Врятовані артефакти. Музеї України стали мішенями для російської армії
Росія обстрілює міста по всій території України, стирає з обличчя Землі села на лінії фронту, вбиває наших військових та мирних мешканців, а також знищує наші культурні цінності. Мішенями російських обстрілів стали і українські музеї. Проте вони продовжують працювати та жити попри війну, хоча більшість їхніх колекцій схована та вивезена до більш безпечних регіонів, або ж за кордон. Будівлі стоять з пустими стінами і шукають нові сенси, аби поділитися ними з відвідувачами.
Frontliner поспілкувався зі співробітниками трьох музеїв Києва, аби дізнатися як вдається протистояти викликам, перед якими вони опинилися в умовах російсько-української війни.
Росія, обстрілюючи культурні об’єкти, намагається знищити саму українську ідентичність, аби унеможливити існування українців, вважає генеральна директорка музею Ханенків Юлія Ваганова.
“Тому що з боку агресора, з боку Росії, постійно лунають стейтменти, що вони хочуть знищити Україну як таку. Що таке знищення України як такої? Це ж не просто окупація територій, це не просто знищення людей. Це знищення тих ознак, що описують Україну. Будь-яку країну в першу чергу описує культура. Це їхній побут, це їхні цінності, це їхній цивілізаційний ґрунт, це те чим вони відрізняються від інших країн і все це звісно культура. Ми з вами через культуру відрізняємося від інших. Відповідно тому культура сьогодні є таким основним двигуном говоріння про себе”, – каже Ваганова.
Основне завдання – збереження
Музеї – це передусім місця які виконують функцію збереження, інтерпретації, комунікації щодо культурних цінностей. Але під час війни основним завданням стає саме збереження.
Україна не мала системи попереджувальної евакуації, перед початком повномасштабного вторгнення. Тому 24 лютого 2022 року більшість музеїв зустріли з експозиціями повними артефактів і мусили їх знімати та вивозити власними силами. Всупереч всім викликам, країна змогла провести найбільшу евакуацію музейних колекцій з часів Другої світової війни.
Музейники згадують, що перший місяць великої війни фактично жили на роботі. Так працівники Національного музею історії України мусили спакувати експозицію з трьох поверхів музею, а це понад 15 тисяч предметів, згадує заступник генерального директора музею Богдан Патриляк.
“Відбулося дві хвилі евакуації наших предметів. Найкращих. Все евакуювати не вдалося. Бо в наших фондах понад 800 тисяч предметів. Це практично неможливо вивезти. В музеї є і речі які не можна евакуювати: наприклад кам’яні стели, чи митрополича французька карета 18 сторіччя, чи чумацький віз”, – розповідає Патриляк.
Такі речі намагаються захистити на місці. Наприклад, кам’яних баб при вході до музею оббили ОСБ плитами та обклали мішками з піском, аби зберегти у випадку ракетного удару.
Музеєфікація війни
Після деокупації Київської області у квітні 2022-го музейники почали шукати точки дотику з відвідувачами. В музеї історії України загорілися ідеєю поїхати до звільнених міст та сіл Київської області: Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки, Димера, аби обстежити все на місці та зібрати артефакти війни. Так з’явилася перша виставка НМІУ після початку повномасштабного вторгнення “Навала. Київський постріл”.
“Ми знаходимося на Старокиївській горі звідки пішла земля руська, звідки пішла взагалі наша державність і ця державність власне тут і була ліквідована у 1240 році під час монгольської навали. Тоді наша держава, Русь з центром у Києві, не пережила навали. А у 2022 році під час такої самої навали, навали зі сходу, Київ встояв. І ми перекинули місток між подіями, коли у 1240 Київ був зруйнований і 2022 роком, коли Київ вцілів.
Чому київський постріл? В центрі цієї виставки стоїть середньовічний арбалет, а давній герб Києва це арбалет або буша. І ми кажемо, що відбувся київський постріл і ми відбили цю навалу окупантів,” – розповідає заступник директора музею.
В той час, як музей історії України збирав свідчення війни, аби показати широкій громадськості наслідки російського вторгнення, музей Ханенків обрав інший шлях – стати точкою опору для громади міста у перші місяці вторгнення.
Експонати Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, Київ, Україна.
