Снігурівські трактористки: жінки замінили чоловіків в полі

«Взагалі машини – це моє. Я як здоровий мужик такий, можу і колесо поміняти, і трактор водити», – каже Марія Короленко, студентка Снігурівського професійного ліцею, яка навчається на трактористку.

Разом з Марією теорію та практику тут проходять ще шестеро жінок, які долучилися до програми ПРООН та уряду Данії, спрямованої на відновлення аграрного сектору після бойових дій.

У 2022 році Снігурівська громада була окупована росіянами. Більша частина жителів виїхали і не повернулись. Після деокупації багато чоловіків стали до лав Збройних сил, громада відчула нестачу робочих рук. Обробка родючих земель Миколаївщини лягла переважно на жіночі плечі.

На рідній землі працювати легше

Марія власним прикладом доводить, що жінки вправляються з технікою не гірше за чоловіків. Окрім трактора, вона кермує мікроавтобусом «Рено», який возить пасажирів маршрутом Снігурівка-Миколаїв. Маша вже більше року працює на цьому маршруті, серед 15 водіїв вона єдина жінка.

Хочеться допомогти чоловікам, якщо вони йдуть, захищають мене, то чого я не можу замінити їх.

«В основному всі захоплюються і хвалять, кажуть: ви така крута, велика машина і жінка – це так цікаво. А нещодавно одна жінка підійшла і говорить: я боюсь, вибачте, я не буду їхати з жінкою. До неї підійшов один з наших водіїв і каже: ви знаєте, ця жінка розбирається в машинах чуть-чуть лучше, чим всі ми тут», – з впевненістю говорить Марія про свої навички, як водійки. Недарма чоловік довіряє мені кермування своїм мерседесом, – додає вона.

Навчитися кермувати ще й трактором Марія вирішила заради того, щоб допомогти чоловікам, які пішли захищати країну. «Хочеться допомогти чоловікам, якщо вони йдуть, захищають мене, то чого я не можу замінити їх. Чого я не можу на декілька місяців поміняти чоловіків, а тоді вони вже вернуться з перемогою і поміняють мене, я буду отдихати, ростити спокійно дітей», – розповідає жінка.

Вікторія Тороп, також як і Марія, пішла вчитись на трактористку, щоб допомогти чоловікам.

Я коли йшла навчатися, задумувалась над тим, що хлопці борються до останнього і хочеться, щоб вони бачили для чого вони борються.

«Я коли йшла навчатися, задумувалась над тим, що хлопці борються до останнього і хочеться, щоб вони бачили для чого вони борються. Щоб вони бачили, що ми тут не просто так сидимо, що є люди в тилу, які в них вірять. Щоб вони відчували тут підтримку», – пояснює Вікторія, спираючись на колесо трактора.

Жінка поспішає повернутись до роботи, оскільки її вже чекає наставник, який допомагає вправлятися з трактором.

Разом з Вікторією в полі працює її кума і найліпша подруга Наталія Стешина. На відміну від інших дівчат, вона зовсім не була впевнена у своїх силах і спочатку хвилювалася, що не впорається з кермуванням трактора.

«Я трошки переживала, що чоловіки скептично спочатку відносилися, казали: ось дівчата, та що вони там можуть? А вже коли ми сюди прийшли і вони побачили, що у нас получається не гірше чим у них, почали відноситись нормально. Щас нас вже за своїх приймають», – розповідає жінка і додає, що рада тому, що в колективі всі ставляться з розумінням і допомагають один одному.

Проте, на думку Наталії, жінка все одно не може повноцінно замінити чоловіка. «Саме елементарне – колесо замінити. Хлопці в чотирьох міняють, а ми лише гайки можемо відкрутити», – зауважує вона і вказує на заднє колесо трактора, яке важить в декілька разів більше за неї.

Не трактором єдиним

Наймолодшій з трактористок Надії Данилюк всього 20 років. Вона, як і Марія, прийшла навчатись кермуванню трактором через свою любов до великих машин.

Спочатку важко було водити трактор, а зараз вже зріднилась з ним.

«Просто люблю працювати в полі, люблю всю техніку. В полі працюю з 14 років. Якби я не пішла навчатись, я би не знала як це водити трактора-іномарки: John Deere, Massey. Спочатку важко було водити трактор, а зараз вже зріднилась з ним», – розповідає дівчина.

Окрім трактора, Надія ще водить легкові автомобілі та мотоцикли і мріє навчитися керувати бронетранспортером. Вона розмірковує над тим, щоб піти служити водійкою в бригаду до свого хлопця, і розраховує на те, що навичка кермування трактором їй може згодитися і в полі, і на війні.

Разом з Надією в полі працює і Наталія Силкіна, яка старша за коліжанку на 25 років. Наташа прийшла вчитися, оскільки вже давно не могла знайти роботу, а після навчання обіцяли гарну зарплатню. Жінка 13 років самостійно забезпечувала двох дітей після загибелі чоловіка і сподівається, що її фінансове становище нарешті покращиться.

«Я не боюсь фізичних навантажень. Працювала і сортувальницею, і різноробочою, і черговою, водила тепловоз. На тракторі зараз кайф получаю, хоч важко, але робота в задоволення», – говорить Наталія, витираючи піт з чола.

Наталія Силкіна під час окупації найбільше переймалася тим, щоб нагодувати доньку Надію. До найближчої крамниці було півтори години пішки. Коли час від часу з’являлась можливість ходили разом. Надія попри голод відмовлялася брати будь-яку їжу від окупантів та говорила мамі, що краще буде голодувати, ніж щось візьме у ворогів. Тому тепер жінка готова якзавгодно довго працювати в полі, щоб тільки її донька не знала більше злиднів.

Читати також: Морські піхотинці, які годують, миють і ремонтують

До роботи в полі звикнути не просто. Тим паче, що трактористки працюють у денні та нічні зміни, які тривають 12 годин. А Марія Короленко після ночі на тракторі ще й працює водієм маршрутки. Жінка виховує трьох дітей, заради них готова братись за будь-яку роботу. Старшому сину 13 років, а меншому лише два. Третю дитину жінка ледь не втратила, оскільки її вагітність припала на час окупації та евакуації з міста. Тепер жінка розповідає про своїх дітей зі світлом щастя в очах.

«Я дітей рожала не для того, щоб їм отказувати в чомусь, працюю заради них», – каже Марія і показує фотографії своїх синів, які її надихають на всі звершення.

«Якби не війна, я б і не знала про трактор»

У Снігурівському ліцеї, де зараз навчаються трактористки, під час окупації жили росіяни. Будівля ліцею вся розтрощена, окупанти зруйнували меблі, знищили бібліотечний фонд, вкрали техніку, на якій студенти проходили практику. Дотепер у ліцеї залишились речі росіян: форма, пакети від їжі, банки з-під консервів. Поля Снігурівської громади були заміновані, лише у 2023 році вдалося відновити аграрні роботи.

Дивіться, які в нас поля, ну як їх забросить.

«Якби не війна, я б і не знала про цей трактор, я б не знала, що таке маршрутка, я б сиділа собі спокойненько нога на ногу і воспитувала своїх діточок, більше я би нічим не занімалась, чоловік би працював, все було б як у обичній нормальній українській сім’ї. Але прийшла війна, забрали в нас і заробіток, і майно, все позабирали», – говорить Марія.

Під час окупації жінка виїхала зі Снігурівки, оскільки переймалася безпекою дітей. Після звільнення міста вона повернулася додому, щоб ростити синів на рідній землі.

«Дивіться, які в нас поля, ну як їх забросить, як, от кажуть, чого ви сюди вертаєтесь, тут опасно, а як ти це бросиш, що люди тоді будуть їсти, якщо я не сяду на трактор», – додає Марія зі сльозами на очах.

Жінка говорить, що дуже любить рідну землю, що тут її місце сили, рідні, друзі. День звільнення Снігурівки Марія називає одним з найщасливіших у житті. Жінка довго не могла повірити, що ЗСУ вигнали окупантів, а коли побачила відео, де українські військові на її рідній вулиці, заплакала від щастя.

Після роботи в полі на тракторі Марія сідає за кермо мікроавтобуса. Пасажири вітаються з вродливою водійкою, яка повезе їх зі Снігурівки до Миколаєва.

Текст: Ольга Куршевська; Фото: Андрій Дубчак