«Випускники» з катівні – після російського полону чоловіки змушені допомагати собі самі

Один з українців, кому вдалося вирватися з російського полону – херсонець Олексій Сівак. Чоловік вийшов з полону незадовго до звільнення міста українськими військами.

Як тисячі українців у російських катівнях, він пережив численні побиття, тортури та сексуальне насильство. Після звільнення чоловік почав шукати способів реабілітації. Виявилося, що більшість програм, як державних, так і міжнародних фондів, спрямовані на допомогу лише постраждалим жінкам і дітям.

Відсутність системної підтримки цивільних чоловіків, які постраждали від збройної агресії Росії, спонукала херсонця виборювати її для себе та своїх знайомих. Так він проторував шлях до допомоги для понад 400 чоловіків, які пережили полон. Щоб необхідну допомогу отримали якомога більше людей, зокрема Олексій Сівак створив громадську організацію, яку так і назвав: «Мережа чоловіків України, які пережили полон і тортури «Випускники».

По допомогу до «Мережі» звернувся Даниїл Булгаков – 27-річний хлопець, який провів у російському полоні майже 3 роки. Даниїл виріс у Донецьку, йому було 16 років, коли бойовики підконтрольного РФ угруповання «ДНР» захопили місто. Після закінчення навчання хлопець переїхав до Харкова, де працював вчителем інформатики та щасливо жив зі своєю дівчиною. Однак уже за кілька років він мусив повернутися у Донецьк доглядати за хворою бабусею. У 2020 по Даниїла прийшли росіяни, звинувативши його у «шпигунстві». В неволі він пережив катування, регулярні побиття та знущання голодом. Там же дізнався про початок повномасштабного вторгнення та загибель близьких. Повернутися на підконтрольну Україні територію Даниїл зміг лише у січні 2024 року.

Історії Олексія та Даниїла різні. Коли росіяни окупували Донецьк, Олексій мав десять років досвіду роботи моряком, тоді як Даниїл навчався в технікумі на програміста і ще навіть не досяг повноліття. Коли був захоплений Херсон, Олексій мав виходити в черговий рейс, а 25-річний Даниїл майже два роки як був у полоні. Олексій хотів звести окупантів з розуму, вивішуючи українську символіку на вулицях, у Донецьку ж Даниїл лише доглядав за своєю бабусею.

Ці дві різні історії обʼєднує проукраїнська позиція чоловіків, катування від росіян за неї, а також випробування, які їм довелося пройти після полону.

Дитинство у Донецьку

Після звільнення з полону Даниїл Булгаков долучився до «Випускників». Працюючи з документами організації, він проводить день за компʼютером, пʼє багато енергетиків, і що кілька днів подає заяви на вступ до різних підрозділів ЗСУ. Одягнений в оливкову футболку з написом «Army», Даниїл називає себе мілітаристом і переконує: був ним з юності. Ще дитиною він був упевнений, що між Україною та Росією буде війна.

Побив мене стільцем за те, що я казав, що колись в Криму будуть американські кораблі, «вас росіян бити».

Зростаючи в Донецьку, хлопець ходив у школу, в якій попри закони не навчали українській мові, а по телебаченню він міг дивитися лише російські канали. Він і досі через раз вимовляє українське «г»: тому у нього виходять «ґроші», «виґода» та «слідчий орґан». Однак попри це, а також погляди батька, росіянина за походженням, Даниїл з дитинства вважав себе українцем.

«Він якось побив мене стільцем за те, що я казав, що колись в Криму будуть американські кораблі, «вас росіян бити», – сміється Даниїл і одразу пояснює: батько не робив йому кривди, а після подібних суперечок вони завжди швидко мирилися.

Хлопець пригадує, що не любив Росію з самого дитинства: йому не подобалася ані країна, ані популярний тоді й в Україні Путін. Даниїл памʼятає поїздки на батьківщину батька – у місто Братськ, що в Сибіру. Там йому запамʼяталися врослі в землю деревʼяні вагони, в яких понад 40 років люди жили без каналізації та світла. Даниїл памʼятає і росіян, яких зустрічав у Донецьку. Вони також йому не подобалися через зверхність, з якою ставилися до українців.

