«Родзинка» прифронтового Ізюма

«Коли я їхала в Ізюм, мені всі казали, що там сплошна депресія. Але я знала, що маю просто знайти 5 позитивних людей, з якими буду спілкуватись – тоді мій всесвіт буде складатися з позитиву», – говорить Надія Громицька, власниця магазину «Родзинка».

Магазин Надії Громицької, як сама назва натякає, має свою «родзинку»: тут не все на продаж. Навпроти прилавка висять ряди одягу, який продавчиня віддає безплатно. Спочатку вона виставляла свої речі, які вже не носила, і пропонувала їх відвідувачам магазину. Ті, як зізнається, дивувалися та довго не могли звикнути, що можна просто прийти та взяти все, що до вподоби. Згодом ізюмчани самі почали приносити Надії одяг, серед якого була навіть весільна сукня.

Яка здача Харкова? Ви взагалі нормальні?

Деколи речей збирається так багато, що для них уже не вистачає місця в магазині, тоді продавчиня віддає їх до місцевої лікарні. Нині в «Родзинці» можна знайти не лише безплатне вбрання, але й книжки, дитячі іграшки та деякі предмети побуту. Навіть новорічні прикраси на ялинці в магазині дісталися Надії від місцевих.

Власниця магазину «Родзинка» Надія Громицька народилася та виросла в Ізюмі. Та перш ніж відкрити тут свій магазин, майже половину життя вона прожила в Харкові, де працювала продавчинею і де зустріла повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року. Коли російські танки сунули кільцевою дорогою, і ще не було відомо, чи місто встоїть, Надія підбадьорювала своїх покупців.

«Яка здача Харкова? Ви взагалі нормальні? – запитувала тих, хто, на її думку, був недостатньо впевнений у харківʼянах, – Тут з кожного вікна летіти буде. У тероборону не потрапиш, бо тільки за взятку беруть. Яка здача? У нас банками огірків дрони зривають».

Тим часом тяжкі бої точилися Ізюм, де залишався її літній батько. Невелике містечко, що його назву пізніше згадуватимуть в одному ряді з Бучею та Маріуполем, мало для росіян стратегічне значення. Намагаючись розвивати наступ у напрямку Слов’янська та Краматорська, окупанти перетворили Ізюм на одну з найгарячіших точок на карті бойових дій в Україні, а сосновий ліс на його околицях – на місце масового поховання вбитих ними українців.

За відмову здатися росіяни знищили місто практично вщент: поразки на полі бою вони компенсували обстрілами цивільних обʼєктів. На момент, коли окупанти взяли Ізюм під контроль, зруйнованих було понад 70% інфраструктури міста: залізничний вокзал і автостанція, суд, виконком, медичний коледж, відділок поліції, військкомат, десятки магазинів, школи та численні приватні та багатоквартирні будинки.

Росіяни обстрілювали місто з артилерії та авіації, розстрілювали пасажирські автобуси з цивільними, які намагалися евакуюватися з міста. У перші тижні російського вторгнення місто опинилося в облозі, а його жителі залишилися без світла, тепла, води та зв’язку, відрізані від світу. Після тижнів намагань місцевої влади організувати «зелений коридор» заступник мера Володимир Мацокін заявив, що в місті більше «нікому ховати померлих».

За час російської окупації в Ізюмі, за даними місцевої влади, загинули щонайменше 1000 мирних жителів. Ще більша кількість людей постраждали через те, що їм не змогли вчасно надати необхідну медичну допомогу, оскільки окупанти ще в березні зруйнували всі медичні заклади, а пізніше розграбували аптеки.

«А як він взагалі без мене жив?»

Коли росіяни вторглися в Україну, батькові Надії Віктору було 85 років. Незадовго до цього померла його дружина, і чоловік жив сам у багатоквартирному будинку в Ізюмі. Коли місто опинилося на межі гуманітарної катастрофи, він зрозумів, що мусить тікати в село, де принаймні є вода з колодязя та буржуйка. Дорога з помешкання в Ізюмі до села Донецьке пролягала через усе місто. Щоб дістатися укриття, пенсіонер мусив подолати пішки близько 10 кілометрів. Однак Віктор вирушив у дорогу не один, а взяв із собою незнайому людину – чоловіка з інвалідністю, який залишився без даху над головою після чергового російського обстрілу. Чоловік самостійно вивіз незнайомця у колісному кріслі та прихистив його в своєму домі.

«Папа у мене золотий», – говорить Надія, притискаючи руки до серця. Вона пригадує, як тоді молилася, аби лише батько дістався додому.

Жінка розповідає, як він пік хліб у буржуйці і частував ним сусідів. Про те, як батько виживав, вона дізналася вже після звільнення міста. До того, під час нечастих і коротких розмов телефоном, він запевняв: у нього все гаразд.

Тепер у них з Надією, як вона каже, «все по феншую». Донька займається господарством і піклується про батька: готує для нього корисні страви та слідкує, щоб він приймав усі вітаміни.

