Фронтовий щоденник Андрія і Віти. День 9

День 9

Сьогодні може бути останнім днем нашого з Андрієм відрядження. Ми вже полишили надії дістатися «нуля», все ще намагаємося знайти оптоволоконні дрони (хоча у це теж не дуже віримо) і збираємо невеличкі історії у нові рубрики.

Ми приїхали до піхотинців 24-тої механізованої бригади, які зараз боронять Часів Яр. Вони розповіли нам, що нині через дрони мусять проводити на позиціях навіть понад 100 днів. Командир роти «Альпініст» пояснює: бійці часто самі не хочуть виходити з позицій, бо кожна заміна, як кожне переміщення — це великий ризик для всіх. Бійці згідно кивають головами: краще довше сидіти на «нулі» і потім довше відпочивати, ніж що декілька днів ризикувати життям під час заходу та виходу.

Боєць із позивним «Шакал» розповідає про свій перший бойовий вихід, який тривав 75 днів. Його відправили на позиції 2-го листопада минулого року, а вивести вдалося лише 17 січня. Я уявила собі, як йду з ним, щоб зробити матеріал. Кажу, що не витримала би 2,5 місяця в таких умовах. Побратим «Шакала», піхотинець з позивним «Каченя» сміється.

«Та нормально. Тобі треба два дні, щоб адаптуватися, а потім уже звикаєш», — говорить мені.

Ми заїхали у Костянтинівку, від якої до фронту залишилося нині близько 10 кілометрів. Лише сьогодні росіяни скинули на місто 4 авіабомби, загинули цивільні. Сюди долітають також ворожі FPV, що полюють на українських військових, які залишаються у місті. Деякі переїжджають у сусідню Дружківку, розташовану дещо далі від лінії зіткнення.

Сюди також регулярно «прилітає»: ракети, КАБ-и, артилерія та безпілотники. На відміну від Костянтинівки, тут залишається багато місцевих, зокрема дітей. Проїжджаючи повз Курган слави (військовий меморіал у Дружківці), ми помічаємо на ньому юрбу підлітків, які катаються на льодянках. Зʼїжджаючи на снігу з крутого схилу, гальмують вони прямо на дорозі. Хоча більшість водіїв уповільнюються, я все одно хвилююся і за дітлахів, і за Андрія, який намагається піймати їх у кадр, стоячи майже на перехресті.

Сьогодні Frontliner опублікував знімки F-16, який ми бачили пару днів тому. Кадри Андрія розлетілися інтернетом, їх опублікували як великі видання, так і окремі журналісти.

«Ти знаєш, що таке достовірне джерело?», — питає мене головний редактор.
«Це Андрій Дубчак?», — запитанням відповідаю я.

Він посміхається та пояснює: професійні редакції поширюють інформацію лише від тих, кому довіряють. Frontliner, як незалежному медіа, довіряють.

Нам лишилося записати одне інтерв’ю, тому вже завтра ми плануємо вертатися додому. Можливо, дорогою назад, на Харківщині нам вдасться заїхати ще до деяких підрозділів, але тут, на Донеччині, наша робота наразі закінчена. Найшвидше ми зможемо повернутися сюди у березні, коли отримаємо черговий доступ.

Наш пост в Інстаграмі про F-16

Видання та журналісти, які поширили фотографії: Українська правда, NV, Телеграм-канал “Цаплієнко”.

День 8

Сьогодні план у мене був простий – відпочити та перебрати зібраний матеріал. Вчора 24-та механізована бригада запропонувала нам познімати роботу самохідної артилерійської установки. Я потайки сподівалася на те, що Андрій відмовиться. Головним чином тому, що про САУ вже є сотні матеріалів, і мені було би дуже складно написати про неї цікаву історію. Водночас Андрій уявив картину: ніч, кущі, і лише дуло стирчить. Візуально теж не дуже цікаво – всі це вже бачили.

Ми зустрілися на сніданок з приятелем Андрія – журналістом «Суспільного» Тарасом Ібрагимовим. Виявилося, що Тарас їде знімати ту ж саму САУ-шку. Я бачила, що Андрій почав вагатися: може, все ж варто поїхати? Та зрештою дійшов висновку, що матеріалу з цього не буде.

