«Урок, за який я заплатив» – Михайло Вершинін. Історія війни і полону
“Я думаю, ця двіжуха надовго. Ми ще встигнемо всюди подвіжувати, а виходячи з цього, елементарне, і най-найголовніше – якщо не будемо тренуватися, ми всі здохнемо! Це стосується всіх!”
По виході з полону йому дарують зброю та інші “тактичні ніштяки”. Адже усі попередні надбання лишилися в Маріуполі, який він боронив до останнього. Михайло Вершинін, більш відомий як “Кіт”, начальник патрульної поліції Маріуполя, в минулому – доброволець “Правого сектору”, а ще в глибшому минулому, підприємець із Донецька.
Він був на “Азовсталі”, по тому – в Оленівці та в Донецькому СІЗО. Після такого “курорту” – тривалий курс лікування і відновлення у Києві.
Андрій Дубчак спілкувався з Михайлом Вершиніним у Маріуполі незадовго до повномасштабного вторгнення рф. Він відзначає те, що Михайло у розмові майже повністю передбачив усе, що трапиться з містом у наступні місяці. Частину цього можна побачити у його спільному з NYTimes репортажі: https://youtu.be/0ilKQRXySg8?t=206
Donbas Frontliner поспілкувався з Вершиніним про те, як говорити про полонених, аби не нашкодити, чого не варто робити самим екс-полоненим, та про важливість тренування для кожного.
“Якщо не будемо тренуватися, ми здохнемо”
Я максимально стараюся відновлюватися. Я зібрав вже 90% амуніції, споряги, якої в мене не було зовсім, бо я вийшов в кросівках, штанах і футболці. Я розумів, що мені потрібно все, що було в Маріуполі, а в мене було задофіга всього. Якщо зараз щось почнеться, на даному етапі я ще не зовсім готовий, але вже можу двіжувати. В мене є, що одягнути, є, з чого стріляти. І я відчуваю себе досить зарядженим.
Я ще не отримав від лікарів дозволу, але ж я став розуміти, що можу фізичні вправи робити, я пішов до свого інструктора, який нас навчав – 14-15 рік. І зараз він веде групу, в якій, скажімо, заряджені люди, які мають гроші, і не хочуть сидіти осторонь. І вони кожну суботу, неділю, їздять у тир, і там заняття дуже жваві – не просто “постріляти”, а всякі ситуації розігруються, даються вводні. І я, те, що пам’ятав, заново проходжу. У нас стріляють ракети і таке інше, якщо ти не будеш мати повагу до зброї, якщо не буде культури зі зброєю… це як велосипед. Колись ти навчився їздити, потім ти навчишся, але ж ти можеш це робити філігранно, а можеш просто рухатися. От я хочу, щоб все було філігранно. Для цього постійно тренуюся. Кожного дня тренування з “AR-кою” для відпрацювання механіки, моторики. Тому що “калаш” це “калаш”, а “AR-ка” – це інша зброя, рівень і навички. В мене HM Defender, “американець”. До речі, це був подарунок по виходу, і я за цей подарунок прямо – вдячний, що капець!
Моє керівництво зробило дуже багато також, щоб я вийшов. І по виходу вони мені дуже допомогли. У нас в патрулі є декілька бойових груп, які зараз працюють на “нулі”. Групи добре злагоджені, навчені, підготовлені, і вони виконують нормальну роботу. Сподіваюся, робота знайдеться і для мене.
Я думаю, ця двіжуха надовго. Ми ще встигнемо всюди подвіжувати, а виходячи з цього, елементарне, і най-найголовніше – якщо не будемо тренуватися, ми всі здохнемо! Це стосується всіх. Це стосується патрульних, котрі зараз на вулиці, і думають, що вони нікуди не потраплять, будуть просто поліцейськими, це стосується цивільних. Чому я поважаю цих хлопців, з якими ми тренуємося? Це люди, у яких є гроші. Вони могли би бухати. Могли би виїхати. Вони купують собі зброю, і повір – дуже хорошу зброю! Тренуються у дуже хороших інструкторів. Якщо почнеться якась двіжуха, яка б вона не почалася, вже є плюс-мінус злагоджений загін, який може виконувати задачі. І “під крилом” патрульної поліції в тому числі.
