«Йду боротися за вас із гранатою під серцем» – Кан з Франції про війну в Україні
Ми схопилися одне за одного випадково. Я шукала іноземних легіонерів для документального фільму. Рутинна щоденна праця з сотнями дзвінків, офіційних листів, нишпоренням про персоналії. Аж ось, у вихорі всієї інформації ти хапаєшся за його погляд крізь екран у соцмережах на світлинах. Фотограф, який зробив його фото – так само випадково зустрів його по дорозі з Бахмута. Кан, тоді, у повному багатокілограмовому спорядженні їхав на завдання. Випитала у фотографа про контакти воїна – на наступний день перекинулися повідомленнями з Каном. Він – у захваті від моїх світлин, я у захваті від його сміливості.
Почали обмінюватися музикою, інтересами, життєвими історіями й переживаннями за Донеччину. Так і трималися на звʼязку. Ми були постійно поруч й дуже далеко.
«Привіт, Кан! Я у Краматорську, давай, може на каву?» – «Привіт! Я дуже радий, що ти поруч, але у мене бойові виходи на тижні вперед до штурму Бахмута, не відпустять…» Ще через два тижні: «Привіт! Я бачив ти була у Києві, я зараз тут на тренуваннях, зустрінемось?» – «Прокляття, Кан, я тільки виїхала три години тому до Харкова…»
І так ми разів зо пʼять намагалися зустрітися, але війна постійно кожного з нас розкидувала по всій країні. Лиш дотично й аморфно ми розминалися в одних й тих самих місцях.
Через три місяці нарешті зустрічаємося на полігоні. Канекі та його побратим: «Це Джо, мій вчитель, якби не він, – сміється, – я б не знав як зі снайперки стріляти».
Кан, ти розповідав, що тобі подобається музика, фільмування, чому ти вирішив стати воїном?
«Я дуже довго, як і будь-який підліток був у пошуку себе. Тому в 16 років вступив до військового вишколу у Франції. Складно сказати, що я люблю робити те, що я роблю. Подобається – можливо, так. Я просто беру й роблю, це моя робота. Бути військовим, яких всі бачать такими брутальними, рішучими, деколи злими – це дивно для мене… У звичайному житті я завжди дуже спокійна людина. Навіть коли відбуваються стресові моменти – я спокійно реагую на це й розвʼязую проблеми. Мабуть, через це ми добре виконуємо бойові виходи. Зараз мені двадцять три роки, я наймолодший з військовослужбовців у своїй команді й, мабуть, у всьому легіоні. Мої побратими старші за мене на 10 років. Я їх дуже ціную та люблю. Вони навчають мене багато чому. Тепер я можу добре виконувати будь-яку роботу».
Це твоя перша війна, як ти «перетравлюєш» все, що з тобою відбувається тут?
«Війна тут не схожа ні на що, що доводилося мені бачити раніше. Вона занадто смертоносна. Важко сказати, як багато разів я думав, що не повернуся назад. Як піхота, кожного разу, коли я маю бойовий вихід, щоб боротися за вас або визволяти території та брати під контроль деякі обʼєкти, я завжди маю гранату під серцем. Це задля того, що якщо ми опинимося в облозі – ми можемо швидко вбити себе. Звучить жахливо, але краще так, ніж потрапити до полону росіян. Рідко хто повертається живим від них. На щастя, сам я дуже везучий. За пів року служби й два місяці штурму Бахмутського напрямку мене було ледь поранено лиш одного разу, коли куля рикошетом від дерева зачепила мою руку.
Наприклад, під час однієї місії (я не можу надати деталі нашої цілі), коли ми поверталися до нашого місця виходу, нас зупинили та заблокували росіяни на приблизно дві години. У нас не було можливості рухатися, і в цей момент ми просто повинні були чекати в невідомості того, що станеться далі. Танк намагався стріляти по нас, міномет і гранатомет намагалися очистити наші позиції та позиції українців. І таких історій повно… Але я впевнений, що ми виграємо війну, хоча це займе багато часу.
Деколи складно морально. Бо я не маю місця, куди можна повернутися. Відчуття, що я більше не маю дому. Моя сімʼя з Франції, яка усиновила мене, коли мені було два роки – відмовилися зі мною спілкуватися через те, що я обрав цей шлях. Вони довго вмовляли мене не їхати сюди, переживали за мене, ми постійно сварилися через це, і в один момент ми всі просто перестали спілкуватися. Лише моя сестра, яка теж була прийнята за дочку, як і я колись за сина – підтримує мене й тримає зі мною звʼязок. За що дуже їй вдячний. Я втратив дві сімʼї, але досі не втрачаю віру в те, що ми переборемо це зло. Що мені вдасться захистити вас, українців.
«Чим довше я в Україні, тим менше я боюся…»
Чим довше я в Україні, тим менше я боюся, й більше починаю любити цю країну. У вас дивовижні люди, культура, їжа, специфічний менталітет. Я завжди боровся за беззахисних людей. Особливо за старих людей, що живуть на Донеччині. Мені так хочеться, щоб вони жили нормальне життя як, наприклад, у Києві. