«Київ – розслабився». Розмови про АК з українськими валькіріями
Імпровізований полігон біля закинутих будівель у Києві. Незважаючи на холод, близько двадцяти жінок беруть участь у тренінгу з самозахисту. Вони вивчають правила поводження зі стрілецькою зброєю та гранатами, першу домедичну допомогу, користування раціями.
Курси «Українська Валькірія» організовані громадською організацією «Редюїт» працюють щосуботи (соцмережі та ініціативи проєкту: linktr.ee/go.reduit). Крім тренінгу з самозахисту, «Редюїт» проводить також щотижневі мистецько-терапевтичні курси та курси медичної підготовки. Але основним акцентом громадської організації є захист прав жінок в Україні.
Керівниця та співзасновниця проєкту Дарина Требух вважає, що до проблем війни, що зараз існують в нашій країні слід підходити комплексно:
«Потрібно захистити себе та своїх рідних, стабілізувати свою психіку за допомогою мистецтва, і вміти надати першу домедичну допомогу собі й ближньому. Для нас дуже важливо соціалізувати, об’єднати суспільство, дати відсіч ворогу, і жити в єдиній нашій країні, в єдиному домі, в нашій сім’ї. Тому, що держава починається з тебе. І перемога держави – це твоя особиста перемога, як громадянина України», – говорить вона.
Ініціатива виявилася цікавою для жінок і доволі ефективно виконує свої завдання, зауважує Дарина:
«Вже понад двісті осіб пройшли наші курси самозахисту. Але постійними учасницями є близько двадцяти. Я вважаю, що для нас, як для громадської організації, це досить непогано», – розповідає співзасновниця проєкту “Українська Валькірія”.
Головна мета тренінгу – навчити основам володіння зброєю, виживання та самозахисту.
Тренінг зі збройного самозахисту для жінок складається з низки елементів. Професіональні військові інструктори допомагають опанувати збирання-розбирання автомата Калашникова. Викладають основи безпеки та правильного поводження зі зброєю. Ознайомлюють з різними видами калібрів та набоїв та правилами спорядження зброї. Вчать стійкам для стрільби стоячи, з коліна, лежачи та основам пересування зі зброєю. Також навчають метанню гранат, користуванню армійськими раціями, бойовому екіпіруванню та основам мінної безпеки.
На завершальному етапі проводять естафету, під час якої, серед іншого, дівчатам доводиться носити важкий ящик з БК. Вже після цього можна отримати сертифікат про проходження тренінгу.
Українські Валькірії — хто вони, і що їх мотивує?
На курси приходять жінки та дівчата різних віку і професій. Хтось заради цікавості, хтось, аби краще розуміти, як воюють на фронті їхні чоловіки та рідні, а хтось готує себе до армії. Деякі з дівчат проходять тренінг по кілька разів.
Тетяна. Дружина військового
Чоловік Тетяни ветеран АТО, тепер знову у війську. Вона на курсах, заради того, щоб краще його розуміти, та більш впевнено почувати себе:
“Коли почалася велика війна, то він одразу пішов у військкомат. Хочеться просто відчути трішки на собі все це, щоб розуміти, як правильно підтримувати у якісь моменти чоловіка. Вирішила трішки навчитися самозахисту. Щоб бути впевненою, відчувати цей захист”, – розповідає вона.
Тетяна вважає, що у столиці люди дарма почали забувати про війну, адже захисникам на фронті потрібні і підтримка і заміна:
“Дуже багато людей, на жаль, забули про те, що у нас війна, і дуже розслабилися, особливо в Києві. Це дуже помітно. Киянам не варто забувати, що війна продовжується. І потрібно підтримувати, допомагати один одному, допомагати військовим. Ми дуже потрібні їм. Тому що, якщо ми не будемо тут, в тилу, допомагати їм, то війна прийде до нас додому знову. А хлопці ж не вічні. Як кажуть, «герої не вмирають». Ні. На жаль, я знаю особисто – герої вмирають. Їх не нескінченна кількість. Тому ті хлопці, які сидять зараз вдома і вважають, що війна не для них, і що вони «туди» хлопців не посилали, мають піднімати свої задні точки і йти робити так, щоб війна не прийшла знову до Києва”.
