«Інакше ми будемо жити у фільмі жахів» – в Одесі творять мистецтво всупереч російським атакам
Щодня в Одесі музеї та театри знову відкривають свої двері, після чергових атак Росії. Хоча більшість класичних творів евакуйовані або сховані в короби далі від російського прицілу, культурні інституції все одно збирають в залах чимало одеситів. Війна прискорила осмислення власної ідентичності, деколонізацію, а також додала сенсів у пошук нової художньої мови.
Тут російській імператриці Катерині II можна подивитись у вічі. Всередині порожніх зіниць збився бруд, а в кутку ока звилось павутиння. Промені світла падають на Катеринине обличчя так, що тепер вона нагадує Медузу Горгону.
Катерина «відпочиває» на асфальті за металевим каркасом навпроти Одеського художнього музею. Вона майже рік спостерігала, як нащадки бомбардували історичний центр Одеси, де зведений пам’ятник імператриці. Після петицій і численних акцій протесту одеситів Катерину демонтували разом з іншими «засновниками» міста.
Деколонізація – питання, що гостро стоїть в Одесі. Місто налічує десятки топонімів і пам’ятників, що містять символіку російської імперської політики. За українським законодавством, такі об’єкти підлягають демонтажу. Влітку 2024 року обласна адміністрація ухвалила рішення про знесення пам’ятників, серед яких постаменти поетові Олександру Пушкіну, письменникові Максиму Горькому, партизанці Зої Космодем‘янській та іншим російським діячам. У відповідь на це група зі 140 українських представників культурної сфери звернулась з листом до ЮНЕСКО з проханням допомогти відтермінувати процес деколонізації в місті.
Тим часом менеджери культури та митці заклопотані питанням, як зберегти українське надбання від російських ракет, бомб та дронів. Статус пам‘ятки архітектури або світової спадщини ЮНЕСКО не зупиняє росіян від атак. Здається, це їх лише заохочує: через обстріли пошкоджені вже понад сто об’єктів культурного надбання Одеси.
Рік тому російська ракета «Онікс» влетіла у дорогу перед будівлею Одеського національного художнього музею. Удар значно пошкодив фасад, виніс вікна та двері. Між відірваних облицювальних плиток залишилась висіти емблема «Блакитний щит», якою за Гаазькою конвенцією у всьому світі означають об’єкти культурної спадщини, захищаючи від потенційних бойових дій.
В музеї вже провели стабілізаційні роботи і заклали всі вікна фанерою. Про реставрацію говорити зарано, адже через близькість до порту будівля завжди перебуває під підвищеним ризиком чергової атаки. А втім, цього листопада музей відзначив 125-у річницю від дня відкриття та зібрав в своїх стінах сотні відвідувачів.
Я не могла подумати, що можна настільки сумувати за своїми експонатами.
Одеський художній музей став одним із перших, що переформатував свою роботу у відповідь на виклики повномасштабної війни. Більшість його колекції евакуйована, частина – представлена за кордоном. Керівниця музею Катерина Кулай пригадує, як побачила одеські твори у галереї в Кракові та заплакала.
Втім, в музеї майже немає жодної порожньої зали. Персональну виставку представниці одеського модернізму Людмили Ястреб експонують з колекції її чоловіка Віктора Маринюка, поки твори художниці з музейного фонду евакуйовані. Фотографії полеглого в бою військового Максима Кривцова, акварельні малюнки загиблого на війні одесита Бориса Айзенберга, виставка про Одесу художниці Алевтини Кахідзе та інші сучасні твори цікавлять відвідувачів не менше, ніж класична колекція.
Одеські музейники також ставлять перед собою мету збереження і транслювання нового мистецтва воєнного часу. Відтак тодішній голова наукового відділу музею Кирило Ліпатов розпочав цикл виставок «Мови війни», для яких твори готували сучасні українські митці. Скульптор Вася Дмитрик створив інсталяцію «Мідний саван» — він вважає, що у мирний час би не прийшов до такого витвору.
Над інсталяцією з півтори тисячі мідних пластинок митець працював у своїй майстерні у промзоні біля узбережжя Чорного моря. З вікна студії Дмитрик бачив шторми, політ російських ракет та острівці речей, які прибились до берегів після підриву Каховської дамби. Для нього Одеса залишається тилом і безпечним місцем, хоча скульптор усвідомлює, що в одну мить може не стати ані його майстерні, ані творів. Зі станом невизначеності він примирився.
