«Те, що я хворий – по очах видно»: як лікуються військовослужбовці у Центрі психологічної реабілітації «Лісова поляна»
Масивна будівля періоду радянського постмодернізму заховалася серед дерев Пущі-Водиці. Її обплітає плющ, лоза винограду, мох стелиться камінням, де асфальтовані доріжки різко входять у земляні тропи, а в густій траві поруч лежать, як розкидані, військовослужбовці. Хто спить, хто читає, хто слухає щось у навушниках й нерухомо дивиться в небо. Шишки падають під ноги, капличка визирає десь з-за дерев, оранжерея аж світиться серед зелені. Це не той центр психічного здоровʼя й реабілітації для військових, який собі уявляєш.
Всередині великого двоповерхового холу шість столів: двоє більярдні, двоє для пінг-понгу, двоє для шахів. Біля кожного хтось є. Вікна від підлоги до стелі, дитячі малюнки на стінах, під якими інвалідні візки. Входи, виходи, коридори, сходи. Навіть клумба є. Хапаєшся поглядом за першого перехожого, вітаєшся: «Бажаю здоровʼя!», – той сміється, відповідає, – «Дяка. Якраз не вистачає!» – йде далі.
«Всі хочуть отримати «чарівну пігулку», а не працювати над собою»
Підходимо до першого столу з більярдом. Бачимо: так звана «російська» піраміда з кульок і двоє частково перемотаних бинтами військовослужбовців літнього віку.
— Хлопці, а ви чого це у російський більярд граєте?
— Шо?! – чоловік повільно шкутильгає три кроки до мене, й тепер говорить ще гучніше, – контузія, дай Боже! Ніхєра не чую! Кажи ще раз! – він підходить, ставить руки в боки й підставляє вухо до мене.
— Чого у російський більярд граєте?! – голосно питаю його ще раз.
— Чого у російський більярд граю?! – він супиться. Спочатку пильно дивиться на мене, потім на камеру, що звисає з плеча, – так, не надо тут. По-перше, американський для мене складний. По-друге, ми вивчаємо тактику росіян, щоб коли повернутися, розуміти їх краще на полі бою, – він киває, неначе віддав сам собі наказ, повертається до свого кия і товариша. Починають грати. Складно зрозуміти його емоцію. Ти можеш побачити рани й шрами на тілі, але ти не можеш побачити його рани й шрами в голові.
Гравці в американський більярд просять не знімати їх – не всі згодні показувати свої обличчя.
Нас представляють директорці Центру Ксенії Возніциній:
«День починається з «пʼятихвилинок», аби дізнатися, як пройшла ніч, тому що ночі часто бувають складними, – розповідає вона. – Це через те, що ми працюємо з психічними розладами людей, їх психологічними негараздами. Тому вночі, окрім чергового лікаря, в нас обовʼязково чергує психолог. І це дуже рятує, бо зазвичай о 3-й ранку, о 5-й всяка така активність й відбувається. Дізнаємося, чи будуть у нас нові люди, черга аж на місяць вперед. Наш заклад зараз переповнений, і в нас лежить більше людей ніж ми можемо прийняти. Мені це дуже не подобається, тому що ці всі стани й проблеми з психічним здоровʼям потребують лікування вже. Зараз й сьогодні».
Вона визнає – з військовими мати справу складніше, адже до 24 лютого Центр займався лише ветеранською спільнотою, а тепер тут чинні військовослужбовці, які потребують відновлення ресурсу і мотивації для повернення на службу: «Ми ще не можемо їх ані соціалізувати, ані залишати від них війну «за порогом» Зовсім інший контингент, і час трошки інший. Ми даємо їм лікування, програму, але не всі довіряють цьому. Тут дуже важко цю довіру знайти. Якщо він три тижні проволає тут над собою і над своїм здоровʼям, тоді буде ефект. Вони не знають, що йога корисна, що є фізична терапія, і її треба відвідувати з терапевтом, навіть якщо ти у гарній фізичній підготовці. Дехто з них думає, що депресія лікується тільки з психіатром й не розуміє, навіщо тут фізіотерапія».
Фахівчиня зауважує, що люди пострадянського й радянського виховання мають хибне уявлення про роботу над своїм здоровʼям:
«Щоб своє здоровʼя поладнати – треба включитися самому, а не “лікар сказав випити таблетку, отримати крапельниці, й на цьому все”. Всі хочуть отримати чарівну пігулку і не працювати з собою, не напружуватися. І це перше, з чим ми боремося тут. Для того, щоб йому (військовому) пояснити, нащо потрібно робити 100500 процедур – то половина реабілітаційного курсу піде на те, аби йому це довести».
