Мрії, що не вбити. Як втілюють задуми полеглого воїна Дмитра Пащука 

“Він мріяв на багато життів уперед”, – у один голос кажуть Вікторія Гнівушевська та Володимир Хлєбніков про свого загиблого на війні друга – бійця Сил спеціальних операцій Дмитра Пащука з позивним “Гармаш”. До своїх 27 років він встиг відкрити кілька популярних у Львові закладів. 

У започаткованому ним барі “Плав” гамірно у будь-який який день. Гості займають всі столики у трьох невеликих залах та внутрішньому дворику. Терасу Дмитро облаштував самотужки: колись це було захаращене місце, а тепер — затишний простір з характерним зображенням Гемінґвея на стіні, зеленню та ліхтарями. Звідси можна потрапити у ще одне місце, створене Дмитром, — галерею “Світло”, де молоді митці можуть заявити про себе.

Друзі дивувалися, скільки ідей “Гармаш” міг згенерувати. Але його суперсилою, на думку Вікторії, було те, що він ніколи не боявся, що щось не вийде. А потрібні люди та ресурси для реалізації задумів завжди знаходились. 

“Гармаш” щиро любив людей і, на думку близьких, саме людське благо найбільше мотивувало його створювати щось нове. Тому Дмитрові заклади – не просто про їжу або вино, а радше про зближення з рідними людьми та будування нових зв’язків. 

“Не дивно, що для старту підприємницьких проєктів Дмитро обрав ресторанну сферу. Адже комунікувати завжди круто за столом, коли поруч сидить твій близький товариш, ви п’єте хороше вино, їсте щось смачненьке та насолоджуєтесь атмосферою”, – пояснює Володимир.

 

На відкриття бару у 2018 році “Гармаш” запросив суто “своїх”. Їх виявилось так багато, що юрма перекрила рух автівок на вулиці Валова у центрі міста. Секрет такого успіху, на думку Володимира, – у щирості та відкритості, які випромінював Дмитро. Згадуючи загиблого друга, Хлєбніков розповідає:

“Діма дуже легко знаходив спільну мову з далеко чужими людьми, яких щойно зустрів. Приходив підрядник, будь-хто, і він їх зустрічав як близьких родичів. Одразу сідали за стіл, пили каву, говорили про якісь житейські теми і навіть не скажеш, що вони познайомились п’ять хвилин тому”.

Коли у травні 2023 року на пагорбі біля храму святого Михаїла у Львові відкрив свої двері ще один заклад Дмитра – “Республіка саду”, зібралось не менше відвідувачів. Втім, відкриття проєкту “Гармаш” побачити не встиг. 

 

Дмитро Пащук загинув 12 березня 2023 року, виконуючи бойове завдання під Херсоном. Багато його задумів поки що залишаються невтіленими: як-от бар у рідних Хлівчанах, шиномонтаж, горіховий гай та інші. Втім, Дмитро, маючи виняткову віру в людей, завжди затягував у свої справи друзів. Тож тепер його плани точно є кому продовжити.  

“Після загибелі Дмитро залишив свої ідеї у спадок”, – каже Володимир Хлєбніков. Тепер він опікується баром “Плав”, а Вікторія Гнівушевська – “Республікою саду”. 

“Говорять про “Плав” – говорять про Діму”

Володимир познайомився із “Гармашем” багато років тому у скаутському таборі. Дмитрові щирість, драйв та постійний рух захоплювали, тож ця дружба зав’язалась надовго та вилилась у численні мандрівки. Втім, попрацювати пліч-о-пліч вони не встигли: Володимир взявся за справи тоді, коли Дмитро вже був на фронті. Під час ротацій, за словами Хлєбнікова, “Гармаш” намагався навідувати команду:

“Раз на місяць він приїжджав до нас. Залітав у зал, з усіма обіймався, приносив квіти та морозиво”.

 

У перші дні після звістки про загибель Дмитра заклад зачинив свої двері. Тоді у команді говорили про те, чи взагалі варто продовжувати роботу без засновника. Утім все ж на десятий день після смерті друга вирішили відкритися. До вечора тут зібралася така кількість людей, що обслуговуванням займалися усі члени команди, разом із керівником, комунікаційницею та кухарем. 