Вірність жінок своїм чоловікам-військовим так само як і вірність своїй країни, складові майбутньої перемоги, зауважує Тетяна:
“Жінкам слід підтримувати своїх чоловіків, якщо в них військові чоловіки, підтримувати їх. Триматися. Не зраджувати. Бо теж дуже багато сімей розпадається через це. Оберігати свої сім’ї, дітей, у кого вони є. Але їхати з країни… Я б не їхала. Дуже багато жінок, які виїхали з України. Нашим чоловікам потрібна підтримка тут. Тому залишатися, і підтримувати. Чим можемо”, — каже вона.
Під час війни не тільки залишилося місце для дива, а, навіть навпаки, стало лише більше приводів для неймовірних вчинків, говорить Тетяна:
“У мене є подруга. Коли перший місяць війни був, вона була вагітна. І мала ось-ось народжувати. І вони з чоловіком під обстрілами потрапили до Києва. І вона десь в підвалі в клініці Адоніс народила. Дякую їм велике, за те, що вони давали змогу нашим вагітним жінкам народити. Для мене ця жінка – це диво. Диво, це і те, що робить наше ППО, і взагалі всі хто захищають нас. Як рятуються люди, як вони, переживаючи якісь складні моменти, повертаються до життя, і можуть посміхатися взагалі”, — перелічує вона.
Ірина. Мама.
Комфорт Євросоюзу на може замінити тепла рідної землі, але, щоб жити в Україні треба вміти захищати свою родину, вважає Ірина:
“Прийшла, бо в нас війна. І я не знаю, як житті складеться. В мене дитині 12 років. Щоб в разі чого можна було б захистити її. Після вторгнення ми з малою півроку прожили в Польщі. Повернулись в Україну, бо Польща то таке, то не моя країна. Я в Україні народилася. І мала не хотіла залишатися в Польщі” — розповідає жінка про свою мотивацію брати участь у курсах збройного самозахисту.
На думку Ірини, перелік способів підтримати захисників — нескінченний, головне, не бути байдужим:
“В мене воюють мої двоюрідні брати. І сусіди. І друзі воюють. В мене багато хлопців воюють. Є. і такі, які приходять з контузіями, з пораннями. Тому я розумію, і підтримую, і стараюся донатити, і хлопцям якось допомогти. Морально, психологічно, і навіть просто порозмовляти з ними”, — наводить вона приклади.
Нині особливо важливо, коли жінка може підставити плече своєму чоловікові, а тому треба розуміти з якими труднощами він може стикатися на фронті:
“Жінки мають підтримували наших хлопців. Саме головне зараз, на цей момент, це підтримка. Тому я пішла на навчання, щоб до якоїсь міри зрозуміти, як хлопцям нашим? Як вони там? Як вони воюють? Щоб відчути те, що вони відчувають там”, — говорить Ірина.
Поліна. Акторка
Вчитися новому завжди є сенс, тим більш тому, що відповідає запитам часу, нагадує дівчина:
“Я акторка. Знімалась, коли були кращі часи. Зараз вдома. Не знімаюсь. Але я працюю в театрі, на лівому березі Дніпра. Волонтерю трошки. Вирішила, що прийшов час навчатися. Раніше вже стріляла, але так, щоб постійно тренуватися, то ні. Тому, наприклад, такі тренінги, як зараз я проходжу, вони мені зараз дуже до душі, мені дуже хочеться вчитися”, — каже Поліна.