Ксенія виділяє два типи пацієнтів. Перший – це ті, хто в змозі відновитися, таким треба максимально дати всю мотивацію й ресурс, аби повернути людину на війну. І другий – це той, де людина не зможе повернутися.
«Там наша задача змінюється на те, аби проінформувати його керівництво, начмеда, командира, – пояснює вона. – Їм теж треба донести це, бо часто вони цього не розуміють. Також знайти змогу перевести таку людину до військового шпиталю, бо ми не проводимо експертиз, коли потрібно демобілізувати військового через його тяжкий стан. Обовʼязково потрібно виявити цей стан і віддати людину не на фронт, а на експертизу».
Командири не завжди готові рахуватися із реальністю, і іноді фахівці чують від них: «Та що ви там говорите, вертайте нам його в частину, ми тут розберемося самі». На це нема ради, усе залежить тільки від командира, його адекватності.
»І ми не маємо великої влади, аби повпливати на це, – говорить Ксенія. – Максимум – з командиром поговорити і розповісти йому все як є. Таких хлопців знову відправляють на фронт, і вони часто продовжують виконувати службу, але вже не належним чином. Можуть легко потрапити під обстріл, отримати поранення дуже швидко, бо відсутня нормальна реакція, є страх, тривожність, депресивний синдром. І небезпека на фронті через це для нього зростає. Це зменшує його шанси на повернення з фронту. Якщо командир бачить, що людина вже зовсім «не окей», сидить у кутку, плаче – то вони направляють тоді до військового шпиталю чи психіатричної лікарні».
На мінному полі травм
У світлому коридорі на лавах можна зустріти родичів і близьких військових, які прийшли їх провідати. Поруч – кімнати для фізіотерапії, що зʼєднані зі спортзалами. У кожній з кімнат є тренер, лікар чи психолог, котрий з кількома людьми проводить чи то заняття, чи то розмову. Підлога непомітно переходить у сходи.
Роздивляємося величезні графіті на стінах оновлених корпусів й маленькі тріщинки гранітної радянської підлоги. Бачимо лікарів, які не можуть відчинити двері ліфта. Вони сміються: «Та ви не зважайте, то постійно таке. Із затримкою ходять, думають, відчиняються. Тут всі такі, що люди, що двері».
Виходимо на двір, до водойми. Військові поодиноко чи то компаніями сидять на лавочках. Під час розмови міміка їх обличчя або функціонує занадто енергійно, або взагалі відсутня. Погляди важкі: закамʼянілі та сумні. Можна лише здогадуватися й проєктувати в голові, що пережила людина, яка зараз застигла і дивиться в одну точку, не кліпаючи. Вираз обличчя серйозний та напружений. Відчуваєш себе як на мінному полі, але серед людей. Ти ні на кого з них не хочеш “наступити”, ти ні в кого не запитаєш напряму про війну. Будь-який звук, рух, слово може стати тригером.
Вітерець віє в обличчя серпневою спекою. Гомін голосів змішується з шелестом листя на деревах. Жодної вільної лавочки, а ні у дворі, а ні у скверику. Палять, зустрічаються з сімʼями, говорять телефоном, соціалізуються один з одним. Пробігає чиясь дитина, за нею собака. Ідилія. Задзеркалля.
Чоловік у червоній яскравій футболці зникає зі стежки й спускається сходами, що були сховані в арці з яблунь і слив. Спускаємось за ним, виходимо до води. Чоловік спирається на бильця й починає стежити за рибалками. Один із них жваво дістає й закидає вудочку. Тиша, тільки й чутно, як спінінгова вудка свистом розрізає повітря.
— Що там у вас ловиться?
— Щука, окунь!
— І як воно?
— Товариші вранці аж штук шість дістали! А я щось тільки зараз проснувся, роздуплився, теж прийшов спробувати. Але поки що одні окуні, бляха…
Більярд, арттерапія та шашлик
Повертаємось до будівлі. Знову більярдні столи. Біля одного з них ті ж люди, що й дві години тому.
— Хлопці, а ви чого тільки в американський більярд рубитесь?
— Так той, – показує в сторону російського більярду, – для москалів же! Не розумію, нащо він тут взагалі стоїть. Треба буде з хлопцями винести якось… – спантеличено чухає голову, – і не розумію, чого ті хлопці до нього як мухи липнуть… Он, диви, там хтось є. Знову харківʼянин той дивний.
Стрункий, високий, зосереджений на кульках, як на математичній задачі. Рухи чіткі, сконцентровані. Постать фігуриста, яка впадає в око. Інші в порівнянні з цим чоловіком виглядають розслабленими або знівеченими. Він ігнорує нас, попри те, що ми підходимо близько й фільмуємо його. За сім годин блукання по центру він перший, кому байдуже на тебе. Всім кортить поговорити, спитати, хто ти, або попросити не знімати. Дивишся в очі й не розумієш чого очікувати, бо погляд його гострий, як голка.
— А хочете відзняти, як у нас арттерапія проходить? – жінка визирає з-за дверей бібліотеки. Не чекаючи відповіді, жестом запрошує нас всередину, – але, тільки якщо можна, то знімайте без облич.
Маленька бібліотека заставлена столами, на них фарби, олівці, листки з ескізами свастики вишивки. Кожен із присутніх щось захоплено робить.
Один з ентузіазмом вимальовує фарбами лінії на футболці, що запінена на картонку. Другий щось вираховує на калькуляторі, бере циркуль, й починає виводити коло за колом. Третій перемальовує вишиванку. Працівники Центру спілкуються з ними якось по-дитячому. Запитують, який колір їм подобається, розповідають, що не варто соромитися невдач, якщо один із них викидає ще один листок не з тим візерунком, який він собі бачив. Зараз вони сидять і зосереджено малюють жовті сонечка. А ще місяць тому дехто ночував у окопах, дихав пилом й виживав.
На подвір’ї дим стоїть стіною. Близько семи десятків людей бігають, метушаться – приїхали волонтери й почали смажити шашлики. Запрошують всіх. Розставлені столи, мангали. Військові скупчуються в компанії на траві й на розкладних стільцях. Волонтери роздають салати й сулугуні в лаваші.
Одна жінка ходить із величезною тацею, повною сухарів із прянощами. Атмосфера дружня, наче пікнік довоєнних часів. Аж тут зустрічаєш того самого військового, який зосереджено грав у більярд, ігноруючи фотографів.
«Розумів, що це дорога в один кінець»
— Привіт, бачила ти в більярд грав, – наважуюсь я. – Хочу познайомитися з тобою.
— Привіт, я Руслан, ми з тобою очами вже були познайомилися.
— Невже люди так знайомляться?
— Ще і як. Погляд інколи може бути сильнішим за будь-які слова, якщо довкола вас тиша, яка передує початку розмови. Я так лише з двома людьми за тиждень тут познайомився. Якісь вони тут всі… Загублені. Та й загубитися в цій будівлі дуже легко.
Говоримо про різні види більярду. Руслан надає перевагу російському:
“Він складніший. Американський там що… Дав – усі кульки розлетілися по дірках і все. В цьому ж треба попасти, тут цікавіше. Та я і не граю, в основному координацію розвиваю”.
Руслан воював на Харківському напрямку.
«Купʼянськ, – говорить він. – Там з самого початку був, з лютого 2022-го. Ми майже до Луганської області дійшли. Пʼять кілометрів лишалося, як за Купʼянськом отримав поранення.
Я ледь не вмер там. Одразу мінус 10. Одного розірвало, другому голову відірвало. Двох інших – так (як – невідомо) вбило… Мене теж розірвало було…»
Він занурюється в спогади – переживаю, що розбурхала його уяву. Запитую про координацію та моторику, яку розвиває більярд.
«Та де там моторика, – сумно посміхається він. – У мене деяких кісток в руці немає. Дивись», – він підіймає праву руку, що цілком нормально виглядає, проте на місці кістки пʼястки вказівного пальця впадина і шрам. Він розслабляє мʼязи руки й вказівний палець неначе «падає» у вигин. А потім різко рука напружується, і палець поступово підіймається до рівня всіх інших.
«Ну, там звʼязки лишилися, воно на шкірі тримається все якось… – пояснює він можливість так рухати пальцем без кістки. – Це уламок прилетів, він і залишився тут. Ще в мене є тут декілька і тут вище по руці…
Сам не знаю, чому не дістають. Взагалі по всьому тілу їх порядно так залишилося, теж не знаю, скільки точно».
