Житиму в хліві, але у себе в дворі: репортаж із Камʼянки
Село під Ізюмом стерли з лиця Землі росіяни, проте місцеві не готові з цим миритися. Репортаж із Кам’янки.
— Нашої хати просто нема, просто нема. По ходу попав снаряд, попав снаряд, пряме попаданіє просто. А от у дідуся Вані осталась, но він загинув, — Артем аж захлинається словами, так хоче все розказати й показати. — Отут погріб був, отут ми ховалися. Сінник стояв, згорів — да, мамочка? Пульки там, ходіть, пройдемо.
Артемові — всього вісім років, та він уже щебече переважно літературною українською зовсім дорослі речі про окупацію: «ось тут вони обзорний пункт облаштували», «мотоблока немає, усе винесли». Розумний, талановитий хлопчик, який любить грати на піаніно «Стефанію», збирає бляшанки з-під Coca-Cola, щоб здати й допомогти мамі з ремонтом, та хоче стати блогером і знімати відео про паркур, коли виросте.
Артем і його мама Тоня — із Кам’янки. Це село по обидва боки від траси на Слов’янськ, за якихось п’ять кілометрів від Ізюма. До весни минулого року тут жило до тисячі людей, зараз — чоловік сорок. Раніше багате фермерське село від початку повномасштабного вторгнення опинилося на лінії фронту під перехресним вогнем, бо розкинулось у лощині між двох висот. Місцеві кажуть, росіяни нещадно обстрілювали їх з усього, що може прийти на думку — «градів», мінометів, кулеметів, гаубиць, танків. Із 3 березня полетіли авіабомби, спочатку раз на день, а за тиждень уже цілодобово.
— До 6 березня я ходила на роботу, — Тоня працювала санітаркою у місцевій лікарні. — А потім ми тиждень під обстрілами прожили, по погребах сиділи. Тоді ще хазяйство було, воно тут і держало. Та й думали, що нас ніхто не трогатиме. А потім вже й погріб почав здригатися, і з кожним днем усе нестерпніше. Куди воно летить, звідки — не ясно. А як глянула, що танки стоять на городі, то все, далі нікуди було терпіти.
У погребі ховалося одинадцять чоловік, з них четверо дітей і троє стареньких. Температура на початку березня опускалася до -20, у льосі — до +1. Спочатку Тоня з сім’єю сиділи у своєму погребі, але потім перейшли у батьків — той міцніший. Покидали тюки з сіном на низ і так добули до 15 березня. А потім у якийсь момент піймали затишшя й побігли до українських військових просити допомоги евакуюватися.
— По селу вже майже нікого не було. Там купка людей, там купка людей. І ми не знали ж нічого. Сиділи без зв’язку два тижні. Пішли до наших хлопців і кажемо: «Допоможіть нам виїхати». А вони кажуть: «У вас 15 хвилин, збирайтеся, ми вас вивеземо», — згадує Тоня. Тоді вони усією родиною вийшли до автозаправки на трасі. Звідти їх переправили у Долину, далі — у Слов’янськ, а там — сіли на перший потяг на захід, до Ковеля.
Росіяни окупували Кам’янку 25 березня, а українські війська звільнили її 11 вересня. На той час від села не залишилося нічого — одні руїни, жодної цілої хати. Вигорілі й розбиті будинки, перебиті й постріляні тварини, пограбоване й понищене майно, купи воєнного й побутового сміття, щільно заміновані подвір’я, городи й поля. Люди гинули на вулицях під обстрілами, у засипаних погребах, їх катували та убивали росіяни в окупації.
Окупація
— Оце ви зараз стоїте у нашій хаті, — уже інший Артем показує на землю у мене під ногами. Від будинку залишилася одна стіна і нічний горщик його п’ятирічної доньки на руїнах. Артем жив тут із дружиною Уляною. Коли сім’я виїхала, знайшла прихисток на Полтавщині, а після звільнення Кам’янки — повернулися поближче, в Ізюм.
Зліва від фундаменту видніється дірка у землі — це вхід у погріб. Тут вони ховалися до 10 березня, а потім пішли до матері Уляни й сиділи там у льосі з усією родиною, поки його не завалило через обстріл.
— Мінометка прилетіла, нас і засипало. Ми чекали, чекали, що це закінчиться, а воно все гірше й гірше, — розповідає Уляна.
— Обстріл був цілодобовий, били й били, й били. Їм все одно було, чи люди, чи діти. Били — і все. Окупацію ми ще не застали, але застали наступ [росіян]. Місиво було страшне, — додає Артем.
Уляна каже, евакуації як такої не організували. Волонтери пропонували вивезти на бусику, але вона відмовилася тоді їхати, бо для сестри місця не знайшлося, а в неї п’ятеро дітей. Після того, як материн погріб засипало, родина встала й пішла з села пішки понад трасою. На диво, усі вийшли цілі, «без жодної подряпини».