Коли в 2014 році владу в місті захопили бойовики угруповання «ДНР», йому було 16 років. Дочекавшись повноліття, Даниїл разом зі своєю дівчиною переїхав у Словʼянськ, де зміг отримати український диплом, а відтак перебрався до Харкова. Там він влаштувався вчителем інформатики у школі й одночасно у компанію, де лагодив електроніку.

«Знаєте ці оголошення з фотографією Бреда Піта? Оце я приїздив замість нього», – жартує хлопець.

«Кладуть мене на землю, і пакет на голову»

Минуло кілька років, бабуся Даниїла захворіла на рак, і він повернувся в окупований Донецьк, щоб доглядати за нею. За рік, у травні 2020 року, вона померла. Після оформленням на себе успадкованої квартири він планував вертатися до Харкова.

Вриваються люди в масках, з автоматами, кладуть мене на землю, і пакет на голову.

19 серпня задзвонив домофон. Голос у слухавці представився поліцейськими та повідомив, що здійснює обхід. Даниїл подумав, що це рутинний захід, але виявилося, що прийшли саме до нього.

«Тільки я відкриваю двері, як вриваються люди в масках, з автоматами, кладуть мене на землю, і пакет на голову», – пригадує Даниїл.

Його доправили до вигаданого бойовиками «Міністерства державної безпеки ДНР». Під час допиту «силовики МГБ» вимагали підписати зізнання у шпигунстві, за яке загрожувало 15 років увʼязнення. Спершу Даниїл відмовив і заперечував будь-які звʼязки з українськими спецслужбами. Проте карателів це не влаштовувало. Щоб домогтися свого, вони почали його бити.

«Мене тоді до вечора колотили. Змушували: «Підпиши, підпиши». Я у перший день нічого не підписав. Хоча зараз думаю, що краще б уже зробив це», – пригадує Даниїл.

На ніч хлопця прикували наручниками до батареї. Вранці повернулися з «тапіком» – польовим телефонним апаратом, який використовували для катування струмом.

Коли дроти підʼєднали до геніталій, я вже готовий був підписати що завгодно.

Зрештою, під примусом він підписав «зізнання». Утім це не припинило тортур, і карателі продовжували бити хлопця струмом. Зранку знущання продовжилися. Даниїла посадили на стілець, натягнули пакет на голову, руки звели назад і звʼязали. Під час допиту хлопцеві ставили ті ж запитання та вибивали ті ж зізнання, які вже мали на папері. Запитання без сенсу, відеозйомка, а також «глядачі», які спостерігали за тортурами, свідчили про те, що допит був показовим.

«Під кінець, як прощальну процедуру, вони вирішили для показухи спиляти мені два зуби», – розповідає Даниїл.

Щоб не міг стулити щелепи, йому засунули в рот металеву розпорку. Один з катів почав пиляти зуби надфілем. Від двох зубів залишилися лише пеньки, а через півроку ясна почали гноїтися.

«Я був поколошмачений, побитий током, рот кровить, я нічого не розумію, все, запаморочено. Вони посадили мене на стілець, і я просто вирубився одразу», – хлопець розповідає свій останній спогад перед увʼязненням.

Катівня «Ізоляція»

Даниїл прокинувся в «Ізоляції» – вʼязниці, яку в 2014 році облаштували бойовики «ДНР» в центрі сучасного мистецтва на території колишнього заводу. Брудна камера мала не більше 20 квадратних метрів. Тут, без вентиляції, зі спільним туалетом, утримувалося 15 людей. Наймолодшому в камері було 16 років, найстарішому – 98. Спальних місць – приварених до стін металевих дощок – на всіх не вистачало, тому спати доводилося по двоє-троє.

Півтори секунди, щоб встати, натягнути пакет на голову і відвернутися обличчям до стіни

Упродовж дня полоненим заборонено було лежати, спати, чи робити фізичні вправи. Вони могли сидіти, але лише в полі зору камери спостереження. Всі одночасно сидіти не могли – не вистачало місця. Коли хтось заходив у камеру, всі повинні були встати.

«Якщо ти чуєш, що підходять до дверей, або як відчиняються замки, у тебе є півтори секунди, щоб встати, натягнути пакет на голову і відвернутися обличчям до стіни. Якщо хтось не встиг, вся камера полетить в «ухнарь», – говорить Даниїл і пояснює останнє, зрозуміле лише на Донбасі слово, – Всіх поб’ють до напівсмерті».

Полонені не могли мати нічого, крім одягу. На сірій пшеничній каші з двома шматками хлібу, які вони отримували раз на день, кожен з ув’язнених схуд на понад 10 кілограмів. Обвислий одяг вони підвʼязували різними дротами, що знаходили деякі вʼязні, будуючи для окупантів бліндажі та окопи. За це їх також жорстоко карали.

«Не сьогодні, бо завтра обмін»

Одного дня росіяни наказали всім «звинуваченим у шпигунстві» поголити голови та обличчя, залишаючи тільки вуса «щіточкою» – як у Гітлера. Даниїл витягнув одне з трьох лез зі свого станка та заховав за пояс. Хлопець проносив його три роки, щодня обмірковуючи самогубство.

«На щастя, я не зміг на це наважитись. Я думав про це кожен день. Зранку, коли прокидався, і ввечері, коли лягав спати. Щодня казав собі та іншим: не сьогодні, бо завтра обмін. Цією думкою я заколібав і себе, і всіх, з ким сидів», – каже Даниїл.

Хлопець переконаний, що такі думки мав не лише він, але ніхто ними не ділився. Даниїл також не казав нікому про лезо, яке сховав у кишені, бо боявся підштовхнути когось до невиправного.

«Чи ще гірше – вони на тебе донесуть охороні, і тоді в тебе почнеться ще одне коло пекла», – пригадує хлопець.

Кинуть у камеру-одиночку, в якій не сядеш, не встанеш і не ляжеш – після неї взагалі не зможеш ходити.

В березні 2021 року, за 7 місяців після увʼязнення, Даниїла повідомили про переведення з «Ізоляції». Це дало хлопцеві надію на звільнення, адже полонених завжди переміщували перед обміном. Його разом з декількома іншими вʼязнями доправили в 97-у колонію міста Макіївка, де бойовики облаштували «СІЗО» для політв’язнів.

«Нас уже не били, як в «Ізоляції», але почалася інша катівня – нас катували часом. Про нас забули: не приїжджали «слідчі», ніяких дій не велося. Ми розуміли, що застрягли там скоріш за все до останнього», – говорить Даниїл.

Херсон, лютий 2022 року

Мало не кожну вільну хвилину херсонець Олексій Сівак приймає телефонні дзвінки у справах «Випускників», одночасно запалюючи сигарету. На лівій долоні має татуювання з написом: «Лівою не курю», яке зробив у плаванні. 17 років чоловік провів у морях, працюючи у судноремонті та суднобудуванні. За цей час він звідав майже весь світ, але улюбленим місцем для нього завжди залишався рідний Херсон.

Бувало, що морякам доводилося відбивати нальоти піратів, а навіть побувати у них в заручниках. Утім, ніщо не було таким страшним для чоловіка, як російська окупація рідного міста. Тому, за словами Олексія, тортури почалися вже наприкінці лютого, за півроку до того, як він опинився в полоні.

Понад 20 років чоловік одружений, а сімʼя та дім були для нього найважливішими. Він не цікавився політикою та, попри розмови товаришів по службі, не вірив, що росіяни почнуть повномасштабне вторгнення в Україну. 25 лютого 2022-го він мав вирушати у новий рейс.

«Ще два-три рейси, і я би добудував дім», — розповідає Олексій.

Люди просто їхали машинами, а російські солдати розстрілювали їх з посадок.

Родина чоловіка живе на північному заході Херсона, у декількох кілометрах від славнозвісної Чорнобаївки. Вибухи на аеродромі сповістили подружжя про російський напад. Вони не мали плану дій, лише тривожну валізку про всяк випадок. Можливості виїхати не було: вони не могли ані залишити, ані евакуювати матір дружини, яка була частково паралізована. Не було і «зелених коридорів», які б гарантували безпечну евакуацію. Деяким херсонцям вдавалося виїхати через Снігурівку Миколаївської області, проте декому спроба втечі коштувала життя.