Руслан воював іще в період АТО. Поранення отримав у жовтні минулого року. Каже – тільки зараз дійшла справа до психологічної реабілітації:
«З квітня мене почали ганяти по госпіталях. Зараз наче знайшлася людина, що допоможе мені з операцією на руці. Або імплант видрукувати на 3D принтері, чи інші варіанти знайти… Ну, ось тому й тут. Побачити, що з цього вийде. Але це вже не перший доброволець. Та і я звик», – він сміється й знову вигинає за межі можливого палець без кістки.
Скалічена рука – не єдиний наслідок поранень.
«Деяких частин органів немає, – говорить чоловік. – Коли лежав розірваний на операційному столі, крізь наркоз чув, що мені видалили якийсь шматочок печінки якийсь шматочок селезінки. А на паперах цього всього немає. Що зробили, те зробили. Та й травми отримані чітко не описали. Така вона, військова медицина.. А я ж знав, що здохну. Тому, мабуть, і вижив, тому що знав, що здохну. Бо як тільки йшов на початку – розумів, що це дорога в один кінець. Це війна».
«Хлопці, їсти будете?! Як це ні?! А ну бігом, тут стільки їжі!» – до військових, що сидять поруч з нами у розкладних стільцях підбігає волонтерка з двома тарілками мʼяса. Починаються баталії, бо волонтери поставили собі на меті нагодувати кожного.
«Я вже думав то вона до нас…», – видихнув із полегшенням Руслан.
На мою репліку, мовляв, добре, коли волонтери щось організовують для військових, зазначає: «Взагалі вважаю, що ніхто нікому нічого не винний. Я ж нікого не питав, сам пішов, сам все зробив й сам довів себе до такого стану. Ну допоможуть волонтери – добре. Не допоможуть – дякую, що намагалися».
До повномасштабного вторгнення Руслан 3 місяці був за кордоном. Повернувся саме напередодні. Признається – про нову фазу війни навіть не думав: «Було не до того. Як їхав 24 числа зі Львова до Харкова у потязі, був у купе з хлопцем одним, він мене все питав: «Буде війна, чи ні?» Я ж відповідав: «Думаю, що ні, 80% точно ні» Та і я за цим всім не слідкував. Ну, він мене о пʼятій ранку будить між Києвом й Полтавою і каже: «дивись, війна розпочалася». Потяг доїхав до Харкова, я вийшов, на вулицях – пустеля. Поїхав додому. Ще в той момент мій товариш дзвонив, просив про допомогу, бо на ту частину, де його призвали – скинули авіабомбу. Хаос коротше».
Сімʼї у нього немає, тож пішов воювати «за чужих». Усвідомлював, що повернутися мало шансів. Крім того, почали бомбити Салтівку:
«Я сам звідти, – пояснює він. – Там війну зустрів. Досі памʼятаю: десята ранку, ракети вибухають. Зайшов у душ, хотів голову помити. Почало все звідусюди вибухати, думаю: зараз ще в мій будинок як прилетить, то «забаранюсь» раніше часу й жодного кацапа не заї*ашу. Ну… Шоб шо? Зібрав речі й пішов. Одразу показав посвідчення, хто я такий, мені дали зброю, і на напрямок Циркунів. А там, куди прийшов, ще й сиділи всі такі військові… У них звання не те що старшого лейтенанта чи курсанта. Дивлюся – одні офіцери. Питаю: «А що це у вас тут за президентський полк?». Вони кажуть: «А ми вчителі». А то, виявляється, викладачі ХНУПС Кожедуба. Просто вони були у військовому запасі, їм теж дали зброю, рушниці. Але ж проти їх рушниць ракети й бомби… Ще й літаки зверху літають».
