Залізний австралієць із українським серцем. «Буш» і його люди
«Дрова возимо!», – весело регочуть десантники у відповідь на запитання про призначення бронетранспортера «Bushmaster». Насправді «Буш», як тут називають машину, обороняє побратимів від куль ціною свого механічного життя, адже місцевий клімат йому не на користь.
«Буш» на службі в ЗСУ з 2022 року. Брав участь у звільненні Харківщини. Ми на Донеччині. Спілкуємося з екіпажем всередині машини. На цій ділянці фронту нині тихо, тому наразі «Буш» захищає не так від куль та вибухів, як від поривів лихого вітру. Сидимо двома рядами, один навпроти одного. Як у вагоні метро, тільки компактніше.
Не всюдихід, але міцний
Хлопці розповідають: серед сильних сторін «Буша» – надійна броня. Саме ця машина уже наїжджала на ТМ-ку (протитанкова міна) – вибух пошкодив лише колесо, все решта ціле. Головне – цілий екіпаж. Однак до українського клімату з його снігами й болотистим бездоріжжям життя австралійця не готувало. В таких умовах він, за словами військових, прохідністю поступається старим-добрим «Жигулям». Тож зараз «Буш» довозить десантників лише до певного місця, доки дорога схожа на дорогу. А далі вони пересідають на пікапи чи гусеничну техніку, а подекуди дістаються пішки.
Ще однією перевагою «Bushmaster» є витривалість. Вони не ламаються, на відміну від вітчизняних «Козаків», що мають подібне призначення. Деякі військові удосконалюють оригінальну конструкцію. Наприклад, наварюють додаткову броню на паливний бак.
«Буш» стоїть у відкритому степу Донеччини, заводиться, і неквапно починає повзти в бік селища, де військові відпочивають між бойовими завданням. Узгоджуючи маршрут, хтось жартома пропонує проїхатися через Костянтинівку. Десантники сміються. На цій машинці вони потрапляли в різні ситуації і знають, на що вона здатна. Один із них зазначає:
«Він дуже швидко їде, коли міномет по нас…»
«Ми їздили без світла, – підхоплює побратим. – Один голову висунув у вікно. Якщо в мене зір хороший, то я дивлюся, водію кажу – право-ліво».
Однак для того, щоб таке керування було можливим, потрібен хороший зір, а це, на жаль, не той фактор, який досягається тренуваннями. Чимало бійців вже у віці. Для одних викликом можуть стати геть буденні речі, інші ж навпаки «заткнуть за пояс» молодих.
«У мене колега – 54 роки, каже, в мене взагалі зору нема! – говорить один із пасажирів Буша. – Я його водив за собою, він брав ззаду за портфель мене рукою. І я йду, і він ззаду топає. Це ми так мінялись. На пенсії він має з онуками гуляти, а він з автоматом бігає! Але, правда, списався».
«Я тобі скажу, є люди, як люди, – заперечує побратим. – У нас 55 років мужик, красавчик, бляха! Він йшов на рівні зі всіма, я кажу, дядь, ти як? Каже, я ще тобі фору дам!»
«Таке враження, що «Мавіків» у ворога мільйони»
Попри те, що десантики перебувають в обороні в Кліщіївці та на околицях, просування вперед відбувається постійно. Трапляється, що за день тричі доводиться міняти позиції. Просунутися можуть коли на 50 метрів, коли на 200. Відповідно, облаштуватися в такому режимі не вдається, з собою доводиться носити той мінімум, який можна нести на собі.
Іноді до позицій доводиться йти пішки по 3-4 кілометри, переміщатися доводиться максимально швидко. На собі нести боєкомплект, пальне, воду. Дещо з необхідного може донести група медеваку пізніше. Хлопці згадують: під час одного з виходів сталося так, що води взяли на 3 дні, а сидіти в окопах довелося 5.
Ворог однак не полишає спроб захопити українські позиції. Десантник Роман з позивним «Лівша» згадує:
«Штурмували нас троє. Заходили, получається, з лівої сторони. Йшли тихо дуже. Їх замітили і почали відбивати. Вони там засіли. Ми їм так накидали нормально. То двох ми забили, а один втік».
«Лівша» – помічник гранатометника, наразі разом із побратимами обороняє Кліщіївку. Наразі його групі для ефективної роботи бракує антидронової рушниці. Якщо ворожі FPV можна заглушити наявними у них засобами, то «Мавіки» зі скидами потребують серйознішої протидії.
«А от з «Мавіками» ми не можемо нічого зробити, – зітхає «Лівша». – І він прилітає майже на рівні очей. Якщо встигнеш його автоматом збити, то хорошо. А якщо не встиг, то лови гранату. Не бояться взагалі нічого. Вони «Мавіками» літають, в них наче їх мільйони».
Найгостріша потреба в такій рушниці постає, коли йдеться про евакуацію поранених і загиблих.
«Не будем тут тримати оборону – приїдуть завтра до тебе додому»
Тут майже кожен з десантників пережив поранення, а часто ще й не одне. Олег з позивним «Круглий» згадує своє п’яте поранення як геть буденну річ:
«Мінометний обстріл. Місяць реабілітації. Десь півтора місяці лікування. Це у мене середньої тяжкості поранення – осколок в спину залетів. В діаметрі 2х2, 10 см в глибину».
Олег – командир відділення, старший групи. На питання про походження позивного відповідає філософськи: «Так доля склалась», – чим викликає хвилю сміху серед побратимів. Ймовірно, справа у доволі кремезній статурі військового.
На позиціях «Круглий» господарює й вирішує – буквально все. Він заводить групу і виводить її з позиції. Виставляє оборону, повністю керує процесом. Чоловік згадує свій перший бій – тоді було дійсно страшно. Відбувалося все на пагорбі:
«Нас туди завели і ми там тримали… Там були штурмові дії. І нас цілий день били мінометами – тяжкий день був. Але саме головне, що він відбувся без 300-200, всі були цілі, ми взяли позиції, які нам були наказані, все закінчилось добре. Але як перший раз на позиції, то було дуже страшно».
Він розповідає, що по той бік хлипкої й мінливої лінії розмежування стають такі самі десантники – мобілізовані й контрактники.
«Одна мотивація – не будем ми тут тримати оборону – приїдуть завтра до тебе додому, – переконаний Олег. – Не може бути іншої мотивації, того, що це наша земля… Всі дорослі люди, всі розуміють, у всіх сім’ї, у всіх діти – так і працює».
Хлопці пророчать «Круглого» в комбати або комбриги. «Буш» спиняється біля хати, де десантники матимуть трохи часу на перепочинок.
Текст i фото: Олена Максименко
