Стіна памʼяті в Києві та стихійна меморіалізація. Як вшанувати пам’ять про всіх полеглих?

«Я розумію, скільки це горя, скільки скалічених життів. Я розумію кожну матір, дружину, дітей.

Подружжя Носачів із Кривого Рогу приїхало до Києва з єдиною метою – відвідати Стіну памʼяті. Дмитро, 53-річний військовослужбовець, уперше бачить це місце. Він приділив день своєї відпустки тому, аби віддати шану полеглим, серед яких, можливо, знайде своїх побратимів. Поки чоловік пильно шукає знайомі обличчя серед сотень портретів, його дружина, Вікторія, роздивляється ряди фотографій незнайомців і думає про ціну миру та свободи, яку платить Україна в цій війні.

«Я розумію, скільки це горя, скільки скалічених життів. Я розумію кожну матір, дружину, дітей. Кожна історія, кожне життя – це щось… Щось мало бути інше. У мене у 2022 році народився онук, такий чеканий, жаданий. Але коли я його беру на руки, я не знаю, що його чекає. Сподіваємося на краще – що Україні бути, і що це все не дарма», – говорить жінка.

«У людей є потреба вшанування памʼяті»

На Стіні завдовжки понад 120 метрів уже немає місця для нових фотографій. Ними обклеєні не лише самі стіни, але й напівколони, що їх розділяють; деякі світлини висять у кільканадцятьох сантиметрах від землі, сховані за вазонами квітів, деякі стоять у рамках під стіною. Багато з них вицвіли так, що неможливо розгледіти ані обличчя, ані імені людини зображеної на портреті. Деякі знімки повторюються, деякі наклеєні поверх інших. І все ж, на Стіні памʼяті імена далеко не всіх полеглих захисників.

Про це ми спілкуємося з упорядником Стіни памʼяті – Павлом Нетьосовим. Музеолог, нині військовослужбовець і співробітник Військово-історичного музею Національного університету оборони України, 30 років тому почав шукати людей, які зникли на полі бою під час другої світової війни. Коли в серпні 2014 року росіяни розстріляли українських військових під Іловайськом, які виходили з оточення так званим «зеленим коридором», Павло Нетьосов одразу зрозумів, яким буде його наступний крок.

Менш ніж місяць по тому Нетьосов очолив місію «Евакуація 200» і під конвоєм сепаратистів поїхав шукати тіла на полях окупованих територій Донеччини. Упродовж осені волонтери знайшли майже 150 загиблих. Коли ексгумація завершилася, і вдалося ідентифікувати більшість тіл, постало питання: що робити далі з інформацію та зі знайденими особистими речами?

Волонтери вирішили провести виставку «Пам’яті загиблих бійців неоголошеної війни». Вони роздрукували імена, фотографії та короткі життєписи полеглих і вивісили банери на підмурках Андріївської церкви. Організатори виставили також знайдені особисті речі бійців. На відкриття виставки прийшли родини полеглих, а церква провела богослужіння в їхню памʼять.

Одна з організаторів – Ніка Сокол, яка вже 9 років разом із чоловіком Павлом Нетьосовим упорядковує Стіну памʼяті. Вона пригадує, що була здивована тим, як люди відреагували на виставку. Тоді волонтери не очікували побачити багато відвідувачів і не могли передбачити їхньої реакції, яка виявилася виключно позитивною.

Люди почали приходити та класти квіти, приносити лампадки. Це був дуже потужний поштовх, бо стало зрозуміло, що в людей є ця потреба

Відтоді ініціативна група «Стіна памʼяті» почала систематизувати інформацію із різних джерел про загиблих: відслідковувати офіційні списки полеглих і спілкуватися з їхніми побратимами та родичами. Коли стало зрозуміло, що стіни Андріївського не вмістять усіх фотографій, виставку перенесли на Михайлівську площу.

Тим часом українці почали самі приносити фотографії своїх близьких і клеїти їх на Стіну поруч із банерами. Деякі із цих портретів упорядники меморіалу були вимушені зняти, коли дізналися, що зображені на них люди загинули не в бою. За словами Нетьосова, такі ситуації неодноразово призводили до конфліктів. З одного боку, родичі загиблих не погоджуються з тим, щоби поруч із фотографіями їхніх близьких, які загинули, боронячи Україну, висіли фотографії самогубців, або тих військовослужбовців, які померли за інших обставин. З іншого ж боку, як говорить упорядник меморіалу, кожен хоче, щоб його близька людина була увічнена як герой, тому будь-які спроби зняти фото викликають обурення і гнів.

З 2015 року меморіал декілька разів доповнювався новими банерами. Останній вивісили у 2020 році – тоді волонтерам було відомо про 4300 полеглих українських військових.

«Вони заслуговують на те, щоб до них підійшли рідні»

Стіна памʼяті має сакральне значення для близьких полеглих військовослужбовців, чиї світлини висять на Михайлівській площі. Побачити своїх рідних нині вони можуть лише на цвинтарі й тут, говорить Інна Катрич, сестра загиблого бійця 58 ОМПБр Василя Музики.

Єдине, де ми можемо з рідними посидіти й душею поспілкуватися, – це або могилки їхні, або їхні фотографії.

«Єдине, де ми можемо з рідними посидіти й душею поспілкуватися, – це або могилки їхні, або їхні фотографії. Усе. На жаль, у нас більше нічого від них не залишилося», – крізь сльози говорить Інна.

Згадуючи свого брата, жінка не стримує сліз. Василь разом з іншими бійцями утримували позиції в Серебрянському лісі, що в Луганській області. Але після відбиття ворожого штурму російський снайпер поцілив йому поміж плит бронежилета просто в серце.

Василю було 47 років, він був командиром піхотного взводу й батьком двох дітей. Старша донька в нинішньому році вступила в університет, син закінчує школу.

Інна змахує сльози та показує портрет брата, протираючи його від пилу та брудних потьоків. Цього разу жінка приїхала в Київ, щоби переклеїти його фотографію. Через те, що ніхто не дбає про меморіал із 2022 року, приїжджати їй доводиться регулярно. Інну це засмучує та обурює.

Разом із нею в Київ приїхав чоловік Юрій. 60-річний ветеран російсько-української війни демобілізувався з армії навесні 2024 року. На Стіні він помічає обличчя побратимів із 72-ої бригади. Як і дружину, його дивує, що відносний лад зберігається лише серед фотографій загиблих до повномасштабного вторгнення.

«Я розумію, після 2022 року тут буде такий список, що просто страшно. Це треба якось продумати міській владі, тому що цієї стіни не вистачить. А вони заслуговують на те, щоб до них підійшли рідні», – говорить чоловік.

«Приходила би кожен день»

Олександра Білодід прийшла до Стіни памʼяті разом із чоловіком Сергієм. Подружжя здолало понад 300 кілометрів, щоби дістатися до Києва з Олександрії в Кіровоградській області. Вони тут, щоб замінити фотографію їхнього загиблого сина Антона.

«Нам далеко їздити, але якби я була тут, приходила би кожен день», – говорить Олександра.

Її син долучився до лав ЗСУ в перші дні повномасштабної війни. Антонові було 24 роки, коли він підписав контракт із 57-ою мотопіхотною бригадою, ставши снайпером. Водночас рішення піти на фронт прийняв і його друг, 22-річний Максим Цимбал. За освітою бойовий медик, хлопець продовжив службу в 501-му батальйоні морської піхоти. Максим загинув 1 квітня 2022 року під час штурму поблизу села Мирне Запорізької області. Через кілька тижнів Антонові виповнилося 25 років, а вже за місяць він загинув. Двоє друзів, яких розділила війна, тепер знову поруч і разом споглядають із портретів на Стіні памʼяті.

«Знаєте, прикро, що про них забувають. Забувають… Я часто помічаю, що у хвилину мовчання, о 9 ранку, люди йдуть і не звертають на це уваги. Прикро це», – каже мати загиблого.

Олександра обережно відриває від стіни вицвілу фотографію, а на її місце клеїть нову. Родичі загиблих не повинні цим займатися, стверджує жінка.

«Це якраз на рік вистачить. Через рік знову приїдем, поміняєм», – говорить Олександра.

На місце вшанування памʼяті сина жінка приходить не лише в Києві, але й у своєму рідному місті Олександрії. Там, на Алеї Пам’яті, розміщено великий банер із його портретом. Олександра зізнається, що цінує саме це місце: на відміну від Києва, тут портрети бійців більшого розміру, а комунальні служби пильнують ладу – регулярно прибирають територію та доглядають за квітами.

Олександра мріє про те, щоби поставити пам’ятник на місці загибелі сина біля села Боровське між Сєвєродонецьком і Лисичанськом. Нині це місце окуповане росіянами.

Чи вмістить Стіна всіх?

Отже, чому близькі полеглих захисників України мусять самотужки дбати про їхню памʼять? Чому вшанування памʼяті полеглих захисників лишається стихійним? Наприклад, київські комунальники доглядають за Стіною памʼяті, але на цьому внесок міської влади Києва в роботу меморіалу обмежується.

Читати також: Подивитися в очі загиблим: в Україні формується культура військових поховань

Культура вшанування полеглих в Україні, лише формується, про що Frontliner писав раніше. На законодавчому рівні це питання вимагає ґрунтовного дослідження, врахування закордонного досвіду, консультацій з істориками та волонтерами, які вже цю культуру створюють. Головне, меморіал має відповідати потребам родин полеглих, наголошує Ніка Сокол, одна з упорядниць Стіни памʼяті.

Ми спілкувалися з родинами загиблих і питали їх: якщо ми будемо перероблювати Стіну, то як вони це бачать.

Не хотілося б, щоб вона виглядала списком. Нам відповіли, що хотіли би, щоби залишилися фото. Щоб вони приходили й мали змогу спілкуватися очі в очі», – розповідає Сокол.

Утім вона нагадує, що, враховуючи масштаби втрат під час війни, для всіх полеглих не вистачить місця на стіні Михайлівського собору. Тому наразі пріоритет ініціативної групи – це зберегти Стіну хоча б у тому вигляді, як вона є.

«Так, як її зараз бачить весь світ, вона працює. Вона живе своїм життям. Ця стіна – як жива істота, тому чіпати її – кощунство», – вважає Павло Нетьосов.

Він перелічує численні пропозиції щодо реформування меморіалу: зокрема перенесення його на стіни Києво-Печерської Лаври, під Батьківщину-Матір, або встановлення моніторів, які б висвітлювали фотографії в слайд-шоу. Нетьосов не згоден із такими пропозиціями, бо, на його думку, саме Михайлівська площа – це місце віри, памʼяті та свободи.

«Спробуйте щось таке зробити на Арлінгтоні»

Тим часом, під стінами святині, у місці, яке для багатьох має сакральне значення, нерідко виникають конфлікти. Про це також розповів Павло Нетьосов. За його словами, Стіна памʼяті притягує до себе не лише тих, хто вшановує памʼять полеглих, але і порушників громадського порядку та «міських божевільних». Він неодноразово ставав свідком таких інцидентів і часто мусив розбиратися з їхніми наслідками.

«Поліції там ніколи нема, зате є камери. Їх встановили, коли нашу першу конструкцію побили молотком. Спробуйте щось таке зробити на Арлінгтоні. Вас завʼяжуть у ту ж секунду. А в нас поліція є тільки тоді, коли приїжджає якась делегація», – каже Нетьосов.

Також і ми, репортери Frontliner, стали свідками прикрої ситуації, яка ледь не переросла у бійку. Поки ми спілкувалися з Інною, сестрою загиблого Василя Музики, та її чоловіком Юрієм, до нас підійшов перехожий.

Загинув брат. Щоб ми з вами жили. Питання будуть ще?

«Как на метро пройти?», – запитує він в подружжя. Інна, швидко змахнувши сльози, пояснює дорогу.

«Туда, да? Ага, спасибо. А шо у вас здесь происходит?», – цікавиться переходень, який, здається, уже забув, що кудись ішов. Від нього чутно запах алкоголю. Дослівно у двох метрах від Стіни пам’яті його запитання звучить недоречно.

Втім Юрій спокійно відповідає, що вони з дружиною змінюють фотографію її загиблого брата. П’яний перехожий не поступається і, здається, ніби з насмішкою, провокуючи вразливе подружжя, ставить жорстоке запитання:

«У вас тут усе добре?», – тисне він.

Інна не витримує. Нервово, тремтячою рукою, жінка підсовує знімок свого брата прямо перед його лице.

«Ось, бачите? Загинув брат. Щоб ми з вами жили. Питання будуть ще?», – зривається Інна.

І я, і наш фотограф Данило рішуче просимо підіпитого чолов’ягу залишити нас у спокої. Я кажу, що ми не хочемо з ним спілкуватися, Данило нагадує чоловікові, де розташоване метро, та просить його піти. Той однак не приймає відповіді та по колу повторює те саме запитання: «Що ви тут робите?».

Не витримує і Юрій:

«Дрова рубаю», – вибухає чоловік.

Назріває бійка: чоловіки наближуються одне до одного впритул. Починається штовханина. Інна намагається стати між ними, благаючи чоловіка заспокоїтися – заради памʼяті брата. Наш фотограф відкладає камеру та вирушає їй на допомогу. Проте розняти та заспокоїти чоловіків їм не вдається.

Лише завдяки випадковим перехожим, які звернули на нас увагу та втрутилися, провокатора вдалося відігнати, і зрештою він пішов у напрямку метро.

Тремтячими руками Інна запалює свічку та стає перед Стіною до молитви. Вона обережно торкається фотографії брата, а потім починає роздивлятися портрети незнайомців і молиться також за них.

Від тактичної до стратегічної меморіалізації

За браком в Україні сформованої культури памʼяті та вшанування полеглих військовослужбовців багато питань залишаються без відповіді. Як повинні виглядати меморіали? Хто повинен ними займатися? Коли їх створювати? Під час війни чи після її закінчення?

На думку, Катерини Семенюк, кураторки платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», неможливо визначити час, коли варто почати роботу з травматичним досвідом. Платформа культури пам’яті, якої Семенюк є співзасновницею, займається меморіалізацією російсько-української війни: створює мистецькі проєкти, присвячені пропрацюванню минулого, для української та іноземної аудиторій та адвокатує зміни в практиках пам’яті в Україні.

Ми маємо винайти власну мову для пам’яті цієї війни. Ми знаходимося всередині трагедії і маємо необхідність віднайти спосіб пам’ятати її.

Катерина Семенюк вважає, що меморіалізацію варто розділити на тактичну і стратегічну. Стихійні меморіали, такі як Стіна памʼяті чи поле прапорців на Майдані, вона називає тактичною меморіалізацією, яка створюється залученими у війну людьми для можливості горювання. На думку Семенюк, стихійна меморіалізація, найімовірніше, залишиться стихійною.

«Ми маємо винайти власну мову для пам’яті цієї війни. Ми знаходимося всередині трагедії і маємо необхідність віднайти спосіб пам’ятати її», – стверджує вона в інтерв’ю виданню «Накипіло».

Стратегічна меморіалізація, за словами Катерини Семенюк, уже напрацьовується фахівцями: вони вже уявляють майбутні меморіали та їхні меседжі, ведуть діалог всередині суспільства. Втім, реалізація таких планів буде можлива лише після перемоги – коли сформуються сенси, що ми вкладемо в пам’ять про цю війну.

Текст: Вікторія Калімбет; Фото: Данило Дубчак