Руслан потрапив до піхоти. Визнає – це найстрашніший із варіантів. Спершу сиділи і чекали, що буде прорив зі сторони Білгорода:
«Бо вони були вже в Циркунах, потім три кілометри буквально, де вони стояли – й звідти йшли постійні мінометні обстріли. І трохи далі, в кілометрах 20-ти – Липці, там у них вся арта великого калібру вже була. Гради й усіляка інша шляпа, яка й бомбила Салтівку. Доки ми сиділи й чекали, мені майор сказав, що мені потрібно їхати до своєї частини й призиватися там, я ж «перша хвиля», й воював раніше на контракті. Бо там сидів, як доброволець місяць. За цей час здзвонився зі своїм командиром, він мене направив до 2-го батальйону 92-ї бригади. Туди я приїхав вже з усім своїм. І берці волонтери підігнали та форму частково набрав… Мені тільки автомат записали й деякі дрібʼязкові речі. А потім все. Ми, піхота, почали їх вибивати з Харкова. Поступово. Потім вже Купʼянськ, за ним Лозова й так далі. Нормальна в нас там була заруба. До того, як дістав поранення – мали йти на Сватове взагалі, але почалася зима, бруд, мряка, бряка…»
Визнає, що хотів би повернутися у військо, але з його пораненням мало шансів:
«Якщо мене відновлять, повернуть до бойової частини – тоді так, піду, – говорить він. – А так, у тилу я не хочу служити. Немає сенсу. Ходити ось це… «Згідно-відповідно», з майорами тими жирними. Ось всі ці “військоматчики”, які мене дратують. Всі ці чоловіки, ходячі, з такими мордами й запитами: «послужить не хочеш?». Та ну його… Але було не нудно, так скажу, – сміюся, – у нас хороша була команда».
Зараз Руслан почувається краще. Нарікає хіба на поганий сон та чоловіків, які бісять своєю присутністю у тилу:
«Ну блять, одні воюють, а інші ходять тут… Особливо, коли бачу таких, які бігають, спортом займаються. Ходив на річку, побачив на пляжі одного у добрій фізичній формі недалеко від себе, який з дівчиною прийшов. Ну він стоїть перед нею, красень. Тут я знімаю футболку, а у мене картина зі шрамів і мʼязів. Вони дивляться на мене шоковано. Ну а я шо… Покоцало, так. А він – марна людина… Навіщо тобі великі мʼязи та велика сила, якщо ти їх не використовуєш за призначенням?»
Окрім накачаних чоловіків у тилу, дратують тупі питання. «Типу: «як там на війні?» чи «ти вбивав людей?», – наводить він приклад. – Ну що я маю відповісти людині? Як на війні – сходи подивись».
Він розмірковує – є велика різниця між воїном та військовим: «Бо військові, це всі, хто… Ну ось, – він розводить руками, показуючи довкола, – А воїн, це той, хто конкретно виконує завдання. Той, хто воював, той знає. Військовим бути, хулі там: штани й форму, натягнув, багато розуму не треба. Навпаки його не треба зовсім, за тебе все придумано. А щоб бути воїном, треба мати інтелект, аби воювати. Тому і маю таке відношення. Вівця леву не товариш».
Шрами і рани – видимі і невидимі
Є ймовірність, що для подальшого лікування Руслана відправлять за кордон. «Якщо там десь кацапа зустріну, я не знаю, що з ним зроблю, – признається він. – А у них там все цивільно, не можна русню бити безкарно… У мене кореш, який з моєї команди, але пораненим був раніше на місяць – зараз в Амстердамі на реабілітації. Подорожує навіть трошки. Радий за нього. Я б і сам хотів. Потрібно кожен рік бувати в тому місці, де ти ніколи до цього не був раніше… Океан я ніколи не бачив. Тому треба зʼїздити. Особливо, коли ледь не здох… І ПТСР у мене ще трошки балується. Якось гуляв тут по Києву з другом і його дружиною. Якийсь ідіот без глушника на машині дуже гучно й дуже близько проїхав. Ну і я на автоматі його, її загріб й повалив у траву. Я потім вже розумію, що наробив, і що ми не в окопі».
Із захоплень цивільного життя – реконструкція, історичний середньовічний бій. Хто ж знав, що хобі виявиться покликанням.
Запитую про страх на війні.
«Навіть не знаю, не було в мене явного страху, – говорить він. – Мабуть, через те, що команда в мене була об’єднана, ми трималися, хоч і боялися. Воно коли летить до тебе все в окопи, то авжеж страшно. Але потім з часом, звикаєш. Просто коли твій організм постійно знаходиться у стресовій ситуації, тебе цілодобово обстрілюють з усілякої хєрні, яка тільки можлива — ти вже знаєш, що от-от і не витримаєш. Тому, на гражданці, коли починаєш розчехлятися, то організм розслабляється. Відчуваєш, наче ти у мирі, спокої, немає цих всіх звуків, що людей лякають. І ти наче спокійний… А буває, чуєш звук, чи у вухах щось свистить, як міна, або ракета пролітає… І тебе накриває цим страхом. Навіть, не знаю, як пояснити, що зі мною відбувається… Багато разів буває таке. Чисто через звук».