«Я бачив цивільні машини і в посадках, і просто вздовж кільцевої дороги, які, вочевидь, намагалися там прорватися. Люди просто їхали машинами, а російські солдати розстрілювали їх з посадок. Таких дуже багато було», – пригадує чоловік.

«Жовто-блакиттю звести росіян з розуму»

Коли окупанти освоїлися в Херсоні, почали там хазяйнувати та зривати українські прапори, Олексія це обурило. Росіян у місті ставало дедалі більше, боротися з ними фізично здавалося неможливим, тож він вирішив вдатися до психологічного тиску. Коли 9-го травня окупанти святкували перемогу у «Великій Вітчизняній», Олексій вивісив банер з написом «Ні рашизму» на вʼїзді до міста. Це була його перша «психологічна диверсія».

Згодом, разом з іншими херсонцями він розвішував по місті жовто-сині прапори та опудала окупантів, поширював листівки з портретами українських націоналістів. Вивісити український прапор – означало показати росіянам, що вони на чужій землі, і тут не господарі. Крім цього, Олексій хотів, щоб це діяло загарбниками на нерви та назавжди закарбувалося у памʼяті.

Наша ідея полягала на тому, щоб жовто-блакиттю звести росіян з розуму.

У Херсоні бракувало продуктів, а ціни на них виросли в декілька разів. Найбільш вразливими були пенсіонери, для яких базові харчі стали недоступною розкішшю. Щоб їх підтримати, Олексій із друзями організували польову кухню, де два-три рази на тиждень готували супи та каші. На роздачу завжди приходило більше 200 людей.

«Ми ще сміялися, що у нас було триразове харчування», – пригадує херсонець.

Пенсіонери, яких годував Олексій, згодом стали допомагати йому з підпільною діяльністю. Щоправда, спершу хотіли діяти радикально.

«Бабусі спочатку просили у мене ножі та гранати, – сміється, пригадуючи, Олексій, – Я дав їм жовто-сині стрічки, щоб вони розвішували їх по місту».

Так на стінах херсонських будинків почали зʼявлятися вірші Ліни Костенко, від руки написані місцевою пенсіонеркою.

«Підрозділ імені Богдана Хмельницького»

Тим часом в Макіївці Даниїл чув про перемоги росіян на фронті. У камерах поставили телевізори, які показували російські канали.

«Цілими днями ми дивилися, як ударяють ракети по Україні. Охоронці швидко це підхопили, почали нам вже трохи дезінформацію накидувати, мовляв, «ми вже у Київ зайшли, вже йдемо на оточення Львова», – розповідає Даниїл і зазначає, що не вірив у такі успіхи окупантів.

Було дуже боляче. Ніби в грудях ріже, аж дихати і говорити важко.

Утім, щодня споглядаючи у прямому ефірі повітряні атаки на Україну, хлопець переживав за свою дівчину, яка залишалася в Харкові. За декілька місяців з листа від друга Даниїл дізнався, що Настя загинула від влучання російської ракети в її дім.

«Було дуже боляче. Були такі емоції, знаєте, як ніби в грудях ріже, аж дихати і говорити важко. Але життя, на жаль чи на щастя, продовжується», – говорить Даниїл.

Згодом, коли росіяни почали мобілізацію вʼязнів, полоненим також почали пропонувати долучитися до лав армії агресора в обмін на амністію, російське громадянство, а також 1,5 мільйона рублів. Так звані «слідчі» агітували вступати до новоствореного підрозділу «імені Богдана Хмельницького», що буцімто мав складатися з полонених українських військових і цивільних. Агітацію проводили також представники ПВК «Вагнер». Утім ніхто з українців, яких утримували в колонії, не погодився.

«До повномасштабної війни ми ще думали, от би хто прийшов, сказав: «Штурмоніть якусь посадку, і все – ви кровʼю вільні». Але коли сидиш вже перед вибором, все зовсім інакше виглядає», – говорить Даниїл.

Погодився зі своєю смертю

Напередодні Дня Незалежності України у Херсоні замайорів черговий жовто-синій прапор, який вивісив Олексій разом із сусідом. Дізнавшись про це, вже наступного дня росіяни увірвалися в дім до сусіда. Переписки в його телефоні видали й Олексія. Ще через день окупанти прийшли і по нього.

