Балаклія. Майстер-класи з відродження

“Я народилася 1991 року, 1 грудня, коли був референдум. Народилась в незалежній Україні, в мене немає іншої, в принципі!..” – розповідає Вероніка Євдокимова. Координарока локації “СПІЛЬНО. Точки зустрічі”, вона вона працює з дітьми у звільненій Балаклії. Разом із майстрами, волонтерами та викладачами, проводить різного штибу активності.

До повномасштабного вторгнення вона працювала методисткою у Будинку культури. Тепер тут хаб “СПІЛЬНО”, прикрашена ялинка, а в сусідньому приміщенні майстри облаштовують “пункт незламності”. “Так що можливо, нам незламності додасть теж”, – припускає вона. 

“В нас не працюють ні школи, ні гуртки, ні Будинок культури – нічого! Ми тут для того, щоб була гарна атмосфера, і діти могли поринути…”

Подібні точки починають діяти і в інших звільнених населених пунктах Харківщини – Красноград, Ізюм, Певормайськ, Валки тощо. Також заняття відбуваються у харківському метрополітені, що одночасно слугують укриттям та “пунктами незламності”. 

“Як школа, тільки цікавіше”

Під різдвяну музику дітлашня зосереджено майструє прикраси на ялинку з волоських горіхів. Вкривають фарбами, лаком для нігтів, блискітками, чіпляють стрічки і намистини. Хто закінчив – танцює під музику, або ж намагається влучити м’ячиком для настільного тенісу в наклеєні на горизонтальну поверхню паперові стаканчики. Для бажаючих є чай і печиво.

Далі в програмі – майстер-клас із торцювання та вечір поезії для всіх охочих. Окрім цього, проводяться заняття з математики, укрмови та англійський speaking club.

Оскільки діти на окупованих та прифронтових територіях бувають подовгу відрізані від електрики та інтернету, навчання стає для них недоступним. Тож заняття “СПІЛЬНО” мають на меті також допомогти надолужити пропущене. Але – цікаво, інтерактивно, незвично. Вероніка розповідає:

“Не буває, як школа, а якось цікавіше. На українську ходять охоче, на математику теж, але не так охоче, а англійська, туди дуже багато охочих різного віку, і speaking club у нас теж дуже круто працює”. 

Український прапор над РДА Балаклійського району замайорів уже 8 вересня. Окупанти, залишаючи місто, підірвали міст. Втім, така доля спіткала більшість мостів Харківщини. Через це реальна дорога з Харкова розбігається з баченням навігатора. Ще восени траса була утикана хвостовиками снарядів та дірками від прильотів, на узбіччях – кістяки горілої техніки. Та й саме місто мало вигляд постапокаліптичний. Однак зараз видимих слідів війни стає все менше. На вулицях більшає автівок і людей, оживають крамниці, кав’ярні. У якості жесту підтримки тут немає планових відключень світла.

“В громаді приблизно 900 дітей, – говорить Вероніка. – Це також у ближніх селах. Ми розмовляли з нашим керівництвом, плануємо робити виїздні рейси, автобуси дадуть. Руханки, ігри спортивні, естафети, хенд мейд…”

“Гаррі Поттер” і “Мафія” як ліки від війни

Більшість дітей виїжджало з міста під час окупації. Чимало сімей із дітьми ще не повернулися – через пошкоджені будинки воліють перезимувати деінде. За словами координаторки, поведінка дітей, що лишалися тут, відрізняється у спільних розвагах:

“Є діти, яких нічого не спинить, і вони активні – це здебільшого звісно ті, що виїжджали. А ті, що залишалися, ми уже бачили таких, які відходять від компанії, просять щось поробити інше. Наприклад, у нас був захід спортивний розважальний. Музика, гучно… Дітей було близько 50-ти, четверо з них сказали: “А можна, я піду?” І ми їм запропонували альтернативу. Ми з ними малювали – в спокійній більш атмосфері. Коли вони знову захотіли спілкування, пішли, пограли…”

У планах також заняття з медіа- та фінансової грамотності, тренінги з психологом. Останнє особливо цікавить підлітків, вони запитують кураторів, коли вже.

