Місія – зробити неможливе. Як ветерани з ампутаціями штурмували Казбек
Туман, що альпіністи називають «молоком», розступається, відкриваючи неземну панораму групі шаленців. Їм пощастило, адже вершина могла б і не відкритися, і висота 5000 метрів над рівнем моря лишилася би без належної нагороди.
У групі – волонтери і ветерани російсько-української війни, серед яких троє – з ампутаціями ноги. Майор ЗСУ, співробітник Наукового центру Сухопутних військ Сергій Романовський втратив кінцівку в 2014, під Щастям, у бою з ворожою групою. Ігор Заставний, один із наймолодших учасників походу, втратив її ще під час подій на Майдані. Нині займається різьбою по дереву та має власну майстерню у Львові. Володимир Воропай воював у складі 73 морського центру спеціального призначення. Втратив ногу, підірвавшись на протипіхотній міні.
Колишній вулкан, а нині одна з найвищих вершин Кавказу Казбек – гора сувора, однак українські вояки мають достатньо впертості й волі, аби не відступити від наміченої цілі.
Гори лікують
Похід відбувається з легкої руки ГО «Nomad live», в рамках проєкту «Горотерапія».
Ініціатор і автор – ветеран і доброволець Віталій Дячук, він же – один із гідів. До війни він проживав затишні будні айтішніка, гори були лише захопленням на час відпусток чи вихідних. Але життя внесло корективи: серйозна травма на Майдані; операція і тривале відновлення; волонтерство; служба снайпером у лавах ДУК унеможливили повернення до офісного світу. Після фронту Дячук поїхав шукати відновлення у Карпатах. «Якщо допомогло мені, значить, допоможе й іншим!» – вирішив він по тому. Так виникла ідея «Горотерапії». З 2016 він водить ветеранів, добровольців та діючих військовослужбовців у гори різної висоти і складності.
Крім соціальних походів, у «Nomad live» існують і комерційні тури для цивільних – адже гідам потрібно з чогось жити. Ветеранські ж виїзди або безкоштовні, або робляться із максимальними знижками – залежно від підтримки меценатів. Цього разу завдяки коштам благодійників вдалося на 90% покрити витрати на переліт та проживання у хостелах для ветеранів.
Віталій розповідає – на цю подорож збирали «зі світу по нитці»: «Можеш записати одну фразу: «Дякую, Сергій!» – він дуже крупномасштабно підтримав… Ще списався з фірмами «Fahrenheit», «Gorgany» (фірми-виробники туристичного одягу і спорядження – ред.), і всіх це зацікавило. Проєкт насправді достатньо нетривіальний – три людини без ноги на Казбек – нечасто таке відбувається! На початку року на мене вийшли «Fahrenheit», запитали, чи Казбек в силі. Я сказав, що в силі, і вони надали термуху, футболки, штанці для хлопців із ампутаціями. «Gorgany» – я просто написав «Are you in?», вони написали, мовляв, нема питань, скажи, що треба…»
У якості підготовки хлопці здійснили декілька походів по зимових Карпатах, дехто із «ампутантів» побували в Сванетії та в Татрах (3000 і 2500 м).
На заваді спершу став карантин із його обмеженнями.
«У планах це сходження мало бути минулого року, – розповідає Дячук. – Може насправді добре, що перенеслося, тому що в нас була велика «чехарда» з учасниками. Ми зробили проміжні сходження, подивилися, як вони волочать по снігу, по льоду. І відповідно, ця затримка зіграла дуже хорошу роль, можна було оцінити сили, я зрозумів, що єдиний варіант – це один гід на кожного учасника (з ампутацією – ред.). Тому що одному, чи навіть двом нереально дати раду з такою кількістю людей».
Всього учасниками опікувалися троє гідів. Окрім Віталія – Анастасія Скрипченко та Марта Дропа.
Паралельно зі сходженням відбувалися альпіністські збори на чолі з інструктором Олександом Кашелем. Учасники опановували базові навички скелелазіння, пересування на льоду в кішках, ходіння в зв’язках. По факту, усі учасники були розбиті на маленькі групки, і кожна рухалася у своєму темпі, за своєю програмою.
«Сніжно-льодова підготовка в нас була набагато менш розвинута, – пояснює Віталій, маючи на увазі ветеранів із ампутаціями. – Ми давали тільки ті знання, які були потрібні для сходження на Казбек».
Дихати на висоті
Перший день – тренувальна «заброска» на висоту 3000 метрів, до першого базового табору. Там учасники сходження розбили намети, залишили усе «залізо», важке спорядження, і спустилися вниз. Це дало можливість трохи адаптуватися до браку кисню на висоті. Наступного дня мандрівники мали зробити ПЛР-тести – відповідно до вимог грузинського законодавства, після чого вдруге піднялися до табору – уже з легкими наплічниками.