До поранення Руслан служив у розвідроті. Того дня його групі показали місце на карті, куди треба було дійти. «Ми туди й дійшли, – згадує чоловік. – Туди ніхто не ходив окрім нас раніше, ми були першими. У нас мав бути штурм. Ми проходили село, мали його зачищати. Підготували все, й лишилися на ніч по дорозі до нього. А там в нас посадка така на шляху для ночівлі… Ніхуя від неї нема. Три дерева й без окопів. Які окопи, якщо сьогодні ти прийшов, а завтра на штурм зранку йти? Ми прийшли собі, розташувалися, все добре. На наші позиції прийшли ті хлопці, які не мали на них приходити, почали творити якусь хуйню. У них свої точки були, а вони почали пересуватися по нашим. Ці дебіли активно почали ходити, і тут бачу, що російський безпілотник пролітає. Хрін його знає взагалі, що то по нас прилетіло. Міна, не міна… Але одразу мінус 10 людей. Памʼятаю – вибух. І я нічого не зрозумів. Перша думка: мабуть, я загинув. Такі якісь моменти хаосу… Я у спальнику лежав. Відкриваю його, дивлюся – тіла лежать. Я намагаюся встати, й бачу, що кістки стирчать з руки… Там все болить, на нозі все стирчить. І я назад ліг, бачу в руці дірка…»
Врятував старшина, що опинився поблизу. Забрав Руслана та ще одного побратима, вивіз до Купʼянська.
За даними МОЗ посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) – це хронічне порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події. Близько 8% чоловіків та 20% жінок, що пережили травматичні події, мають ПТСР. Якщо не лікувати, це може закінчитися руйнацією стосунків, роботи, здоров’я чи навіть життя (самогубство).
За словами директорки Центру психічного здоровʼя та реабілітації Ксенії Возніциної, станом на зараз є попит на терапію й серед цивільного населення, людей, звільнених із полону. В пріоритеті – військовослужбовці. Що не є добре, бо надавати психологічну допомогу потрібно якнайшвидше, а тривалість одного курсу на одну людину становить три тижні.
«У більшості випадків ПТСР – це на все життя, – пояснює вона. – Є певний відсоток пацієнтів, які можуть подолати ПТСР, це якщо в перші пів року після травми люди отримують підтримку, мають родину, роботу, можливість спілкуватися з психотерапевтом. І якщо сама людина вмотивована, вона позбувається цього синдрому. Проте залишається величезний відсоток населення, в якого ПТСР залишиться хронічним».
Першим критерієм ПТСР є наявність травматичної події катастрофічного характеру.
«Ми не отримуємо ПТСР від розлучення, втрати будинку, звільнення з роботи і тд, – пояснює Ксенія. – Його отримують через дуже важкий травматичний досвід, що загрожував життю й здоровʼю. Тому роботи з ПТСР над різними пацієнтами не сильно відрізняються, адже першоджерело в усіх надзвичайно схоже за важкістю. Проте цивільна людина може пережити цю травму одноразово, а військовослужбовець – багаторазово через постійне перебування на лінії фронту, втрати побратимів і тд. Авжеж, «букет» травм військовослужбовців буде лікуватися глибше й довше. Саме тому наші терапевти, психологи й психотерапевти мають постійно шукати нові вирішення нових травм, постійно навчатися, бо така кількість й різноманіття травм для багатьох лікарів нова».
На прощання Руслан визнає – на здорового він поки не тягне, це видно по очах. Мало хто з людей витримує його погляд:
«Те, що я хворий – по очах видно. Якщо вдивлятимешся в них довго – все зрозумієш. Багато хто програє мені в цих «іграх» з витримкою погляду. «Люди спочатку цікавляться, їх приваблює форма, колір очей… – говорить він. – А потім вони ховаються, неначе від хижака. Щось їх лякає, те, що вони в мені вбачають. Мабуть, я надивився чогось справді такого, що мало хто витримує. – Лев й сам опускає очі додолу, задумується, – Але ти не боїшся, це дає надію. Дякую», – він підіймає погляд, який трохи мʼякшає й сумно посміхається мені.
Авторка тексту: Ніколєтта Стоянова
Фото: Данило Дубчак, Ніколєтта Стоянова
