироби з паєтками, зі стразами – це все, що привозять волонтери, і наші бабусі роблять. У нас зараз дуже сучасні бабусі, вони знають, що таке картини за номерами, «розмальовки антистрес». Ми сьогодні вирішували, чим би іще хотілося займатися, щоб волонтерам замовити, там багато такого, чого я і сама не знаю! Вишивка стрічками, набори для випалювання…»

Обіграти «копів»

На відміну від бабусь, молодь хоче співати, і бажано – на сцені. Тож діє дитячий гурток вокалу. Окрім цього, є тенісний зал і більярдний стіл. «Їх і так мало, 18 дітей, тому ділитися нема на кого! – говорить Юля. – Тому всі співають, всі танцюють, всі талановиті».

Усі бригади, які заходять у ці широти, дарують клубу прапори – відповідно, назбиралася ціла колекція. Художня керівничка перераховує: «24, 93, 14… Коли ми зробимо історичний куточок, вивісимо!..»

«Буде історія села, і сучасне село, де будуть прапори підписані, нариси про війну. Ми вже зробили стенд, де діти нашої школи у віршах, у прозі пишуть те, що вони відчувають. Думки дітей. Ось тут багато історій, наш краєвид… Ось те, що пишуть діти. Цей стенд ми створювали разом із учителькою української літератури, і у неї навіть була книга. Саме збирала дитячі твори, спогади, вірші… волонтери допомогли їй надрукувати цю книгу, і цей стенд вони також зробили і перенесли сюди. Страшно те, що дитячі думки, але якось по-дорослому викладені».

Короткі і прості замальовки справді вражають. Про те, як тікали «донські козаки», і заходили українські військові. Як люди облаштовували життя у сховищах. Як чули перші постріли. Чим пахла війна.

«Гриміло так, ніби небо розколюється навпіл. Ми підійшли до вікна і побачили, що десь далеко обрій спалахує червоними, з відтінками рожевого кольорами. Усі дивились у вікна і думали, що це якесь природне явище, але ми помилилися. Це були перші постріли війни».

«Люди вимушені були переходити до підвалів. Вони будували там місця для відпочинку, сюди переносили ковдри, теплий одяг, документи, цінні речі; запасалися водою і харчами. У кого були маленькі діти, приносили іграшки, щоб якось заспокоїти дитину. Тварини теж боялися пострілів. Вони не відставали від своїх господарів ні на крок, бігли за ними або попереду, і забивалися у куточок. Війна наганяла жах на усіх».

Це написала 7-класниця Олена в 2015. Зараз вона уже студентка.

Юля розповідає: у виборі майбутнього у дітей простежується чітка послідовність. Дівчата здебільшого обирають педагогічну освіту в Лисичанську, хлопці ж – освіту військових у Львівській чи Харківській академії.

«Мені подобається, коли ти проведеш навіть якийсь маленький захід, у людей загоряються очі, – ділиться Юлія. – Подобається, коли ми збираємо людей і проводимо концерти. І коли ми закінчили, а люди не розходяться! Розмовляють, діляться емоціями, переживаннями… і це зближує!.. По суті, ми велика сім’я».

18 вересня на честь дня села військові зробили людям у подарунок свято. Польова кухня, військовий оркестр – про це говорять усі, з ким нам довелося поспілкуватися.

«Це було шикарно! – згадує Юля. – Досі під враженням!»

Ще одне приміщення клубу чекає на ремонт. Тут буде «Центр молоді», що включатиме кінотеатр та ігрову кімнату для дітей.

«У нас є інтернет, вай фай, – перераховує хазяйка. – Проєктор є слабенький, нам пообіцяли віддати кращий. Це на зимовий період. А на літній ми хочемо зробити кінотеатр просто неба. Ми вже пробували це проводили, коли був фінал футболу. Це настільки круто! Коли на все село кричать «ура»… Нам пообіцяли крісла-подушки. І якщо витягти їх – всі приходять! І молоді, і старі!»