Весь тиждень ми намагаємося знайти оптоволоконні дрони, та це вже починає здаватися неможливим. Не в усіх бригадах вони є, а ті, що є, з різних причин показати нам не можуть. Ми вже зібрали багато матеріалу про БПЛА і дуже сподіваємося доповнити їх «оптоволокном», а також наземними дронами, та і їх знайти нам поки що не вдається.

Ввечері ми були онлайн на редакційній нараді. Ліза, наша операційна директорка, нагадала нам про режим економії, який нам довелося запровадити як більшості незалежних медіа. У нас залишилося 24 години, щоб знайти матеріал, якщо не вийде, треба вертатися додому.

День 7

На сьомий день безперервної роботи втома дається взнаки. Зранку ми знову поїхали на полігон. Цим разом до 93-ої бригади «Холодний Яр». Ми намагаємося потрапити на передову, але через ворожі дрони це стало невиправдано небезпечним. Якщо раніше журналісти могли спостерігати за боєм з окопів, тепер це практично неможливо. Як українські, так і російські військові безперервно моніторять позиції противника з неба. Кожне переміщення – це великий ризик. Ми можемо провести ніч у бліндажі з операторами БПЛА. Та як фотографії зсередини переконають читачів, що це лише за кількасот метрів від росіян? А головне, чи варто заради них ризикувати?

Ми приїхали на тренування нових бійців спецбатальйону «Алькатрас», який повністю складається з колишніх увʼязнених. Вони потрапили до вʼязниці через різні проступки, та провели там різну кількість часу. Тут вони всі рівні. Долучившись до ЗСУ, вони позбулися тавра вʼязня, стали солдатами та прагнуть показати себе на полі бою. Командири розповідають, що нові бійці дуже вмотивовані. Це підтвердилося і у приватних розмовах без присутності командирів. Сьогодні у них тренування з тактичної медицини.

Ми познайомилися також з новим медиком батальйону – канадійкою на імʼя Ейпріл, яка два місяці тому підписала контракт з бригадою. Жінка два роки допомагала Україні як волонтерка: поки була в Канаді, збирала гроші, а під кінець 2022 року приїхала допомагати на місці. Тут вона побачила, скільки всього може зробити для українців, чиє життя знищила російська армія. Вже понад рік Ейпріл не була вдома, де залишила трьох дітей.

«У моїх дітей все є. Вони надзвичайно привілейовані, на відміну від українських дітей, які не бачили нічого крім війни», — говорить нам.

На перший погляд може здатися, що рішення Ейпріл служити в українській армії було просто імпульсивним. Але вона переконує, що тут вона на своєму місці. Вона розмірковує про канадське споживацтво, «солодке невідання» всієї Північної Америки, російський імперіалізм і терор, а також братерство, яке відчуває в українській армії. Тепер ми маємо зрозуміти, як краще донести нашим читачам її меседжі.

Ми провели з Ейпріл і батальйоном «Алькатрас» декілька годин. Грілися біля багаття, спробували армійські консерви. Під яскравим сонцем, у компанії військових, навіть зникає втома.

Знову вертаємося у Краматорськ. Андрій купив чайник, ми залишимо його як подяку у квартирі, в якій нам дозволив безплатно пожити його приятель. Через призупинення грантового фінансування мусимо економити, тому користуємося гостинністю друзів. Я купила собі фен і сьогодні уперше за тиждень зможу помити волосся.

День 6

Прокинувшись вранці, я побачила повідомлення від Дениса, прес-офіцера 37-ої бригади морської піхоти, з яким вранці у нас була запланована зустріч. Він написав, що через форс-мажор мусить змінити наш план роботи. Це вже другий день, коли через непередбачувані обставини наші плани скасовуються. Та це війна, тому це нормально.

До місця зустрічі ми вже мали їхати не дві, а три години. І це лише 150 кілометрів. Денис попередив нас, що по тих дорогах швидко не поїдеш. Але Андрій мав чергову нагоду випробувати шиповану резину. Хоча місцями на дорозі був суцільний лід, а місцями – суцільні ями, колеса не підвели. Ми виїхали трохи пізніше, ніж планували, але все одно встигли двічі заїхати по каву, зупинитися по дорозі для фото та приїхати на місце призначення хвилина у хвилину.

На сході дедалі холоднішає. Кава, яку ми залишили на ніч у машині, перетворилася на лід. Сніг яскраво мерехтів під сонцем; на небі не було ні хмаринки – лише дим висів на горизонті, десь у напрямку Покровська, який росіяни перетворюють на пекло.

