Названі родичі – вони стали джерелом турботи для військових після поранень

У нотатнику соцпрацівниць кілька десятків прізвищ. Найпоширеніші запити стосуються одягу, зокрема адаптивного для поранених, а також відновлення документів. Жінки проводять в лікарні по кілька годин тричі на тиждень, але повністю закрити всі потреби одразу неможливо. Інна ‒ фахова соцпрацівниця, тоді як Іванна потрапила у цю сферу через волонтерство. Їхня співпраця, певним чином, ілюструє нинішній стан речей. Ще рік тому цей напрямок цілком тримався на волонтерах, проте з часом стало зрозуміло, що потрібен більш системний підхід. Наразі діє змішана модель, де волонтерські ресурси допомагають компенсувати прогалини в роботі офіційних структур.

Ми не можемо сидіти склавши руки, поки вони страждають.

Інна та Іванна взаємодіють зі своїми клієнтами кількома шляхами. Найчастіше їх рекомендують медичні працівники, хоча іноді поранені звертаються й самостійно. Інна зазначає, що перша зустріч зазвичай проходить стримано й напружено.

«Серед військових практично всі немісцеві. Дім є дім, коли ти не вдома, ти вже почуваєшся не так впевнено. Часто рідні десь дуже далеко і не можуть ніяк допомогти. Вони лишаються самі в чужому середовищі. Це по-перше. А по-друге: хлопці пройшли пекло, пережили багато болю і раптом опиняються в палаті, часто прикутими до ліжка. Багато хто дезорієнтований. Ми намагаємося показати, що хочемо допомогти. Показати, що ми не можемо сидіти склавши руки, поки вони страждають. Коли це вдається, тоді починаємо співпрацювати», ‒ каже Інна.

Під час медичної евакуації пораненого військового в тил його місце проживання не враховується. Тому в будь-якій лікарняній палаті можна зустріти бійців з різних куточків України. Якщо пацієнт має змогу самостійно пересуватися, або поруч із ним постійно є рідні, це значно полегшує його існування. В іншому разі навіть прості повсякденні потреби стають складними або недосяжними.

Чимало військових опиняються в шпиталях без документів, адже їх нерідко гублять під час евакуації, або вони знищуються. Відновити їх без сторонньої допомоги іноді нереально. Квест завжди починається з паспорта, щоб хоча б подати заяву на його оформлення, потрібні фото. Кілька днів тому Інна та Іванна зняли пораненого на телефон, а сьогодні мають передати надруковані фотокартки. Щоб виконати своє перше завдання вони підіймаються в опікове.

Важкий запах дезінфекції вдаряє в ніс ще на сходах. За дверима відділення кілька медсестер відмотують марлю з величезного рулона. Його розміри спершу дивують, в магазинах будматеріалів на таких бобінах зберігають лінолеум. Палати відчинені та вже в першій видно людину забинтовану з головою від самого поясу. Наступна думка: чи надовго вистачає такого рулона?

Йдемо крізь все відділення до останньої палати. Іванна відкриває двері: «Пане Володимире, ми принесли фотографії. Як ви?»

Володимир з Харкова, зовсім немолодий чоловік. Його діти та онуки за кордоном, а він лежить у львівській лікарні з опіками та ампутованою ногою. Іванка показує фотографії: «Дякую! Ніколи так добре не виглядав», ‒ задоволено коментує чоловік.

Кладе фото поруч. Тим часом Інна спілкується з сусідом Володимира, у цього хлопця сильні опіки всіх кінцівок та обличчя.

«Я готовий фотографуватися день і ніч, все одно мене ніхто не впізнає», ‒ реагує він на розмову Володимира та Іванки. Його ймовірна усмішка прихована за коричневою кіркою опіків, що нагадує потріскану землю.

«На вигляд так не скажеш, але Володимир дуже сильний, ‒ вже за дверима палати розповідають соцпрацівниці. ‒ Коли він сюди потрапив, то був у дуже важкому стані. Молодий організм відновлюється значно швидше, ніж старший. Але в нього був дуже швидкий прогрес, буквально з кожним днем ми бачили як він одужує»

Спільна сила

Але таких як Володимир небагато, здебільшого тут лікуються військові молодшого віку, про яких кажуть, що їм ще жити і жити. Серед них чимало бійців з кількома ампутаціями та іншими серйозними ушкодженнями, опікове відділення в цьому сенсі одне з найскладніших. Інна та Іванна зізнаються, що іноді їм доводиться бачити таке, до чого вони бувають не готові. Працювати з чужими травмами морально складно, і в кожної з них траплялися кризові моменти.

Ще у 2023 році, поранених хлопців було не так багато. Але в якийсь момент їх стало просто безліч.

«Тоді мені здавалося, що я можу працювати вічно. Врешті я довела себе до такого, що просто не витримувала. Було відчуття, що от все, ще трошечки, і я нездужаю фізично. Мій внутрішній ресурс виснажився, і я зрозуміла, що переоцінила свої можливості», – пригадує Інна.

Нині Інна вже знає, що без регулярного відпочинку витримати таке навантаження неможливо. Допомогти відновитися може коротка відпустка, навчальні курси або інша зміна діяльності. Жінка розповідає, що коли відчуває тиск, то може прийти додому і голосно увімкнути музику, щоб заглушити голоси в собі та переключитися.

Але, як би то не дивно виглядало, одне з головних джерел поповнення ресурсу для соцпрацівниць ‒ це самі пацієнти.

«Можна битися головою об стіну, намагаючись комусь допомогти, а людина просто опустить руки й все буде дарма. А коли ти бачиш як вони використовують кожну можливість, коли людина з усіх сил бореться, щоб здолати все що їй випало, і як сильно цінує те що має. От тоді ця їхня внутрішня сила, вона наче заряджає тебе самого», ‒ ділиться Інна.

Коли бачиш результати своєї роботи та задоволених хлопців, яким вдалося допомогти, напевно оце і допомагає відновлювати ресурс.

Соцпрацівниці починають пригадувати пацієнтів, які вразили їх своєю стійкістю: харків’янин з подвійною ампутацією, паралізований хлопець без рідних, чоловік з Дніпра з пораненням в обличчя. Таких багато, набагато більше ніж тих, хто занепав духом і не знайшов сил рухатися далі.

«Якось я теж вийшла в кінці робочого дня, наче вичавлена. Я подумала собі: «Як я туди завтра піду, як я буду говорити з цими людьми, звідки в мене буде сила?». Наступного дня я приходжу, а мені дякують за щось зроблене раніше, і знову я готова продовжувати. Коли бачиш результати своєї роботи та задоволених хлопців, яким вдалося допомогти, напевно оце і допомагає відновлювати ресурс. Отак можете і зазначити: соцпрацівники п’ють енергію пацієнтів», – каже Іванна.

«Сам я б не впорався»

Коридором назустріч йде чоловік в темних окулярах, на лівій руці у нього важкий апарат для фіксації переломів. Дмитро один з клієнтів Іванни та Інни. Його поранило 2 листопада 2024-го на Курщині. З побратимами він повертався з позицій, але транспорт підірвався на міні. Незабаром росіяни спробували атакувати.

«В нас полетіли гранати, одна вибухнула поруч зі мною. Я навіть не зрозумів де мене поранило, просто очі залило кров’ю. Кулемет розвалило, я схопив автомат, а він стріляє тільки одиночними, відстрілювався як міг. Потім прилетіло в руку, це було вже дуже боляче. Я почав надягати турнікет і зрозумів, що майже нічого не бачу. Якось ми їх всіх «поклацали». З наших вижили не всі, ті хто міг, вночі почали виходити», ‒ пригадує Дмитро.

В лікарню він потрапив без документів. Телефон, паспорт, військовий квиток, банківські картки ‒ все було втрачено. Щоб відновити номер телефона треба пригадати останні набрані номери. «Спробуйте це зробити після струсу мозку і контузії!», ‒ пропонує Дмитро. Сервіс iCloud не допоміг через те, що телефон Дмитра був зафіксований на території Росії, а в «Дії» він не зміг пройти аутентифікацію, через поранення обличчя.

«Але «Дія» то «Дія», а має бути паспорт реальний. Щоб зробити паспорт треба фото, а де я їх візьму? Інна з Іванкою мене сфотографували, потім допомогли написати заяви, бо я дуже погано бачу. Тоді я вже зміг звернутися до міграційної служби. Без дівчат я б не впорався. Мені довелося б чекати виписки з лікарні, їхати додому і підключати родичів. Не знаю коли б я той паспорт взагалі отримав. А вони все це зробили», ‒ розповідає Дмитро.

Лікарі кажуть, що правим оком Дмитро вже ніколи не бачитиме і буде змушений уникати яскравого світла. Але тренування руки повинні дати позитивні результати. Апарат фіксації знімуть за місяць, попереду Дмитра чекатиме операція з встановлення пластини.

Лікарі опікуються медициною, а хто догляне за пораненими?

Звичайний одяг часто не підходить для поранених, адже з апаратом фіксації на нозі стандартні штани одягнути неможливо. Забезпечити такими речами наразі можуть лише волонтери. У хірургічному відділенні Іванна залишає адаптивні штани одній із медсестер, оскільки пацієнт перебуває на процедурах. Водночас його сусіди по палаті раді поговорити з кимось новеньким.

Тут хлопці лежачі без рук, без ніг. Сам він не зможе помитися, і допомогти йому нема кому, бо у кожного своя робота.

Андрій з Франківщини. В минулому він ювелір, а до того як записався в гірсько-штурмову бригаду, працював на залізниці. Після початку повномасштабного вторгнення чоловік долучився до місцевих добровольців та продовжував працювати монтером колій. На службу його не брали через бронювання.

«На залізницю теж потрібні люди. Від залізниці насправді залежить все, що потрапляє на фронт. Ми ремонтували колії. Що зима, що літо ‒ робота на вулиці, живеш у вагончиках буває. Ніхто не хоче за десять тисяч так працювати. Тому з залізниці мобілізуватися ще треба постаратися», ‒ розповідає Андрій.

Він має вже друге поранення, тому обставини лікарняного життя йому добре знайомі.

«Ти лежиш, з тебе стирчать трубки і щелепа зашита дротом, а тобі, наприклад, оформили довідку неправильно. На паперах виходить, що тебе поранило не в бою, а ти сам собі знайшов халепу, тоді можуть взагалі відмовити в лікуванні. І ти маєш вирішувати це сам, розбирайся як хочеш. Лежиш, дивишся у стелю і не знаєш, що тобі робити», ‒ скаржиться Андрій.

Чоловік вважає, що слід було вже давно створити гуманітарну службу при кожній лікарні. Бо часто лікування затягується, а за цей час проблеми лише накопичуються.

«Тут хлопці лежачі без рук, без ніг. Сам він не зможе помитися, і допомогти йому нема кому, бо у кожного своя робота. Лікарі займаються тільки медициною, все інше їм до одного місця. А хто займатиметься іншими проблемами? Добре, що тут у Львові приходять дівчата. Зараз мені нічого не треба, але приємно просто по-людськи поспілкуватися. Особисто мені цього бракує, бо зараз я тут один, рідні далеко», ‒ зізнається Андрій.

Головна потреба

Формально, головною функцією соціальних працівниць у лікарні є надання інформації. Вони інформують військових про доступні сервіси та процедури, що можуть бути корисними, а також дізнаються про потреби. Нерідко їм доводиться шукати індивідуальний підхід до кожного клієнта, зважати на його особливості та обставини.

Іванна пригадує військового, який принципово хотів лежати тільки в цивільній палаті. Спочатку це виглядало наче дивна забаганка, але потім стало зрозуміло, що він хоче вирватися з армійського середовища. Він більше не бажає слухати історії побратимів, ходити з ними в атаки та переживати все знову і знову. Йому цікавіше говорити «з дідом як той зламав ногу на рибалці».

Розуміння таких нюансів трансформує стосунки з клієнтами, перетворюючи їх на зв’язок, який триває навіть після виписки. Для багатьох військових Іванна та Інна ‒ це не просто фахівці, які допомогли, після світу армійської знеособленості та зачерствілості, вони стають джерелом турботи та небайдужості. Протягом останнього року Інна та Іванка надали послуги близько 500 військовим з пораненнями.

Автор: Іван Станіславський