Проте в окупації лишився батько Артема. Він жив вдалині, поблизу лісу, і не встиг вибратися. Росіяни жорстоко катували чоловіка: прострелили йому руки, вибили зуби й «кусок ноги вирвали», як це описує Уляна. Після того, як відпустили, батько Артема виповз на трасу, де його підібрала машина й відвезла у лікарню в Ізюм. Хірург оперував його у підвалі, зараз той у нормі.
Коли сім’я виходила з села, їхня хата ще стояла. Тож Уляна з Артемом до останнього сподівалися на те, що вона вціліє.
— Люди викидали фото — ніби стоїть. А ми приїхали — не стоїть, — ніяково усміхається Артем. — Одна стіна, та й все. Птицю перестріляли. У нас і кури були, й каченята. Бройлерів ми зарубали й у морозилці залишили — та хай подавляться ними.
— Як розказували ті, хто в окупації був, вони понапивалися й фігачили хати з танків. Один і другий — хто більше? — розповідає Уляна. — Ми надіялися хоча б на сам каркас, дах би якось склепали, але отак.
— Ну, хоч він і згорів, зате не попользовались собаки ті. І на тому спасибі. А меблі, видно, місцеві повиносили, бо і рушники наші по селу висять, ми впізнали. Свої ж дерибанили. А тоді оце був прильот прямо всередину. Знищили вони хату десь перед тим, як виходили, — прикидає Артем. — Словом, живі, і слава богу, а це колись зробиться.
Така ж ситуація й у пана Миколи — від його будинку залишилося кілька стін і відновленню не підлягає. Чоловікові майже сімдесят і живе він прямо у своєму подвір’ї. Повернувся у Кам’янку 31 грудня, спеціально спланував, бо хотів зустріти Новий рік удома. Відтоді вперто живе у сараї.
У низьке й тісне приміщення помістився матрас, невеликий стіл і кілька клунків з особистими речами. Розігнутися у повен зріст там неможливо. Живе без електроенергії й проточної води, їжу готує на багатті у дворі, продуктами допомагають волонтери, телефон і ліхтарик заряджає від сонячної батареї.
— Тут раніше в мене кури жили, а тепер я. Відновлювати будинок я не буду, мені не під силу. Та й відновлювати там нічого, це все ж валити треба, — розмірковує. — Як далі? А отак і буду жити. Ну, бо я скитався і в Польщі, і на Житомирщині півроку. У гостях у чужих людей жити? Я тут звик. У Харкові треба житло знімати, а пенсія у мене дві з половиною тисячі. Не знаю, літо ще відживу, а там побачимо.
12 березня, коли Микола евакуювався із донькою і внуками, будинок ще стояв. Згорів десь через тиждень — сусід виїхав 28-го й підтвердив. У чоловіка від колишнього життя не залишилося нічого.
— Ми взяли тільки дві сумки із дитячим. Як були одягнені, в тому й осталися. Я у Польщу приїхав у зимових чоботях: тут було 20 градусів морозу, там — жари. Взагалі нічого не брав, документи на хату й все. Жодної фотографії навіть не лишилося. Я тільки й думав, аби хата вціліла. А коли звільнили село, нам прислали відео, — а вона й згоріла. Тут вся вулиця розбита, крім одного будинку.
Микола додає, все ж найголовніше — що виїхали вчасно, бо місцевих загинуло багато. Згадує про людей, яких розстріляли росіяни: батька з сином, двох братів, колишнього атовця, чиє тіло до сих пір не знайшли. Навіть кладовище розбомбили з літаків.
Наостанок запрошує подивитися будинок. Довго мовчки водить розвалинами. Потім стає закурити цигарку та показує на кущі гібіскусу й півоній через діру виваленої стіни:
— Тільки квіти й вижили. Дружина покійна садила.
Повернення
У Тоні в Кам’янці було три рідних хати — своя, батькова і бабусина. Їхній з чоловіком будинок знищений і відновленню не підлягає. Бабусина стоїть на висоті, тож росіяни, облаштували собі там спостережний пункт, а після них і до саперів заходити туди небезпечно. Батькова хата побита, але залатати її можна. Цим Тоня і займається від зими.
Попри те, що російські війська по суті зрівняли село із землею, що тут немає ні електрики, ні проточної води, ні газу, щодня «гупає» з лінії фронту, а рівень замінування такий, що «лепестки» у буквальному сенсі лежать купою під кущами, Тоня хоче повернутися додому. І не лише вона.
В евакуацію її сім’я виїхала на Волинь. Батько Тоні Іван Олександрович залишився у Кам’янці та загинув. Дідові Вані було 76, проте він мав ще добре здоров’я: сам тримав корову й бичка, косив сіно, виганяв на пасовище й доїв худобу.
— Я йому кажу: «Пап, поїхали». А він: «Куди я поїду? Ну, куди, скажи мені?» Він все життя тут прожив і навіть подумати не міг, що їхатиме зі своєї домівки. А в нього ще й корова жива була і телятко. Тож він залишився, — розповідає Тоня. Їхню корову прибило під час обстрілу — хлів завалився. На подвір’ї й досі лежить скелет тварини.