Допит і побиття тривали декілька годин. Під час обшуку росіяни знайшли українські прапори, «капітошки» (повітряні кульки з фарбою) та коктейль Молотова, який колись зробила бабуся Олексія. Паяльник і проволока, на думку росіян, мали слугувати до виготовлення саморобних бомб.

Потім росіяни повезли чоловіка до каналу, де він, за легендою, втопив свій телефон, дізнавшись про затримання сусіда. Зрозумівши, що пристрій знайти неможливо, окупанти вирішили вдати розстріл Олексія. Тоді чоловік погодився зі своєю смертю – головне, аби не видати десятки інших херсонців, які йому допомагали.

«Кажуть, перед смертю все життя пролітає перед очима. Це неправда. Все, що я побачив, коли з мене стягнули мішок – це дуло. Просто темнота, і така думка: зараз вимикач клацне – і слава Богу. Все закінчилося», – пригадує херсонець.

Чоловіка привезли в місцевий ізолятор. В тримісній камері він опинився з десятьма іншими людьми, яких окупанти, за своєю звичкою підмінювати поняття, звинуватили у «сепаратизмі».

«Єдиний плюс, що ще до окупації там зробили ремонт і підлогу застелили фанерою. Хоча б не на бетоні спали», – розповідає чоловік.

«Анархіст»

Олексій не злічить, скільки пережив у полоні допитів і побиттів. Коли росіяни намагалися вибити якусь інформацію, чоловік удавав із себе «дурника»: замість відповідей по колу розповідав свою біографію.

Під час чергового допиту херсонець намагався переконати окупантів у тому, що він пацифіст, але з вуст зірвалося «анархіст». Так за ним і закріпилося це прізвисько. Чоловік зізнається: хоча це може звучати героїчно, насправді було страшно.

«Це все в соплях і сльозах було, не так, як це все звучить», – пригадує Олексій.

Я не сміливий був, мені вже було все одно. Туди я їхав помирати.

Коли відчинялися двері, полонені повинні були відвертати лице до стіни та за наказом кричати «Слава Росії». За найменше «порушення» всю камеру могли жорстоко побити – це окрім побиттів і знущань під час регулярних допитів.

Тортури, які застосували росіяни та колаборанти, за словами херсонця, були різноманітні та постійно «вдосконалювалися». Кати надихалися закордонними трилерами та повторювали знущання, побачені в кіно.

«Голлівудські бойовики бачили? Вони теж їх бачили», – з жалем стверджує Олексій.

Він пригадує історії інших чоловіків, які пережили полон. У різних регіонах і в різні періоди процедури російських карателів однакові. Моріння голодом, побиття, катування струмом, симуляція утоплення та сексуальне насильство – всі ці методи, на думку Олексія, визначають певну «школу» тортур. Серед них був зокрема «поліграф» – ураження струмом геніталій полонених.

«Коли тебе так катують, ти лежиш і колінами закриваєш живіт. Підтягуєш ноги, а ззаду у тебе відкривається промежина, куди тебе починають бити ногами та палками. Мені якось так пощастило, що я завжди падав на спину», – розповідає Олексій.

Фізичні знущання супроводжував психологічний тиск. Росіяни змушували полонених слухати, як катують інших. Щоб було чутно їхні крики, вони відчиняли вікна катівні, розташованої на нижньому поверсі. Водночас, коли проводили допит, вікно зачиняли.

Деяких вʼязнів окупанти не били, але весь час тримали у страху. Олексій згадує одного чоловіка, з яким під час допитів росіяни лише розмовляли, а після цього щоразу давали йому плитку шоколаду.

«Він в камеру приходив блідий і з шоколадкою. Нас били, але це принаймні був закінчений факт, а він постійно цього чекав», – пригадує Олексій.

У вересні 2022 року росіяни оголосили про проведення так званого «референдуму» про входження Херсонщини до складу РФ. Полонених не лише змусили до участі у псевдо-волевиявленні, а і пальцем вказували, яке віконце в бюлетені вони повинні позначити.

