«Ти був у пеклі, я це відчула» – дружина зниклого безвісти військового

Ірина Дубініна чула голос свого чоловіка чотири місяці тому. Тепер жалкує, що рідко обмінювалася з ним голосовими повідомленнями вважаючи, що вони “не те покоління”. Аби не забути рідний голос, жінка переслуховує записи, що чоловік надсилав своїм побратимам.

Його останні слова вона пам’ятає достеменно. Телефонна розмова була короткою, бо чоловік збирався на бойовий вихід. У слухавці Ірина почула, як він запитує побратима: «Ми надовго їдемо?».

Старший лейтенант Ігор Дубінін вирушив на позицію під Мирноградом 16 червня, у День батька. Напередодні його привітала зі святом донька Анастасія, не знаючи, що це — їхня остання розмова. За два дні Ігоря та його побратима накрили артилерією. Хоча вони були близько до бліндажа, часу не вистачило. Зв’язок урвався.

Тим днем Ірина вела заняття у дитячому будинку Львова. Це вже багато років було для неї волонтерством. Раптом зателефонував найближчий друг родини Олександр, також військовий. Він сказав, що Ігор, ймовірно, загинув. Ірина довела заняття до кінця, бо вирішила, що діти не мають відчути, що сталося недобре. Після вона мусила принести страшну звістку своїй дитині.

«Там небо зустрілося із землею»

За кілька днів Ірина з донькою вирушили до Мирнограда. Обидвом хотілось побачити дім, у якому жив Ігор, посидіти на його ліжку — відчути його присутність востаннє. Їдучи далі від вщент розбитих вулиць, думками Ірина так і залишилась на Донеччині.

Звідти жінка привезла Ігореву сумку. Щоразу, коли Ірина хотіла її розібрати, починала плакати. Сумка ще кілька тижнів пролежала серед квартири. Речі в ній складені акуратно, тактичні рукавиці та нові лінзи до балістичних окулярів навіть не розпаковані. Листи та збірка віршів дружини, фотографії сім’ї бережливо сховані у файли. З цього суцільного порядку вибиваються розідрані рукавиці та рюкзак з діркою, в яку можна просунути руку. Це — внаслідок першого бойового виходу, про який Ігор написав брату дружини:
«Там небо зустрілося із землею».

Виконуючи перше завдання, він перестав виходити на зв’язок. Ірині здавалось, що вона не зможе дихати, допоки чоловік не подзвонить. За п’ять днів той повернувся, перепросив, що затримався, та більше нічого не сказав. Ірина ж зрозуміла без слів. У одній зі своїх поезій написала: «Ти був у пеклі, я це відчула».

Цей вірш разом з іншими увійшов в книжку «Коханка свого чоловіка», що тепер часто купляють читачі, які мають схожий досвід з Ірининим, — дружини зниклих безвісти військових. Готувати видання Ірина почала одразу після повернення з Мирнограда. Нова мета мотивувала триматися. Коли ж книжка вийшла, жінка зовсім перестала писати.

Я змінила творчість на військові вишколи.

«Хтось подумає, що я збожеволіла, але це те, чим я живу», — каже вона і вдягає розвантажувальний пояс, що купила собі в подарунок на річницю весілля з Ігорем.

Враження, що з кожним днем стає тільки гірше. З таким змиритися неможливо.

Ірина вбрана у військові штани, які на ній добре сидять — і не скажеш, що вони чоловікові. Тепер вона носить його одяг та амуніцію на військові навчання. На полігоні жінка себе не жаліє. Потім повертається додому і засинає, від знесилення вже не думаючи ні про що. Вранці вона бачить пусту квартиру і вкотре усвідомлює, що так, як було раніше, вже не буде. Але нового життя вона не хоче.
«Чи легше стає з часом? — питає себе Ірина. — Ні. Таке враження, що з кожним днем стає тільки гірше. З таким змиритися неможливо».

Вона бере в руки подрані рукавиці, на її пальцях виблискують дві золоті каблучки — із заручин та весілля. З Ігорем Ірина одружилася невдовзі після закінчення університету, і за двадцять п’ять років шлюбу ніколи не розлучалася довше, аніж на тиждень. В компанії друзів з них по-доброму кепкували: «Вони завжди тримаються за руки».

«Люблю тебе, кохана!»

Відправляючись на полігон, Ігор довірив дружині свою справу. Ірина каже, що не хоче його підвести, тому щоранку їде в офіс на його машині, сідає на його крісло, п’є з його чашки. Одразу після втрати чоловіка це давалося важко, але нині жінка тягнеться до всього, що втримає зв’язок із ним.
Під час повномасштабної війни Ірина зробили два татуювання — обидва присвятила чоловікові. Все її плече вкриває малюнок овочів, що нагадує гравюру. Під ним — напис червоним: «Борщ». Такий позивний обрав собі Ігор, коли прийшов у військо.