Поліна вважає, що нині для вміння захищатися та рятувати життя є надактуальним для всіх в Україні, незалежно від статі:
“Жінки мають теж бути готовими. Та і все. Просто зорієнтуватись, не розгубитись, мати можливість врятувати своє життя, чиєсь життя. Мати розуміння, як поводити зі зброєю, та мати домедичну підготовку. Мені здається, що ми всі маємо зараз – жінки, чоловіки, всі мають готуватися. У мене така позиція. Просто зараз це дійшло якось внутрішньо до піка. Я більше не можу! Мене сильно «тригерить», сильно відчуваю сором, що нічого не роблю. Відносно нічого не роблю. І вирішила – треба навчатися. Мені це дуже подобається. Хто не готується, вони гірше роблять тільки собі, в першу чергу. Моя позиція – бути готовою. Я думаю, що це найвигідніша і найрозумніша зараз позиція”, — наголошує вона.
Бути готовою, означає не лише мати знання та вміння, а й бути налаштованю їх використати у разі потреби:
“Я думала, чи зможу я вбити людину? І якось подумала, що зможу. І аж страшно стало. Тому що якось там приміряєш на себе якісь ситуації, коли загрози твоєї сім’ї. І все… У мене немає ніяких сумнівів”, — впевнена Поліна.
На думку дівчини, нині українським дивом є повсякденне життя під постійною загрозою дронових атак та ракетних обстрілів:
“Там де людям пощастило під час, наприклад, ракетного обстрілу. Коли ми бачимо на відео, як людина проходить і туди прямо влучає ракета. Тільки от, щойно вона там йшла, або тільки їхала машина, і ми бачимо запис з відеокамери, де вони проїхали, і от там з боку десь тільки що прилетіло, і вони живі. І ти дивишся, і думаєш, Боже, що це? Це є Бог, немає Бога, є якийсь лотерейний квиток, що це таке? Диво”, — говорить Поліна.
Аліна. Спортсменка
Може статися так, що кожен українець та кожна українка знадобляться для того, щоб дати збройну відсіч ворогові, припускає Аліна:
“Ніяк, взагалі, до війни недотична. Зараз не працюю. Займаюся спортом та й все. Кросфіт. Трішки бігом. Я вже тут втретє. Взагалі, мене цікавить військова справа. Хоча б на такому базовому рівні, тому що я переконана, що в цьому має хоча б трішечки розбиратись абсолютно всі. Всі люди, які зараз проживають в Україні. Щоб знати, і зорієнтуватися в якійсь небезпечній ситуації. Знати, що робити, і як діяти у певних умовах, як поводитися зі зброєю. Бо може бути всяке. Треба бути готовим до всього”.
В разі потреби у Аліни не виникне сумнівів чи можна натиснути курок, застосувати зброю проти загарбника:
“Якщо я впевнена в тому, що це мій ворог, і він йде на мою територію, і в нього ціль вбити мене, то, звісно, я знищу його”, — впевнена вона.
Війна не відібрала в українок жіночності, але додала їм мужності:
“В кожного своє життя, кожен відповідає сам за себе, за свої дії, кожен вибирає як йому жити, як йому діяти в різних умовах. Але такі тренінги як “Українські Валькірії” дуже корисні для будь-якої жінки. Тобто, ви можете навіть не хотіти їхати на війну, але якісь базові навички мають бути. Щоб зрозуміти взагалі, що і як працює”, — каже Аліна.
Ольга. Просто українська жінка
Нині володіння зброєю — це необхідність для всіх, щоб цьому навчатися не треба мати якихось особливих якостей, вважає Ольга:
“Я українська жінка. Просто українська жіночка. Просто прийшла постріляти з автомата, аби бути готовою до всього”, — каже вона.
Ольга каже, що наважитися застосувати зброю проти агресорів-росіян не важко, адже вони наробили вже багато біди і не лише українцям:
“Або вони нас, або ми їх. І краще ми їх. Це люди, які не мають права на життя. Вони роблять дуже багато століть з нашою країною страшні речі. Тому я тільки за, щоб вони були знищені. На жаль. Вони знищують нас, починаючи від малого, і до старого. Цвіт нації, науковців, художників, митців, все. І щоб вони не робили шкоди не лише нам, вони ж зробили багато біди й іншим країнам – Грузія, Чечня, і всі держави пострадянського простору, теж, дуже всі страждали від них”, — нагадує жінка.
