«Настільки жадібна, що не віддам тебе смерті» – Валькірія дружина Вікінга

Анастасія і Артем познайомилися в університеті, обидва вивчали право. Спочатку між ними зав’язалася дружба, яка тривала майже шість років.

«Артем довго не наважувався зробити якийсь крок. Тому на одній спільній зустрічі з друзями я поцілувала його сама. Він каже: «Настя, я в шоці! Я про таке навіть мріяти не міг. Моя мрія збулась». Тому, дівчата, не вагайтеся, а беріть свого інтроверта у свої екстравертні руки», – сміється Анастасія.

Я не зможу бути з іншою людиною, а тільки з тією, яка захищає країну.

Історія великої війни для “Вікінга” і Валькірії розпочалася у день закоханих. 14 лютого замість святкової вечері Артема відкликали на службу на кордон із РФ на Чернігівщині. Він подзвонив коханій і повідомив: починається.

«Я розуміла всі жахи війни, бо всі мої близькі друзі, на жаль, загинули. Вони всі з 2014 року воювали. Я до них їздила, і я все це бачила. І у мене завжди в голові сиділо, що я не зможу бути з іншою людиною, а тільки з тією, яка захищає країну, або буде дотичною, волонтеритиме.

Коли я вже побачила масштаби великої війни 22-го року, то зрозуміла: яким би він не був – без руки, без ноги – все одно я його буду чекати, я його буду любити і я буду максимально докладати зусиль, щоби його відновити. Бо все-таки ми любимо не за руку і за ногу, ми любимо людину, ми любимо його енергію, його запах, його усмішку і його не найприємніший характер, але це теж фішка, це теж така родзинка», – розповідає Анастасія.

“Вікінг”. Полон

“Вікінг” – неговіркий. Усе, що стосується служби, описує коротко: закінчив університет, підписав контракт у 2019 році, потрапив у розвідку. Після повномасштабного вторгнення воював на Чернігівщині, Луганщині, Запоріжчині, на Донеччині, зокрема у Бахмуті, а згодом на Харківщині. Нині займається забезпеченням у 16 окремому батальйоні 58 бригади. Причина того, що він більше «не бойовий» – зламана спина.

Тепер, каже “Вікінг”, вже можна розповідати свою історію, бо за кілька років зміг перетравити і відпустити цей жах:

«Я потрапив в полон в Чернігівській області. 9 березня я був в населеному пункті Лукашівка, займав передову позицію по розвідці. І почався штурм силами більше 50-ти одиниць техніки. Заскочили нас одразу, взяли в кільце населений пункт. Думаю, нас спалила ворожа «пташка» і нас почали оточувати. Позаду почалася стрільба з автоматів, кулеметів, а попереду вийшло сім танків і почали бити по нашому окопу.

У мене насправді була дуже егоїстична думка перша. Я нарахував тоді, що як я зміг протриматися 15 діб повномасштабної війни, і що я нічого не встиг побачити. Потім, після цього, вже почав думати, що в мене ж дружина вдома сидить. Переживає за мене. А мене зараз взагалі розірве танком, мене і не знайдуть ніяк. «Безвісті зниклий», і все.

Нас врятував глиняний бруствер. Пару уламків в лоб потрапило і один в руку. Але я їх потім виковиряв ножем. Я тоді прийняв свою долю. В мене був спокій взагалі. Дуже цікавий день був, спокійний-спокійний по природним явищам. А тут раптом сніг пішов. Я думав, що це якийсь знак. І я заспокоївся. І встиг дружині смс написати. Що я її люблю, і що я знаходжусь наразі в оточенні.

Другий снаряд влучив у сам бруствер, мій кулемет вивело з ладу, а я відключився. Прокинувся вже у полоні, коли нас вигружали з ворожої техніки», – згадує “Вікінг”.

Валькірія. Полон

Кохана, нам нічим відстрілюватися, нас беруть в кільце. Прощавай, я тебе люблю

Цей день для Анастасії міг обернутися подвійною трагедією, згадує дружина воїна:

«На початку березня в мене з’явилася змога в’їхати в Ірпінь, коли він був вже окупований. Тоді дали «зелений коридор», і ми везли людям воду, їжу, інсулін. Там стояли буряти, вони такі маленькі, до них не було страху. Може просто це шок, шоковий стан. Страшна картина була в Ірпені. Це просто якийсь страшний сон. Треба було вивезти декілька сімей, але нам на блокпосту заблокували машину, сказали чекати до завтра.

Ми розпитали місцевих і вирішили заночувати у п’ятиповерхівці неподалік. В ту ніч я чула постріли з танку. Танк це найстрашніше, що я чула у своєму житті. Ми сиділи, трусилися, мені було особливо лячно через мої патріотичні тату. А біля місця нашої ночівлі стояв бус. І там складали трупи. Жінок і дітей.

Нам вдалося виїхати, об’їзними шляхами, нас випустили. Після того я зрозуміла, що відбулося, мене почало трясти, коли я вже була вдома: сиджу, дивлюся в одну точку, мене труханить, і я не можу говорити, затинаюся.

І тут приходить смс від чоловіка. На телефон, а він на телефон ніколи не пише, зазвичай в месенджері. Це дуже така крайня міра.

«Кохана, нам нічим відстрілюватися, нас беруть в кільце. Прощавай, я тебе люблю», – йшлося в смс».

Я тебе видеру у смерті. Я тебе нікуди не відпущу.

Я нічого не відповідаю. Я просто кидаю телефон, стаю на коліна, ставлю статуетки наших богів в ряд, запалюю свічки, і я шість годин просто молюся. Я молюся, молюся, молюся, молюся.

Я настільки жадібна людина, що не віддам тебе навіть смерті. Я тебе видеру, кажу, з рук, якщо не у іншої жінки, то у смерті. Я тебе, падло, нікуди не відпущу.

І я це повторювала, повторювала про себе. Думаю, я Артему сказала, що ніколи в житті не візьму його прізвище, якщо ми будемо одружуватися. А в той момент, чесне слово, коли стояла на колінах, казала: «Тільки виживи, я вийду за тебе заміж, візьму твоє прізвище, народжу тобі дітей. Навіть дівчинку народжу. Тільки живи».

Читати також: «Бачу його у кожному фото». Родини шукають зниклих безвісти військових

Я не знала, що з ним сталося, але я відчувала, що він живий. Це настільки було по-тупому. Я відчувала: так, йому боляче, але все буде добре», – каже Анастасія.

“Вікінг”. Порятунок

“Вікінг” в цей час був буквально за крок від смерті:

«Ми отямилися, коли нас вже вивантажували з ворожої техніки, з танку. І почалися катування. Вийшов комбат ворожий з підвалу, з битою. Питає скільки у нас було людей, де саме?

Нас привезли першими, а потім ще почали підвозити. Щоб поставити на коліна, вдарили якоюсь чавунною палицею по коліну. Я впав. І почали запитувати, де наша розвідка, де міномети, де артилерія, хто у нас старший, в яких населених пунктах взагалі всі знаходяться. Ну і я на той момент вже прийняв долю свою, і нічого їм не сказав.

Мене роздягли. Потім сказали, одягайся, візьмеш білу ганчірку і підеш до свого особового складу, будеш їх агітувати здаватися. Я відмовився і знову отримав. Я пишаюсь тим, що нічого не сказав нікому. Вони додали ще ногами по голові й битою по потилиці. Не пам’ятаю половину.

Потім нас повантажили на МТЛБ. Почали відвозити до їхнього комбрига в супроводі одного танку. Танк йшов попереду, а мотолига позаду. Ми були прив’язані. Мені ще мотузку на шию накинули. І додали, що якщо я впаду, то будуть розстріляні вже всі.

