«Найбільше втрат на вході і виході» : ротація піхоти на позиціях 93-ї бригади
Водія, який везе нас, кличуть “Сьома”. Ми зустрічалися з ним раніше. Він запам’ятався хрипким голосом та усмішкою з металевими зубами. Але, в першу чергу, звісно, манерою їзди. Навіжений у доброму сенсі перевізник, чиє авто летить так, ніби під колесами німецький автобан, а не ями й горби фронтової Донеччини. Якби не каски, ми певно отримали би струс мозку від постійних ударів об стелю. “Сьома” – незамінна людина, він возить піхоту. До того місця, куди ще можна дістатися на колесах. Відвозить нас, і одразу рушає, аби повернутися вночі.
Frontliner побував на КСП роти 93-ої ОМБр “Холодний Яр” та побачив керування ротацією піхоти.
Бліндаж, до якого ми забігаємо, геть новий. Побудований за 5 днів. Навколо нього ще тривають роботи з благоустрою. Інтенсивність бойових дій така, що навіть командування роти приречене на кочове життя і постійні переїзди. На столі монітори, де транслюються стріми аеророзвідки з різних позицій. Багато маленьких квадратиків, кожен з яких є таким собі порталом до пекла. Якщо натиснути на один, картинка розгортається на повний екран. От, наприклад, майже розбита церква в Кліщіївці. Зображення затягує хмарою диму – прильот.
“Ірокез” на стежці війни
Найстарший за досвідом війни – головний сержант роти “Ірокез”. Чоловік воює з 2014 року. Позивний взяв від зачіски, що зробив собі, коли пішов на війну. Спершу служив у 20-му окремому мотопіхотному батальйоні, що з початком повномасштабного вторгнення трансформувався в підрозділ ТРО, а згодом влився до 93-ої бригади. За ці роки доводилося битися за Мар’їнку і Красногорівкку, воювати в Авдіївці, на териконах під Докучаєвськом, згодом – на Харківщині та Сумщині. До війни чоловік працював теплоенергетиком на Придніпровській станції і займався будівництвом. Тепер він, серед іншого, координує ротацію на позиціях.
“Слідкую за заводом на позиції, контролюю весь процес. Зараз поки знаходжуся на КСП. А якщо ми не тут, то я займаюсь особовим складом. Моя справа організовувати повністю навчання. І сам десь щось показую, передаю досвід”.
На екрані – ліс.
“Наші люди там стоять. Ми спостерігаємо, щоб противник не пройшов. Вони (ворог) по одному, по два втягуються в ліс. До нашого приходу вони вже туди влізли. Їх кожного дня виловлюють. Потихоньку в ліс заходять, сидять в норах, накопичуються. Побачимо, що буде далі. Стараються знаходити і вбивати на підступах. Стежки їхні знають, куди, як їх вони заходять. Коли наберуться хоча б 20-30, вони себе покажуть. Вичікують щось”, – пояснює головний сержант.
Ситуація на позиціях піхоти максимально складна. Росіяни застосовують у тому числі заборонені Женевською конвенцією газові атаки.
“Ірокез” наводить приклад:
“Вчора позиції FPV-шками розібрали, газами затравили, і все. Запальничку кинули – позиція згоріла”.
І це лише один день, буденність.
Піхоті завжди випадала найтяжча роль, однак зараз ці виклики зросли в рази. Від точки, куди піхотинців доправляє “Сьома”, вони їдуть пішки чималу кількість км. Групи часто розбивають ще до того, як вони дістаються позицій. По сховкам українських захисників летять не тільки FPV, скиди і арта, а й також гази, що вражають відкриті ділянки шкіри, очі і дихальні шляхи.
“Їх будуть міняти, тому що їх отруїли, вони 300-ті. Будуть других заводити, а цих виводити”, – говорить “Ірокез” про одну з груп, що буде сьогодні ротуватися.
За його словами, протигази не сильно допомагають, бо протравлюють. Газ просочує одяг, і страждають також медики, коли зрізають його з бійців.
“Очі виїдає до такої степені, що жах, – згадує “Ірокез” власний досвід газової атаки. – Ну ладно, протигаз вдягнув. Водою з содою промивали, все одно не допомагало. Там же різні гази, розумієте. Який сьогодні будуть кидати?..”
Лінія фронту мінлива, та й “лінією” не завжди є. “Ірокез” порівнює це з шахівницею – тут наші, тут ворог. Він згадує евакуацію 300-го з точки, куди можна було дістатися тільки пішки. “На характері залетіли на квадроциклі”, – розповідає сержант, вивезли пораненого з перебитими ногами, однак по дорозі до стабпункту він помер. Того дня троє з підлеглих “Ірокеза” загинули лише від скидів.