Наступний етап – 3700, метеостанція. Власне, від метеостанції лишилася сама назва – будівля давно слугує прихистком на шляху до Казбеку. Тут можна жити в наметовому містечку або в кімнатах самопального хостелу. Мешканці перетинаються на кухні, де готують їсти чи ховаються від негоди. Усі адаптовуються до висоти та чекають на «погодне вікно» для подальшого сходження. Інтернаціональна тусівка, об’єднана любов’ю до гір.
Часто лунає «Слава Україні» – тут виявляється чимало земляків. Один із учасників зустрічає побратима, що служив у його рідній 93 бригаді. Також тут – поляки, білоруси, турки, ірландці, французи… Висить портрет Володимира Висоцького, а також прапори країн та клубів, представники яких здійснювали сходження. Грузини, які тримають будівлю, розказують: пробували тут вішати і російські прапори, але «дивна річ», їх чомусь постійно зривають…
Дорога до метеостанції проходить по льодовику. Льодовик древній, потужний і підступний. Він ховає в собі тріщини – як закриті, та і відкриті. Може виглядати як голий лід, або ж ховатися під шаром снігу чи землі. Він тане під тиском власної ваги, і його води утворюють бурхливі потоки. Танення спричиняє каменепади, що так нагадують звуки арти, викликаючи у всіх, хто в темі, чи то флешбеки, чи то ностальгію…
Дні минають у заняттях на льодових та сніжних схилах. Новоспечені альпіністи навчаються зарубатися під час зривів. Щодня інструктори моніторять прогноз, вибагливий і мінливий, як настрій закоханих підлітків. Під часу дощу, граду чи снігу учасники гріються чаями на кухні та вчаться в’язати вузли.
Більшість альпіністів здійснює сходження за «один підхід», виходячи вночі, і по обіді спускаючись назад. Однак гіди ветеранів приймають рішення зробити ще одну проміжну зупинку. Так і адаптація до висоти пройде легше, і хлопцям із ампутаціями дозволить зменшити навантаження.
Дві групи висуваються на сходження в один день і ночують на висоті 4200, третя – на день пізніше із ночівлею на 4500. Ще одна «must have» навичка, яку ветерани здобувають в процесі – це «риття нір» у снігу під намети. Попри значний шар снігу і мороз -20, ночувати виявляється на диво тепло.
Останній етап сходження найважчий. Попри те, що всі учасники готувалися, на підході до вершини виникає бажання здатися.
«Дайте мені відв’язатися! Я більше не можу, чесно! Я вернуся до табору і чекатиму на вас там!» – благає один із учасників. У нього «горять» литки та задишка. Однак, цього розкошу йому ніхто не дозволяє – інструктор Кашель переконує його перепочити, випити чаю з термосу і рухатись далі. Цей сценарій повторюється декілька разів під час сходження. Дорогою вниз хлопця нудить.
Одна із груп українців, що рухалася паралельно із ветеранами, приймає рішення розвернутися, не дійшовши до вершити кілька десятків метрів.
Ігор Заставний признається, що також готовий був здатися. Під час сходження він зірвався, та не одразу зміг зарубатися. Хлопець згадує, втримуючи паузи і ретельно добираючи слова: «Подорож була… цікава, важка, приємна. Легка подекуди. Майже на самій вершині були думки зупинитися і не йти… за 200 метрів до вершини остаточно вирішив не йти далі. Але наша провідниця сказала, що так не піде справа… на вершині на самій я пошкодував про те, що я тоді здався, і не прийняв самостійно рішення іти. У мене було навіть таке відчуття, що я не вийшов на вершину».
Гідеса Анастасія заперечує цю «поразку»: «І навіть коли Ігор розповідає, що він у якийсь момент здався, але потім зрештою він знайшов в собі сили і дійшов. Я думаю, що це коштує якоїсь величезної мужності, величезних внутрішніх зусиль. Вони зробили дуже круту справу!»
Жадана вершина – спільне фото з прапором, усвідомлення перемоги і радості прийде потім, і спуск – цей виклик не менш серйозний за підйом. До однієї з груп у таборі на 4500 приєднуються двоє поляків – вони почуваються безпечніше разом із групою. На шляху не ьбракує загроз – тріщини, каменепади, хиткі кам’яні морени.