Зустрівшись з Денисом, ми мали трохи часу на обід. Швидко поїли шашлик і плов, нагодували місцеву кішку та вирушили на тренування дронщиків.

Ми зустрілися з екіпажем операторів БПЛА, щоб подивитися, як вони тестують великі ударні дрони «Heavy Shot». Поки хлопці запускають безпілотник, над нами здіймається гул. На горизонті ми помічаємо літак. Він розвертається і летить у наш бік. Андрію вдається піймати кадр – американський винищувач F-16.

«Навів шороху окупантам», – він вдоволено посміхається.

Під час випробування бомбер «Heavy Shot» має скинути два снаряди. Він відлітає на сотню метрів, а ми про всяк випадок ховаємося за машинами. Вибух. Дрон швидко повертають на базу. Він зависає прямо над нами, гудить, а я починаю нервувати: він точно скинув обидва снаряди?

Після зйомок ми заїхали до мого батька, який також служить у 37-їй бригаді. Випили кави, поспілкувалися 15 хвилин – і далі в дорогу. Останній раз ми бачилися у листопаді – це вже часто, як на воєнні часи.

Вертаючись у Краматорськ темною розбитою дорогою, ми бачимо на горизонті два спалахи. Андрій, який має вже довгий досвід роботи воєнним репортером, за звичкою почав уголос рахувати секунди, щоб визначити відстань до удару. Проте звук ми так і не почули. Андрій припустив, що це могли бути КАБ-и, які росіяни зазвичай скидають парами.

День 5

Сьогодні у нас була запланована зйомка роботи «Курта», командира підрозділу «Kurt & Company» 28-ої бригади. Він подзвонив нам зранку і сказав, що через сонячну погоду мусить скасувати наші плани. Запропонував натомість приїхати на полігон і подивитися на тренування нового бійця.

Ми виїхали в обід. Взяли собі по каві, закинули в машину бронежилети та шоломи. Снігу тут все ще лежить по щиколотку, а мороз лише посилився. У засніженому полі дуже легко замерзнути, особливо в звичайних шкіряних черевиках. Це перша моя поїздка на фронт узимку, тому тактичного взуття у мене немає. Щоб не замерзнути, я запаслася хімічними грілками і поділилася ними з Андрієм.

В яру під Краматорськом військові облаштували імпровізований полігон. Тут відбудеться тренування 19-річного «Франка», який долучився до підрозділу лише 2 дні тому. Невисокий, худенький хлопець тоне у завеликій формі, яку йому видали у навчальному центрі під час базової військової підготовки. Побачивши це, «Курт» вибухає: чому держава не забезпечила бійця хоча би формою відповідного розміру? Він розповідає, що після 45 днів тренувань хлопець був цілковито непідготовлений.

«Франко» підраховує: за час навчання вистрілив 627 патронів, але сьогодні «Курту» доводиться його вчити основам: як стояти в стійці та виконувати тактичні рухи. Хлопець навіть не зміг правильно вдіти ані шолом, ані бронежилет. Під час перших же вправ з нього спала аптечка.

«Я би не поважав себе, якби випустив солдата у такому вигляді, з такими знаннями. Навчальна система нашої армії вже неактуальна. Це марнотратство», – стверджує «Курт».

За кожну помилку він наказує «Франку» робити 10 відтискань. Кожного разу командир відтискається разом з ним. Після кільканадцятого підходу не витримав і Андрій — і з солідарності з «Франком», також почав відтискатися від землі.

Раптом недалеко від нас лунають постріли, в небо злітають трасуючі набої.

«Дрон», — віддає команду «Курт».

Його бійці маскуються за кущами та наставляють автомати в небо. Ми теж намагаємося сховатися під кущем на схилі. Декілька пострілів, і дрон швидко зникає у напрямку Краматорська. На думку «Курта», скоріше за все, це був розвідник.

По темряві, зальодянілою дорогою ми вертаємося у Краматорськ і говоримо про системні проблеми в армії, про які нам відверто розповідають військові: від сумнівних призначень у Генштабі до конфліктів між офіцерами запасу та досвідченими бійцями. Перед нами непростий вибір: замовчувати ці питання заради збереження «бойового духу» українців чи висвітлювати їх, ризикуючи бути звинуваченими у «сіянні зради». Можливо, два роки тому варто було вдаватися до самоцензури, та сьогодні ми можемо побачити її результат.

