«Можливо, біль лише у нас в голові»: поранений боєць переміг вирок медицини
Воля до життя та майстерність хірургів повернули пораненому бійцеві вже майже втрачену ногу. Віктор-Микола Гаврилюк отримав складне поранення під час виконання бойового завдання. Багато лікарів говорили, що травмовану ногу краще ампутувати, бо її вже не врятуєш. Однак, хлопець вирішив за неї боротись. Після операції, лікування та місяців у реабілітаційному центрі, ногу таки вдалось врятувати. Зараз хлопець ходить з ціпком по 10 кілометрів на день та чекає на ще одну операцію.
У спортзалі Медичного центру реабілітації учасників бойових дій шумно з самого ранку. Весняне сонце заливає підлогу і тренажери. Поранені військові, які проходять тут реабілітацію, роблять вправи під наглядом своїх терапевтів. Усі зосереджені та уважні. У кутку з навушниками у вухах тренується високий хлопець із рудим волоссям, зібраним у хвіст. У нього напис на футболці: «Не зломимо своїх присяг».
Одягнений у шорти, що ледь прикривають серйозне поранення на правій нозі. Вище частково не вистачає м’язу, від чого утворилась велика западина. До пораненої ноги прикріплений апарат для міостимуляції, який скорочує м’язи. Хлопець повільно згинає та розгинає ногу, занурившись десь глибоко у думки.
Вікторові-Миколі Гаврилюку, бійцю 73-го морського центру спеціальних операцій, 28-років. Він отримав складне поранення ноги у липні 2023 року на південному напрямку. З того часу чоловік пройшов шлях від необхідності ампутувати ногу – до змоги ходити, хай і з ціпком.
Фізіотерапевт Олександр Корнієнко, який супроводжував Віктора-Миколу на цьому шляху, розповідає, що випадок є унікальним. Після такої мінно-вибухової травми зазвичай ампутують ногу вище коліна. Однак хірурги у Дніпрі провели складну операцію, завдяки якій вдалось врятувати ногу.
«Я ще не бачив таких випадків. Це чисто ініціатива хірургів, вони зробили чудо, що нога функціонує», – розповідає медик.
Віктор-Микола приходить в реабілітаційний центр кожного дня протягом вже п’яти місяців. Сьогодні у нього тут “випускний”, тобто — останнє заняття. Що буде далі, вирішуватимуть лікарі. Однак, якщо вдасться успішно провести ще одну операцію, чоловік зможе ходити без ортезу, який стабілізує суглоб. Також більше не знадобиться і важкий ціпок.
«В мене тут дуже великий плейлист, – каже Віктор Микола, виймаючи навушник. Вийшов новий альбом гурту «МУР», які роблять пісні на вірші українських поетів. Зараз слухаю про розстріляне відродження. Тренуюсь і уявляю, як Володимир Сосюра був у Третій штурмовій бригаді».
Гаврилюк потрапив на війну, коли йому було 18 років. Каже, що у дитинстві читав багато пригодницьких та історичних книжок, тому хотілось справедливості та козацького герцю. А ще на нього дуже вплинули вступ у 20-річному віці до скаутської організації «Пласт» та дитинство, проведене на Волині. Виріс Віктор-Микола у селі біля Луцька.
«Я не вписувався у загальну тусовку, бо був добрий. Але те, що мене гнобили в школі, сильно загартувало мене для життя. А ще я читав багато книг, любив пригоди Барона Мюнхгаузена. Це сформувало мене, як особистість. Досі люблю гарну пригоду», – розповідає він.
До герцю!
Коли почалась Революція Гідності, Гаврилюк вивчав політологію у Волинському національному університеті. Хлопець вирішив, що замість того, щоб вчити історію, буде її творити. Так опинився на київських барикадах.
«17 років — ідеальний вік революціонера. Бо ти молодий, запальний, готовий йти на ризик. І оце сприйняття: я вже дорослий! Я вже сам можу робити свій вибір та відповідати за цю країну», – згадує Віктор-Микола.
З київських барикад він поїхав на війну, де став стрільцем у батальйоні «Гарпун».
«В університеті сказав: вибачте, у мене війна. І поїхав. Щоправда, вертався, щоб здати сесію. Такі реалії української молоді, коли робиш перерву у війні, щоб закрити сесію», – каже Гаврилюк.
Згодом батальйон розформували і Віктор-Микола повернувся додому, аби довчитись в університеті. Також тоді пройшов навчання у медичному батальйоні «Госпітальєри», аби стати бойовим медиком.
Коли ангел-охоронець «не вивіз»
23 лютого 2022-го, за день до повномасштабного вторгнення, Віктора-Миколу мали взяти на роботу його мрії — гідом у міжнародну туристичну компанію. Треба було мандрувати світом та організовувати походи.
«Я досі не знаю, в яку країну мав їхати на стажування. Бо поїхав стажуватись на війну у Київську область», – сміється чоловік.
У Києві Віктор-Микола воював разом із «бандою гайдамаків», як він називає інших добровольців. Був бойовим медиком. Після перших втрат «гайдамаків» офіційно оформили до складу ЗСУ, як 73-ий морський центр спеціальних операцій. А групу Гаврилюка відправили на південь.
«Тоді я нарешті відчув справжній герць. Іноді було навіть образливо, коли відбуваються якісь заруби, а саме твою групу в ній не застосовують. Оцей момент очікування для мене найскладніший. Мені важче було чекати, ніж брати участь у боях», – згадує боєць.