«Померзли, поплакали, поблювали, набралися насолоди…»
Володимир Воропай також зірвався, однак швидко зумів зарубатися льодорубом. Від перенавантаження у нього почалися проблеми, тож подальшу частину подорожі від мусив пропустити, залишившись відлежуватися у хостелі.
«Найважче було спуститися з гори – важче, аніж піднятися, – признається він. – Ну бо протез не пристосований для спуску. Я трошки травмував здорову ногу, адже основне навантаження на неї було. Треба шукати варіанти, як краще спускатися. Потрібен досвід».
Однак попри це, ветеран налаштований і далі ходити в гори: «Найбільше сподобалося – сама Грузія, наша команда… Піду ще, однозначно!»
Після сходження, відпочинку і ночівлі у Степанцмінді (нарешті жаданий душ!) товариство вирушило до скельного району Чаухі. Там менші висоти, м’якіший клімат, складніші, більш «технічні» скелі, що дозволяли відпрацювати навички скелелазіння. Сергій Романовський ішов у такому темпі, що за ним ледве встигали інструктори, не кажучи вже про інших учасників. Під час лазіння, йому виявилося замало випробувати себе просто із системою на скелі, він знімає протез і успішно проходить маршрут на трьох кінцівках. Інший учасник Віталій Плахоцький теж хоче спробувати себе з трьома кінцівками, тож затикає за пасок одну руку.
Учасники у довільному порядку розбиваються на групи і здійснюють «радіалки» – одноденні походи у гори з мінімумом речей. Тут переважають «сипухи», круті схили і гребні.
Висота накладає вплив – у всіх вилізають на поверхню та загострюються старі травми.
Олександр Туманов, доброволець «Правого сектору», що після участі у війні на Донбасі відслужив у Французькому легіоні, говорить, що про Грузію мріяв давно: «Найважче давалися коліна, проблеми зі старими травмами. Один раз був навіть бодун – це було важко! Цілком було круто, пізнавально, цікаво, було важкувато часом. Чудовий колектив, люди, близькі по духу, близькі по… по чому іще близькі? Мені сподобалося!»
Вікторія Ткач із позивним «Сметана», парамедичка-доброволець і санінструкторка, розповідає, що мала незакриті гештальти по Грузії: «Я вже була в цей країні, я в неї безмежно закохалася. Дуже багато є того, через що сюди хочеться повертатися. Перш за все, це природа. Друге – це люди. От цього разу ми познайомилися з дуже класним мужчиною в Степанцмінді, якому подарували сувенір – маленьку пляшку горілки і фотокартку однієї з учасниць війни на Донбасі «Фобії» (в минулому – фотографка медбату «Госпітальєри» – ред.). Ми всі підписали разом і подарували. А він був настільки душевний, що подарував нам 5 літрів вина, і сказав, що кожного разу, як ми будемо приходити до нього, ми будемо фотографуватися і знову щось дописувати в цю листівку. Це реально дуже круто, люди в Грузії не сприймають у більшості випадків тебе як здобич, як людину, яка може дати грошей».
Вікторія розповідає – давно не була в горах, і за роботою в місті забула, наскільки їх любить:
«І коли я знову потрапила в гори, я зрозуміла, що я щаслива, що це надзвичайно круто. Більшості людей погано, коли вони підіймаються на висоту, а мені погано, коли я спускаюся. Так було і цього разу. Дуже класний колектив, я не очікувала, що він настільки спрацюється, що будуть такі інструктори! Саме Олександр Вікторович (Кашель), який зробить реально все для того, щоб навчити, щоб все запам’яталося, з чого починається взагалі альпінізм. Важко на висотах було, і найгірше те, що я була травмована до походу. У мене був дуже великий страх, що я когось підведу. Але все більш-менш доборе, зараз ось буду заліковувати ногу, але головне, що ми вийшли на дві вершини, полазили, померзли, поплакали, поблювали, але набралися крутого досвіду і насолоди».
«ВІдходняки» і повернення
Після гір усі вирушили до Батумі, де панувала спека +33 та вир розваг. Море, вино, фрукти, атракціони – нарешті можна розслабитися, зняти термобілизну і важкі трекінгові черевики. Розмови до ночі, багато чорного гумору і «відходняк». Наступного дня – літак і повернення додому.
Настя Скрипченко ходить у високі гори понад 10 років, із низ 5 водить людей.