«Він каже: «Що б я без тебе робив?». А я й думаю: а як він взагалі без мене жив?», – говорить жінка.

«Позитив, гарний настрій і перемога»

У червні 2023 року Надія орендувала контейнер у закутку ізюмського ринку і зробила в ньому ремонт. Хоча там є кондиціонер, та щоб заощадити, Надія ходить у теплому комбінезоні з жовто-блакитними стрічками уздовж рукавів, який їй пошила подруга.

Жовто-блакитного в її магазині чимало: від наліпок до дбайливо вирізаних клаптиків упаковки, якими продавчиня прикрасила сірі коробки з печивом. На прилавках Надії – українська випічка та солодощі, за винятком нових турецьких цукерок з халвою, якими вона пригощає всіх, хто заходять на закупи.

Екзотичні ласощі дегустує 75-річна Галина, з якою Надія подружилася у перші ж тижні після повернення додому. Сьогодні, зустрічаючись у магазині «Родзинка», жінки заряджають одна одну позитивом.

«Головне у нас – це позитив, гарний настрій і перемога», – підтверджує Галина, бадьоро розмахуючи кулаком.

Жінка роздивляється безплатний одяг та зрештою обирає собі куртку.

«Якщо не підійде, подружкам віддам, або назад принесу, може хтось інший візьме», – пояснює свій вибір жінка.

Пів життя вона працювала медсестрою у туберкульозному диспансері, в рентген-кабінеті. Проте лише після окупації відчула, що здоровʼя погіршилося. Після численних діб, проведених у підвалі, жінці важко ходити. Нині на пенсію, яка сягає заледве 4 тисяч гривень, Галина оплачує комуналку та пригощає військових, яких зустрічає у місті.

«Підходжу і кажу, синочек, внучок, я тобі на сигарети хочу дати. Я гроші отримала і тобі хочу дати. А він мені: «Ви що! Не треба, не треба». Оце як таких людей не любити?, – запитує жінка і додає, – Жалко діточок».

Діти, онуки та 7-річна правнучка Галини живуть за кордоном. Після деокупації міста вона майже наважилася на переїзд до них, однак зрештою не змогла залишити свого йоркширського терʼєра та кота мейн-куна, в якого немає закордонного паспорта. Проте здається, що це лише було приводом залишитися вдома.

«Ніде так гарно нема, як в Україні», – стверджує жінка.

Як можна бути милосердним до росіян? Це абсурд.

Спогади про перші місяці повномасштабної війни та досвід російської окупації схиляють Галину до роздумів про милосердя. Пенсіонерка розповідає, що ходить у церкву, однак у прощення, якому вчить християнство, вона більше не вірить.

«Як можна бути милосердним до росіян? Україну розбити, місто моє любиме розбити – це прощати? А скільки людей, скільки дітей постраждало? Це абсурд – взяти і все пробачити, – обурюється жінка та одразу намагається себе заспокоїти, – Та все одно, закон бумеранга ніхто не відміняв».

Позитивне мислення, сигнали у Всесвіт і мрії

Власниця «Родзинки» Надія також вірить у закон бумеранга, а тому переконана, що треба ділитися добром і триматися позитиву. Вона порівнює себе з бароном Мюнхгаузеном, який встановлював хорошу погоду, і «розводить хмари руками». Проте за посмішкою, жартами та життєствердним притчами жінка приховує особисті трагедії.

Ці гроші я витрачу на дітей – на найкращих тренерів, лікарів і педагогів.

У 1993 році, коли Надії було 26 років, померла мама. Після важкої втрати вона боялася, що не витримає, якщо життя завдасть чергового удару. Двома роками пізніше в хірургії, де жінка працювала старшою медсестрою, помер її чоловік. Вона неохоче ділиться цим спогадом, як і про те, що сталося пізніше. Надія з болем пригадує, як мусила залишити сина на бабусю та шукати роботу в Харкові, де опинилася без грошей.

«В метро я бачила дітей, які жебракували, які просили на хліб. Я уявляла, що на їхньому місці може бути моя дитина. Тому було краще відправити її на виховання до бабусі», – говорить Надія.

Тому нині вона має нездійсненну мрію: побудувати унікальний, з «родзинкою» як і її магазин, дитячий центр – місце, яке стане прихистком для дітей із соціально вразливих сімей. Подібно до магазину «Родзинка», центр, про який фантазує Надія, має бути наполовину безплатним: діти мають задарма проводити час у творчих гуртках і спортивних секціях. Друга половина – Надія продумала все до деталей – приносила би кошти для підтримки дитячого центру. В уяві вона розташувала там дорогі ресторани, спа-центр, салони краси, клініки естетичної медицини та інші послуги преміум-класу.

«І всі ці послуги – просто бєшено дорогі. Ці гроші я витрачу на дітей – на найкращих тренерів, лікарів і педагогів», – фантазує продавчиня.