На зап’ясті Ірини — акуратно виведено «Люблю тебе, кохана!». Ці слова написав Ігор.

Тепер вона дивиться на них завжди, коли стає надто важко. «Іноді я опускаю погляд і кажу: «І я тебе люблю», — розповідає Ірина. Кожного дня вона думає, що ще може зробити для того, щоб про чоловіка пам’ятали. Останні три місяці Ірина жила петицією про присвоєння Ігореві звання Героя України. Підписи зібрала, але тепер відчуває спустошення. Потрібна нова мета.

Без нього важко дихати

Коли чоловік йшов на бойове завдання, дихання зупинялося, коли повертався — видихала, хоча й коротко, розповідає Марія Тарасюк. Вона, розуміла, що відпочинок скоро закінчиться і він знов піде у невідомість. Вже вісім місяців Марія так і не може зробити цей видих.

Постійно чекати — це моє кармічне.

«Постійно чекати — це моє кармічне», — каже дружина зниклого безвісти військового.
За чотирнадцять років стосунків з чоловіком (ім’я не розголошується в цілях безпеки — ред.) їй доводилось чекати не раз. Спершу він пішов на строкову службу, потім почав працювати в Литві і приїздив додому у Львів раз на три місяці. Але це, каже Марія, не йде в порівняння з тим, що вона переживає тепер.

Повномасштабну війну подружжя також зустріло нарізно. Він працював вже в Нідерландах, вона опікувалась маленькими дітьми в Україні. Сім’я возз’єдналась за кордоном, але ненадовго: чоловік не припиняв говорити про те, що мусить повернутися додому і піти у військо. Не робити цього його вмовляли дружина, батьки, керівництво — це затримало чоловіка на якийсь час. Та минулого влітку 2023-го він вже був в Україні. Спокійного дня в житті Марії більше не було.

Коли стикаєшся з такою ситуацію, то починаєш усвідомлювати, як було цікаво, весело і подекуди сумно.

«В серпні в нас було одинадцять років сімейного життя, — розповідає жінка, — Ти про це не задумуєшся кожного дня. Але коли стикаєшся з такою ситуацію, то починаєш усвідомлювати, як було цікаво, весело і подекуди сумно».

Вони жили в одному мікрорайоні у Львові, мали спільних друзів. Після знайомства зауважили, що поділяють спільну цінність — відданість близьким людям. Її вони продовжували плекати і через роки. На початку 2024 року чоловік дістав обмороження ніг та проходив реабілітацію, з якої на фронт повернувся раніше, ніж мусив. Дружині говорив: «Вже нічого не болить, а як хлопці без мене?».

Невдовзі він вийшов на чергове завдання і зв’язок з ним урвався. «Я йду на позицію» — останнє повідомлення в переписці з дружиною.

«Тато, я люблю тебе всім серцем»

Марія не припиняє вірити, що чоловік повернеться — каже, що не відчуває, що з ним щось сталося. Але коли людина лишається сама, поневолі думає про найгірше, міркує жінка. Тому вона знайшла підтримку в колі близьких людей, які знають, коли потрібно бути поруч. Інколи їй хотілось побути на самоті, але вони залишались з нею. Марія це цінувала.

Читати також: В Україні формується культура військових поховань.

З близькими жінка може показувати справжні емоції — їх вона навчилася приховувати від чужих людей. Це викликало в декого нерозуміння: “як ти можеш тішитися, коли в тебе горе?” Марії стало байдуже на ці зауваги.
Вона не дає знати про свої почуття й дітям.

Вважає, що вони надто маленькі, щоб це бачити. Десятирічний Максим знає, що тато зник безвісти. Цього року хлопчик перейшов у п’ятий клас, а до того був випускний — однокласники були із батьками. Максим ще довго запитував маму, чому поруч з кимось є тато, але не в нього.

Нещодавно в Максима був день народження і він сказав матері: «Уяви, що тато прийде». За два дні стався обмін, у Марії зажевріла надія, що в списку побачить ім’я чоловіка. Цього не сталось.
«Можливо, іншим разом» — подумала вона.

Софійка востаннє бачила батька, коли їй було три роки; вона думає, що він затримується на роботі і питає маму, коли той вернеться. Нещодавно у садочку святкували День сім’ї, тому на дошку повісили фотографії батьків вихованців. Софія заплакала, побачивши світлину свого тата.

Тепер про нього нагадують і подарунки, які він не взяв із собою на фронт. Серед них — дитячі малюнки, а також дерев’яна підвіска в формі серця. На ній надруковано нідерландською: «Тато, я люблю тебе всім серцем».

За підготовку матеріалу дякуємо Центру підтримки родин військовополонених та зниклих безвісти міста Львів.

Текст: Діана Делюрман ; Фото: Діана Делюрман і Юрко Дячишин