“На кухні працював наш кухар Сашко, а нові замовлення вилітали повсякчас. Я зайшов і запитав його: “Як ти?”. Він сказав: “Я щасливий”. В залі хтось плакав, тішився, ми підтримували одне одного. Уся негативна енергія – сум та злість, змогла вивільнитися у справу, якою жив Дмитро. Ми відчували, що робимо те, що хотів би Діма. Здавалось, що у цей момент він підтримував нас, бо ми справді відчували його присутність”, – розповідає керівник “Плаву”.

 

Переживши втрату, Володимир зміг взятися за ребрендинг, про який вони міркували ще із Дмитром. Заклад належав до франшизи, яка охоплювала також Київ, Одесу та Харків, але львівський бар вже давно почав вирізнятися з-поміж інших. Відтак Дмитро хотів рухатися окремо. 

Втілити цей задум, за словами Хлєбнікова, виявилось важче, аніж він думав. Чоловік відчував серйозну відповідальність і перед загиблим другом, і перед усіма його близькими та командою. Але розуміння, що Дмитро справді цього хотів, і бажання залишити згадку про друга додавали більше наснаги.

“Ми дійшли до “Плаву”. Плав – це рух. Хвиля, що несе тебе до великих та маленьких берегів-цілей. Кличемо тебе на борт, бо вже не перший рік переконуємось, що по цьому мінливому, але цікавому житті гуртом пливти легше й цікавіше. Це простір береже в собі багато спогадів та тепла. Але саме тут є дуже висока ймовірність почути потрібні думки, знайти нових людей. І можливо через роки ви не згадаєте, що першою вашою зустріччю стали сусідні столики в просторі, де всі свої. Продовжуємо рухатись, маневруємо морем та маємо свій довгий та цікавий шлях”, – розповідає Володимир.

 

Оздобленням закладу, зокрема, займався співробітник “Плаву” і друг Дмитра Василь Турянин, коваль за фахом. Після загибелі друга він долучився до втілення ще однієї маленької мрії Дмитра. Стела на в’їзді до рідного села “Гармаша” – Хлівчан, мала зовсім поганий вигляд і до всього цього була вся в дірках: по ній полюбляли стріляти місцеві мисливці. Дмитро мріяв оновити стелу. Тепер село зустрічає гарною стелою, на якій – гасло, що “Гармаш” часто повторював: “Іди, і живи, і люби живе”.

Для багатьох гостей, за словами Володимира, “Плав” – це стиль життя, тож вони приходять сюди щодня. У закладі збираються абсолютно різні люди, яких об’єднують спільні цінності. Керівник “Плаву” пригадує історію, як у одній із зал зав’язалася розмова між гостями за сусідніми столиками: представниками креативної індустрії та священниками. Хлєбнікова вразило, що вони спілкувалися абсолютно на рівних. Єдине, що тоді відрізняло таких, здавалось би, протилежних людей – це одяг.

 

Володимир впевнений, що під поняттям “винний бар” приховується щось більше. Команда долучається до зборів грошей на потреби їхніх друзів з “Пласту”, які тепер служать, а також до благодійності. Впродовж 2023 року “Плав” організував близько тридцяти благодійних ініціатив та залучив півмільйони гривень на доброчинність. Володимир розповідає, що зокрема команда допомагає тваринам: 

“Ми кажемо, що ми “pet friendly”, але це не просто про те, щоб налити собачці воду. Коли до “Домівки врятованих тварин” у Львові прибуло багато тварин з прифронтових областей, вони зимували у холодному ангарі. Ми збирали гроші на те, щоб облаштувати їм кращі умови”.

 

Керівник “Плаву” не хотів би, щоб тут працювали суто заради грошей. “Авжеж, команді потрібно надавати гідне фінансове забезпечення, але цей простір також і про спілкування, довіру та можливість втілювати свої ідеї”, – ділиться Володимир.

Хтось може запропонувати співробітникам вийти у неділю на пробіжку та покликати гостей закладу. Дехто – принести свої картини, щоб оздобити зали. Команда творить таке середовище, щоб і гості відчували, що це не просто про вино, це – про щиру розмову та довіру.

“Сум ми вже пережили. Тепер ми відповідаємо за те, щоб те, що робив Діма, не було забутим, а продовжувало розвиватись. Коли ти приходиш у “Плав”, тебе зустрічає Дмитро на фотографіях. Можливо, для когось це буде згадкою про Діму або про своїх друзів, які також, на жаль, загинули. Це допомагає розуміти навіщо ми зараз живемо, для чого нам прокидатися зранку і робити цей світ трішки кращим”, – наголошує Володимир.