«Мене здивувало, що було лише два варіанти відповіді. Я йшов і думав, що поставлю галочку біля «утримався». Я запитав наглядача, чому тільки два варіанти», – розповідає чоловік.

Про це запитання донесли начальнику вʼязниці, за що той упродовж декількох годин катував Олексія електрошокером. Він бив чоловіка струмом так довго, допоки шокер не розрядився. Тоді дістав другий і продовжував знущання доти, доки вистачило другої батареї.

«У мене весь хребет обпалений», – говорить Олексій.

У другій половині жовтня росіяни готувалися до втечі з Херсона. В ізоляторі почали палити документи, вивозити зброю, електроніку та полонених. За словами Олексія Сівака, ще страшнішим за психологічні знущання та побиття було опинитися у списку тих, хто їде «на етап» – тобто тих, кого росіяни примусово вивезуть в інші місця увʼязнення. Зазвичай, полонених «етапували» до більш віддалених вʼязниць на окупованих територіях, а також у Росію. Повернутися звідти вдалося лише одиницям.

Я нарешті відчув повітря і сонце.

Зрештою, Олексію пощастило – на нього не вистачило місця в автозаку, якими росіяни вивозили полонених херсонців. Чоловік зізнається: як більшість тих, хто повернулися з полону, вважає себе «фартовим», адже звільнення дарувала їм низка везінь. Чоловікові повернули паспорт і дали 100 гривень. Він врешті опинився на свободі.

«Вийшов, а місто живе, все стало зеленіше, яскравіше. Тоді я нарешті відчув повітря і сонце», – пригадує херсонець.

«Я купив собі морозива»

Близько року минуло відтоді, як росіяни відступили з Херсона. Даниїл, якого росіяни утримували в макіївській колонії на той момент вже понад два роки, втратив надію на звільнення. Хлопець наважився на крайні дії – голодування.

«Я подумав, мені нема чого втрачати, мене вже все заколібало», – пригадує Даниїл.

Разом з іншим полоненим, йорданцем на імʼя Берем, хлопець голодував 2 тижні. Дивом, це подіяло. Спершу звільнили Берема, а на наступний день «зняли обвинувачення» з Даниїла. Як він пояснює, під час його затримання бойовики керувалися вигаданими законами угруповання «ДНР». Ці «закони», згідно з якими Даниїла звинуватили у шпигунстві, «втратили силу» після проведення псевдореферендуму про приєднання угрупування до складу РФ. Окупанти утвердили в Донецьку російські закони, а росіяни хлопця шпигуном не визнали.

«Звинувачення» були зняті. Даниїла випустили, заборонивши на півроку виїзд з окупованої частини Донецької області. Врешті опинившись на свободі, хлопець не мав ані дому (окупанти незаконно вилучили його квартиру), ані телефона, щоб звʼязатися зі знайомими. Все, що у нього було, – 50 російських рублів, яких вистачило би лише на один проїзд у автобусі. Ці гроші він витратив на те, про що мріяв усі три роки у полоні – на їжу.
«Я купив собі морозива та пішов пішака гнати до Макіївки», – розповідає хлопець.

Залишаючись у Донецьку під «підпискою про невиїзд», хлопець не вірив, що його зрештою випустять з окупованої території. Він боявся, що по нього знову прийдуть з новою «статтею». Тому Даниїл спробував виїхати попри заборону. Намагаючись перетнути російський кордон, отримав відмову.

Коли відносно безпечний шлях втечі виявився перекритий, залишився тільки найкоротший – напряму через лінію фронту. Хлопець був готовий пробиратися полями в Авдіївку. Однак тоді, у серпні 2023 року, росіяни почали черговий наступ на місто, і через інтенсивні бойові дії план Даниїла провалився.

Мені сказали вертатися у Донецьк і чекати деокупації.

«Кримінальна справа» хлопця була закрита наприкінці 2023 року. Коли йому врешті дозволили виїхати, він взяв у борг 2 тисячі доларів і вирушив у дорогу. Шлях на вільну територію України пролягав через Росію, Білорусь і Польщу. Опинившись на білорусько-польському кордоні, Даниїл почув, що його паспорт недійсний. Білоруси порадили хлопцеві звернутися до посольства України у Мінську.