Михайло Вершинін про підготовку цивільного населення – https://youtu.be/TGKZ62u7FOE
Мінімізувати медійність щодо бранців
В жодному разі не можна ані медійникам, ані полоненим по виходу з полону, розказувати геройські історії. “Та я там кацапів мочив і буду мочити, і різати”, і все решта. Будь-яка інформація відстежується. Такі речі, я розумію, можливо, піднімають бойовий дух, але нехай це роблять люди із бойового підрозділу, котрі не були у полоні. А коли випускають полоненого, вони дивляться, що той робить на виході, і потім там пацанів забивають наглухо. Їм будуть показувати відео з такими промовами екс-полонених: “Дивися, ти отак от теж вийдеш, і будеш говорити, що ти нас будеш різати! Так ти не вийдеш!” Людина, яка бере інтерв’ю, і людина, яка виходить з полону, вона має думати!
В Оленцвці був піонерський табір у порівнянні з Донецьком. Тобто, мене реально везли вбивати. Саме через те, що я виявився медійним. Це грає не сильно хорошу роль. Зрозуміло, що ми повинні піднімати ці питання, потрібно, щоб про людей пам’ятали. Але я волів би, аби це робили знаєш, яким чином? Загальним. От “наші полонені”. Але не можна створювати героя. Це піднімає йому ціну, а треба людину максимально убезпечити.
Нехай краще міжнародні організації тиснуть на “Червоний хрест”, щоб “Червоний хрест”, використовуючи свої можливості, вийшов на росіян, і підтвердив, що ця людина знаходиться в полоні. Як тільки він потрапляє під юрисдикцію “Червоного хреста”, хоч якісь є гарантії, що його не заб’ють до смерті.
У нас в камері пацан помер – згорів, через те, що йому не надали медичної допомоги. І одна з причин, чому не дали допомоги, була фраза: “От подивіться, що ваші покидьки роблять із нашим містом!” “У нас пацан помирає!” “Нехай помирає! Тому що ваші обстріляли місто, дівчинку убило”, і все решта. І він свято вірить у те, що наші обстріляли місто, загинула дівчинка, тому я тебе тут уб’ю, тому що ти мій полонений, я можу мати над тобою владу.
Вийшла наша група, 215 осіб. Рідко які люди кричали, як нас катували, знищували і все решта – це погано. Не можна було. Я скажу, що там було нелегко. Але подробиць розповідати не буду. Тому що це зайве. Їхні люди є у нас також. Думати про те, що всі, хто до нас потрапив в полон, їм нецікаві – неправильно.
Полон як поле для інформаційної роботи
Золкін – це один блогер, котрий намагається витягти тему військовополонених. Він із ними веде розмови. Тільки це має бути не один Золкін, має бути десяток “золкіних”… Не йдуть на контакт – окей, приїхали в колонію, покажіть будь ласка умови, в яких вони живуть. А я вам розкажу потім, у яких умовах я жив. Скільки я спав на бетоні, в чому я спав на бетоні, чому я захворів, чому ледь не здох. Коли я приїхав, мені лікар сказав: “Якби ми тебе не витягли, за 2 дні ти би помер”. У мене був фронтит запущений, між мозком і лобовою частиною отака фігня гною. Було втручання в черепну коробку, це викачували, витягували, потім вдруге витягували. Мене витягли дивом. Це при тому, що в мене в житті ніколи не було ані фронтитів, ані гайморитів – нічого!
Ці речі треба постійно розкручувати. Шикарна тема – “Росіяни, здавайтеся в полон, на вас чекають!” Чим була нівельована ця тема, взагалі, наглухо? Перше. Провалом у інформуванні. І друге – це вбивством цього типа, котрий зек, що його кувалдою забили. Все, закрили тему. Зараз про це уже навіть ніхто не говорить. А такого бути не повинно. Це має бути цілеспрямована робота на те, щоб показувати: дивіться, у нас полонених тримають у нормальних умовах. Ми приймаємо. Я розумію пацанів, які не хочуть брати полонених. Але від того, що він уб’є противника замість взяти його в полон, він тим самим уб’є когось свого, котрий знаходиться там.
