Подивитися в очі загиблим: в Україні формується культура військових поховань

«Мій Син, Артемій, загинув від мінометного вибуху, а його друга, Історика, розірвало на кавалки, і тато збирав сина по кусочках в чорний мішок. Кожного разу, коли моя родина йтиме на Марсове, перед нашими очима стоятиме не маєстат Спокою, Пошани та Слави, а ця купа заліза, яка символізує чиюсь тупість. Тому я прийняла рішення перенести тіло Артемка на місце поховання Пластунів-Героїв на Личакові»,  – так відгукується у фейсбуці Івана Димид, львівська художниця про проєкт львівського меморіалу.

Згідно з описом, опублікованим на сайті міської ради, передбачено, що на надгробному камені буде місце для фотографії та імені з роками життя полеглого. Разом із надгробним каменем буде місце для розміщення квітів та лампадок. Також збоку біля могил облаштують невеличкі місця для сидіння уніфікованого дизайну. Головна архітектурна споруда та могила невідомому солдату буде розміщена на початку меморіалу, а позаду неї ітимуть ряди поховань загиблих. Згідно з описом проєкту, будуть передбачені пандуси для людей на кріслі колісному, маркування для людей з вадами зору. Важливою частиною зони поховань стане колумбарій – місце для захоронення урн із прахом, куди можна буде спуститися як сходами, так і пандусом.

Коли чоловіки плачуть, це дуже страшно, насправді. Я би хотіла, щоб всі іноземні делегації, які приїжджатимуть суди, проходили до кінця алеї.

З пані Іванною ми зустрічаємося на Марсовому полі через пару годин після того, як я побачила її пост. Вона – на могилі сина разом з сестрою. Обсаджують барвінком. Я починаю допомагати їм, передаю вазони і воду. Пані Іванна у доброму гуморі, називає мене дитиною, бо я ровесниця її дітей, і каже ну ми маємо тільки цей момент, щоб поговорити.

«Згідно з проєктом, запропонований ЛМР церемонії відбуватимуться на площі на початку, і все. І ніхто не піде сюди, не дивитиметься в очі людей, які тут поховані. А саме, коли пройтися до кінця цього поля, зустрітися з поглядами загиблих, воно вражає, воно моторошно, люди плачуть. Зі мною тут був журналіст з Америки, він сам словак. Він впав на коліна, він так ридав. Коли чоловіки плачуть, це дуже страшно, насправді. Я би хотіла, щоб всі іноземні делегації, які приїжджатимуть суди, проходили до кінця алеї», – підтверджує пані Іванна.

Використати світові практики, щоб створити наш меморіал, де ми гідно вшануємо кожного.

Поле почесних поховань у Львові декларується міською радою як місце для поховань представників будь-яких релігій. Представники міської ради підтверджують, що офіційно ніхто з рідних людей, які поховані на Марсовому полі не висловлював бажання бути похованими не під хрестом. Тим часом у приватних розмовах з друзями загиблих захисників України ми дізналися, що серед загиблих були буддисти, рідновіри, агностики.

Пані Іванна каже, що добре б було, якби зібралися представники різних релігій і спільно погодили вигляд та атрибутику меморіалу: «Друзі, у нас тут є ваші діти, полеглі – це ваші й наші діти. Подумаймо так, щоб ми не переходили на певні специфіки. Використати світові практики, щоб створити наш меморіал, де ми гідно вшануємо кожного. Від солдата до генерала. Всі мають бути рівні, однакові. Йти за принципом Арлінгтонського національного цвинтаря: є плита, і на плиті означення», — додає художниця.

Релігійна складова — важлива, але не основна

Про те хто має право бути похованим у Львові, як працювали над проєктом Меморіалу Героїв України та церемоніалом розповів, на момент інтерв’ю директор департаменту «Адміністрація міського голови» Львівської міської ради, а зараз керуючий справами виконавчого комітету Львівської міської ради Євген Бойко. Він розповідає, що основа військового похорону у Львові – це почесна варта, салютна команда, оркестр, почесне проходження, виконання під час церемонії похорону гімну, вручення прапора родині.

Релігійна складова — це частина, вона важлива, але вона не основна.

«Це робить військовий похорон величним і таким, який показує церемоніал. Тобто релігійна складова — це частина, вона важлива, але вона не основна. Ми у 2014 році почали розробляти церемоніал з Академією сухопутних військ, було багато варіантів, але з часом вийшли на таку модель. Цього ніде не було прописано. Ця війна для нас перша», – говорить пан Євген.

З 2014 року міська рада напрацювала ритуал поховання, але представники міської ради наголошують, що головний етап — це погодження процесу з рідними загиблого чи загиблої. Далі традиційно відбувається служба у Гарнізонному храмі Петра та Павла для християн, для представників інших релігій узгоджується місце, далі процесія їде через площу Ринок, на прощання виходять представники міста, а міський сурмач, який до повномасштабного вторгнення грав з балкона Ратуші о 12 дня, виконує марш Silensia.

Читати також: Як рідні полеглого військового втілили його мрію?

