У спротиві окупантам зароджуються нові військові династії України

Любов до своїх, а часом і прагнення помсти – найкращий “цемент” для розбудови армії. Не секрет, що більшість захисників і захисниць – це вчорашні цивільні, люди максимально мирних професій, які стали до лав ЗСУ, адже “хто як не ми”. Історія знає чимало випадків, коли на фронт ідуть сім’ями. Є історії про подружжя захисників, трапляється, що воюють батько й син, або батько й донька. А трапляється, що служать і батьки, і дитина. Найбільш болісні випадки – коли у військо йдуть після загибелі рідних. Так, наприклад, Євгенія Колесніченко, мати трьох дітей, пішла воювати замість загиблого чоловіка Євгена. До військового ліцею вступила Ярослава, донька загиблого розвідника Ярослава Журавля. 

Однак більшість “сімейних” історій в армії не такі драматичні. Так дві військові династії Donbas Frontliner зустрів у артилеристів 42-ої ОМБр. 

Артурович. Юрист з морально-психологічного забезпечення

Артурович за розмовами з побратимами

Максима у підрозділі називають не за позивним, а по-батькові: Артурович. 

Його батько також військовий:

“Батько ще до цього служив. Він ще встиг казна коли вийти на пенсію, але коли це все почалося, теж вирішив піти. Спочатку служив в Харківському військовому шпиталі, начальником відділу персоналу, а потім йому захотілося в бойовий підрозділ. Він перевівся в Київський батальйон ТРО. І оце на Куп’янському напрямку вони були в грудні. Там його, на жаль, поранили. Він на позиції з командиром батальйону виїжджав, щоб трохи хлопцям допомогти. Чи то вог, чи то, може, граната з АГС. І невеличкими уламками йому посікло ногу, руку. Один уламок в тіло зійшов, але, на щастя, неглибоко. Головне, що живий, зможе нормально відновитися. Може навіть до служби повернеться. Але я його стараюсь відмовити (сміється). Вже все, навоювався! Міг би взагалі не воювати – в нього інвалідність взагалі третьої групи”, – Розповідає Максим.

Сам Максим пішов іншим шляхом. Він – просто таки хрестоматійний заступник командира роти з МПЗ (морально-психологічне забезпечення, в довоєнній армії посада відома як “замполіт”). У чистій формі, з ідеально підібраним спорядженням. Одна з його задач – говорити з особовим складом про важливе. Літературною мовою розповідає про вороже ІПСО та про важливість інформаційної гігієни. Старші побратими слухають його мовчки, але дещо скептично. Та коли намагається провести розмову про День оборони ДАПу, один із них зітхає: 

– Ну ми і так це все знаємо, Артурович. Ми ж не маленькі діти. У кожного є смартфон…, – каже він.

– Хіба тобі не цікавіше від мене послухати, ніж просто почитати? З моїм голосом, ораторськими здібностями… – віджартовується Максим.

Артурович закінчив юрфак, і до повномасштабного вторгнення  Росії в Україну працював у ІТ-компанії юристом. Вторгнення застало в Харкові. Він вивіз маму і сестру до Львова, а сам нарешті пішов до військкомата. Там направили в Центр по роботі з військовозобов’язаними ВПО. Зрештою лише в травні Максим потрапив на підготовку, а потім вже й у бойовий підрозділ.

Війна, розповідає він, розвинула нові навички, і тепер складно уявити себе в цивільній професії. Тому Максим припускає, що після війни продовжить службу. Каже, що формуватиме “військову династію”. 

“Буревій”. Від архітектора-дизайнера до командира батареї

Але якщо для заступника з МПЗ така різниця в життєвому досвіді менше важить, то от командиру батареї з позивним “Буревій” на перших порах було складно у своєму статусі.

“Буревій” за роботою

“Я приїхав в бригаду – нас було 3 офіцери тільки, – згадує він. – І як їх привезли, я був спочатку командиром взвода, був тимчасово виконуючий обов’язків командира батареї, мене тоді хлопці так серйозно не сприймали. Приїхав молодий хлопець, який по суті їм годиться в сини. Але потім, з часом згуртувались більше. Хлопці стали серйозніше відноситися до цього всього”.

Командир батареї “Буревій” постійно сидить за моніторами. Він стежить за “загальною картинкою” – трансляцією з БПЛА. Просто зараз на екрані “у всі красі” ворожі території. Командир отримує цілі, робить подальші розрахунки і віддає розпорядження артилеристам.

Кава-брейк

“Я тут начальник РВК, тобто рухомого вогневого комплексу, – пояснює “Буревій”. – Зараз працюємо, бачите, позиційно. Це наші безпілотники літають, над ворожими територіями. Вони якщо знаходять щось, то доповідають командиру, а вже командир приймає рішення, чи відкривати вогонь, чи ні. Ми вже самі розриви бачимо безпосередньо на самому стрімі, тоді коригуємо від того”. 

“Буревій” пішов до військкомату у 19 років, в 2016 році. Він втратив батька, має проблеми зі здоров’ям та був студентом. То ж мав законне право не йти на службу. Але юнак написав заяву про намір піти на службу раніше: 

“Думав, відслужу раніше, та й вернуся додому. Але срочка трошки затягла мене. Після строкової служби підписав контракт, перевівся в іншу частину, служив на “Ураганах”, був там спочатку навідником, потім став командиром машини. Потім мені командир батареї мій порадив вступити в Академію. Вступив, відучився. Взагалі по цивільній освіті я – архітектор-дизайнер”, – каже військовий.

Він визнає: попри цікаву й престижну професію, навряд зможе повернутися до цивільного життя. Адже досвід війни наразі переважає.

“Я приїжджаю додому у відпустку, я не знаю, що робить, – розповідає “Буревій”. – Друзів вже вдома нема. Тільки пішов на службу, зразу в нас дружба і закінчилась. Старший брат – колишній військовий, менший теж – військовий, теж закінчує Академію. Розпочали військову династію, скажімо так. А взагалі до цього у нас ні одного військового в родині не було”. 
Попри втому, моральну і фізичну, додому його не тягне. “Сім’я моя тут постійно, – говорить він. – Я вже звик до своїх хлопців”.

 

Текст i фото: Олена Максименко