«Найважче грати гімн України, коли труну опускають»: 13-річний трубач проводжає полеглих захисників

В коридорах музичної школи змішуються веселі звучання труб, басів і хору з різних кабінетів. Денис, під акомпонування піаніно, грає на своїй трубі «Юнацький концерт», який має здавати на іспиті. Після кількох мелодій викладач Андрій Миколайчук відпускає хлопця відпочити й вилити з труби воду, яка конденсується в інструменті від того, що в неї дмуть.

«Більшість похоронів, які я грав, були в нашому селі. У більшості це були люди, яких я знав», – розповідає Денис, відпочиваючи від гри.

До похоронного оркестру він доєднався 1,5 року тому, у 12. Йому запропонував викладач Андрій Миколайчук, який і організував сам оркестр ще у 2014 році.

«Відтоді діти дорослішали, виїжджали з села і на їхні місця приходили інші. Але для всіх дітей перші похорони – це завжди стрес», – каже викладач.

Коли Дениса вперше покликали грати до оркестру, ноти траурних маршів він вчив за 2 дні до першого похорону. Юний музикант зізнається, що на перший раз було страшно, бо це взагалі був його перший похорон у житті, а далі звик і сприймає це як роботу.

Я граю на похороні від самого початку, біля хати загиблого, і до кінця вже на могилах.

Найважчим для нього виявився похорон знайомого, з яким той змалку грав у футбол.

«Андрій Осадчий загинув на фронті у віці 22 років, це було нещодавно, у вересні. Він був другом мого старшого брата, вони грали футбол разом і я часто з ними ходив, ще з 8 років», – каже хлопець і біжить в клас до Андрія Миколайчука.

Всього у вербівському похоронному оркестрі шестеро людей, з них троє неповнолітніх і усі вони вихованці одного викладача, з яким сьогодні Денис грає «Юнацький концерт», готуючись до екзамену, а вже завтра усі вони гратимуть «Траурні марші».

Похоронний оркестр

На похорон 24-річного Дениса Перети з села Гнатівка на Рівненщині оркестр прибуває, коли із героєм прощаються в його будинку. Без зайвого часу на підготовку, музиканти заходять на подвірʼя й починають грати «траурний марш» за нотами із книжечки під назвою «Корнет 1». Така книжечка в руках у кожного, крім басиста – він поклав її в капюшон наймолодшого колеги, щоб не займати руки.

«Траурні марші» повторюються, між ними музиканти роблять перерву, щоб вилити воду з труб. Під музику чути плач і крики рідних загиблого із будинку. Музиканти на них не реагують, після кожного маршу радяться, який виконувати наступним, і грають далі.

Попереду загиблого йдуть військовослужбовці, побратими з морської піхоти й оркестр. Денис грає, крокуючи попереду всіх. Позаду нього інші неповнолітні учасники оркестру – 16-літній Ілля з трубою й 17-літня Вікторія, яка грає на великій тубі.

Відстань до сусіднього села, де відбуватиметься панахида за загиблим, 5 кілометрів. Це не найбільша відстань, яку доводилось проходити похоронному оркестру. Біля церкви їхнє завдання – провести загиблого до входу у храм і зустріти звідти. 

Коли після панахиди портрет усміхненого воїна, що загинув на Курщині, проносять повз музикантів, усі збираються на кладовище. Колона за загиблим іде спусками й глиною, музиканти грають.

«24 роки хлопцю», – з сумом порушує мовчання один із музикантів під час перерви між маршами, вказуючи на вік загиблого.

«Так не може бути», – каже Денис. Та попри це на його обличчі прийняття того, що це вже не перший юний воїн, якого йому доводиться проводжати. З 7 зіграних неповнолітнім похоронів, 6 загиблих військових були приблизно того ж віку.

За годину прощання серед поліських степів, на цвинтарі за селом Гнатівка лунає гімн України в честь загиблого Дениса Перети. І нікого з присутніх не дивує, що його грає похоронний оркестр, в якому троє неповнолітніх і наймолодшому всього 13.