«Ніхто не думав, що у Білорусі є наше посольство – а воно є!, – Дивується Даниїл і розповідає далі, – Але там мені сказали вертатися у Донецьк і чекати деокупації».

Випадкові відвідувачі посольства розповіли хлопцеві про тимчасово закритий пункт пропуску «Мокрани-Доманове» на Волині, що нині слугує гуманітарним коридором для українців, які повертаються з окупації. Там Даниїл мусив пройти кількагодинну перевірку та зрештою потрапив на нейтральну смугу. До українського пункту пропуску залишилося 1,5 кілометра, які він мав пройти пішки.

Читати також: «Бачу його у кожному фото». Родини шукають зниклих безвісти військових

«Я назвав цю дорогу Віа Долороза (так називалася шлях Ісуса Христа до місця розп’яття). І от я іду через засніжений бор – це ж січень місяць – снігу по коліна. Там ніхто не їздить, ніхто не ходить – тільки я, у густому сосновому лісі», – пригадує Даниїл.

Нарешті серед дерев з’явилися протитанкові «їжаки». Даніїл гукнув прикордонників, пояснив, що повернувся з полону. Здавалося, ось він, фініш. Утім, замість омріяного повернення хлопець отримав чергову відмову. Прикордонники сказали повертатися вранці, коли на місці буде «старший».

«Тільки зараз кордон не перелазь, бо перелізеш – і це вже стаття», – почув хлопець від військових.

Вранці він знову ступив на свою «Віа Долороза», долаючи той же засніжений шлях до українських постів. Тепер прикордонники погодилися після перевірки впустити його в Україну.

«В голові промайнуло тільки одне слово: «Нарешті», – видихає Даниїл.

«Розумієш, що нікому не потрібен»

Прикордонники відвезли хлопця у Ковель, де він пройшов перевірку СБУ та поліграф. Наступного дня він був вільний і міг їхати будь-куди. Повертатися у Харків не захотів, бо не бажав щодня споглядати тінь минулого життя, в якому він мав роботу, вечірки, друзів і кохану дівчину.

Всього цього вже немає, і повертатися туди, де будуть тільки руїни, я не хочу.

Хлопець переїхав до Ірпеня, де винайняв квартиру. Як ВПО, він міг оселитися у соціальному житлі, та умови, які йому пропонували, нагадували про в’язницю.

«Після полону, в якому ти живеш у бараці розміром з півтори кімнати з 20-ма людьми, тобі пропонують таку ж кімнату – тільки тепер з 25-ма людьми. Серйозно?», – обурюється Даниїл.

Хлопець розповідає, що ейфорія, яку він відчував після повернення на підконтрольну територію, за місяць розвіялася. Надія на те, що тут на нього хтось чекав, миттєво розбилася, коли в держустанові почув: «Краще б ти там і залишався, тільки геморою додав».

«Ти сидиш у полоні і віриш, що держава тебе прийме. На ділі для держави нас не існує. Ти розумієш, що ти нікому не потрібен», – стверджує Даниїл.

Через недійсний паспорт хлопця не брали на роботу, а він накопичив борг у 250 тисяч гривень. Згодом йому вдалося отримати від держави 100 тисяч гривень компенсації за перебування у полоні.

З вирішеннм інших проблем Даниїлу допомогли міжурядові та благодійні організації. Він звернувся до Міжнародної організації з міграції (МОМ), що забезпечила його ноутбуком, цивільним одягом, а також оплатила два місяці оренди житла. Окрім цього, організація направила хлопця на первинне обстеження, під час якого він отримав деякі необхідні ліки – зокрема від астми, яка загострилася під час полону.

Згодом Даниїл знайшов ще одну благодійну організацію – «Блакитний птах», що допомогла йому з відновленням зубів, які зламалися через погане харчування, нестачу вітамінів та сонця. Проте оплатити імплантацію втрачених зубів, які вирвали окупанти, або які випали через стан здоровʼя, благодійники вже не змогли.

Після полону у хлопця впав зір, і він почав носити окуляри. Після звільнення він важив критичні 60 кілограмів, та дорвавшись до їжі, швидко набрав вагу.