Здатність України протистояти російській навалі, з одного боку, є дивом, але, з іншого, цьому є прості пояснення, зауважує Ольга:
“Диво, це те, що ми ще досі не під Росією, тому що вони набагато більше мають потенціал фінансовий, збройний, і кількість людей. Там людей не жаліють, так само як у другу світову, це іде м’ясорубка велика. А в нас диво те, що ніхто не здається, тому що у нас ідея. А там…., а там нічого. Там просто якийсь морок. Ну, орки! Ми їх називаємо орки, тому що це зомбі, які не мислячі”, — говорить жінка.
Олександра. Працівниця банку
Коли над країною нависла така загроза, ніхто з громадян не може виключати можливості стати до лав армії, вважає Олександра:
“Я працюю в банку, але треба вчитись, бо може сьогодні ти в банку, а завтра вже на Сході. Може, цим я не буду стріляти, але піднести водичку чи ще щось, я зможу. Все, можливо. Можливо, і в Києві, і не в Києві, і не тільки на Сході. Ми, чесно кажучи, розслабилися в Києві, Ми пішли на ці тренінги, і я думаю, що це буде не останній раз. Тому що треба для себе. Бо сьогодні я тут, а завтра вже на фронт”, — припускає вона.
Готовність жінок стати до захисту своєї землі ніяк не менш важлива за таку готовність чоловіків, зауважує Олександра:
“Не боятися. Готуватися. Вірити в себе. В наших чоловіків, які там нас захищають. В жінок, які нас там захищають”.
Для Олександри справжнім дивом стало те, як загарбані ворогом землі та поневолені українці знову отримують свободу:
“Обмін наших полонених і звільнення Херсону. Я була на роботі. Моя колега, вона сама з Херсону, і її батьки, вони були весь час в окупації. Зв’язку ніякого, нічого. І коли ми побачили, що Херсон звільнили, ми плакали. Ми плакали вдвох, хоча в мене там нікого немає. Але ми плакали вдвох. Тому, це Херсон, і звісно, це звільнення наших людей з полону. Я дивилася ці відео, на початку, але я не змогла. Я не змогла більше, тому що дуже важко”, — розповідає вона.
Поліна. Перекладач-журналіст
«Я працю в офісі. Я за спеціальністю перекладач-журналіст. Звичайна людина. Є чоловік. Все добре, просто… звичайне життя веду. Нічого особливого. Чоловік моєї сестри на Куп’янському напрямі і мій вітчим у Києві служить зараз».
Про початок повномаштабного вторгнення Поліна згадує так:
«Була у Києві. Було жахливо. Ми пробули з чоловіком в Києві десь днів 4-5, потім виїжджали до Київської області, до батьків. Наш будинок, він на виїзді вже з Києва, в напрямку Бучі. У нас було дуже гучно і страшно. Але я буквально за півтори години зібрала все речі, все, що необхідно, там навіть спирт брали з собою, там якісь галстуки замість турнікетів, і поїхали за рідних».
На питання, чи зможеш натиснути на курок, якщо в приціл потрапить російський солдат?
«Я, я не знаю. І я не можу точно відповісти на це питання, але якщо щось буде загрожувати особисто моєму життю, або життю моїх рідних, моєї сім’ї, я думаю, що так. Так само для цього я і тут знаходжуся, що в разі чого, просто сім’ю захисти свою».
