Конвеєр із порятунку «своїх». Як живе і працює стабілізаційний пункт на Донеччині
«Води!.. води!» – хрипить поранений.
«Друже, тобі не можна зараз пити, потерпи!» – кажуть йому.
«Зніміть із мене це!.. Я не можу дихати!»
«Тобі так здається, ти можеш дихати. Давай разом: вдих – видих!»
Його голова і обличчя перебинтовані. Паралельно з розмовами, кілька пар рук точними, відпрацьованими рухами зрізають із нього одяг, ставлять крапельницю, міряють тиск і пульс. Це стабілізаційний пункт, або ж просто стабік, на Бахмутському напрямку, куди привозять захисників із усіх бригад, які працюють у цьому районі. Перша точка, де вони отримують професійну медичну допомогу.
В екстремальних умовах, але з повагою до кожного
Деякий час нічого не відбувається, і здається, що може цей день минеться без пролитої крові. Лікарі запарюють собі каву, нарізають тортик, виходять покурити. Хтось із них вбраний по формі, хтось – у медичних костюмах. Показують кабінети, куди потрапляють пацієнти – на цей момент вони порожні. Хваляться мобільним УЗД-апаратом. Під стільцями у коридорі від спеки ховається цуценя. Стіни декоровані дитячими малюнками, присвяченими саме медикам.
Поранених привозять хвилями. Рев мотора надворі сповіщає про те, що перепочинок закінчено. На каталці по саморобному дерев’яному пандусу завозять першого «300-го». Важкий. Далі одразу троє «легких» і ще один важкий. Те, що здавалося хаосом, працює як ідеально налагоджений годинник. Лікарями, медсестрами і медбратами ніхто не керує, це відбувається само собою – усі фахівці розподіляються по кабінетах, і кожен робить своє. Лише один раз у корироді хтось гукає: «Треба когось із анестезіологів у 5-ий кабінет!» Поки поранених стабілізують, один із фахівців у коридорі ретельно заповнює папери.
У цій ситуації понад усе страшно завадити чи проявити недостатньо тактовності. Я щосили втискаюся в лікарняні стіни невизначеного кольору, аби десь не перекрити дорогу на шляху до порятунку життя. Намагаюся стати максимально прозорою і невидимою. Знімаю роботу медиків здалеку, на «зумі». Подумки готую аргументи, чому важливо показувати їхню роботу, якщо виникнуть претензії. Готуюся навіть піти за «рускім корабльом», якщо хтось у серцях мене пошле. Однак нічого подібного не стається. Ба більше – медики, пробігаючи повз… присідають, аби не зіпсувати кадр. Легкі поранені посміхаються на камеру та показують «peace». Від цієї поваги до роботи кожного, навіть за таких умов, щемить.
Із першим «300» роботи найбільше. Його підключають до апаратів. Із коридору видно тільки тьмяну лампочку у вікні над дверима, і чути монотонне «пік-пік-пік» – це апарат відтворює роботу серця. Поряд із ним включають лампу УФО – від втрати крові людина переохолоджується навіть у спекотний день, може статися гіпотермія. У кабінеті стає гаряче, ніби в сауні. Здається, що лікарі, котрі виходять звідти, плачуть, однак це лише піт, який струмками стікає по обличчю.
«Як він?» – запитують побратими пораненого військового в медика, який виходить із кабінету.
«Стабільний», – відказує той на ходу.
«Там відкрита черепно-мозкова травма, і геморагічний шок 2-3 ступеня, – коментує пошкодження лікар-анестезіолог Вадим. – Ми не можемо чітко сказати, тому що ми не знаємо саму об’єму крововтрати чіткого. Ну, згідно динаміки, пульсу, наповнення судин, ми визначили, що це 2-3-ій ступінь. Він отримав плазму, кров, і після цього одразу стабілізувався по гемодинаміці».