День 4

Сьогодні чекаємо на дозвіл військових поспілкуватися з кількома підрозділами. Це нормально – чекати. Адже бойові дії – це не атракціон, і все часто йде не за планом.

Тим часом ми продовжили опитувати місцевих на тему, а потім поїхали у Добропілля, щоб зустрітися з нашою операторкою Надією. У цьому невеликому прифронтовому містечку вона вже два тижні знімає документальний фільм про колишніх увʼязнених, які воюють у складі батальйону «Да Вінчі». Зйомки також пішли не за планом: майже всі бійці, і Надя разом з ними, захворіли і декілька днів лежали з температурою під 40. Вона мала повернутися додому півтора тижня тому, але все ще чекає нагоди відзняти бійця, який зараз на позиціях.

Дорогою у Добропілля ми тестуємо детектор дронів. Прилад пищить, а я з інструкції намагаюся зрозуміти, що це означає. Чим далі ми відʼїжджали від Краматорська, тим частіше детектор приймав частоту 0,9 ГГЦ, яку використовують «Орлани», «Зали» та «Ланцети» — великі дрони-розвідники та камікадзе, що літають на далекі відстані. Навіть з інструкцією, ми так і не зрозуміли, як далеко, і чи взагалі над нами літали смертоносні безпілотники.

Надя познайомила нас з Вадимом, головним сержантом батальйону «Да Вінчі». Йому 27 років, і він на цій війні ще з часів АТО. Він пригадує, як у 2018 році брав участь в операції зі звільнення села Південне, що під Горлівкою. Виявилося, що Андрій теж там був і робив репортаж про цю операцію. Тоді вона здавалося йому дуже масштабною, але тепер, порівнюючи з сьогоднішньою війною, Андрій гірко посміхається.

«Там навіть міномети не стріляли», – говорить мені.

Зранку Донеччину засипало снігом, а вже ввечері дороги вкрилися ожеледицею. Через це автівки рухалися зі швидкістю 50 км на годину, тоді як Андрій був страшно був гордий тим, що поставив шиповану резину.

День 3

Після довгого робочого дня та короткого сну снідати доводиться у машині. Я жую пиріг, Андрій живиться капучино з цукром. Каже, це його спосіб швидко отримати енергію. Я називаю це допінгом і, мовою геймерів, читерством.

Ми їдемо на залізничний вокзал у Краматорську, куди прибувають поїзди з Києва та Львова.

Тут на своїх коханих чекають військові з букетами квітів. На випадок обстрілу, задля безпеки перон з двох сторін прикрили товарними вагонами. Молодий військовий Богдан каже нам, що в разі чого ми повинні стрибнути під ці вагони. Хлопець нервує. Він чекає на свою вагітну дружину, яка попри його прохання залишитися у Києві їде у прифронтовий Краматорськ. Богдан каже, що останніми місяцями обстріли міста посилилися. Вчора росіяни вдарили по промисловій будівлі поблизу вокзалу.

Ми познайомилися ще з одним військовослужбовцем – Вадимом. Він «по секрету» розповів нам, що сьогодні збирається зробити пропозицію своїй дівчині. Він забрав її з поїзда, повів до машини і прямо на парковці він став перед нею на коліно. Можливо, саме наша присутність вплинула на його рішення зробити це саме там, адже камери додали цьому моменту урочистості. Їхні фото ми опублікували в інстаграмі, а вже ввечері Наталія дякувала нам, що ми закарбували цей момент, і запросила нас на весілля. Пара планує одружитися після війни.

Сьогодні ми також шукали відповіді на запитання від наших читачів, які цікавилися, що українці думають про потенційну заморозку війни. Вадим відповів, що поїде з країни, якщо умови миру будуть такі, як у 2014 році. Якщо ж Україна переможе у війні, то він, будівельник за фахом, залишиться її відбудовувати. Решта наших співрозмовників після закінчення бойових дій хочуть просто обійняти близьких, які зараз на фронті, та вшанувати памʼять полеглих. Я думаю, це багато говорить про українців. Ми би хотіли гучно святкувати перемогу, але ще більше ми прагнемо повернути близьких назад.