До початку повномасштабного вторгнення львів’ян, які загинули при виконанні обов’язку захисту України ховали на 76 полі Личаківського цвинтаря. Меморіал Героїв, які загинули в російсько-українській війні (учасники АТО та ООС) розташований поблизу інших військових поховань, зокрема біля меморіалу воїнів Української Галицької армії та Польський військовий цвинтар періоду 1918-1920 рр. та був розрахований на можливість поховати 100 людей. На початок повномасштабного вторгнення, за словами Євгена Бойка, похорони ще відбувалися на 76 полі, але було розуміння, що на жаль, доведеться шукати нове місце, але в межах Личаківського цвинтаря. І з 2022 року почалися поховання на колишньому військовому кладовищі, яке в місті називали Марсове поле.

Марсове поле, та загалом Личаківське кладовище розташовані у пішій доступності від центру міста. Цвинтар є одним з найстаріших у Львові і закритий для загальних похоронів, але на ньому відбуваються почесні поховання містян.

«Ця територія була завжди територією військових поховань. В різні періоди і за різного підпорядкування Львова. Коли ми дослідили кожен сантиметр цієї території — то з’ясували, що права сторона, де ми почали перші поховання, її можна використовувати», — каже пан Бойко.

Пан Євген каже, що його робота останнім часом перетворилася на постійні розмови з родинами загиблих. А метою стало повторювати їм: «Ваше завдання — прийти на похорон, все інше зробимо ми».

Військова меморіальна культура – це про рівність

В той же вечір після розмови з пані Іванною на Марсовому полі, я зустрічаю Тараса Іщика, військовослужбовця Збройних сил України. Тарас розробив новий брендинг ЗСУ. Офіційні кольори, шрифти, зовнішня реклама, навіть візуал на сторінці головнокомандувача — це все розробка Тараса.

Рівність всіх між собою, незалежно від релігії, від розповідання статі, там, військових звань тощо. Чому? Тому що, найперше, це військове поховання, тобто, там лежать військові.

На його думку, напрацювання традицій вшанування героїв та героїнь – один із викликів, що постав перед суспільством через напад Росії. Він вважає, що військовий церемоніал пам’яті повинен відрізнятися від цивільного, містити національні традиції, але з іншого боку прагнути до рівності у вигляді навіть надгробків, адже після складання присяги люди в армії воюють в одному строю, незалежно від статі, віку чи релігійної приналежності, відповідно, почесне поховання має передбачати цю рівність.

Проєкт міської ради Львова передбачає 2 варіанти надгробків: у формі хреста та у формі плити. Але Тарас Іщика каже, що згідно з традицією військових поховань, для людей різних віросповідань на одній території повинна була б пропонуватися уніфікована плита, оскільки на Марсовому поховані не лише християни, але і представники інших релігій чи вірувань.

«Якщо ми говоримо саме про військову меморіальну культуру, то перше, що є в контексті, в тому числі на могильних спорудах, на надгробних каменях, це рівність всіх між собою, незалежно від релігії, від розповідання статі, там, військових звань тощо. Чому? Тому що, найперше, це військове поховання, тобто, там лежать військові. Нам треба навчитись релігійної терпимості до інших від віросповідань», – каже військовий.

Тарас Іщик також ставить під сумнів рішення розмістити портрети на надгробках, адже вони швидше піддаються руйнуванню та потребують більш уважного догляду. На його думку, фото нічого не пояснює про людину, крім того, відсутність фотографії на надгробку — це про ту ж рівність.

Є багато військовослужбовців загиблих, у яких немає фотографії. Немає родин, які можуть надати ці фотографії

«Ми маємо дуже багато прецедентів, коли гине якась людина, і всією бригадою, підрозділом шукають хоча б якусь одну фотографію неякісну, зняту на телефон, щоб принаймні був поховальний портрет. Тобто, є багато військовослужбовців загиблих, у яких немає фотографії. Немає родин, які можуть надати ці фотографії й так далі. Якщо ми говоримо за уніфікацію чесність і рівність між всіма, то це якраз не про чесність і не про рівність».

Не ініційовано збору фахівців, які б думали саме над стратегією військової меморіалізації

Загалом в розробці концепцій меморіалів, на думку Тараса, немає спільного уявлення про те, якими повинні бути національні військові меморіальні об’єкти. Крім того, цивільна місцева влада не повинна займатися військовими похованнями, наполягає Тарас Іщик. Натомість потрібно розробити єдину стратегію військової меморіалізації, якою б займалися органи виконавчої влади у співпраці з Міністерством оборони.

«Досі не ініційовано збору фахівців, які б думали саме над стратегією військової меморіалізації, який необхідний для розробки інструкцій, зокрема і стилістичних для військових кладовищ. Зміни мають бути оформлені в законодавчу базу з тим, щоб з’явився закон про військове поховання і так далі. Якби ця політика була створена, то зараз було б набагато простіше», – вважає військовослужбовець.

В українській історії було лише декілька періодів, коли існувала регулярна Українська армія, визнана світом: це козацьке військо, армія УНР, армія Гетьманату та частково ЗУНР. Але на тих етапах державності українці були етнічно, а не політичною нацією, відповідно більшість військовослужбовців були християнами та українцями. Найближчими до реалій ЗСУ була ситуація в Українській повстанській армії до складу якої входили і євреї, і мусульмани, але оскільки УПА була підпільною, то і могили бійців переховували.

Текст: Софія Челяк; Фото: Юрко Дячишин