«Бачу його у кожному фото». Родини шукають зниклих безвісти військових

Чути «дзень-дзень». Христина розблоковує телефон одразу, бо завжди тримає його біля рук. Кілька секунд дивиться в екран, заблоковує. Вона реагує на кожне сповіщення, відколи її чоловік, військовий Ігор Мицько, зник безвісти. Можливо, за будь-яким «дзень-дзень» є звістка або бодай зачіпка. Вона знає, що він живий, тому про це не цуралася говорити відповідальним за його пошук. У відповідь чула: «Доведіть!». Відтак пропустити щось важливе – її найбільший страх, тому Христина кілька разів на день гортає стрічку російських Telegram-каналів з фотографіями українських військовополонених або вбитих бійців. Щоразу доходить до публікацій аж 8 червня 2024 року – дня, коли Ігор перестав виходити на зв’язок.

Можливо, я все-таки щось пропустила або не доробила.

Її власні пошуки почалися одразу після того, як на порозі з’явилися військові і сповістили, що Ігор зник безвісти. Наступного дня Христина із батьком вирушили автівкою з Тернополя на схід у розпал літа. Разом вони побували у Дніпрі, Харкові, Чугуєві, Краматорську, Слов’янську, Дружківці, об’їздили кілька госпіталів і стабпунктів. В дорозі пробивали то шину, то бензобак, лагодились і їхали далі. Тоді Христина не відчувала голоду чи спеки, їй зовсім швидко стало байдуже на вибухи. Додому повернулися без звісток, але все-таки залишили номери та інформацію про Ігоря медикам.

Після намотаних Христиною кілометрів на сході, у спільноті рідних військових 24-ки м’яко пожартували: «Ти тепер маєш УБД?».

Христина на це злегка всміхнулась. Вона справді почала думати про те, щоб підписати контракт. Бути на сході, фізично ближче до шансу його знайти. Христина гадає, що Ігор сказав би на це «Не кіпішуй», як говорив їй, коли тільки вирушив на передову. Замість нього відваджувати від таких рішень став його командир.

Доказів немає, є віра

Деколи Христині стає важче. Одного разу настільки, що вона навіть зателефонувала в морг. Одразу відсахнулася: «Господи, куди я дзвоню? Ніколи ти туди більше не дзвониш», – наказала жінка собі.
Вона дотрималася власної настанови і стала частіше телефонувати у державні служби, побоюючись, що від неї припинять брати слухавку. Потрібно шукати нові способи. На одній з акцій їй порадили звернутися до інших країн, які можуть бути посередниками в питаннях зниклих безвісти і полонених: Кувейт, Катар, Об’єднані Арабські Емірати. Поки що Христина намацує правильний спосіб вкотре підійти до сходу, тільки тепер не українського.

«Якби важко не було мені, Ігорю — важче», – каже вона.

Я готова кричати на весь світ, бо у мене вирвали моє серце.

Христина і Ігор у шлюбі вже шістнадцять років. У них син і донька: Христина спостерігає, як швидко вони дорослішають за відсутності тата. Шкільні клопоти, невідоме майбутнє – так у всіх підлітків, але у їхньому випадку невизначеність і через батька. Деколи Христина помічає, як син сидить на російських сайтах або Telegram-каналах, шукає тата.

Наприкінці жовтня Христина Мицько натрапила на фотографію, в якій вона побачила свого чоловіка. Схоже волосся і статура, тільки тепер ця людина у чорній робі в’язня. В деяких історіях фотографії чи відео справді допомагали вийти на слід рідних: Христина розповідає, що так одна жінка зі спільноти впізнала свого чоловіка і підтвердила його особу портретним експертним дослідженням. Але Христині знайдена фотографія не допоможе у пошуку, адже обличчя полоненого навмисно розмите.

«Можливо, я себе накручую і бачу у кожному фото його», – міркує жінка.

Аж потім Христина вийшла на волонтерів, які зміцнили її віру в те, що Ігор живий. Вони сказали їй, що він – у російському полоні. Доказів надати не можуть, потрібно чекати підтвердження від Міжнародного комітету Червоного Хреста.

«Тобі ніхто на тарілочці не принесе інформації, якщо ти просто сядеш і складеш руки», – стверджує Христина. Вона відчуває, що вже на фінішній прямій. Потрібно дотиснути і радіти кожній крупинці здобутої інформації. А коли Ігор буде вдома, Христина зможе розслабитись.

«Поки не побачу на власні очі»

Ніхто не допоможе знайти інформацію – так думає і Віра Карпо. Намагаючись скласти докупи історію зникнення брата, вона говорить зі слідчими і перечитує службове розслідування. Ще пів року тому вона уявити не могла, що буде у цьому варитися. Віра, вчителька початкових класів, взяла на себе роботу з пошуку зниклого безвісти військового Дмитра Столярчука. Вона єдина у родині, хто може шукати і тримати голову холодною. Їхні з братом літні батьки розгубилися б, впевнена Віра. Вони у відчаї, але до всього немає чіткої процедури, що робити, коли твоя дитина зникла безвісти.

«Будь-кому далося б це важко, а що сказати про маму з кнопковим телефоном?», — ставить собі питання Віра.

Поки війна не постукає в сімʼю, ти цього не відчуваєш.