Віддавши тексти, фотографії та відео редакції, ми знову поїхали до «Курта», який запросив нас на день народження свого бійця. Хлопцю з позивним «Мамонт» виповнилося 25 років. Командир пригадує, як «Мамонт» прийшов у підрозділ і називає його «пончиком в цукрі». Сьогодні цей «пончик» — ефективний боєць.

Росіяни щодня атакують Костянтинівку, що лежить в 20 кілометрах від нас і в 10-ох від лінії фронту. Краматорськ також що кілька днів опиняється під обстрілом.

День 2

Засинаючи у Словʼянську, я що пів хвилини відволікалася на рокіт за вікном. Арта? ППО? Я намагалася розчути глухий і віддалений звук. Зрештою я зрозуміла, що це у сусідній кімнаті хропить втомлений довгим днем у дорозі колега.

Вранці ми з Андрієм поїхали в Ізюм провідати героїню мого матеріалу – власницю магазину «Родзинка» Надію. Вона похвалилася, що наша публікація зробила її відомою. Також вона сказала, що тепер донатить на Frontliner. Надія, як і раніше, не має жодних сумнівів у перемозі України у війні, та вірить, що Бог усе вирішить, можливо, навіть руками американського президента.

Ми попрощалися з Надією та поїхали знімати довколишні села, які постраждали під час боїв у 2022 році. Поки чекали на зустріч з героєм ще одного нашого матеріалу – військовим «Куртом», командиром одного з підрозділів 28-ої бригади, поїли шурпи. На базу підрозділу ми дісталися тільки під вечір.

Знайомство з «Куртом» виглядало як у кіно. Коли ми зайшли в кімнату, він сидів спиною до нас, курячи сигарету, дивився футбол і матюкався на Артема Довбика.

На стелажі вздовж стіни лежали кількадесят дронів, заготовки для скидів і ще купа речей, підписаних якимось шифром – все у ідеальному порядку. Над деякими ліжками військових висять картинки чортів. Так «Курт» маркує бійців, яких йому іноді доводиться змушувати митися.

Ми говорили з ним кілька годин, здається про все: Дональда Трампа, заморозку війни, президента Володимира Зеленського, його радників, відсутність підготовки мобілізованих і злочинні накази командування. «Курт»переконаний: якщо зараз буде перемирʼя, через 5-7 років Росія нападе знову, і нам знову доведеться воювати. Він також упевнений, що українці не зроблять потрібних висновків і за цец час, не підготуються до чергового вторгнення. Якщо воно все ж відбудеться, на думку «Курта», ми втратимо все Лівобережжя. Я запитала, чи варто про це говорити публічно. Він навіть трохи обурився:

«Звичайно треба про це говорити. А як інакше?».

День 1

Ми зустрілися з Андрієм у Харкові. Він не спав майже всю попередню ніч: спочатку через російську балістику над Києвом, а потім через свого 2-місячного сина Івана.

З міста «залізобетону» ми виїхали близько 9 вечора. Дорогою на схід, яку Андрій знає на памʼять, він дивувався відбудованим мостам.

«Їх наші підірвали, коли росіяни почали наступ. Тепер вони знову зможуть наступати», — чорно жартує він.

Я дивувалася новим укріпленням під Ізюмом. Чому їх збудували лише зараз і саме тут? Чи українська армія буде відступати так далеко?

Ми заїхали в село Долина Донецької області, яке в 2022 році опинилося в епіцентрі бойових дій. Тут не те, що немає вцілілих будинків, нема жодної живої вулиці. Село випалене, вимерле.

Ми їдемо обережно, не зʼїжджаючи з дороги ні на сантиметр – узбіччя все ще густо всіяне мінами.

Цієї ночі, у світлі повного місяця Долина виглядає як дурний сон під час лихоманки. Суцільний STALKER. Андрій каже, що «рускій мір» приносить лише зло та цікаві ландшафти для фотографів.

Ми помітили, що окрім нас у цій зоні відчуження все ж хтось є. З димаря єдиної хати здіймається у небо дим, у вікні блимає світло телевізора. Хто це, і як йому тут живеться?

Ми рушаємо далі, а я тим часом читаю новини. Тепла розмова президента США Дональда Трампа з російським диктатором Володимиром Путіним і його заяви не додають оптимізму ані нам, ані військовим на передовій. Ситуація складна.