Морські піхотинці, які годують, миють і ремонтують
Текст: Вікторія Калімбет; Фото: Надія Карпова, Данило Дубчак
«Боєць не піде воювати, допоки ти його не підготуєш», – наголошує головний тиловик батальйону. Серед близько мільйона українських військовослужбовців більшість ніколи не були на «нулі». Втім, так само, як і бійці бойових підрозділів, вони змінили цивільне життя на армійську дисципліну, жертвуючи своєю свободою заради захисту своєї країни. Хоча тиловики залишаються в тіні своїх бойових товаришів, від їхньої роботи також залежать результати бою та хід війни.
Frontliner розповідає про невидимий, але критично важливий тил 37-ої бригади морської піхоти ЗСУ, де рутина стала основою для героїзму на передовій.
Ангар розташований в кількох десятках кілометрів від фронту все заставлено військовою технікою, що очікує ремонту. Під щонайменше 10-метровими стелями стоять підбита дроном САУ (самохідна артилерійська установка), американський бронетранспортер М113 (пращур загальновідомого Bradley), ще один підтоплений совєтський БТР і найбільша з машин, понад 30-тонний Stryker – американський бронетранспортер, який морські піхотинці використовують як командний пункт. Лише двома днями раніше Stryker повернувся з Донеччини, де мав брати участь у бойових діях.
Проте, як розповідає командир ремонтної роти, 53-річний Віктор Веремчук, машина не доїхала на завдання через відмову коробки передач. За його словами, це типова проблема, втім її може бути складно вирішити. Він пояснює: автоматичні коробки – головна відмінність західної техніки від радянської, до якої звикли українські кадрові військові.
«У нас зараз в ремонті є тачка, М-548 (американський вантажний гусеничний транспортер – ред.). І хоча цій машині близько 50 років, там стоїть автоматична коробка передач. Ми навчилися її робити лише буквально півроку назад», – розповідає Веремчук.
Ремонт з ризиком для життя
37-ма бригада морської піхоти була сформована в 2023 році, тому велику частину її оснащення становить західна техніка: це зокрема американські БМП Bradley, броньовані автомобілі Oshkosh M-ATV і французькі колісні танки AMX-10 RC. Загалом, в оцінці командира роти, радянські машини значно поступаються західним, які в свою чергу мають єдиний недолік – їх складніше ремонтувати.
Складність ремонту західної техніки полягає у тому, що деталі для неї треба замовляти через технічні служби ЗСУ і чекати на них доводиться близько місяця. Щоб зекономити час, як розповідає Веремчук, інколи його рота забирає з поля бою знищені машини, щоб використати деталі, які вціліли. Крім того, доводиться вчитися самостійно обслуговувати нову техніку.
«В мене два хлопці їздили на тиждень на навчання. Але я думаю, що тиждень навчання – це ні про що. Їм просто показали, що це танк, і як він заводиться», – жартує військовий і додає: рота вчиться самостійно – по книжках, посібниках і YouTube.
Втім робота ремонтної роти лише на перший погляд здається спокійною і безпечною. Тут в тилу, в ангарі на виїзд чекає мобільна ремонтна майстерня ТРМ-80, призначена для роботи в польових умовах. Коли надійде розпорядження, ремонтникам доведеться виїжджати на лінію фронту і прямо там на позиціях лагодити техніку. Веремчук згадує перші виїзди на поле бою, зокрема під Великою Новосілкою, що на Донеччині.
«На початку було дуже важко. БМ-ку 113-ту перший раз забирали за Новосілкою в 500 метрах від кацапів. З одної сторони наші стріляють, з іншої – кацапи. Боязко було. Виїжджаємо на дорогу, а там міни валяються, трупи», – розповідає ротний. Рік тому, коли бригада стояла на донецькому напрямку, такі виїзди відбувалися кожного дня по 2-3 рази.
Група військових порається над двигуном плавучого бронетранспортера, який вони лагідно називають «мотолигою». 25-річний «Псих» пояснює: цей двигун вони зібрали з трьох інших, зокрема одного з бронетранспортера та двох автомобільних. Хлопець родом з Херсона, де 9 місяців провів в окупації. Після визволення міста, одразу долучився до ЗСУ. Про службу в ремонтній роті, яку хлопець несе вже понад півтора року, розповідає з гумором: буває так, що після ремонту перестає працювати те, що працювало, і це – нормально. Згадуючи про тих, для кого вони ремонтують машини, «Псих» раптом серйознішає:
«Тут ти маєш розуміти, що ти несеш відповідальність за екіпаж: за їхнє життя, за їхні сімʼї. Якщо щось зламається, і хлопці подзвонять… А якщо не встигнуть подзвонити? Совість загризе», – каже військовий.