В окупацію дід Ваня возив сусідам хліб і молоко. Є свідки, які підтвердили дату його загибелі. 23 березня чоловік ще приніс людям їжу, а 24-го — уже ні. Батько Тоні тоді їхав на машині й потрапив під обстріл. Пряме попадання в авто.
— Коли деокупували, я точно взнала, що це мій батько. Взяли заяву, взяли зразки ДНК і на поховання мені віддали кульочок. Його убили, спалили, а потім ще й танком переїхали, — залишки машини діда Вані й досі лежать на обочині.
Поки Артем був у Кам’янці, дідусь намагався відволікти його від війни. Тоня приводила сина до свого батька й вони грали разом у доміно або шашки, щоб малий не зосереджувався на вибухах.
Зараз вони живуть на квартирі в Ізюмі, але план Тоні — мінімально облаштувати батькову хату, перекрити розбитий дах і повернутися з сім’єю у Кам’янку. Їхній будинок відновленню не підлягає, на батьків матеріали виділять — комісія з Ізюма приїжджала й підтвердила.
— Можна її зберегти, якщо постаратися. І взагалі, якби світло було, то люди вже сюди поверталися б, — додає жінка.
Те саме чую і від Уляни з Артемом. Уляна вагітна, через кілька місяців їй народжувати. І попри це каже, що якби дали мобільний будинок, то вже би сім’єю жили тут. А поки обробили город на свій страх і ризик та посадили всього потроху.
— Та ви що! Ні Полтавщина, ніщо інше не замінить свого краю. У нас тут шикарна природа, село цвіло і пахло. Молоді достатньо, дітей було не дуже багато, але і своя школа, й садок були. На вихідних — не проштовхнутися просто, усі поверталися додому з Харкова. У кафе нереально сходити, бо місць не було, — розказує Уляна і додає. — Я би вже хоч завтра переїхала назад.
Тоня також говорить про сусідів. Хтось уже навідується та прибирає, інші дзвонять і розпитують, яка ситуація в селі:
— Щосереди автобус людей привозить, і багатенько. Кожен, хто в Ізюмі зараз, потроху облаштовує тут. У людей підхід: я буду в сараї, але на своєму подвір’ї. Думаю, що село виживе. Якщо тільки дадуть світло, кожен повернеться.
У хаті діда Вані зараз порожньо. У кутку тоїть старенький диван — хтось із сусідів приніс, набір посуду ще з радянських часів — теж люди поділилися, продукти — волонтери привезли, куточок Артема з іграшками — роздавали діткам на свята. У свіжопошпакльованому вікні стирчить маленький прапорець — це Артем залишив, щоб з вулиці було видно.
— Що ви зуміли врятувати? — запитую.
— Нічого абсолютно, — відповідає Тоня блискавично. — У той момент навіть не могла зрозуміти, що брати. Їхали з думкою, що через недільку ми повернемося. Я отак відкрила шафу, подивилася — та що я буду тягнути? Все одно ненадовго. Навіть дитячий планшет, який потрібен Тьомі для занять, не додумалася взяти. Настільки ми відвикли від світла й інтернету. Паспорт і все.
Будинок батька старий, але збудований на совість і має високі стелі. Тоня намагається його підлатати власними силами, вкладається і часом, і копійкою: сама грунтує, шпаклює, заливає піною тріщини, переклала з чоловіком пічку в кімнаті, щоб зігрітися восени.
— Усе побите й горіле. У цій хаті нічого не вціліло взагалі. Вікна були вибиті й закладені цеглою. З тієї сторони немає шифера, там дірка у даху й вода затікає. Усе повиносили й розтрощили. Якщо не вкрали, то понищити. Навіть зі швейної машинки ремінь вирвали. Ну, щоб що? — обурюється. — Я не хочу сказати, що нас десь ображали. Гарно прийняли й житло дали, і з роботою допомогли. Але дім — це є дім. І зовсім інше — коли ти відчуваєш, що тобі треба оте й оте, й оте, але воно не твоє. А тут, як я зроблю, так і буде, і ніхто не скаже, що щось не так.
Тоня хоче, щоб в Артема був свій куток, батьківський. Щоб закінчилися переїзди й він знав, де лежать його речі, посуд чи велосипед.
— В одному місці були, в іншому. Чотири тимчасових житла змінили, неможливо це витримати. Якось він бігає-бігає по хаті, а потім як ліг на сітку, де ліжко, й каже: «Мамочка, мені так дома добре, я не хочу нікуди їхати». — Тоня не стримується і голос її тремтить. — Тьома у мене такий турботливий, відповідальний. Він малий, але так по-дорослому усе розуміє. Я хочу, щоб він був щасливий і щоб мав свій дім.
Текст: Альона Савчук / Фото: Андрій Дубчак, Данило Дубчак