Оскільки школярі навчаються на різних змінах, для занять і дозвілля з ними намагаюся бронювати вихідні.

“Вікова категорія – у нас були і 2, і 24, але якщо є старші, то теж раді бачити! – розповідає Євдокимова. – Два з половиною до нас приходять – ми з ними граємося, башенки, книжечки, щось строїмо, робимо. А якщо старші діти, то “Мафія” – вони в захваті, перевтілюються у ролі різні, вони грають, знайомляться, це їм дуже подобається”. 

“Мафію” проводили зокрема у стилі 20-х. Приходили у відповідному вбранні, відігравали ролі. 

Проводяться кіновечори, і тематичним переглядом новорічних свят і дорослі, і діти обрали “Гаррі Поттера”. Тож координатори вирішили зробити це ключовою темою, додавши дещицю магії: змайструвати чарівні палички, опанувати секрети написання листів, що зникають. 

Тема війни у розмовах дітей звучить тепер все менше. Хіба діляться враженнями, хто куди виїжджав.

“Але завжди бажають співати “Червону калину”! Тобто, у них такий настрій”, – говорить Вероніка. 

На момент розмови хаб функціонує уже три тижні, і в ньому побувало щонайменше 200 дітей.

“Чоловіка вивели надвір, і ми тільки чули автоматну чергу”

Вероніка розповідає – збиралася лишатися в рідному місті. За її словами, місто прекрасне у всіх планах, але з воєнної точки зору українським воїнам далася непросто: це полога гора, і навкруги річки.

Окупанти уже почувалися в місті як вдома. Влітку почали облаштовуватися ґрунтовно. 

“У них уже свій мер був, вони уже набирали людей у відділи – і освіти, і поліція у них з’являлася – згадує координаторка. – Вони вирішили, що тут “Бєлгородская область”. Вже було у свідоцтві про народження “Белгородская область”. І жінка, яка народила, вона виїжджала на підконтрольні Україні території, і змінювала свідоцтво. Каже: “Яка “Бєлгородская обалсть”?! Україна!” (сміється – ред.).

На машинах у окупації люди їздити боялися, тож основним засобом пересування були велосипеди. Впіймати телефонний зв’язок було можливо лише на центральній площі. Люди були вкрай обережними у розмовах, адже мали дані, що телефони прослуховують. Вели загальні розмови, говорячи натяками.  

“І тоді якщо дзвонили бабусі – “Як справи?”, “Як здоров’я?” “Все добре?” Ну або: “Заходили “гості”, чи не заходили?”. Отак туманно спілкувалися, щоб уникнути проблем”… 

 З хати Вероніка намагалася не виходити, аби не світитися. Але зрештою, це не допомогло:

“Я тут народилася, вчилася, вийшла заміж, працюю у Будинку культури. Все життя пов’язано з містом, з Україною, я не хотіла нікуди виїжджати. Я два місяці була. Коли буряти до мене зайшли в дім, тоді я виїхала. Я не змогла, був стрес, шок…” 

Голос обривається, на очі набігають сльози. Ми переводимо розмову в “безпечніше” річище. Однак жінка опановує себе і згодом продовжує спогади. Вперше непрохані гості прийшли засвітло, перевіряли документи:

“А в мене чоловік… худенький – статура в нього така, і трошечки є сивина. І вони причепилися: “А чьо ти такой худой? А чьо ти такой сєдой?” “Ну, – каже, – генетика, який народився…” “А ти шо, воєвал?” “Та навіть в армії не служив!” Вони його допитували, робили огляд тіла, татуювання, перевіряли п’ятки на мозолі (бо лишаються від берців), і ось отут пальці теж перевіряли, отак брали і терли”. 

Повернулися того ж дня. Це були буряти. В домі також була мати чоловіка і сестра із родиною. “Гості” шукали чи то снайпера, чи то їдло в сусідній покинутій хаті, чи можливість там заселитися.