У закинутій будівлі крізь порожні віконні отвори чути морський прибій. Вітер розхитує афіші вистав і мистецькі постери, що ледве проглядаються в темряві. До повномасштабної війни кластер для творчості, експериментів та культурних подій СРЗ-2 притягував багатьох молодих митців, а сьогодні у студіях біля моря їх залишилось не так багато. Майстерня Васі Дмитрика – одна з небагатьох, в якій зараз тепло і світло.
Кожна людина в Україні, гадає Дмитрик, перебуває тет-а-тет з воєнною дійсністю. На самоті митець усвідомив, що більше неможливо створити витвір мистецтва, який зупинив би цю війну.
«До певного етапу розвитку людства це було можливо, але ера піків візуальності минула. Коли я побачив «Герніку» Пікассо про бомбардування баскського міста, я плакав. Зараз, боюсь, вже немає такої роботи, яка викликала б не лише в мене, але й у світі загалом такі емоції», – пояснює скульптор.
Смак мирного життя
В Одеському театрі опери та балету від ранку тривають репетиції: на одному поверсі чути оперний світ, на іншому – вказівки педагога з балету групі артистів. Цех з декорацій і костюмів працює майже цілодобово. Працівники театру впевнені, що допомагають одеситам відчувати смак мирного життя бодай протягом кількох годин. Опера відновила роботу, щойно в будівлі облаштували бомбосховище.
Частина трупи вирушила на гастролі у Бельгію та Нідерланди з оперою «Богема» Джакомо Пуччіні, але в театрі все одно майже щодня проходять вистави. З репертуару прибрали спектаклі, де звучить музика російських композиторів. Це дало більше простору для українських та закордонних митців, чия творчість збирає чимало глядачів. На прем’єрі балету «Дюймовочка» із музикою композитора Юрія Шевченка була повна зала – більше тисячі людей.
Головний диригент Одеської опери Василь Коваль ретельно готується до дня, коли в театрі вперше представлять «Кавказ». Кантата-симфонія Станіслава Людкевича на вірші Тараса Шевченка видається досі актуальною, адже висвітлює агресію росіян проти вільних народів. Прем’єра буде символічною — у День Гідності та Свободи.
Для Василя Коваля це особливий день і тому, що він святкуватиме двадцять років свого диригентства. Родом зі Львова, останні роки диригент працював у прифронтових містах: у Дніпровському театрі опери та балету та у Запорізькій філармонії. Вже більше півроку Василь Коваль диригує в Одеській опері.
«Одеса вабила мене творчою енергією. Тут є голоси, сильна група солістів. Мене не лякають російські атаки, а моя робота — мотивує», — каже диригент.
В театрі багато планів: поставити оперу «Запорожець за Дунаєм» в оригінальному осмисленні, яке викривили у Радянському Союзі, а також «Наталку Полтавку». Балетна трупа цього місяця працює над виставою «Снігова королева» на музику фінського композитора Туомаса Кантелінена.
Театр мусить працювати. Культура залишає надію на краще.
Читати також: Врятовані артефакти. Музеї України стали мішенями для російської армії
В Радянському Союзі, пояснює Севоян, спершу вбивали національну культуру, адже розуміли, що вона є душею народу. Тому в час повномасштабної війни театр не припиняє свою роботу і плекає українську спадщину.
З російським вторгненням балетна трупа зменшилась майже вдвічі. Хтось виїхав за кордон, дехто пішов на фронт, як артист Ростислав Янчишен, який загинув під час свого першого бойового виходу. Балет і без війни був непростою справою, а з російським вторгненням змусив кардинально переглянути принцип роботи.
«Під час вистави «Карміна Бурана» була рекордна кількість повітряних тривог – одинадцять. А в цьому балеті двадцять три складних балетних номери. Для такої роботи потрібен спокій. Артистам було важко зібратись і вийти на сцену», – пояснює Гаррі Севоян.
Втім, після тривалих повітряних тривог артисти знову виходять на сцену, митці повертаються до своїх студій, музеї знову відкривають двері – аби одесити відчули смак мирного життя, але і не забули про виклики часу.
Текст & фото: Діана Делюрман