“Ніщо не має заважати розмові людини з людиною” 

З мрією про “Республіку саду” – затишне кафе, де людина може сконцентруватися на розмові із людиною, Пащук прожив не один рік. Планував відкрити заклад ще у березні 2022 року, але завадило повномасштабне вторгнення Росії. Тоді стало не до “Республіки”: спочатку “Гармаш” проходив військові навчання, потім виконував бойові завдання у складі Сил спеціальних операцій, продовжував вести проєкти віддалено та приділяти час нареченій Ганнусі, родині та друзям. 

Згодом Дмитро таки повернувся до обговорення ідеї “Республіки саду”, шукаючи час у перервах між бойовими виходами. Інколи на робочих дзвінках він, як пригадує керівниця “Республіки саду” Вікторія Гнівушевська, міг сидіти та чистити зброю. Подекуди Дмитрові важче давалась творчість, тож робочий процес сповільнювався. Втім, Вікторії, зрештою, вдалося довершити задум.

 

Її до створення “Республіки саду” Пащук затягнув крадькома – так, що вона й сама не помітила, як почала займатися концепцією, а потім пошуком штор, ваз та інших елементів декору. 

Восени 2023 року “Гармаш” попросив Вікторію допомогти із ремонтом – всього-на-всього пофарбувати стіни. Невдовзі він почав розмову про те, що хтось має зайнятися концепцією закладу й обережно запитав Вікторію: “Може, ти хочеш?”. Вона впевнено відмовила: у неї власний проєкт, та й вона зі своєю любов’ю до чіткості не спрацюється із творчим “Гармашем”. Він все ж таки вмовив подругу на кілька раундів обговорень. Відтак вона погодилася спробувати попрацювати разом. 

Суботнього ранку наприкінці лютого Вікторія прокинулась і побачила на екрані телефону купу пропущених викликів – усі від “Гармаша”. У слухавці вона почула: “Я у Львові, все, збираємось! Я вже в “Республіці”, приходь”. Так Дмитро і Вікторія зустрілися обговорити запуск у кафе, де тоді з меблів було лише два дивани. Попереду – було відкриття, а вони ще навіть не знайшли керівника. 

Дмитро, вочевидь, не міг керувати закладом. Ввечері він надіслав Вікторії кілька голосових повідомлень, запевнюючи, що вона як ніхто добре розуміє контекст, і що в неї вийде відкрити “Республіку”. Як завжди, Гармаш керувався вірою в близьких людей та їхні таланти.  

Він пообіцяв, що на старті Вікторії допоможе його досвідчений у ресторанній справі друг. Тож одного дня Гнівушевська надіслала Дмитру повідомлення – нагадала, що треба поговорити з тим товаришем. Це нагадування “Гармаш” не встиг побачити. Невдовзі Вікторія дізналась, що він загинув.

“Не було нікого, хто міг би відкрити “Республіку”. Я була остання, кого він обрав. Я зрозуміла, що, виходить, це моє завдання. Ми та його близькі не могли просто забути про цю ідею та піти плакати”, – із сумною усмішкою згадує Вікторія.

 

Після смерті Дмитра команда йшла на осліп, керуючись візією, закладеною разом із ним. За рік творення кафе вдалося нащупати ґрунт: зокрема, зрозуміти, хто і з якими запитами приходить у “Республіку саду”. Тепер кафе притягує до себе багато гостей, які знаходять тут те, що їм потрібне. А приходять люди дуже різні: наприклад, молодь, парафіяни після недільної служби, посадовці з облради або знайомі Дмитра.

Вікторія часто замислюється, чи був би Дмитро задоволений втіленням задуму, і здогадується, що швидше за все – так. Адже у цьому спокійному місці людина справді може сконцентруватися на розмові з людиною.

“Дмитро був людиною людей і їхнє благо було його головною цінністю. На поняття “своїх” він мав широке бачення. Друзі друзів – це теж свої. Свої – це насамперед ті, близькі тобі у принципах та життєвих орієнтирах. Люди, які дивляться з тобою у одному напрямку”,  – пояснює Вікторія.

 

Текст i фото: Діана Делюрман