Ганна. Айтішниця
На думку дівчини, цивільні не допомагали би фронту, цього замало, тому кожен має бути готовим взяти до рук зброю, вважає Ганна:
“Я з міста Славутич, працюю в IT-компанії. У доволі великій компанії, яка активно допомагає мобілізованим хлопцям і також забезпечує все необхідне для наших колег, які мобілізувалися? Я ж хочу почати не боятися, планувати своє життя, і вчитися, приходити, займатися. Бо це важливо. Треба бути готовим. Коли ти готовий, ти не так будеш стресувати, і чітко, холоднокровно діяти. От приклад Ізраїлю, що жінки теж вміють поводитися зі зброєю. Я вважаю, це правильно. Тому що, такі часи складні, усі мають володіти мінімально базою і зброєю. Так само турнікет накласти і врятувати життя, це наш прямо прямий обов’язок. Поруч жити з такими сусідами, тобто завжди треба бути на стрьомі”, — говорить Ганна.
Мама Ганни дивом врятувалася від росіян на початку повномасштабного вторгнення:
“Те, що має мама вижила, це просто диво, тому що все, що з нею відбувалося, це диво. За нею просто ходила смерть, і шанси вижити було, здавалося б, нуль. Але вона вижила, і це диво. Тому що коли виїжджали люди, вона була з кицькою, і з кицькою не хотіли брати. Мама сказала, я без неї, нікуди не поїду. І власне їй сказали: “Ти вобщє нормальна?” І перша колона поїхала, всіх розстріляли. В другу колону вона сіла, і вона змогла прорватися, третя вже не змогла виїхати”, — розповідає дівчина.
Те, що довелося пережити за останні майже два роки зняло усі запобіжники, що раніше, можливо, заважали би застосувати зброю:
“Легко. Я дуже часто про це думала, і я, власне, хочу далі продовжувати займатися. Шукаю різноманітні можливості. Знаєте, навіть боюся того моменту, щоб поїхати за кордон до друзів відпочити, і якщо я побачу росіян, я боюсь, що у мене просто після всього, що я пережила, власне, мама, мій брат, який воює, в мене вся сім ‘я на війні, і ця війна кожного зачепила, і власне, мені здається, що просто за кордоном, просто десь побачивши «руський мір», в мене може “впасти планка”, і я боюсь, що неконтрольованою можу бути”, — каже Ганна.
Катерина. Студентка
Велика війна поставила перед українцями безліч завдань, що треба виконувати заради перемоги, і що більше людей доєднаються, то буде більше шансів на успіх, а курси збройної самооборони для жінок — це один із способів гуртуватися, зауважує Ірина:
“Я студентка інституту журналістики. Якраз закінчую бакалаврат. Я брала участь у забезпеченні бригади територіальної оборони безпосередньо під час бойових дій, коли захищали Київ і Київську область. Наразі для мене таке військове ком’юніті, це не перша група, яку я взагалі бачу. Тобто, я вже півтора роки провела у такому середовищі людей, які об’єднані спільною ідеєю, людей, які готові вчитися, працювати, помилятися. І я дуже рада, що є багато однодумців, зокрема дівчат і жінок будь-якого віку, які готові долучитися до військової справи, нехай це буде тилове забезпечення, або ж безпосередні фронтова робота”, — розповідає дівчина.
Застосувати зброю проти ворога під час війни — це просто робота, висловлює своє ставлення Катерина:
“Ми точно знаємо, що ми воюємо заради перемоги, ми не воюємо заради домовленостей з ворогом. Наша мета – це його максимально послабити, повернути наші території, і повернути наших людей у домівки. Я вбиваю на людину, а ворога, тому що це моя ціль. Коли ти працюєш на такій роботі, ти не думаєш про те, що це людина, чи це тварина. Є чітка задача – ліквідація ворога, який ступив на мою землю”, — каже дівчина.
По завершенні тренінгу втомлені дівчата у весь голос сміються жартам одна одної. Також вони розмірковують щодо найближчого майбутнього: хтось з них, говорить про бажання вступити до лав ЗСУ, хтось — про продовження навчання на інших тренінгах проєкту, адже війна триває і завершувати її доведеться руками українок та українців.
Текст: Андрій Дубчак. Фото та відео: Андрій Дубчак, Данило Дубчак