“Ірокез” признається – мріє про дембель. Каже – пішов би пішки до рідного Дніпра. Він придбав собі хату на Черкащині, але поки жодної ночі там не переночував. Дружина все чекає, коли він приїде, і вдасться побути хоч трохи у новій домівці.
“Ну бачите, ночую я в бліндажах, получається… – з гіркотою додає військовий.- Підвально-бліндажна жизнь! В Бахмуті в підвалах, а тут бліндажах чи в норах. Тільки команда демобілізація – все, мене тут уже не нарисували, хорош!..”
Вчергове чиркає сірник. Від цигаркового диму у бліндажі важко дихати. Виходимо надвір.
Робота – копати
Група чоловіків “облагороджує” літню кухню та простір навколо бліндажа. В цій групі військових і так звані “відказники” – ті, хто відмовилися виходити на позиції. Відтепер їхня робота – копати. Керує роботою “Лісник”. Він також з піхоти, брав участь у багатьох боях, зокрема, за Бахмут.
“Я працював майстром лісу, – розповідає він. – Потім лісником. Та якщо чесно, за державну роботу прожити неможливо. Поїхав в Польщу. У мене діти в Польщі вчаться”, – згадує “Лісник” і уточнює, що в Україну приїхав у перші дні повномасштабного, та став до війська.
Один із його підлеглих представляється Вовчиком, мовляв, занадто старий, аби вигадувати собі позивний. Вовчику 55.
“Чим я тільки не займався! – говорить він. – Я взагалі гірський інженер. Тут стрілець. Я родом із Лисичанська. Виїхав, вже 30 років живу в Дніпрі. На могилу до батьків потрапити не можу, мої однокласники воюють проти мене. Раніше воювали за “ЛНР”, а зараз… Мародерять зараз місцеве населення. Є нормальні. Я оце зафоловив свого однокласника. Він там (в Лисичанську) з мамою сидів. Поки в прокуратуру і в ментівку не прилетіло 1 квітня, 2-го вони звідти виїхали. Так він зараз в 5-ій штурмовій. Як він каже, “Потім будемо згадувати про походи, про бої!” Я кажу: “Діма!.. Я сподіваюся, ми виживемо, і будемо згадувати”.
Тиша тут оманлива. Вона спонукає зняти борнік й розслабитися в затінку, спокуситися на каву й обід просто неба. А потім зненацька свист міни і вибух – настільки близько, що в бліндажі здригаються стіни. Вовчик виколупує уламок зі стовпчика літньої кухні і дарує на пам’ять. “Лісник” свариться, мовляв, викинь, не треба “везти війну додому”.
Він розповідає: більшість поранень тут від підривів на мінах. Особливих збитків завдають “пелюстки”, міни, котрі практично неможливо побачити під ногами. Їх розкидають із РСЗО, потім вони спрацьовують при контакті, а часом і самі по собі. Знешкодити “пелюстки” можна, лише помітивши і розстрілявши їх з відстані.
“Ми стоїмо бетонною стіною”
Ми повертаємося в бліндаж. За моніторами сидить “Батя” – такий позивний він отримав ще в “учебці”, адже в свої 45 на той момент був найстаршим.
“Я команир відділення, – розповідає “Батя”. А тут зараз мої заходять, і якби зв’язок із ними держу”.
В його обов’язках – стежити за обстановкою, доповідати, куди переміщуються і що роблять піхотинці на позиціях.
“Плюс-плюс. У вас все добре там? – запитує в рацію. – Плюс-плюс. На зв’язочку”.
Паралельно відбувається більш драматична розмова. Командир роти Тарас із позивним “Кобзар” спілкується телефоном із кількома абонентами по черзі: “Я правильно почув, пацани відмовляються вести групу? Скажи, хай вони це дуже добре обдумають. Завези їх до замполіта, хай пишуть рапорта про відказ. “Ден”, зараз тобі привезуть “Моториста”, візьмеш у них рапорти про те, що вони відмовляються вийти в якості провідників і завести на позицію. Я сам, чесно, здивований і розчарований. Вони ж ходили в Кліщі. Ну, вони зробили вибір. Окей”.
За хлопців вступаються побратими. Мовляв, не варто гарячкувати, вони надто багато тяжкої роботи брали на себе останнім часом. Здійснювали складні евакуації, підривалися. Цього разу відмовились, бо переконані, що це конкретно завдання для розвідки, а не для них.