«Ти бачиш їжу, і кожен смак тебе просто бʼє фонтаном. Так я підсів трошки на енергетики», – говорить Даниїл.

Після завершення лікування, щойно став почуватися на силах, він одразу почав шукати можливості долучитися до армії. Потрапити до війська Даниїл намагався понад 60 разів – приблизно стільки спрямував заяв на проходження служби у різних підрозділах. Тоді як багато з них погодилися прийняти хлопця, СБУ відхиляло запити командирів частин. У вересні 2024 роеу хлопець виборював право служити в ЗСУ через суд, але той також відмовив.

Мережа «Випускників»

Даниїл познайомився з Олексієм Сіваком, який на той момент уже створив «Мережу чоловіків України, які пережили полон і тортури». Хлопець не лише скористався підтримкою його організації, але і сам долучився до «Випускників», ставши співкоординатором проєкту. Нині він хоче продовжувати справу Олексія та допомагати іншим чоловікам, які повертаються з російського полону.

Для Олексія «Мережа» стала сенсом життя. Він пригадує, як сам вийшов з неволі. Він не мав грошей, а одразу після звільнення Херсона почав отримувати дзвінки з банку з проханням погасити кредит. Чоловік втратив у полоні здоровʼя та не мав за що лікуватися.

Куди не звертався, лише беруть дані, дають пачку макаронів, олію та бажають удачі.

Через прокуратуру чоловікові запропонували реабілітацію від Міжнародної організації з міграції. Тоді лікування призначалося лише постраждалим від домашнього насильства та торгівлі людьми, зазвичай, жінкам і дітям. Олексій погодився, та вже на місці зʼясувалося, що серед лікарів закладу немає уролога, який міг би допомогти постраждалим від сексуального насильства чоловікам.

«Реабілітація – це гучно сказано. Але там провели комплексне обстеження, прокапали, дали антидепресанти», – розповідає чоловік.

Разом з дружиною Олексій шукав різної допомоги, якої потребував. Зустрічаючись у кавʼярні з невеликою групою знайомих, він ділився своїм досвідом і контактами, якими скористався сам. Згодом за підтримкою почали звертатися й інші чоловіки, які повернулися з неволі. Впродовж понад року Олексій допомагав колишнім полоненим із документами, відправляв їх на реабілітацію, брав участь у консультаціях щодо проміжних репарацій. На кожному етапі він зіштовхувався з опором системи. Саме це мотивує його продовжувати свою діяльність.

«Я створюю цю організацію попри все. Якби нам допомагали нормально, я би цим не займався, я би реабілітувався і жив своє життя. А так мені доводиться вибивати для хлопців допомогу. А скільки повернулося хлопців без документів, без близьких – без нічого? І ніхто не хоче ними займатися», – говорить Олексій.

Нині «Мережа» налічує понад 400 «випускників», які пережили полон і звернулися по допомогу. Організація почала співпрацю з різними фондами та благодійними організаціями. Її представники беруть участь у робочих групах під час розробки законів, що стосуються сексуального насильства, повʼязаного з конфліктом, репараціями тощо, консультують держслужбовців про те, як спілкуватися з людьми, які пережили схожий досвід.

В грудні 2024 року «Мережа чоловіків» спрямувала листа до ООН. Звертаючись від імені тих, чиє життя було зруйновано російськими злочинами, вони вимагають від голови організації включення Росії до щорічної доповіді щодо сексуального насильства у конфліктах. Хоча чоловіки налаштовані скептично, цей крок вважають необхідним, принаймні, для того, щоб вчергове нагадати світовій спільноті про злочини росіян.

Якщо ООН не назве Росію злочинцем, це означатиме, що організація стає співучасником її злочинів

Це звернення – підтвердження того, що захищаючи свої права, «Випускники» зробили все, що могли. Вони реабілітувалися самі та почали допомагати іншим. Вони не лише скористалися підтримкою держави та різних фондів, але і створили свою організацію, щоб надавати допомогу постраждалим системно та якомога в більшому обсязі. Переживши полон і тортури, чоловіки продовжують боротися за тих, хто досі у неволі, та адвокатують інтереси звільнених серед українських законодавців і міжнародних організацій.

Текст – Вікторія Калімбет
Фото – Данило Дубчак