Окрема розвага – командні ігри з військовими та з поліцією. Відповідні фото – на вході до клубу. «Причому з військовими якось не так, – сміється Юля. – А «Луганськ-1» – інше діло. Я кажу: «Я не зрозумію, ну, ви грали з військовими – якось ну дружній матч, а тут у вас очі горять! Чому?!», – «Ну вони ж нас ганяють! Ми ж можемо хоч десь їх покарати!» Так вони перемогли, уявляєте! Такий азарт! Боже! Прийшли і дівчата їх підтримувати… Кажу: «Ну що, ще грати будемо?», – «Так, але тільки з «Луганськ-1»!»

За допомогою волонтерів «Карітас» діти їздили на змагання у Сєверодонецьку спортивну школу. Щоправда, перемоги не здобули, а от вражень – вагон і маленький возик.

Відбудова й відродження

Діти Кримського, як і будь-які діти, охочі повештатись по посадках, попри всі перестороги. Теоретичну підготовку отримують на рівні. Мінна безпека, перша домедична допомога – такі знання завдяки волонтерам у простій, доступній формі мають і діти, і вчителі. Також алгоритми дій під час обстрілів і панічних атак.

Люди кажуть, страху немає вже давно.

«До мене нещодавно сестра приїздила з Кривого Рогу – БТР по вулиці проїхав, – згадує Юля. – У неї паніка, очі квадратні: «Юля, давай кудись підемо!» «Куди ми підемо?!» «Гля, що поїхало!» Кажу: «Ну відійди, хай пройде!» «А там з автоматами!» «Ну слава Богу, значить, є автомати! Радій!»

Інший бік безстрашшя – втрата відчуття самозбереження.

«Починаються обстріли – ми не ховаємося в погріб, ми біжимо дивитися, звідки стріляють, – розповідає дівчина. – Що дасть ця інформація? Ми їдемо в місто, ми вдягаємо маску, беремо анисептик, тому що коронавірус, ми боїмося заразитися. Ми чуємо, що починається обстріл – вибігаємо подивитися, звідкіля летить. В чому логіка?!»

Попри це, війна прищепила людям звичку носити з собою паспорти, а документи і цінні речі зберігати в підвалах.

«Мені снаряд двічі в дім прилітав в 2015… – згадує Юля. – Ми досі намагаємося його відремонтувати. Тільки щось починаємо – там бахнуло, там грюкнуло. Кажу: ну зараз вкладемо гроші, вкладемо свої сили, а якщо знову?! Давай якось потім…»

По всьому селу – новенькі металопластикові вікна. Це виглядає особливо парадоксально на старих, потертих життям будинках, що й до війни мали вигляд далекий від парадного. Вікна, та ще полагоджені дахи – це справа рук волонтерів «Червоного хреста».

Дівчина згадує: «У мене досі вся закривашка вогнищем пахне. Тому що закривали на вогнищі, воду гріли. Шашлик досі терпіти не можу! Цілий рік його їли! Мені сестра телефонує, я кажу: «А я шашлик смажу!..», – «Я тобі заздрю!», – «Іди в баню!»

Крім того, волонтери допомагають твердим паливом – брикетами і вугіллям. Тож багато хто відмовився від газу взагалі. Побудували пічки чи встановили твердопаливні казани. Комусь «Червоний хрест» подарував булерьян, деякі місцеві умільці перероблюють булерьяни в котли. Можна не підкидати дрів протягом 12-ти годин.

У клубі ж опалення відсутнє. Булерьян там не поставиш через пожежну загрозу – пластикова вагонка та велика кількість легкозаймистих предметів. Волонтери обіцяють подарувати обігрівач – кращий за той, яким грілися взимку раніше. Адже, як скінчаться городи, люди потягнуться в клуб.

«Танцюють всі!»