“Факт, що об 11 ночі вони до нас зайшли, – веде співрозмовниця. – Почали перевіряти телефони, дивитися, що ми дивимось, починаючи від ютубу, закінчуючи історією браузера… Один бурят розмовляв російською, в принципі, зрозуміло, але зі своїм напарником розмовляв якоюсь своєю… У нас в родинній групі – нічого такого, була фотографія котиків з собачками, і ми сміялися, що коти під диваном зайняли багато позицій. І ми написали: “Ну як окупанти!” 

За це “окупанти” вони і вчепилися. Чоловіка вивели надвір. Решта родини лишилися в коридорі, під наглядом іншого бурята: 

“Темінь непроглядна на вулиці. І… ми не розуміємо, що там відбувається, і чуємо автоматну чергу”.

Певний час мовчить, і продовжує: 

“Я не знаю, скільки пройшло часу, ну у мене відключилася свідомість… я тільки почула, як завила його матір, впала на коліна, ну і я теж, я не розуміла, що відбувається. Я повторювала про себе, що я не вірю, я не вірю… І все. І це було, допоки він не зайшов в дім, у нього була кров, бо його били, коли запитували: “Што ви думаєтє, ето всьо шуткі вам?! Што ви думаєтє, што ми здєсь стоім – мнє оно надо?! Ми здєсь трєтій мєсяц…” Був березень, а він казав про третій місяць, тобто, вони на кордонах стояли”. 

Чоловік намагався не входити з агресором у контакт. Зрозумів, що той вочевидь просто зірвався. Запитав: “Що ти хочеш від мене і моєї родини?” “Ну вот, ви смєйотєсь, шутітє!..” “Так ми вдома. Ми на своїй землі. Ви прийшли до нас. Ми вас не чекали. Чого ви тут?” 

Окупант не мав що відповісти, і дав автоматну чергу. 

Після цього Вероніка не мала спокою. Признається – сахалася кожної автівки, що їхала повз. Тож подружжя прийняло рішення виїхати в Харків. Це теж потребувало відваги, адже пройти блокпости щастило не всім. Вероніка вирішила: “Що буде, те буде. Якщо нам доля є, то виїдемо, якщо ні, то… були випадки, коли з Гусарівки їхала родина молода, з маленькою дитиною. На блокпості подивилися документи, але коли вони проїхали, вони відкрили вогонь. І немає родини. І довго тіла не дозволяли матері забрати. Багато було і полонів. Забирали за українську позицію”.

Дехто з мешканців міста досі вважається зниклим безвісти. 

“Тікали, як блохи”

Вероніка з чоловіком виїхали перед Великоднем, наприкінці квітня. А 7 травня місто уже закрили на в’їзд і виїзд, перестали допускати гуманітарну допомогу. Виїхати можна було лише через окуповані території та РФ.

На два тижні Вероніці доведеться покинути не лише місто, а і країну. Евакуювала бабусю:

“В неї в дім прилетіла болванка, зруйновано пів хати. І я її вивозила до Литви. Чоловік казав: “Та залишайся там, у родичів!” Нє, я не можу. Я хочу додому. Я краще буду витрачати свої гроші у Харкові. Підтримувати економіку і донатити на ЗСУ. Друзі дивувалися: “У Харків?.. Безпечне місце?” Я кажу: “Знаєте… краще я буду під ракетами, аніж під окупацією!” 

В Балаклію повернулися в середині жовтня. Каже – зараз тут хоч і чути іноді вибухи, але спокійніше, ніж в Харкові. 

Як і всюди, окупанти в Балаклії не соромились мародерити.  

Під час окупації власники будинків викладали в місцевих пабліках відео з дворів, у кого стоять камери: “А коли тікали, вони це все кидали, і не встигали забирати, а потім, коли наші уже зайшли, і бачили якісь речі, то це викладалося у телеграм-каналах, і кажуть, що ось наші знайшли сковорідки, рюкзак, праску… І знаходили люди своє! Дивувалися: “Оце у нас хотіли забрати?!” А дзуськи, наші все повернули!”

Останні дні перед звільненням міста усі – і ті, хто лишався в ньому, і ті, хто виїхав, не відлипали від новин. Інформація про переміщення українських військ і звільнення селищ поблизу передавалася “сарафанним радіо”, попри відсутність зв’язку.