Його колега, хірург Володимир пояснює, що це поранення – результат дії мінно-вибухового пристрою. І продовжує список травм: «Ураження від голови до ніг, є розчавлені рани, вогнепальні рани, превмоторакс, і рука рвана, вражена з переломом, з можливим відходженням магістральних судин. У нього була свідомість дещо знижена, але він був в свідомості, коли його приймали».
Лікарі кажуть – в середньому переливати кров доводиться 5-6 разів на день. Цього потребують особливо тяжкі пацієнти.
«У нас є кров, у нас є плазма суха, у нас все є, тому ми визначаємо групу крові швидко, от його група крові – а де вона, планшетка, от вона, так. Згідно з нею переливаємо, – говорить медсестра Юля із позивним «Квітка». Майже кожному «тяжкому» потрібна кров.
«Проблеми є, але ми їх вирішуємо, – додає Вадим. – З гемокодами, самими це якщо те, що стосується реімфузії, а те, що стосується іменно самого переливання, кров ми замовляємо. Ну, буває, ось минулого тижня було, що закінчилась кров, не було її. Замовили, привезли. Зараз дуже великий «рятівний круг» кров, тому що… вона насправді дуже велику роль відіграє іменно у наданні вже першої спеціалізованої медичної допомоги. Пораненим із масивними кровотечами».
«Із наступом наших військ міняється характер травм»
Поранених відвозять практично так само синхронно, як і привезли. Подальші ланки їх шляху – шпиталі і лікарні. Частіше за все звідси їх допрявляють до одного з ближніх міст Донеччини. Звідти – у Дніпро, Харків, Київ, Львів, Вінницю. Медики знімають гумові рукавички, смітники в коридорі й на вулиці швидко наповнюються закривавленими рештками одягу, термоковдрами, голками і шприцями тощо. Перш ніж викинути порізаний одяг, перевіряють кишені. Документи та особисті речі, які були при пораненому, пакують у сміттєвий пакет із підписом, та передають побратимам. Туди ж кладуть уцілілий одяг.
«Зараз, хлопці, – говорить Юля нам. – Мені треба прибрати швидко, тому що раптом привезуть наступного, а кабінет треба підготувати».
У кабінетах підмітають підлоги і перестеляють кушетки.
«Ну, взагалі я ніколи не працювала в анестезіології, але ж тут сказали треба, – розповідає «Квітка». – Ну, раз треба, то треба. І прийшлось опанувати нові навички, нові ліки, нові дозіровки, нову… в общем, стикнутися зі всім новим».
За її словами, коли вони лише заїхали сюди, більше травм було від артилерії – переважали осколкові поранення голова, живот, кінцівки. Однак тепер тенденція змінилася:
«А зараз більш такі мінно-вибухові травми, більше ампутацій. Ну вони тоді були, але ж не так. А зараз більш ампутацій, стопа, руки. Оскільки території трошки звільняються і все заміновано. І хлопці кажуть, що мінують буквально все. Якусь там травинку, камушек, куди можна щось приліпити, вони все це роблять».
Знову короткострокове затишшя. В цей час намагаємось побільше поспілкуватися з медиками.
Олександр Чернов, анестезіолог, є санінструктором 401-го окремого батальйону. Зараз прикомандирований до 3-ої ОШБр. За його словами, за десь тут можуть прийняти сотню поранених. «Рекорд» за час його роботи тут – 140 осіб.
«З них десятки були важкі, на жаль, – говорить він. – Я хочу від себе звернутися до наших союзників, до Сполучених Штатів, Великої Британії, будь ласка, якомога швидше візьміть Україну під офіційний свій протекторат. Щоби ця війна, цей геноцид фактично українського народу, перейшов у гібридну фазу, не таку криваву фазу. Бо цей геноцид, на жаль, триває і триває».
Володимир говорить, що через руки кожного хірурга на стабіку щодня проходить приблизно 30-50 осіб. Він згадує, як працював у Бахмуті, показує долонями осколок «Граду» з пів ліктя розміром, який прлетів хлопцеві в ноги.
«При цьому нога у нього ціла залишилася! – згадує він. – Нога ціла, воно по суті під шкірою пройшло, він не задів ніяких структур, і в нього благоприємні, скажімо так, очікування результатів. Він мені запам’ятався».
Усі лікарі признаються, що тримаються в цьому морі болю завдяки підтримці одне одного, а також жартів. Зокрема, звісно, чорних.
Запустити мотор
Судинний хірург 3-ої ОШБр з позивним «Корсар» свого в 2015 їздив добровольцем разом із Першого Добровольчим Мобільним шпиталем імені Миколи Пирогова (ПДМШ). Зараз же став до лав війська. Згадує: був задіяний в операції зі низки населених пунктів на Харківщині. Спершу звільняли Байрак.
«Я пам’ятаю вихід, спробу нашої зачистки Байрака… – починає лікар та озирається на легкого пораненого, якого саме провозять на каталці коридором – на вихід, на подальну евакуацію. – коли в принципі дозволили зайти нашій групі розвідки, потім зробили нам такий великий «котьол». І чудом в тих подіях я вижив, отримав досвід».
А невдовзі після цього звільняли Балаклію:
«Так, я заходив зі своєї розвідротою. Ми в тому числі приймали участь з визволенням під Байраком, всіх сіл невеличких, і потім ще було визволення самої Балаклії».
За його словами більшість місцевих мешканців раділа українським військам, були такі, що не вірили. Проросійські елементи, розуміючи наслідки своєї діяльності, покидали місто слідом за окупантами. Підрозділ базуався у лікарні, де до того мешкали непрохані гості.
«Вони її використовували як свій… ну може не штаб, а для розташування 400 чоловік, – згадує лікар. – Були в одному корпусі і 300 чоловік приблизно, якісь спецвійська, може десант, знаходились в іншому. В тому корпусі, де я був, там ДНР-івці пиячили – це місцеві казали, от, постійно чистили ті свої міномети і при тому пиячили (сміється – ред.). А інший підрозділ, там більш у них було це саме, там був сухий закон, яким краповий берет командує, та більш була велика дисципліна. Ну, залишили вони з лікарні… свинарник. Все було в такому стані, було переламане, всі комп’ютери були вскриті. І з них вони повитаскували, що вони, можливо, думали, що це цінне, карти пам’яті і процесори! Я не знаю, що у них в Росії не хватає процесорів?! Всі комп’ютери розібрані повністю. Ну, їхнього мотлоха хватало, одежі, їхніх котєлков оцих. Їхніх борщів, в трилітрових банках, у них борщі. Борщ і щі! Якесь таке їдло незрозумілого кольору, і в них трилітрових банків закатано. Ось це вони багато залишили».
Ми перериваємо розмову, бо починається наступна «хвиля». Серйозність ситуації відчутна з поспіху, на якому підлітає «Швидка». Везуть ще одного тяжкого. Зупинка серця.
Масаж серця – «мотор» вдалося запустити, кардіограма на моніторі застрибала вниз-вгору. Побратими пораненого важко дихають в коридорі. «Сука… сука… сука…» – ніби мантру, безпомічно шепоче один із них.
Іншого пораненого оглядають в сусідньому кабінеті. Поранення спини. З нього зрізають одяг і перевертають на живіт. Ще один сидить у коридорі. У нього контузія та лекге поранення руки. Спершу чоловік почувався стерпно, однак в певний момент починає стогнати і кричати, що йому погано. Зрештою його уводять в один із кабінетів. На підлозі лишається бронік та інші інші поранених.
Стабік живе і працює в режимі 24/7. Це нескінченний конвеєр, моторошний і досконалий водночас, де медики ведуть свою війну за життя кожного зі своїх. «Корсар» каже: від прокидання до його готовності працювати з пораненим минає рівно 27 секунд.
У день, коли ми працювали на стабіку, на календарі була неділя. Однак війна не відає вихідних.
Текст: Олена Максименко
Фото: Андрій Дубчак, Олена Максименко