Бабусі підкуті не лише у питаннях психології, а й у сучасній музиці. Юля згадує, як до клубу прийшли після престольного дня у храмі: «Прийшов контингент 60+, треба щось вмикати несучасне! Включаємо народне, приходить до нас бабуня, каже: «А що ви нам за муть включили?! Включи «Федеріко Фелліні!» Хто це взагалі слухає?!.. Активні люди, немає сором’язливості – танцюють і дорослі, і діти, і військові, і місцеві – всі в одному танці. У нас багато військових, які відслужили, і залишилися тут, одружилися! Сім’ї організовують! Є багато наших, котрих позабирали – Львівська область, Івано-Франківська… з родинами позабирали!»

Першою в Кримське зайшла 24-та бригада. Її тут у селі, за словами Юлі, лишилася ледь не половина. Голова Гірської ВЦА Олексій Бабченко служив у 93-ій бригаді, що також боронила ці землі. Зараз тут проходить ротацію 57-ма, саме від них подаровані лавка і флагшток.

«Завдяки» війні і численним волонтерським ініціативам, і діти, і дорослі чимало поїздили по Україні.

«Волонтери, капелани організовували поїздки – де ми тільки не були! – говорить Юля. – І з дітьми їздили! Я можу сказати, що от тут України більше. Тому що ти знаєш ціну цьому… І навіть у мисленні. Спілкуєшся з їхніми дітьми, і з нашими. Тут ніхто не каже, що Україна погана. Уряд – да. Але не Україна. Тому що Україна – це те, що є. Тут якось простіше, легше. Тут немає політичних тем. Раніше ми такими не були. Не задумувалися ніколи про це. А зараз якось і цінності помінялися. Якщо я раніше у матеріальну сторону дивилася, хотілося, щоб у домі була плазма, те, се, то зараз якось – і всі наші друзі такі ж – а поїхали в кафе! А поїхали! А поїхали на море! А поїхали! Можна за годину зібратися і поїхати! Тобто, живеш тут і зараз! Є сьогодні! От ви приїхали, ми поспілкувалися! Якби не війна, ми б не зустрілися! От навіть ті самі концерти – якби не було цього всього – хто б до нас приїхав у Кримське?! А так ми знаємо стількох артистів, зі стількома людьми спілкувалися! Стільки людей знають про Кримське! Коли у мене День Народження, а мені Леся Горова присилає привітання! Їй дуже подобається Кримське, ми часто зідзвонюємося, списуємося. Війна розширила кругозір. Ти став сильніший, відірвався від матеріального світу, живеш в духовному світі, більше цінуєш своїх рідних, свій час, свою свободу. Величезне коло знайомств з’явилося. Якось все по-іншому. У всьому є свої плюси».

Ще один «громадський простір» – магазин «Поляна». Біля нього – кілька столиків, а ще – слабенький вай-фай, що дає привід зупинитися тут на довше. Тут паркуються важкі військові вантажівки та місцеві «ровери», діти, пенсіонери, військові. Несуть свою «варту» коти і собаки.

Біля однієї з хат сидять двоє: чоловік та сухенька бабуся. Ловлять останнє осіннє сонце. Ми підходимо поспілкуватися. Геннадій та Ольга Миколаївна – так звати наших нових знайомих – палко скаржаться на «Енерго» та «Газ», мовляв, немає на них управи.

«Накручую 200-250 кубів газу взимку, тому що холодно в хаті, – говорить пані Ольга. – Вони мені пощитали, написали бумажку, і нада борг виплатить. А я кажу: а чим виплатить, я всього дві тисячі получаю? Пенсії. Надо покушать, лікарства надо, і іще комунальні… хлібушка… у мене низький тиск – треба шоколадку…»

Її син працює зварювальником у Києві, донька – тут же, у Кримському, розмальовує гіпсові фігурки. Їй 77, в молодості працювала кухаркою на підприємстві.

До столу підходить породистий, доглянутий кіт – пані Ольга каже, що він сусідськіий – поряд живе родина військових. На прощання вона частує нас сливами із власного саду.

Кримське – село із кепським мобільним зв’язком (із усіх операторів трохи «тягне» «Київстар») та привітними людьми. Які спілкуються колоритним суржиком, знають ціну свободі, і розучилися боятися.