Від втрати рук до бізнесу: ветеран з родиною створюють власний шлях успіху

Поранення, внаслідок якого втратив дві руки, Сергій Жуковський отримав під час злагодження військ на Запорізькому напрямку у червні 2023 року. Чоловік походить з тимчасово окупованого Токмака Запорізької області. Його родина змушена була евакуюватися з рідного міста в перший день повномасштабного вторгнення. Після реабілітації в центрі “Галичина” та протезування у SuperHumans Сергій долучається до бізнес-школи SuperHumans, стає фіналістом пітчингу проєктів і разом з родиною засновує ветеранський бізнес “Сушена радість“. Родина спільно виготовляє м’ясні снеки (джерки) з курки та свинини. Продукти реалізуються через соціальні мережі бренду, але родина Жуковських планує масштабування бізнесу.

Frontliner розповідає історію Сергія та Дарини Жуковських: їхній спільний шлях, реабілітацію Сергія та роботу над створенням власного бізнесу.

З дитинства Сергій мріяв стати фермером і військовим: “Коли я закінчував 9-ий клас, мама сказала, що в родині немає нікого з технічною освітою, і я вступив до місцевого технікуму. На третьому курсі активно почав готуватися до армії, з’явився на ВЛК, але через травму фаланги пальця мене не взяли і сказали, що я не придатний до строкової служби. Але скажу, що травмований палець в армії не заважав”.

Далі Сергій навчається у Таврійському державному агротехнологічному університеті. Після навчання спочатку працює на фермі бройлерів, далі засновує свій невеликий друкарський бізнес, а потім відкриває компанію, що займається реставрацією ретро-мотоциклів.

У перший день повномасштабного вторгнення Сергій побачив, як над хатою пролітає крилата ракета з Азовського моря в бік Запоріжжя: “Мені було страшно. Я доросла людина, я мисливець, пострілів, гучних вибухів не боявся. Але в той момент, коли вона пролетіла, мені стало дуже страшно від двигтіння землі та гулу у вухах”.

Сергію зателефонував друг, зараз військовослужбовець ЗСУ, з попередженням, що окупанти шукатимуть проукраїнські родини. Так прийшло рішення виїхати. Після евакуації Сергій два місяці намагається мобілізуватися через Турківський військкомат. Спочатку йому відмовляли через те, що він не проходив строкову службу, але потім взяли і запрофілювали за фахом водія БТРу “Буцефал” українського виробництва. Далі Сергій стає військовим 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади: “Спочатку я був звичайним солдатом-стрільцем. Далі попав в розрахунок до гранатометників, де мене призначили командиром розрахунку”.

Сергію пропонують пройти навчання на сержанта, а після навчання в нього в підпорядкуванні екіпаж: БТР та 12 бійців. У складі бригади Сергій воює у Харківській та Луганській областях та отримує перше поранення у Серебрянському лісі у грудні 2022 року. “Я після першого поранення дружині признався на другий день. І це я був вже в Житомирі. Тобто я признався їй ще в Краматорську, але попросив приїхати уже в Житомир. В той день, коли я отримав поранення, вона мені дзвонила дуже стурбовано. Відчувала, що зі мною трапилося щось не дуже добре. Я сказав, що в мене все окей. Найкращий день мого життя. Що з десантником може трапитись? Я. Вона почула мій голос – і заспокоїлася”.

Друге поранення Сергій отримав уже в статусі молодшого лейтенанта 82-ї окремої десантно-штурмової бригади у червні 2023 року. Поранення сталося під час злагодження перед виходом на бойову позицію.

Сергій планував сказати дружині про друге поранення так само як і про перше, через деякий час, але її повідомили побратими Сергія: “Чому далі все було нормально? Бо дружина не плакала. У неї були сльози на очах, але вона посміхалася і казала, що все буде добре. Я по життю постійно позитивний. І коли я побачив, що й дружина налаштована позитивно, і вона готова зі мною рухатись далі – це був початок”.

Разом

Дарина та Сергій одружені 12 років. Разом виховують двох синів. Старший син – ліцеїст Львівського ліцею імені героїв Крут. Родина виїхала з Токмака Запорізької області 24 лютого 2022 року. За словами Сергія, Дарина одразу хотіла виїхати, ще зранку, а він планував залишатися, щоб бути корисним для свого міста, але коли побачив, як над будинком пролітає крилата ракета, зрозумів, що повинен вивезти родину.

Для Дарини та Сергія поворотним моментом стала Революція гідності: вони перейшли на українську та стали українськими активістами у Токмаку.

“Я так шкодую, що до Революції Гідності виховувала старшого сина неправильно. Ми говорили з ним російською мовою, читали російські книжки. Але після Революції ми різко родиною перейшли на українську, я викинула усе російською і з того моменту читала йому лише українською, ми дивилися мультики лише українською. Я спочатку трохи соромилася співати другому сину колискові, то співала гімн України, а з часом уже і колискові українською”, – каже Дарина.

Вона після початку війни у 2014 році активно волонтерить та стає активісткою українізації у сфері освіти в Токмаку: “До повномасштабного вторгнення я боролася з тим, щоб моїм дітям викладали російську у школі. Уявляєте, у них були уроки російської. Знаєте, як мені аргументували те, що мова викладатиметься? Тим, що викладати російську дешевше. От якщо, скажімо, ми почнемо викладати німецьку мову, це ж треба вчителям платити за стажування, а ви ж всі наймаєте репетиторів англійської, то доведеться ще платити за німецьку”.

Після окупації Токмака у 2022 році, за словами містян, які залишилися, Сергій та Дарина потрапили у списки, за їхнім будинком якийсь час стежило ФСБ, які чекали моменту, коли Дарина та Сергій повернуться. За словами Жуковських, їхнє майно було розграбоване і якщо нерухомість ще ціла, то підлягає російській націоналізації.

Руки ветеранського бізнесу

Соціалізація у Львівській області для Дарини не була легкою. За її словами, дуже ображали фрази про “переселенців, які приїхали”, або як їй вказували на нетипове інтонування в українській мові. Але вона старалася не зважати, бо розуміє, що попри розбіжності потрібно триматися разом.

Після евакуації до Львівської області, а головне після поранення Сергія, Дарина “не може собі дозволити” продовжувати кар’єру, адже повинна займатися побутом чоловіка та дітей. 

Після відкриття бренду “Сушена радість” Дарина поки повністю закриває виробництво джерок: “На мені ключові етапи: замовлення м’яса та його обробка, маринування, сушіння. Сергій може підключатися на етапі пакування. Я все життя танцювала. Не могла уявити свого життя без танцю. Трохи згодом почала викладати хореографію у Токмацькій музичній школі. Там я теж трохи боролася. Після 2014 року я пам’ятаю, як підходжу до директора школи і кажу, що хочу повісити прапор. Він дивиться на мене з викликом, і питає: “Який прапор?”, а я ж тоді теж уже ставала в позу. Дивлюся на нього виклично – і кажу, що український. Тоді він розм’як – і сказав, що якщо український, то звичайно, що можна. Він був директором до повномасштабного вторгнення, зараз школу очолює наша колега, яка пішла на співпрацю”.

Крім того, Дарина волонтерить в межах спільноти “Токмацькі тенета війни” – це група місцевих волонтерів, які регулярно підтримували армію до початку повномасштабного вторгнення, а зараз попри те, що учасники групи розкидані по Україні, частина за кордоном, вони продовжують свою діяльність: “Ми домовилися з деякими учасниками, що коли залишатиметься хоча б один активний учасник “Тенетів війни”, то ми існуємо”.

За словами Дарини, коли чоловік отримав друге поранення, наслідком якого стала ампутація кінцівок, вона уже ввечері була в лікарні. Найтяжче, за її словами, це відсутність чіткого алгоритму, що робити у такій ситуації: “У першу ніч я не могла заснути і гуглила які є варіанти центрів реабілітації та протезування. На мою думку, у кожному тиловому місті, куди потрапляють стабілізовані поранені, повинна бути інформація про те, куди звертатися далі. Це можуть бути брошури, соціальні працівники, які консультуватимуть. Бо лікарні, особливо прифронтові, займаються порятунком, а що робити далі – це уже робота сімей, і інформації недостатньо”.

Спочатку Сергій проходив реабілітацію у центрі “Галичина”, а далі їм подзвонили з центру SuperHumans, і він потрапив на американську програму протезування. За словами Дарини, люди з Америки, які пережили досвід протезування і приїхали підтримати українців, дуже дивувалися тим, як українські жінки піклуються про чоловіків. Навіть радили менше турбуватися, щоб поранені ставали більш самостійними.

Дарина підтверджує цю гіпотезу, бо коли вона втратила на війні брата і мусила поїхати організовувати похорон, Сергій став більш самостійним і краще розбиратися в побуті.

“Ми не говоримо про повернення додому, – каже Дарина, – я не уявляю як можна почуватися в безпеці серед зрадників. Я ж розумію, що всіх не посадять, а в країні буде багато зброї. Я не зможу спокійно спати”.

Масштабування “Радості”

Під час реабілітації в SuperHumans Centre Сергію Жуковському запропонували долучитися до бізнес-програми центру.

“Навчання допомогло систематизувати знання. Я після ЗСУ на навчання трохи дивився як неандерталець. Мені спочатку важко було сприймати. Але загалом дещо було для мене нове, дещо я забув, і поновив знання. Фіналом було триденне випускне навчання в Буковелі”.

Ідея бізнесу належить старшому сину Сергія, Івану: він запропонував назву та написав три бізнес-плани, з якими сім’я Жуковських виграла пітч проєктів.

Зараз Сергій займається пошуком фінансування та веде сторінки у соціальних мережах, Дарина повністю закриває процес виробництва джерок: “Я десь місяць вчилася їх виготовляти. Ми пробували продукти конкурентів, розсилали наші перші зразки знайомим, і вони дали відгук, що смачно, а що потрібно покращити”.

Зараз сім’я планує перевезти виробництво в окреме приміщення, бо досі все відбувалося на кухні орендованої квартири. В планах – окрім джерок з курятини та свинини зі спеціями – запустити виготовлення джерок для котів та собак.

Сергій каже, що в планах масштабування бізнесу. Після переїзду в нове приміщення вони планують найняти на роботу ще одного працівника чи працівницю: “Я наразі можу взяти одну людину, бажано, щоб це був ветеран або член ветеранської родини, щоб бізнес був справді соціальним”.

Сергія Жуковського запрошують на різні бізнес-заходи для представлення його історії успіху. Окрім того, ветеран планує долучитися до програми SuperHumans “Рівний рівному”, щоб стати ментором для ветерана чи ветеранки, які наважаться почати свій бізнес.

“Не багато ветеранів наважуються почати бізнес, бо думають, що їм не вдасться. Є дуже круті ідеї у людей, які можна втілювати, і таких людей треба брати за руку і супроводжувати на шляху до реалізації, до старту, до успішного старту бізнесу. Доки він стартане, в нього почнуться якісь оберти, він побачить, що це все працює, це буде його надихати і він далі вже може стати на ноги і якось рухатись далі. А до того моменту у людини багато, багато обмежень”, – каже Сергій.

 

Фото: Юрко Дячишин; Текст: Софія Челяк