“В середині квітня, ми собі поставили питання. Добре, от ми стоїмо з закритими дверима і порожніми стінами. А що ми взагалі як музей маємо робити? От ми хто? Ми ті, хто створює простір для спілкування людей, дотик до інших культур, розмову про ці культури”, – каже директорка Юлія Ваганова.
Музей не мав чітких інструкцій чи можна пускати людей у приміщення у той час чи не можна. Тож виникла ідея зробити публічним внутрішній дворик музею. Його відкрили для відвідувачів, стали варити там каву, пекти печиво, постелили килими та принесли крісла. Так музей Ханенків став місцем спокою для киян.
“У травні 2022 Київ був ще порожній. Але в той самий час, тут були діти, студенти, люди, які працювали в магазинах, виходили на роботу в офіси. Це було не багато людей, але це було таке місце невеличкої солідарності і опіки“, – ділиться спогадами Юлія Ваганова.
Спадщину треба показувати
У музеї Ханенків визначають для себе три основні напрямки роботи: дбати про законсервовану колекцію, адже її потрібно зберегти, дбати про відвідувача, який є в Києві, а також дбати про культурну дипломатію, зокрема міжнародні проєкти.
“Щоб врятувати спадщину її не можна запакувати в ящики, її треба показувати, тому що тоді вона видима і тоді вона зрозуміла. А друге, ми говоримо до міжнародної аудиторії через свої колекції”, – каже Ваганова.
Активною міжнародною виставковою діяльністю займається і Національний художній музей. Так у Віденському музеї Бельведер працює виставка 60-ти творів відомих українських художників XX століття «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900–1930-х років».
Музей історії України за два роки розширився з однієї виставки до тринадцяти, на різних поверхах музею: від археологічних виставок, до експозицій присвячених “Азовсталі” та звільненому Ягідному, де були знайдені катівні створені російськими військовими.
Проте окрім експозиційної роботи, в музеї активно триває процес оцифрування артефактів з колекцій. Адже їх у фондах майже мільйон. Усі майже неможливо евакуювати, через кількість та розміри деяких. Тому оцифрування – це спосіб зберегти колекцію. Адже російська ракет може прилетіти будь-куди, як в музей у Києві, так і у сховок експонатів десь на заході країни.
“Особливо якісним способом цифрування є 3D моделі артефактів, адже ми можемо побачити експонат з усіх сторін чи надрукувати його на 3D принтері”, – розповідає заступник директора музею Богдан Патриляк.
До колекції музею планують відкрити загальний доступ.
Музейники знаходять нові форми
Тим часом музеї шукають нові способи та форми вираження, переосмислюють свої простори. Заступниця генеральної директорки Національного художнього музею України Оксана Баршинова, з художнього музею розповідає що їх інституції найбільш близька ідея музею, як форуму:
“Це місце розбудови культури, культурного поля, місце спілкування, куди приходять люди, де відбуваються екскурсії, лекції, майстер-класи та зустрічі. Це набуває особливого значення зараз, коли стіни порожні.
Цього року ми хочемо ближче поговорити з нашою публікою, з різними аудиторіями та експертами, в тому числі щодо майбутнього музею, щодо нової експозиції. Тому що ця порожнеча не тільки травмує, вона ще й дуже потенційна. Ми маємо думати зараз, чим ми її потім наповнимо”, – каже Баршинова.
У художньому музеї збираються цьогоріч більше працювати з сучасним мистецтвом. На літо запланований проєкт “Як ти танцюєш під час війни?”
“Це буде і виставка, і відео матеріали, і перформанси та дискусії. Тому що танець в класичному музеї, в традиційному музеї, це щось неймовірне”, – розповідає Оксана Баршинова.
Музей Ханенків для своїх виставок шукає аналогії у світовій практиці.
“Так, наприклад, виставка фотографій Дмитра Купріяна “36 видів Говерли” – це референс до “36 видів гори Фудзі”, і вона показується в залах де було раніше класичне японське мистецтво. Цим ми показуємо як можна японське мистецтво переосмислити серйозно, іронічно, глибоко, як можна його переосмислити та зробити референс. Не з усіма проєктами може бути така аналогія, але ми намагаємось її відшуковувати. Нам важливий зв’язок”, – пояснює Юлія Ваганова.
Тож музейники будують плани на найближче майбутнє і вже розмірковують над тим, що зможуть розказати суспільству про російсько-українську війну.
Текст: Олександра Іванова; Фото: Михайло Палінчак