Михайло Вершинін про полонених, обмінний фонд і українську боротьбу – https://youtu.be/jGoqRdzPjq0
Ми коли сиділи там, різні чутки ходили. Одна з чуток, що Зеленський сказав, що “Азовсталь” надрукує на 200-гривневій купюрі. Що 26 липня зроблять Днем захисника “Азовсталі”. Була чутка, що Зеленський сказав, що за кожного полоненого 10000 гривень. Ми раділи. З однієї простої причини. Щоб пацани “нащолкали”. Але цього ніхто не робить. І відповідно, поки цього ніхто не робить, чекати, що поміняють “всіх на всіх”… Їх має бути тут дуже багато! Це по-перше.
По-друге. Коли-небудь ця паскуда приїде до себе додому по обміну, по закінченню війни. Це наша зброя на майбутнє. Або ми їх зараз заряджаємо на те, що від приїжджає туди з відчуттям, що він довбо**б, повівся на пропаганду, і тут все не так, або він приїжджає туди з відчуттям, що так, звичайно не все так однозначно, але вони там капець люті! І що ми маємо? Ми маємо ту саму ворожнечу на довгі роки. Їм потрібно зрозуміти, що у нас ось так. Як у вас – нам все одно, але у нас не так, як вам розповідали. У нас нема ось цього, цього і цього, і це потрібно максимально вкладати. Він колись повернеться туди. І це буде найкраща реклама України. Вони уже зараз – ті, хто не потрапив у полон, ті, хто повернувся на ротацію, уже розповідають – капець! У них же ж асфальт!.. У них же ж унітази!.. У них же ж мікрохвильовки, і все решта!.. І притягаючи з України усілякі там ніштяки, котрі вони віджимають – це також реклама України!
Не втратити внутрішність
Коли ти потрапив в полон, робити з себе героя, котрий кричатиме “Слава Україні!” на допитах, нерозумно. Це моя особиста думка, вона може бути оскаржена. Треба поводитися максимально спокійно. Якщо є бажання, можливість, продумати свою легенду таким чином, або вона тобі якнайменше нашкодила. І ти будеш цю легенду постійно підтримувати, а не буде такого, що сьогодні одне говорю, завтра інше. Тому що буде гірше.
От якщо ти розумієш, ти віриш у свою легенду, ти можеш її розкручувати, бери і розкручуй. Тобто ти спокійний, нещасний. Не треба казати, що ти кухар і водій, тому що це вибішує. Зараз по-моєму кухаря-водія б’ють більше, ніж будь-якого не-водія. Тому що реально, як в полон візьмуть, всі кухарі і водії. І пацан, котрий реальний кухар – він реально ніколи зброї в руках не тримав! Він так відгрібав! “Ти хто?” “Я кухар”. “На!.. Всі ви тут “кухарі”, і все решта.
І найголовніше, постаратися не втратити свою внутрішність, свій стрижень. Тому що… ну, тебе знищують, як особистість. Роблять із тебе істоту. Я не знаю, як це можна пояснити. Я відчував, що мене витягують мої близькі, і розумів, що у мене є син, мені треба постаратися до них вийти. Я уже не вірив, що я вийду.
Михайло Вершинін про моральний стан після повернення з полону – https://youtu.be/Uw5EOi7jrmk
Дуже сильно переглянув ставлення до Бога, віри, релігії. Те, що я раніше знав, я би ніколи не поміняв, якби не пройшов Оленівку, якби не пройшов СІЗО. Це для мене був урок, за котрий я заплатив, я взяв за нього висновки. І ці висновки мене повністю влаштовують. Я налагодив велику кількість питань у своїх взаєминах із вищими силами, котрі раніше там десь кульгали.