12 липня 2023-го року Віктор-Микола у складі бойової групи вийшов на штурм ворожого спостережного пункту. Під час виконання цього завдання Гаврилюк і зазнав важкого поранення ноги – поряд розірвався скид із дрону.
«Після вибуху найперше я усвідомив те, що живий. Нога на місці. Поранення виглядає не так вже і критично, медики зберуть все назад. Звісно, що було боляче, але не так, щоб страшенно. Можливо, біль лише у нас в голові».
Також додає, що завжди розумів: на війні йому не вдасться уникнути поранення.
«Це було очевидно, що рано чи пізно мене поранять. За два роки я єдиний зі своєї групи не мав жодного поранення. А дивлячись на інтенсивність боїв, було зрозуміло, що одного дня мій ангел-охоронець не вивезе», – згадує Гаврилюк.
Протягом півтори години побратими виносили пораненого Віктора-Миколу на руках. Далі був важкий шлях: стабілізаційний пункт – Покровське – Запоріжжя – Дніпро. У Дніпрі хірурги зробили складну операцію, завдяки якій вдалось врятувати ногу.
«Я приїхав у госпіталь веселий, посміхався. Знаєте, позитивний настрій і запал в очах додають лікарям бажання тебе рятувати», – розповідає чоловік.
Проте згодом в інших лікарнях медики говорили, що не варто було витрачати час на цю операцію, оскільки, що робити із залишком ноги, що не функціонував. Лікарі запропонували два варіанти: ампутацію або блокування коліна, коли ногу залишають, але вона не згинається.
«Я більше схилявся до ампутації. Для мене це виглядало можливістю повноцінно жити своє життя, ходити, бігати. Бо з прямою ногою це було б просто шкутильгання», – каже Гаврилюк.
Зрештою Віктор-Микола вирішив поборотись за свою ногу та порадитись з іншими лікарями. Так він потрапив до фахівці Волинської обласної клінічної лікарні. Чоловік подумав, що коли є хоч один шанс врятувати ногу, потрібно спробувати. Хоча морально вже змирився з ампутацією та підшуковував собі протез.
«Я був в інституті Шалімова (Національний інститут хірургії та трансплантології імені О. Шалімова). Це топовий медичний заклад. А тут мене відправляють у регіональну клінічну лікарню до провінційних лікарів. Люди напевно думали, що я вже геть “попаяний” і просто не можу прийняти той факт, що мені потрібно відрізати ногу», – розповідає Гаврилюк.
У Луцьку лікарі зняли зовнішній апарат, що фіксував ногу та сказали, що є два тижні, аби почати працювати з ногою та показати мінімальний результат відновлення.
Після двох тижнів занять у лікарні, Віктор-Микола почав самостійно потроху піднімати і розгинати ногу. Пізніше пересів на крісло колісне, потім почав ходити на милицях, а згодом використовував лише ціпок.
Чоловік сам їздив на кріслі колісному з лікарні до кав’ярні. А це – 3 кілометри. Головними перепонами були бордюри, тому доводилось просити в перехожих допомоги.
«Незалежно від того, в якому я стані, я намагався витягувати з цього все: побільше рухатись, приводити своє тіло у тонус, в якому б стані воно не було. Тобто, якщо вийшло так, що треба поїздити на візку, значить вчимось їздити на ньому багато. Треба ходити на милицях, значить будемо ходити далеко», – каже ВІктор-Микола. Після Волинської обласної лікарні боєць почав ходити до Центру реабілітації учасників бойових дій. Там він займався із фізіотерапевтом.
«Коли ти декілька місяців лежиш на ліжку, то здається, що дайте мені милиці і я побіжу. А потім просто намагаєшся пересісти на візок і такий: «ойойой, допоможіть, будь ласка». Адже м’язи сильно втрачають тонус і рухатись стає дуже складно», – ділиться чоловік.
Загалом реабілітація у Луцьку тривала з грудня до березня. Наразі лікарі вирішують, коли краще зробити ще одну операцію. На це потрібен час, тому що організму пацієнта необхідно відпочити.
«У мене рубець від рани фактично виконує роль зв’язки і на ньому все тримається. Для легкого побуту цього достатньо. Але для чогось інтенсивнішого потрібно одягати ортез. Тому хочеться якось вирішити цей момент», – каже Гаврилюк.
Поки тривала реабілітація, Віктор-Микола намагався ходити на різні культурні заходи, побільше гуляти. Також він долучається до діяльності Разом із групою він вийшов на штурм ворожого спостережного пункту. «Пласту», адже багато наставників зараз в армії.
Військово-лікарська комісія визнала бійця непридатним для служби, тому наразі триває процес його звільнення з лав ЗСУ. Хлопець планує завершити лікування та трохи помандрувати.
«Цей складний шлях мені допомогло пройти бажання. Ти просто береш і робиш. Я працював кожного дня, робив вправи на ногу. А ще я не відчував жодного суму чи розчарування, бо розумів: якщо хочу жити життя, треба робити всі ці штуки. І все. Ще я хочу лікарям, які казали, що мою ногу не врятувати, скинути відео, як я ходжу», — сміється Віктор-Микола Гаврилюк.
Авторка – Еля Серкожаєва; Фотографка – Людмила Герасимюк