«Як не крути, вдома краще»

При вході в магазин «Родзинка» висять плюшеві іграшки, які принесли місцеві, щоб подарувати дітям на Новий рік. Постійні клієнти магазину, 4-річний Тимофій і 9-річна Аня захоплено роздивляються іграшкових тваринок, поки їхня мама купує солодощі. Надія Кухарь зізнається: завдяки цим маленьким ласунам, вона відвідує «Родзинку» регулярно. Сьогодні вона поспішає, бо вже ввечері разом з дітьми вирушає у Чернівці, де працює її чоловік.

Надія народилася та виросла в Ізюмі, тут вийшла заміж і народила доньку. У 2019 році через роботу чоловіка родина переїхала у Шостку. Саме там, на Сумщині, родину застало повномасштабне російське вторгнення. Вдома, в Ізюмі у Надії залишилася вагітна сестра та 87-річна бабуся, заради яких жінка повернулася у деокуповане місто.

«Мені було 10 років, коли я залишилася без батьків, тому моїм вихованням займалася бабуся. Вона дала мені все», – розповідає Надія.

Нині кожен свій день Надія проводить однаково: займається хатніми справами, допомагає доньці з навчанням та доглядає за своєю бабусею, якій уже 90 років. Друзів у місті в жінки не залишилося, бо всі виїхали через воєнні дії. Вона з сумом визнає: єдина розвага, яка їй залишається – це вийти на ринок. На запитання, чи не краще було б лишитися у Шостці, відповідає категорично:

«Ні, бо це чуже місто. Як не крути, вдома краще. Дім то дім», – говорить жінка.

Втім, як пригадує Надія, повернення у місто далося нелегко, бо було боляче побачити його майже цілковито знищеним. Дивлячись на зруйновані будинки, маленька Аня з подивом запитує маму: «А чому воно поламане?». Жінка неохоче відповідає на подібні запитання, намагаючись захистити доньку від важких тем. Однак, коли над Ізюмом літають «шахеди», уникнути їх неможливо. Зрештою, від обстрілів постраждав і їхній дім – ймовірно, його пошкодило вибуховою хвилею внаслідок удару по військкомату неподалік.

Надія народилася та виросла в Ізюмі, тут вийшла заміж і народила доньку. У 2019 році через роботу чоловіка родина переїхала у Шостку. Саме там, на Сумщині, родину застало повномасштабне російське вторгнення. Вдома, в Ізюмі у Надії залишилася вагітна сестра та 87-річна бабуся, заради яких жінка повернулася у деокуповане місто.

«Мені було 10 років, коли я залишилася без батьків, тому моїм вихованням займалася бабуся. Вона дала мені все», – розповідає Надія.

Нині кожен свій день Надія проводить однаково: займається хатніми справами, допомагає доньці з навчанням та доглядає за своєю бабусею, якій уже 90 років. Друзів у місті в жінки не залишилося, бо всі виїхали через воєнні дії. Вона з сумом визнає: єдина розвага, яка їй залишається – це вийти на ринок. На запитання, чи не краще було б лишитися у Шостці, відповідає категорично:

«Ні, бо це чуже місто. Як не крути, вдома краще. Дім то дім», – говорить жінка.

Втім, як пригадує Надія, повернення у місто далося нелегко, бо було боляче побачити його майже цілковито знищеним. Дивлячись на зруйновані будинки, маленька Аня з подивом запитує маму: «А чому воно поламане?». Жінка неохоче відповідає на подібні запитання, намагаючись захистити доньку від важких тем. Однак, коли над Ізюмом літають «шахеди», уникнути їх неможливо. Зрештою, від обстрілів постраждав і їхній дім – ймовірно, його пошкодило вибуховою хвилею внаслідок удару по військкомату неподалік.

Читати також: Переїзд страшніший за КАБ-и – чому жителі прифронтової громади залишаються під обстрілами?

Хоча зараз, поки триває велика війна, Надії важко мріяти про щось, крім перемоги, вона зізнається: мріє про волонтерство. Як пригадує, з дитинства любила допомагати людям. Зрештою, жінка втілила своє покликання, здобувши професію акушера-гінеколога. Пізніше, вже під час повномасштабної війни, разом з місцевими волонтерами на Сумщині виробляла бронежилети для війська.

Надія визнає, її непокоїть напружена ситуація на фронті, особливо на Купʼянському напрямку. Якщо росіяни будуть просуватися, вона знову покине своє рідне місто. Поки ж українські війська стримують наступ ворога, Надія залишається жити в Ізюмі та тут виховує своїх дітей.

Власниця магазину «Родзинка» Надія Громицька чула десятки різних історій ізюмчан: про зраду та спротив, про виживання та взаємодопомогу, про особисті трагедії та перемоги. Як сотні інших містян, які повернулися після звільнення Ізюма, жінка мусила звикнути до вигляду знищеного міста, усвідомити його трагічний досвід і навчитися почуватися у ньому щасливою.

Текст: Вікторія Калімбет
Фото: Іва Сідаш