Батьки були першими, хто почув цю новину. На подвір’ї їхньої оселі у Клевані з’явилися військові і розповіли: Дмитро був на бойовому завданні із ще одним бійцем. Зв’язок з ними зник 25 серпня 2024 року. Віра відокремила батьків від з’ясування подробиць. За кілька днів вона почула від побратимів брата, що той загинув у підвалі, який росіяни закидали гранатами. Відколи Дмитро пішов служити, їй здавалося, що вона готова до всього. У Рівному щодня ховають бійців, на головній площі тепер стоїть не ялинка, а меморіал. Втім, слова про загибель Дмитра стали шоком.

«Поки війна не постукає в сімʼю, ти цього не відчуваєш. Одні плачуть, інші – скачуть. І чим далі триває війна, тим більше виявляється цей градієнт», – міркує Віра Карпо.

Їй твердили не плекати марні надії. Вона просила: відправте пошукову групу, щоб забрати тіло. Їй відповідали, що це неможливо, бо сіра зона. Віра написала заяви, куди тільки можна, а потім ступор: що робити далі? Вона провела ніч, вивчаючи процедури і чужі історії. Одна людина за другою відповідали їй, що шукають свого рідного. А невдовзі Вірі написала жінка, що її син, військовий з того ж стрілецького батальйону, також зник безвісти в той день. Це було осяянням: потрібні люди з’являються у потрібний момент.

Мати Дмитрового побратима вже мала на руках службове розслідування. Так Віра почала бачити прогалини в історії. У розслідуванні йшлося, що двоє загинули під час ближнього стрілецького бою. Не через гранати чи FPV, як Вірі казали раніше. А ще з’ясувалося, що на бойове завдання вийшли не двоє, а троє бійців. Третій врятувався і заявив про смерть двох побратимів. Але дрон, який надіслали до місця ймовірної загибелі Дмитра, не виявив тіл.

Віра відчувала, що має дізнатися більше. На ранок подзвонила у Донецьку прокуратуру, щоб дізнатися номер слідчого. Слідчий її ігнорував – це поширене явище, але вона з цим миритися не збиралася. Написала акт звернення. За тиждень їй самій зателефонували зі слідчого відділу Бахмутської поліції.

«Я все ще маю надію, що він живий, поки не побачила на власні очі», – каже Віра.

Що далі, то гірше, ділиться вона. Але мусить щось робити. Віра продовжує писати і стукати усюди, куди може. Останнього часу почала звертатися до міжнародних організацій, партнерів України в перемовинах з Росією, до послів інших держав. А Дмитра як не було, так і немає.

Мамина молитва

Кажуть, що мамина молитва – найсильніша.

«Тепер я ні в що не вірю», – каже жінка з блакитними-блакитними очима.

Віднедавна у Раїси Кучерук вдома з’явився скромний іконостас. На білій скатертині та вишитих хрестиком серветках в ряд виставлені шість іконок. Обік них розгорнута надрукована молитва та складені книжки з псалмами. Попереду свічник. Раїса молиться до і після роботи, на яку влаштувалася недавно. Вона майже все життя піклувалася про своє господарство, але лише праця між людьми допомогла тримати себе докупи, коли син зник безвісти. Хоча Раїса деколи впадає у відчай, вона продовжує просити Бога лише про одне – дізнатися, де її Михайло.

Читати також: «Ти був у пеклі, я це відчула» – дружина зниклого безвісти військового

Маючи дещо нещасливу вдачу, Михайло часто потрапляв у негаразди, але знав, що в нього є кому про них розповісти. Усі секрети він довіряв молодшій сестрі Альоні. Що в дитинстві, що в юності Михайло наївно просив: «Тільки не кажи мамі». Альона дослухалась, щоб вберегти маму від зайвих хвилювань. Усі переживання взяла на себе і тоді, коли він пішов на фронт. Альона скомандувала, щоб брат розповідав їй про кожен свій крок. Тридцятисемирічний вояка Михайло Кучерук надсилав фотографії з Бахмута і знов просив: «Тільки не кажи мамі».

Він міг покластися на сестру: коли був на позиціях без зв’язку близько двадцяти днів, Альона забила на сполох. Її тиск на командирів допоміг братові повернутися на відпочинок.

«Сестричко, ти ракета-бомба», – подякував він.

Майже рік Михайло воював на передовій, сподіваючись на відпустку. Згодом дізнався, що його відправляють у Часів Яр і став розповідати Альоні про передчуття смерті. Сестра дзвонила на гарячу лінію, вимагаючи ротації для Михайла. Командування обіцяло відпустку через три тижні, але з бойового завдання його повернути не вдалося – 27 червня 2024 року він безслідно зник біля Часового Яру.

Альона каже, що відчуває: Михайло живий і просить про допомогу. Тож прокидаючись, вона насамперед бере до рук телефон. Після роботи також гортає Telegram-канали, намагаючись вийти на його слід. Надрукувала фотографію Михайла на прапорі, аби щоп’ятниці виходити на акції у Хмельницькому і нагадувати державі про брата. Але що б вона не робила, все одно боїться, що робить недостатньо. Відчувати під ногами ґрунт жінці допомагає підтримка родин, які проходять такий же шлях.

«Ми як одна сім’я, об’єднана спільним горем», — каже Альона.

Від вечора до опівночі телефон не вщухає. Рідні зниклих безвісти планують спільні дії, обмінюються інформацією, а деколи розповідають про сни. Коли хтось має добру звістку, Альона радіє, наче за власну родину. Завдяки спільноті відчуває, що вона не одна, не сіла, склавши руки. А поруч є мама, про яку також треба турбуватися. Альона хоче, щоб вона продовжувала вірити і притягувати позитивну енергію. Бо материнська молитва – найсильніша.

Авторка: Діана Делюрман