«Бачу, як насправді гори змінюють людей, бачу, як ці труднощі дозволяють людям внутрішньо змінюватися і змінювати своє життя, – коментує гідеса. – Ідея цього походу прийшла через Віталія Дячука, який раніше запропонував сходити в Карпати і поділився мрією зводити хлопців із ампутаціями, хлопців, які пережили травми, у більш високі гори. Ми спілкувалися, наскільки це реально. У нас є досвід гідів, ми бачили, як часом гори даються простим, сильним фізично людям важко, тому з обережністю поставилися, і зрозуміло, що почали готуватися заздалегідь. Більше ніж два роки з хлопцями ходили по Карпатах, дивилися, як вони почуваються на сніговому схилі, яка їм потрібна допомога, що вони можуть і що не можуть».
Настя нагадує – Казбек містить чимало ризиків навіть для професійних спортсменів: «Зрозуміло, коли ми обговорювали цю ідею, ми усвідомлювали, що, насправді, цей ризик збільшується в кілька разів. У чому специфіка? В тому, що фізично хлопці не все можуть виконувати, не можуть реагувати оперативно на якісь моменти. На схилі для того щоб зарубатися, потрібно підняти ноги з кішками. Ми зрозуміли, що Сергій наприклад це робити не може, і ми відпрацьовували деякі моменти, що робити у таких випадках. Так само, якщо іде каменепад, треба швидко бігти нагору. Насправді, хлопцям із ампутацією це дуже важко дається, тобто потрібно було це все враховувати. При укладанні маршруту ми частину мали змінювати, обходити якісь моменти. Більше уваги приділити підготовці, зокрема відпрацюванню зарубування, перестрибуванням через тріщини. Тому що знову таки, у хлопців є певні фізичні обмеження і по ширині кроку, і по тому, як згинаються ноги. Там, де звичайні люди не замислюючись щось роблять, тут нам потрібно було все заздалегідь продумати, передбачити, які можуть бути ситуації, розрахувати їх і відпрацювати для того, щоб, якщо раптом щось стається, кожен із нас був готовий».
Дівчина признається – на етапі підготовки все здавалося легшим, аніж у реальності.
«І коли ми вже йшли безпосередньо на гору, я бачила, скільки це вартує зусиль кожному, абсолютно кожному учаснику, – коментує вона. – Це було набагато важче, ніж ми могли розраховувати. Було видно, що ніхто з нас не був готовий до тих труднощів, які нас там спіткали. Фізично – тому що було багато снігу, і пересування було значно важчим. Схил був крутішим, ніж ми це відпрацьовували. Питання фізичних можливостей – хлопцям потрібна була трошки ширша дорога. Їм часом було дуже важко пересуватися по вузьких і сильно нахилених стежках під великим кутом. І я просто бачила, як вони часом стрибали на одній нозі вгору. І це… в якийсь момент викликає величезне захоплення силою духу. А з іншого боку зрозуміло, що це коштує колосальних зусиль із боку кожного з них».
На відміну від учасників, що святкують перемогу, Віталій Дячук не відчуває ейфорії:
«Навіть якщо це некомерційне сходження, ти йдеш із підготовленими людьми для себе, ти все рівно будеш за них переживати. Коли це комерційний або соціальний проєкт, в тебе відповідальність просто божевільна, без права на помилку. Тому мені такі виїзди важко даються, дуже жорсткі «відходняки». Поки ви там тріумфуєте на вершині, я прораховую, що спуск – це найбільша кількість травм і нещасних випадків, і навіть якщо спустилися вдало, у мене порожнеча всередині, ніякого кайфу нема. Питання – як цей проєкт далі продовжувати. Тому що в принципі, ми всі молодці, але мені здається, що на висоту 6000 нам ще зарано».
Звісно, гори не повернуть ветеранам втрачені ноги і роки. Однак точно повернуть (чи допоможуть відростити) віру у себе і відчуття власної сили – найвищого ґатунку.
«У першу чергу це було зроблено для того, щоб звернути увагу інших людей із ампутацією, що – блін, камон, звертайтеся – організуємо, переключитесь, видихните, розслабитеся…» – говорить Дячук.
«Я переглянула ставлення до усіх людей із інвалідністю, я просто надзвичайно захоплююся кожним із них! – признається Настя. – Хтось задоволений, хтось незадоволений собою, для мене вони всі абсолютно герої, роблять неможливе. Я бачила місця, де сильні спортсмени здавалися, поверталися і не могли дійти. Ми йшли паралельно із групою, де здорові чоловіки скиглили, стогнали. А наша група йшла, їм було просто надзвичайно важко! Але вони все одно йшли. Я думаю, що те, що вони зробили, це величезний крок для всіх людей з інвалідністю. Просто показати їм, що насправді фізичні обмеження не повинні їх обмежувати в їхніх мріях».
Ми потребуємо вашої допомоги. Підтримай фронтову роботу Donbas Frontliner на Спільнокошті чи Patreon.
Текст i фото: Олена Максименко