Родина Гапонюків

Після гри на похороні Дениса вдома зустрічають батьки, двоє братів і сестра. Ще один брат зараз на навчанні. Вони чекають, поки Денис повечеряє, й одразу йдуть робити окопні свічки для свого дядька, що на фронті.

– Бери спочатку порожні бляшанки і ящик, щоб їх обрізати, – каже Денисова мама, Наталя Гапонюк.
– А де мені їх робити?
– Можеш в коридорі, там більше місця. Але шишки з мішка не висипай, бо буде багато сміття.
– Паша, пішли, – Денис кличе молодшого брата, який не хоче допомагати.
– Не лінуйся, котенятко, – підганяє його мама, – йди допоможи Денису.

Молодший брат 11-річний Паша й найменша 4-річна Іринка йдуть за Денисом. Хлопці несуть в коридор по мішку: в одному – бляшанки, в другому – шишки. Іринка сідає поруч для підтримки й інколи обіймає братиків. Хлопці роблять окопні свічки не тільки вдома, а й у школі на трудовому мистецтві.

Буває, що старші люди на похорон не йдуть, бо бояться, а ми відправляємо своїх дітей.

«Іринко, бери щось допомагай, що ти сидиш в телефоні?», – каже Денис.
Натомість дівчинка починає його обіймати і цілувати. Денис усміхається і соромиться. Його усмішку перебиває мама Наталя, повідомляючи, що завтра після школи Дениса чекають ще 2 ящика з бляшанками для свічок, які потрібно буде обрізати й зняти з них наклейки. Вона тим часом на кухні готує парафін до заливання свічок.

Родина Гапонюків підтримує участь Дениса у похоронному оркестрі. Батьки хлопця завжди йдуть на похорони у Вербі проводжати загиблих воїнів, тому й сину не забороняють.

«Спочатку класний керівник питав, чому ми його пускаємо на похорони, чому дитина школу пропускає. Я виправдовувалась перші рази, але потім я сама для себе вирішила, що виправдовуватися і нічого казати на це не буду, я знаю, що треба, щоб моя дитина їхала. Перші рази він боявся, як не як для дитини – це стрес. Але, на жаль, втягуємось», – каже жінка, закладаючи емалевий чайник тоненькими свічками.

«Ми сьогодні хлопця молодого ховали, 23 чи 24 роки. 2000 рік народження, морська піхота», – заходить до мами на кухню Денис.

Наталя починає пригадувати інші похорони.

«І в нас хлопців молодих таких ховали. Всіх їх ми знали з дитинства. Я йду позаду на похороні і за того хлопчину, що ховають, плачу, і переживаю, що там Денис з трубою попереду. Буває, що старші люди на похорон не йдуть, бо бояться, а ми відправляємо своїх дітей», – жінка продовжує працювати з парафіном.

Читати також: «Я приймаю, що тата більше немає». Діти полеглих захисників проходять реабілітацію серед Карпат

Вона переконана, що якби не волонтерство і похорони, то Денис би музику покинув. Йому більше цікаве господарство і трактори. Але коли треба волонтерити і грати на прощаннях він жодного разу не казав, що не хоче грати. Син не заперечує, він дійсно хоче довчитися в музичній школі останній рік і більше працювати з татом на тракторі.

«Я дуже мрію про перемогу. Приїдуть дядьки, будуть всі вдома, не треба буде переживати за них. Я стану трактористом і буду їздити на Джон Дірі (марка трактора — ред.). А музику, може, буду використовувати в армії, гратиму марші для підняття духу. Але поки ще 18 для армії нема», – каже Денис і кладе до ящика останню на сьогодні бляшанку з шишками. Хоче відпочити, завтра не йтиме в музичну школу, він дозволяє собі такий вихідний лише після похорону.

Текст & фото: Альбіна Карман