Текст & фото: Діана Делюрман
Темно-блакитні шафи з ретельно відібраними книжками огинають стіни зали з високою стелею. Програвач на журнальному столику зараз вимкнений, але під стільницею стоїть цілий стос платівок. На підвіконні — лаванда у гранованій вазі та чорно-білий портрет хлопця зі стриманою усмішкою.
«Мені здається, він часто тут буває», — зі стриманою усмішкою промовляє жінка у легкій літній сукні.
Лариса Рачок водить двоповерховою книжковою крамницею «Герої». Її вона відкрила разом з чоловіком Сергієм та донькою Антоніною на початку цього року. Започаткувати книгарню — це було одним з двадцяти одного бажання, що її син Микола записав у особистому щоденнику. «Звозити дідуся до Львова», «здобути технічну освіту за кордоном», «написати книжку», «забезпечити батькам безбідну старість», «створити сім’ю» — багато чого він втілити не встиг.
«У його переліку був останній, найстрашніший пункт: побувати у зоні бойових дій», — каже Лариса, і у її блакитних очах виступають сльози. — Ми були шоковані, коли це прочитали».
З початком повномасштабного вторгнення Росії на територію України двадцятишестирічний Микола Рачок пішов добровольцем на фронт. Літературознавець і журналіст, він зі зброєю в руках брав участь у звільненні Київщини навесні 2022 року.
«Коля був у Ірпені і Бучі, але мені майже нічого не розповідав. Лише історію, коли побачив гарний новенький дитячий садочок, посеред якого була вирва», — розповідає його мати.
Відтак Микола без кінця став писати рапорти, щоб його перевели на схід. Так і сталося: влітку він вирушив на передову в складі 58-ї бригади. 19 липня 2022 року він загинув у бою на Донеччині.
«Я сто разів картала себе, що не зупинила його. Але його рішення змінити неможливо», — ділиться Лариса.
Лариса згадує: син часто їй казав, що країна для нього — не просто місце, де він живе. Це набагато більше. Так само як і почуття відповідальності: після магістратури Микола пішов служити, щоб пройти цей досвід та зрозуміти, як влаштована армія. Хоча він у багато чому розчарувався, це посилило в ньому розуміння власного обов’язку і бажання щось змінити.
«Надто розмито, знаю, але хочу докластися до того, щоби вивести Україну в топ. З особистого погляду, бо я хочу нею пишатись», — писав Микола у записнику.
У книгарні «Герої» є особлива полиця: на ній представлені книжки з особистої колекції Миколи і ті, що принесли його друзі. Про нього ж відвідувачам нагадує і екслібрис, що вони можуть поставити у куплених книжках. На унікальній печатці зображений силует Миколи у тактичній панамі; він сидить на стосі книжок, а за ним — образи важливих йому літературних героїв.
«Це — гроші Колі»
Книга в родині Рачків була на першому місці. Батьки вишукували унікальні видання у букіністичних магазинах, проводили вечори за читанням. Маленький Коля обожнював читати Жюля Верна, а з дорослішанням захопився Еріхом Марією Ремарком. Таке дитинство, як вважає Лариса, немало вплинуло на Миколу у бажанні створити книгарню.
«Після загибелі ми отримали від держави компенсацію — 15 мільйонів гривень. Але це були не наші гроші, а Колі», — пояснює Лариса Рачок.
Відтак батьки Миколи вирішили побудувати дитячий майданчик у селі Стадниця, де вони жили і провели в останню путь сина. Згодом взялися і за книгарню: спочатку придбали приміщення у центрі Вінниці, аби бути незалежними. Це, як пояснює Лариса, дає родині Миколи право на помилки і відповідно — розвиток. Потім Рачки зайнялися довгою паперовою роботою, розробкою дизайну та ремонтом. У книгарні вони переробили практично все — щоб було так, як хотів би Коля.
«Йому би тут сподобалось. Він любив все красиве: в одязі, їжі, автомобілях», — тихо каже Лариса.