Суворий продовольчий склад
До питань безпеки продовольчого складу 37-ої бригади його начальник ставиться без жартів і не дозволяє знімати облич військовослужбовців, які несуть там службу. «Йода», на відміну від персонажа, на честь якого отримав свій позивний, говорить короткими чіткими реченнями, ніби економить слова. Як багато роботи на складі та чи вистачає для цього особового складу? Відповіді на ці запитання, схоже, на думку начальника продскладу є військовою таємницею. Він відповідає скупо, але чітко : «Не можу сказати».
«Йода» вмикає промисловий вентилятор, що охолоджує склад, і проводить бліц-екскурсію:
«Це морозильні камери, де зберігається мʼясо. Це крупи. Це бакалія, тобто закрутки. Це солодощі: печиво, згущене молоко і вся решта. Ще щось цікавить?», – нетерпляче запитує начальник складу. Втім, на решту запитань відповідає неохоче, або не відповідає зовсім – вважає, що у питаннях безпеки краще перестрахуватися.
«Йода» в цивільному житті також був начальником складу, але будівельного. Військовий перелічує навички, без яких неможливо виконувати його роботу: в першу чергу, це комунікація, по-друге, дисципліна, а також вміння організувати роботу та вести документацію. Останнім займається 35-річний «Мексика», який до повномасштабної війни працював адміністратором магазину в Чернівцях.
«У цивільному житті ти відпрацював і можеш йти. А тут, якщо йде видача, то і чотири дні без зупинки можеш провести на роботі. А потім сідаєш за документи. Якщо приїде машина – отримуєш машину», – розповідає «Мексика».
Хоча від фронту продовольчий склад відокремлює щонайменше 80 кілометрів, тут так само, як у бойових умовах, військовослужбовці не можуть спати регулярно. У них немає чіткого графіку роботи, немає і вихідних. Військові пояснюють: після бойових виходів бійці повинні відпочивати та відновлюватися, а оскільки в тилу немає такого навантаження, служба тут триває безперервно.
«Тут теж не сладко. Тут усі ці документи… Але я це люблю», – говорить «Мексика» і додає: головне – це бути в ЗСУ, а місце знайдеться для кожного.
Це підтверджує «Дизель» – ще одна людина, з якої складається «кістяк» продовольчого складу. До повномасштабного російського вторгнення чоловік працював на заводі ремонтником. Так само як «Мексика» і «Йода», службу в ЗСУ починав на бойових посадах. Визнає: тут спокійніше, але це не головне.
«Є робота, яку хтось мусить робити. Тут кожен на своєму місці», – говорить «Дизель».
Як морські піхотинці, хоч і на тилових посадах, військовослужбовці складатимуть іспит на штормовий берет. Щоб отримати право надіти берет морської піхоти, вони мають пройти 8-кілометрову полосу перешкод. На запитання, чи тренуються перед іспитом, «Мексика» відповідає:
«У нас тут кожен день спорт», – говорить і підраховує: загалом впродовж одного дня доводиться переносити більше тони продуктів.
Лазня на колесах
Кожен батальйон у 37 ОБрМП має свою польову лазню. На відміну від того, як її можна уявити за самою назвою – з наметами, парилками тощо – вона виглядає як контейнер і складається з двох приміщень: душової, розрахованої на 4 людини, а також пральні.
Згідно з графіком, лазня відкрита для відвідування з 8-ої до 20-ої кожного дня, крім одного на тиждень санітарного дня. Двох баків з водою по 750 літрів вистачає на те, щоб помилася навіть сотня бійців. Утім, більшість із них, як розповідає начальник лазні, 30-річний військовослужбовець з позивним «Макар», використовує комплекс як пральню.
«Якщо в хатах, де вони живуть, є душ, то вони миються там, а сюди приїжджають лише попратися», – розповідає «Макар». Утім такий комплекс незамінний у польових умовах, звідки власне він повернувся на Херсонщину трьома днями раніше.
Щоб забезпечити душ і чистий одяг своїм побратимам, військовослужбовець має розтопити котел, для якого треба наколоти дров, закачати води з найближчої водонапірної башти, та провести прибирання.
«Треба поли помити, посушити прання, яке лишають, подбати, щоб була вода тепла», – стисло перелічує свої обовʼязки «Макар».
Родом зі Знам’янки Одеської області, до мобілізації хлопець працював в супермаркеті, де був ротальщиком і розкладав товар. Нині «банщик», службу починав в 61-ій бригаді водієм гранатометного взводу. На запитання про причини переведення в 37-му – знизує плечима і відповідає просто: «Роботу треба робить».
«Тут важливо розуміти, що кожен повинен бути на своєму місці, займатися своїми задачами і робити це професійно», – говорить «Травник» – заступник командира батальйону з тилового забезпечення.
«Макар» тимчасом пригощає всіх кавою, яку зробив як собі – «Нескафе» з ложкою цукру. «Травник» продовжує:
«Ми ж забезпечуємо. За уставом, я зобовʼязаний забезпечити бійців: нагодувати, помити, вдягнути і взути, заправити – і таке решта. Боєць не піде воювати, допоки ти його не підготуєш», – підсумовує заступник командира батальйону з тилового забезпечення.