“Бурна ніч попереду, – зітхає “Кобзар”, поклавши слухавку. – Конкретно бурна. Просто ротація. Буде багато переміщень військовослужбовців. Це завжди чревато пораненими і всім іншим. Найбільше втрат на вході і виході. Просто ротація людям потрібна. Просиділи днів 8. Я вам скажу чесно, якби в мене був ідеальний зв’язок з ними, щоб я знав чітко, куди їм кидати воду, я би не виводив. Можливо, це несправедливо по відношенню до них, але вони були б живіші. Вони б це оцінили”.
“Кобзар” на війні з березня 2022-го, а в 93-ій бригаді – з лютого цього року. В далекому минулому – офіцер міліції, потім топ-менеджер з безпеки компанії “Ікеа-Україна”, спершу пішов у 133 бат ТРО.
“Це Бучанський батальйон, який перший приймав бій на Київщині, – зі стриманою гордістю говорить він. – Тоді справді були мотивовані люди, які прийшли захищати свою державу. Я прийшов старшим солдатом, мене командиром відділення призначили, потім сержантом роти, потім командиром роти”.
Тепер на ньому відповідальність за особовий склад.
“Найскладніше – це втрачати людей, – каже “Кобзар”. – Кліщіївка – це моя карма, я з неї не виходжу з минулого року. Спочатку ми її штурмували, потім ми звідти відходили, зараз ми тримаємо там оборону. Нам була виділена ділянку фронту, певна частина лісу, яку ми мали штурмувати. Північніше, від Кліщіївки, там є такий ліс у вигляді хвоста риби, ми його так і називали – Риб’ячий хвіст. Якщо ми заходимо, ми стоїмо бетонною стіною на своїй позиції”.
Тому, коли стіна дає тріщини і стаються випадки відмови виконувати накази, треба ухвалювати складні рішення, зазначає командир:
“На жаль, постійно приходиться приймати ці рішення. У нас є план. Люди бачать це по-своєму. Я їх відправляю, як вони кажуть, на смерть. На жаль, у нас не та ситуація, щоб когось приховувати. Якщо людина відмовляється виконувати завдання, то ми відразу це документуємо, доправляємо старшому начальнику. І потім, дивлячись на обставини. Буває таке, що справді морально-психологічний стан, людина… лишилась одна з групи, в живих, я маю на увазі. Ми надаємо допомогу, але ми все це документуємо. Це моя така позиція. У мене немає тисячі людей, серед кого можна загубить когось чи сховати. Тому всі в рівних умовах. Є завдання, його потрібно виконувати”.
Людині, яка вигоріла, розповідає “Кобзар”, по можливості намагаються дати відпочити, пропонують допомогу бригадних психологів. Дають додаткові вихідні. В деяких випадках медслужба каже, що людині потрібне направлення в спеціалізовані санаторії чи на лікування.
У пошуках зв’язку
У процесі підготовки до ротації виявляється, що з кількома групами немає зв’язку. Після тривалих спроб, із однією зв’язуються посередники-сусіди і переказують, що все в порядку. З іншою поки поспілкуватися не вдалося. Але “Кобзар” запевняє, що сьогодні до них сходить розвідка:
“Там не така критична лінія, щоб вони загинули, не дай Бог. Я думаю, що вони просто без зв’язку, можливо, там, легке поранення є, але ввечері ми їх виведемо. Так, сьогодні буде ротація”.
Тим, кого не виводять, із дронів скидають баули з батареями, водою, продуктами. Хлопці радятяться, кого вивести, а кого краще забезпечити на подальше перебування. На цій позиції людей треба міняти, бо є “300-ті”, а тут треба уточнити координати, куди скинути передачу.
Коли сутеніє, “Сьома” привозить піхотинців, які заступатимуть на позиції. Інструктаж для них відбувається максимально лаконічно і швидко – кожна хвилина цінна. Хлопці слухають, не знімаючи амуніції, та зрештою їдуть.
“Сьома” повертається у бліндаж. Скаржиться на виснаження. За добу йому іноді доводиться здійснювати по 9-10 рейсів на нуль. Зараз він завезе нас “на велику землю”, а сам поїде забирати чергову групу піхоти.
Коли “Сьома” минулого разу возив нас на позиції бригади, розповів, що в нього нещодавно народилася друга донька. Від запитання про неї обличчя чоловіка наповнюється теплом, настрій миттєво міняється: “Іди сюди, – каже він, і показує фото на телефоні. – Вже 9 місяців!”. На зауваження, що в доньки схожа на татову усмішка, перевізник, сміючись, відповідає: “Ага, тільки зуби не металеві!”.
Ми повертаємося, а піхота лишається стояти на чатах – бетонною стіною, по інший бік якої – біль та надлюдська втома.
Текст i фото: Олена Максименко