Ну і знову таки, сублімація, сублімація… Коли хріново морально, коли у тебе в мізках якась дірка, ти не можеш її закрити, бери й відтискайся! Присідай! Качай прес! Бігай! Підтягуйся, якщо є можливість. В Оленівці, коли накривати зовсім-зовсім починало, я починав із легких вправ – мені треба було розробити руку після поранення, я за місяць розробив її, і потім я десь у 10 разів ускладнив вправи. Тобто, мене накриває – я ще даю більше. Накриває – іще більше! Були дні, коли я робив за день по 3400 повторів на прес. По 400, по 500 відтискань. По якійсь там кількості присідань. Виснажуючи організм, ти приборкуєш дух. Ти сам себе вибудовуєш. Це було питання, аби не поїхати глуздом…
Михайло Вершинін про полон після боїв за Маріуполь – https://youtu.be/nAHnyJrdkqk
І наступне питання, яке сильно всіх турбує, причому хочеш ти, чи ні: постійне бажання жерти. Це я вже зараз плюс-мінус заспокоївся. Там неможливо дістати їжу. Вірніше можливо, але для мене це було неприпустимо. Можна було отримувати подвійну порцію – в Оленівці. Коли ти ідеш в робочу команду, яка фарбує, білить і все таке. Там можна було і цигарки знайти, чай, цукор… Ну, різні ніштяки. Ти виходив за територію бараку. Можна було бути черговим. Старшим по поверху або старшим по бараку… А, іще були асенізатори. Котрі туалет прибирають. Відра виносили. От вони отримувати подвійну пайку. Ну тобто вони зробили свій вибір.
Або другий варіант. Коли хочеться дуже сильно, там, солодкого. Капець як хочеться. Тобі не буде солодкого. Ти просто придумуєш таку кімнату в голові. Максимально, з деталями, закриваючи очі, намагався уявити, що я… навіть не уявити – я їв! Це було уявно. Я брав якийсь батончик, тістечко, ще щось. Бажано щось, що ти реально їв, щоб ти максимально витяг по пам’яті смакові властивості. Після того, як ти “закинув” це в голову – так, у тебе слина виділяється, прямо капець, і все… Навіть жуєш! За 20 хвилин організм каже: “О, спасибі, я поїв!” Заспокоївся. Це не означає, що ти відмовишся, якщо тобі це принесуть. Але тобі цього не принесуть. Ви разом із мозком обманули Всесвіт. Ви типу як погодували. Це працює! Але для цього треба дійсно чітко відчувати. Доходило до смішного – я пригадав смак тістечок, котрі я їв, коли мені було 10 років, коли ходив за молоком. Іще Союз був, ці тістечка були по 22 копійки, заварні… Я згадав смак – і самого тістечка, і цієї фігні, якою поливається, і смак тіста, котре запеклося. І те, що мені не подобалося, коли знаєш, масляна начинка підмерзала в холодильнику, і вона була позбавлена смаку. Тобто їй треба було дати трішечки підтанути. Тобто я “їв” ті тістечка – я вже навіть забув, як вони виглядають, а там я їх згадав!
Так, можливо, психіатри можуть цим моментом зацікавитися. Але я вважаю, це прекрасна тема. Кирило Недря (“кіборг”, лейтенант ЗСУ, завкафедри гуманітарних дисциплін та психології поліцейської діяльності ДДУВС. Тренер-інструктор Нацполіції й низки міжнародних організацій. Кандидат історичних наук, магістр політології та права – ред.), ми з ним розмовляли, і він цю тему обговорював. Я її спробував, вона працює. Так само можна гасити біль. Тобто, ти закриваєш очі, намагаєшся переміщуватися, закупорити місце, звідки цей біль виходить, і іноді це підходить. Ну все залежить, напевно, від рівня підготовки. У мене це працювало не завжди. Бувало, що просто було дуже боляче, і все.
