Руські Тишки. Як живе село на кордоні з рф через півтора року після звільнення
Село Руські Тишки. До кордону з рф звідси – 16 кілометрів навпростець. До харківської окружної – 9 кілометрів. Село було окуповане на початку повномасштабного вторгнення. Звільнене 10 травня 2022 року. Хвилі артилерійських ударів під час наступу-відступу армій сильно поруйнували село. Багато людей виїхали і не поспішають повертатися.
Російська армія регулярно обстрілює села, що розташовані ближче до кордону. До вторгнення у Руських Тишках жили близько 5 тисяч осіб, зараз, за статистикою адміністрації, у селі 1250 людей, які живуть, або часто приїздять і відновлюють садиби.
Дорогою до села ремонтують лінії електропередач. Встановлена табличка з попередженням про міни у полях та лісах.У самому селі дуже багато хат знищені повністю. Окремі ділянки лишаються нерозмінованими.Людей майже не видно. На вулицях багато безпритульних собак, які залишилися після втечі господарів від війни.Одна з жительок села Олена Бубенко намагається розв’язати проблему з безпритульними собаками, тому організувала для них шелтер.Біля будинку пані Олени зараз живе 87 песиків. Загалом вона годує 116 собак, для чого щодня варить 180 літрів каші.Допомагають зоозахисні організації, волонтери та військові. Вони привозять крупи, термін зберігання яких збігає. Але пані Олена каже, що допомоги потрібно більше.Один з мешканців притулку – лайка з очима різного кольору.Якщо хтось хоче допомогти собачому притулку у Руських Тишках, пишіть у instagram чи facebook Frontliner.Деякі не повністю зруйновані вибухами будинки захищені від негоди поліетиленом.50-річний Геннадій пережив окупацію. Разом з сусідом його після вибуху завалило у підвалі. Сусід загинув. Геннадій тривалий час відкопувався з завалів.«Люди бояться повертатися», – каже чоловік. Він розповідає про ворожі обстріли сусідніх сіл, коли в далечині, насправді, чутно вибухи.Геннадій планує розібрати свій потрощений будинок, і побудувати новий. «Але треба гроші й час», — зітхає він.На цій вулиці потроху відбудовуються.Дорогою зустрічаю Олександру Василівну. Жінці вже 86 років. Живе сама. Онуки й правнуки виїхали за кордон після вторгнення рф. «Хочу, щоб все закінчилося і ми тут жили в мирі», – каже Олександра Василівна. Вона згадує про Другу світову: «Я пам’ятаю, як йшли німці через село. Один німець зайшов до нас і взяв мене на руки. А я боюся, плачу. А він сміється, «гуд, гуд» і гладить мене по голові. Але вони (німці) нічого нам поганого не робили».Пані Олександра з песиком Графом, якій прибився до неї біля вугілля, що виділила сільрада. «Одна пилюка. Але нічого, буду сосною палити. А що робити?», – жаліється жінка. Город вона цього року не садила – боїться мін.Село гарне. Навколо соснові і березові яри. Але через постійну небезпеку з півночі життя повертається сюди дуже повільно. Навіть після закінчення війни на відбудову буде потрібно багато коштів і зусиль.Дорога на Харків.
Текст i фото: Андрій Дубчак
Ми – репортери на фронті та біля нього.
Frontliner – незалежне репортерське інтерактивне медіа про військовий конфлікт та гібридну війну РФ проти України. Наша ідея - показати вам повну картину того, що відбувається – війну, військових, цивільних, соціальні настрої, проблеми і позитиви.