Танк їхав попереду, розвернув башту в наш бік. Аж раптом ми підірвалися. Вперше. Після цього підриву на міну наїхав танк. Він одразу почав повертатися в населений пункт, з якого ми приїхали. Ми підірвалися вдруге.

Тоді ми змогли звільнитися від мотузок і зазирнути в люк «мотолиги» – там було сім окупантів у шоковому стані. Ми просто закрили їм люк і дочекалися, поки почнуть розриватися боєприпаси.

Тоді я почав виводити людей. Восьмеро. Але ми абсолютно не знали місцевості. Я зміг сховати телефон, і так вийшов на начальника штабу. Він нам допоміг. Тоді вранці я написав дружині, сказав, що все добре», – розповідає Артем.

Валькірія. Порятунок

Той момент став незабутнім і для Анастасії:

«Четверта година ранку, він мені відписує знову смс:

Кохана, все добре, я вийшов з полону, ми шукаємо своїх, люблю тебе.

Перша реакція в мене: це що, такий жарт? В мене розслабилося все тіло, відпустило м’язи, і я просто сиджу і обзиваю його різними словами. В смс відповіла просто: «Ок, люблю тебе».

Він мені ще до цього казав, що мої сили, моя молитва мене рятують. Була ситуація, я йому віддала свій кулон, чорний турмалін, камінь. Я цей камінь просто тримала в руках і на нього шептала, шептала, знаєте, як бабка оце, шептала, шептала, а потім повісила йому на шию, це ще до великої війни було, і кажу: «Не знімай, він має торкатися до твого тіла, бо я його з себе зняла». І кулон його декілька разів рятував. Він зривався, в цей момент Артем нагинався, і щось десь пролітало. Чоловік каже, що, напевно це любов».

“Вікінг” і Валькірія. Безсмертя

Цьогоріч День закоханих пара нарешті відзначить разом. Анастасія усміхається і ділиться своїм рецептом міцних стосунків:

«На чому ґрунтується наше з чоловіком кохання? В першу чергу, як би це банально не звучало, – це довіра. Ні в якому разі не звинувачувати у якихось своїх особистісних проблемах і страхах. Особливо якщо людина знаходиться на фронті, має відчувати лише позитивні вібрації. І в цей же момент, коли чоловік це вже відчуває, відбувається енергообмін.

Тобто такий кругообіг енергії в природі. Від чоловіка до дружини, і воно так все по колу і вертається. В коханні немає і не може бути ніяких певних шаблонів. Коли людина відкидає всі маркування, всі правила, от тоді і починається кохання. Коли ти зі своєю людиною можеш і покричати, і поніжитись, і сходити в кіно, і побути на самоті.

Терпіння, бо в кожної людини є свої страхи і таргани. То треба зробити так, щоб ваші таргани подружилися і сиділи випивали келих вина.

І продовжувати покоління. Нам треба вже козаків побільше, нам треба козачок побільше. Тому, звісно, щоб не боялися, народжували», – вважає Анастасія.

“Вікінг” же говорить про кохану по-військовому коротко:

«Так, моя дружина справжня валькірія. Я пишаюся нею. Якби не вона, то, думаю, я б зламався вже давно.

Ми взагалі язичники, і ми віримо в сили наших предків, і в захист наших предків. І в мене дуже чудова дружина є. А якщо це все скомбінувати, то це, можна сказати, вже рівень якогось безсмертя», – наголошує Артем.

Після неймовірного порятунку з полону “Вікінг” і Валькірія одружилися.

Під час підготовки цього матеріалу Артем звільнився з лав Збройних Сил за станом здоров’я, і близько тижня допомагає дружині в тату-майстерні, власницею якої вона є. Під час розмови на Харківщині він поділився, що мріє про це, і ще про те, щоби працювати в психологічній підтримці для побратимів – тих, хто пройшов горнило війни та жах і безсилля полону. Настя нарешті вільно дихає, звикає до того, що чоловіка можна обіймати щодня і мріє про те, щоби вперше стати мамою.

Текст: Олена Соколан
Фото: Михайло Палінчак