Донецьк як обтяжуючий фактор
На початку полону мені особливо не треба було нічого придумувати. Те, що я був начальником патрульної поліції, про це знали… ну, якщо не знали, вони би дуже швидко дізналися. Якби я з себе вдавав поліцейського, незручно би потім вийшло. Тому коли я виходив, я включав дві речі. Перша річ: я поліцейський, я виконую свої поліцейські задачі. Які задачі? Допомога мирним. Забезпечення безпеки, колони, “зелені коридори” і все решта. І друге… У них немає розуміння, що таке патрульна поліція. У них є розуміння “Патрульно-постова служба” – ППС. В Росії це вважається однієї з найнижчих історій. Коли йдеться про ППС, вони вважають, що це люди, які не можуть ніякої шкоди принести. Тому коли питали: “Патрульний?” Я кажу: “Да, патрульний”. “Ето шо – “патрульний?” Я починаю розуміти: о, а це, напевно, шанс. Я кажу: “Ну це як у вас, патрульно-постова служба!” “ППС штолі?” “Так точно. ППС”. “Ааа… понятно…” І втрачають інтерес. Так що у мене особливо легенди не було. Коли мене питали: що ти робив у 14-му році? Я старався не говорити, що я з “Правого сектору”, і правильно робив. Росіяни не знали, що існує купа відео, де я говорю про “Правий сектор”. А коли приїхали “денери”, ну тоді мені довелося все трошки перестроювати свою легенду. А росіянам я говорив: “Я волонтерив”.
“Так ти із Донєцка?!” – це ще один привід отримати люлєй. Міцних. “Твой город унічножалі, а ти… Украіна”, всі діла… Ну я пояснив. Що так і так, так, я донецький, я не приймаю це ваше “ДНР”. “А почєму ти нє принімаєш?” Я кажу: “Ну от дивися. Давай на найпростішому прикладі. До мене прийшли якісь бухі вандали, набили морду, забрали купу всіляких речей. Як ти маєш до них ставитися?” “А чьо ти нє пашол пожаловался?” Я кажу: “Ну гаразд. Я прийшов пожалівся. Прийшли інші люди. Сказали, що ті, котрі прийшли до мене, крутіші ніж ті, котрі прийшли до мене вдруге. І вони не можуть нічого з ними зробити. Що ти будеш робити?” “Ну да”. Я кажу: “Тому я поїхав в Маріуполь”.
Це було до моменту, поки не приїхали “денери” з МГБ. А потім було все просто. Мені не треба було давати жодних показів проти себе. Вони просто включали комп’ютер, витягували цілу купу моїх інтерв’ю… Де я розказував про себе. Ну тобто мене якраз на пожиттєве готували, але я думаю, що там мали грохнути всіх. Основна маса цих 215 осіб, це люди, які були смертниками. Тому їх висмикнули першими.
Коли на допитах бачать перед собою людину інтелектуально розвинену, це вибішує. Я кілька разів був у дискусії, про що потім дуже сильно пошкодував. Мені здалося, що мене людина чує, розуміє, сприймає. Немає сенсу розмовляти, сперечатися про щось. Включаєш “рослину” – і поїхали.
В камері нас було 25-26 осіб. Періодично хтось йшов, хтось приходив, і це було джерело інформації. Ми могли телевізор у зеків послухати, постояти. Тому що зеки жили там… у них був телевізор, комп’ютер, їжа… вони “баланду” не їли. Вони гуляли, бухали. До нас ставилися максимально вороже. В Донецьку майже всі зеки, це ті, хто воював в 14-му році. Вони раніше сиділи, потім повоювали, і їх знову посадили. Мене кілька разів возили на допити, я сидів із людиною, котру звинувачували у розкраданні. Він дуже сильно рвався мене убити. Тому що спочатку “укроп”, а потім “Ах ти ж єщьо і мєнт!..” А потім “Ах ти ж єщьо і с Донєцка!..”
Маріуполь. Герої і не дуже
Купа питань по Маріуполю. Я сподіваюся, коли прийде час, відповіді будуть. Для мене багато речей незрозумілі. Швидкий прохід і оточення, поведінка мера, котрий 25 числа просто поїхав. Потім вдавав із Запоріжжя, з підвалу, типу він в Маріуполі. Командир 23-го загону прикордонників морських. Він довго питав, де зробити підробні документи, і потім таки поїхав, а його люди лишилися! Він сказав – пишіть рапорти на відпустку, перевдягайтеся в цивільне і уходьте! І таких історій багато.
Михайло Вершинін про страх смерті в полоні та “бункерну хворобу” – https://youtu.be/dpw4-efvrjE
Те, що відбувалося в Маріуполі, такі самі речі відбувалися всюди! У Волновасі. В Харкові. В Попасній. Херсон – це окрема тема. Там по-моєму найбільш героїчні люди, це ті “ТРО-шники” з Бузкового парку. Але знову таки, ці люди просто загинули, і все. Це добре, що про них дізналися. А скільки таких, про яких не знають.