“6-7-8 вересня сиділи під Харковом з телефоном отак, хто міг, писав, що, де відбувається, – згадує Євдокимова. – “Наші поруч!..” “Наші там!..” “Не пишіть!”, але все одно всі писали, ми з чоловіком не спали, ми все чекали. Ну що? Міст, взірваний – є! Вони відходять!.. Я так жаліла, що не вдома, що я не можу вийти і обійняти ЗСУ!.. Але все одно, це було напруження, але таке приємне, що вони тікааають!”

Втечу окупантів люди фільмували на телефони і викладали у місцеві пабліки. Вероніка згадує – тікали, як блохи, на ходу застрибуючи на автівки, чіпляючись за ручки, кидаючи награбоване.

Окупація зірвала маски та звузила коло знайомих. Дехто виїхав до Росії або ж пішов на співпрацю з загарбниками. 

“Життя внесло свої корективи, відфільтрувало коло спілкування, виявилося, і серед колег наших були такі, які пішли на співпрацю, очолювали цей Будинок культури, робили тут заходи для міста і все таке, – ділиться жінка. – Але коли наші заходили, вони вже десь у Бєлгороді знаходилися. А деякі не виїхали, і зараз знаходяться в “місцях нє столь отдальонних”. Багато було таких, що заради власного благополуччя, або щоб якось себе спасти… я не знаю, ЩО можна зберегти, але не честь і совість, так точно. Місто маленьке. Ми всі якось знаємо одне одного все одно, і я розумію, хто боявся, і пішов (на співпрацю), а хто хотів піти. І ті, хто хотів піти, тепер пішли з мого життя. Їх не так багато. Але є люди, які досі кажуть, що повернуться (росіяни). І є телеграм-канал типу “Російская Балаклія”. Але там людей все меншає. А ми всі сміємося, бо у них такі мрії, такі вже смішні! Те, що вони там пишуть, цього вже ніколи не станеться. Це люди, яких я би посадила в автобус, і відправила жити у Бєлгород!” (сміється).  

“Ми тут, щоб місто оживало”

Зараз у місті триває розмінування. Мешканці чують вибухи. Шкодують, що навколишні ліси ще довго не будуть доступними для прогулянок. Іноді люди вдаються до нестандартних рішень, аби мати можливість безпечно вигулювати собак на “зеленці”:

“Взяли у сусіда камеру, така що велика, гумова, і отак по подвір’ю її ганяли, щоб під натиском… хоч якось, але теж намагалися розміновувати!” – розповідає Вероніка.

Є і сумні історії. Так, на одній з мін підірвався водій “Швидкої”. Вероніка знала його, адже за кращих часів чоловік співав у аматорському хорі “Джерело”, при Будинку культури.

Попри те, що місто здебільшого російськомовне, Вероніка переконана, що більшість мешканців підтримують Україну, і налаштовані полагодити усі наслідки руйнації – аби лише більше таких випробувань не випадало: “Ми свою Україну любимо, свою мову любимо, можемо нею читати, писати, спілкуватися. Але так склалося історично, що у нас російськомовне місто. Я завжди любила українську натуру, я зараз працюю в галузі культури, яка це просуває, ми робимо, щоб це була не “шароварщина”, а красива, правильна культура”. 

Вероніка признається – під час окупації була настільки змучена, що занедбала себе: “Не могла їсти, мені нічого не хотілося, я не фарбувалася. У мене був мішкуватий костюм, без косметики… коли світла не було, то і з немитою головою. Зараз намагаюся тримати свій стан гарним. Будемо зимувати! Ми сильні, сміливі, і ми тут для того, щоб місто оживало!”

По дітей приходять батьки. Малеча хвалиться змайстрованими прикрасами, вдягається і розходиться по домах. Координаторка, майстриня і волонтери мають трохи часу перепочити за чаєм перед наступним заняттям. 

У місті зимно. Деякі вікна й вітрини забиті деревом, на деяких – сяють гірлянди. Місто зцілюється, ховає полеглих, розміновує землю, шукає колаборантів, воює та живе життя. 

Текст i фото: Олена Максименко