За її словами, великою пристрастю Миколи були автомобілі. Ними він марив навіть у наукових роботах: написав курсову про проєкт автомобіля «Карл» з «Трьох товаришів», диплом про Антилопу Гну з «Золотого теляти» та жовтий лімузин «Великого Ґетсбі».
Микола Рачок мріяв започаткувати власне видання, де про автівки б розповідали ціннісно, жваво та найголовніше — українською мовою. Він бачив його унікальним і несхожим на інші, з власним полігоном та СТО. А ще Микола хотів долучитися до розробки нового автомобіля, для цього і прагнув здобути технічну освіту. «І йому би це все вдалося», — вважає Лариса.
Жінка приносить великий блакитний альбом. На обкладинці — ще один чорно-білий портрет Колі, на якому він стоїть у півоберти і сміється. Вона береться гортати альбом: на кожному розвороті — фотографія Миколи та особистий спогад близької людини.
«Про Колю в мене є десь мільйон історій — смішних, дурних, дивних і зворушливих. Він колись на мене нагримав, бо я назвала його “Рачок”. Так довго прасував свої парадні зелені шорти, що ми ледь не спізнилися на концерт “Океану Ельзи”. Біг через пів Троєщини, щоб допомогти з важкою валізою, і потім розказував, що заради мене вперше в житті бігав у туфлях», — йдеться у спогаді подруги Миколи Марії Здебської, що додали у альбом.
Місце зустрічей і розмов
За пів року у книгарні вже відбулося кілька десятків подій: презентацій книжок, майстер-класів, зустрічей з відомими українськими авторами — Сергієм Жаданом, Дмитром Лазуткіним, Катериною Калитко та іншими. Та найособливішим був день, коли книгарня тільки відкрилася. До Вінниці з різних місць з’їхалися люди, які знали Миколу Рачка: рідні, одногрупники з «Києво-Могилянської академії», колеги-журналісти та побратими. Тоді вони співали пісень під гітару та згадували, яким був Микола.
«У той вечір я не була щаслива. Але Коля був би радий, тому раділа і я», — згадує Лариса.
У «Героїв» вже є постійні відвідувачі: приходять батьки з дітьми, підлітки та літні люди.
«Ми хотіли би, щоб нас відвідували і знаходили важливий для себе куточок. Пам’ятаю, прийшов хлопчик, сів на диван і читав книжку кілька годин», — розповідає мати Миколи.
В обід буднього дня у книгарні спокійно, час від часу заходять відвідувачі. У один момент в дверях з’являється високий дідусь у спортивному костюмі. Він ретельно розглядає кожну полицю, жмурячи очі.
«Можу бути корисним?», — запитує його Максим, давній друг Миколи, який тепер працює у крамниці.
Чоловік відповідає, що шукає книжку якогось маловідомого польського автора про війну, яку читав ще в молодості. Максим хитає головою: «Такої у нас немає, але тут є багато чого цікавого».
Наступні пів години покупець розповідає про свою службу у Брюховичах на Львівщині, згадує, що там радянський режим вбив Володимира Івасюка. Максим уважно слухає, киває і пропонує чоловіку різні книги. Той пояснює, що йому треба щось пригодницьке і запальне.
«Вам подобається там, де дається на горіхи», — захоплено каже Максим.
«Еге ж», — мугикає чоловік.
Наприкінці дня говоримо з Ларисою і Максимом про все. Обговорюємо нові книги, що встигли прочитати; як радянська репресивна машина впливала на психіку громадян; чому українська мова важлива для нового покоління. Просто розповідаємо про своє життя. Микола мріяв, щоб його книгарня стала місцем зустрічей і розмов. Його родині це вдалося втілити.
Цей матеріал — частина циклу про те, як мрії полеглих героїв втілюються зусиллями їхніх близьких. На російсько-українській війні гинуть активні люди, а разом з ними зникають їхні амбітні плани та цілі — те, що рухає майбутнє України. Цим проєктом ми хочемо показати, що попри втрату, друзі та рідні знаходять в собі сили, щоб продовжити справи полеглих воїнів. «Мрії, що не вбити» — історії про соціально відповідальні підприємства, культурні проєкти, ініціативи, що продовжують діяти або втілені з нуля після загибелі засновників.