Двоє бійців – я б дуже хотів, щоб про них написали. 73-ій центр ССО. Отримавши команду від того, хто прийняв командування за загиблим командиром, вдягтися в цивільне і піти, поклали зброю, вдяглися в цивільне і звалили. Оці двоє спецпризначенців залишилися самостійно. Вони з нами разом забрали всю зброю спецпризначенців! БТР, “Хаммер”, купу крупнокаліберних кулеметів, міномет 60-міліметровий “натівський”, з мінами, з усім решта. Ми це все позабирали, і потім пороздавали “азовчикам”, котрі нормально навалювали.
От про цих людей, котрі загинули героїчно на “Азовсталі”, про них ніхто нічого не знає. Сергій Іванющенко, і Денис Стужук. Родичі Сергія кажуть: “Такого бути не може! Це ж наш брат! Він такий незграбний був!” А їхній незграбний брат такі речі робив!.. Він ставав і літав “квадриком”, коли навколо все вибухало, до нього боялися вийти з рацією і поміняти батареї. А він знімав і передавав інформацію. “Цього не може бути, мій брат не такий! Весь час з велосипеда падав, на мотоциклі а паркан врізався…” Ну тобто “людина-попандос”. “У нього поганий зір, окуляри…” Так! У нього окуляри, з отакими лінзами! Але він творив! А другий, він радист, я таких радистів не зустрічав! Котрий може робити все зі всього, за будь-яких умов! Але на війні іноді трапляється так, що специ виконують роботу звичайних бійців. Хлопці загинули.
Нас на “Азовсталі” тільки 14 поліцейських було за списком. Був підрозділ ветеранів МВС. Гарустович, котрого дуже любити чихвостити, тому що він “сепар”. Гарустовича колись сепари в 14-му році пропонували на начальника поліції міста. Прямо скандували: “Га-рус-то-вич!..” От Гарустович зібрав банду ментів, котрі ветерани, вже звільнилися. І він із цією бандою робив речі, які мали би робити ті менти, котрі з міста звалили. Вони їздили людям допомагали, і “очима” були на будівлях, коли танки заходили. У нього пацани поранення отримували…
Михайло Вершинін про шеврон Національної поліції – https://youtu.be/8bEUqcB_mMw
Поліцейський Скумін Саша, він зараз в Покровську. Він сидів на “Азовсталі”, під обстрілами. Спочатку як комунікатор між поліцією і військовими. А потім поліція вся пролюбилася, а в мене був контакт напряму на військових, тобто він уже був не потрібен як такий. Він міг би вийти, а він залишився, під всі обстріли попадав, людей виносив. Тоді ж, коли я контузію отримав, він отримав поранення, пряме влучання було в штаб.
Цю точку з високою долею ймовірності показав комбриг однієї з бригад, котрий повів людей типу на прорив. І йому казали: не треба цього робити! Колоні сказав, що виїзд о 12, сам виїхав об 11, його розпи**ячили. Колона побачила, що поїхав кудись комбриг, поїхала за ним – її також розбили, взяли в полон.
Першим здався 501-ий батальйон, за командою комбата, це окрема взагалі історія. Вони взяли без зброї просто вийшли до сепарів. За рішенням комбата, котрий домовився. В 36-ій дуже багато хороших бойових хлопців. Але на жаль, бригада, загальною кількістю 2,5 тисячі осіб, потрапила в полон. Хлопці люблять казати, що вони самі здалися, але не зовсім. Частина здалася сама. Частина потрапила в такі умови, коли сенсу не було ніякого. “Бова”, один із комбатів 36-ої, здався, обмінявши себе на те, щоб не розстріляли поранених. Він зі мною, до речі, виходив по обміну. І його там кляли, що пипець! Але він здався, щоб не розстріляли госпіталь. Госпіталь не розстріляли. Більшість людей було в полоні, когось обміняли, хтось досі там. Так, частина людей загинула. Тому що перша партія, котра виходила, оце от 501-ий, 36-та, до 16-17 травня ці люди в найжорсткіші умови потрапили.
“Хочу зайти в Донецьк, аби не втратити місто ментально”
В Оленівці для початку створили реально тепличні умови! Не для всіх. Знакових особистостей почали витягати і хренячити. “Азовців”, яких позивні знали. Ну тим не менш, для інших умови були більш ніж тепличні. “Полон”, “засмагати” – ніяк не вкладається! У нас засмагали просто від вежею “вертухаїв”. Тобто, стоїть вишка, хтось із наших витягує каремат, лягає на рушничок, і починає пузика гріти, потім бочок один, потім бочок інший… Так, годували хріново. Але годували тричі на день, і як на мене, в принципі краще, ніж ми жерли на “Азовсталі”.
В військовому плані у нас не вистачить сил звільнити Маріуполь. Нам потрібно провести мобілізацію, навчити людей, отримати на них зброю. А потім можна “робити вітер”. Зараз це може бути, тільки якщо будуть якісь політичні рішення. За великим рахунком, взяти би Мелітополь – це складно буде. Ми тоді закриємо коридорчик. Їм уже буде сумно. І потроху відтискати, відтисками. Ми можемо відтискати це роками.
Щоб не казали – “мобікі”, “чмобікі”… Він отримує порядку 300000 рублів. Це по нашому 150000 гривень. За ці гроші, особливо з глибинок, та він взагалі забуде про все! Він знає, що якщо йому пощастить, він за пів року купить собі хату і “Ладу” “дев’ятку”. Тому будуть вони їхати, і будуть воювати. І будуть іти помирати. Плюс у кого в голові насрано, будуть думати, що “ми там родіну защіщаєм”. Тобто спочатку захопили, потім сказали, що це “родіна”, потім її “доблесно” захищають. Не треба думати, що “мобікі” – ми їх однією лівою! Оно пацанам на Бахмуті розкажіть, або у нас в Маріку, як там “однією лівою”. Те саме в Маріку! Тобто, спочатку іде “м’ясо”, “м’ясо” херачиться, вскриваються точки – накриваються, знову “м’ясо”, це все доти, допоки не виб’ють повністю, фізично поки не буде можливості десь оборонятися. Немає нічого – ані підвалів, ані окопів – все вирівняно! Називається “вогняний вал”. Це було в Маріуполі. Це є в Бахмуті.
Я ненавиджу росіян, але я поважаю, коли противник проявляє цікаві речі. Була цікава річ в Маріуполі, коли вони почали перед нашими вдавати, що вони одне в одного стріляють, наші стояли охрінівали, а в цей момент група зайшла і віджала частину території.
Люди були налякані дуже. Також є і патрульні, котрі перейшли на бік ворога. Скільки ментів – пальців не вистачить порахувати. Вони походили-попатрулювали, їм автомат в зуби, і на окопи! Вони думали, буде легко – легко не буде. Тепер воювати.
Я не можу відповісти на питання, куди би хотів повернутися. Марік – класно! Донецьк – круто! Донецьк – окрема тема, окремий біль, і я дуже хотів би, щоб я знаходився в Донецьку, коли наші будуть туди заходити, тому що буде дуже багато несправедливих речей по відношенню до дончан. Мені треба їх витягувати. Вони там хтось дурні, хтось не дурні, але буде біда. Якщо туди не зайдуть виважені люди, то ми Донецьк втратимо ментально ще років на сто.
Михайло Вершинін про повернення окупованих територій Донбасу з 2014 року – https://youtu.be/OFRGOxoP74A
Уже там зараз є купа проблем. Але там є і купа людей, котрі хочуть повернення України. І я вкрай не хочу, щоб захід у Донецьк відбувався без мене.
Виходячи з розмов із вояками, які на Херсонщині, вони заходять у село, і все село біжить і одне на одного стучить. “Він сепар!” “Ні, от він колаборант!” “Ні, отой колаборант!” “А оцей от їм воду давав!” “А оцей от яблучка давав!” Це наші люди! Я дуже не хочу, щоб ми цих людей втрачали.
Спілкувалася Олена Максименко
Фото: Андрій Дубчак / Відео: Андрій Дубчак
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Обов’язково підписуйтесь на наші мережі: https://heylink.me/donbasfrontliner/
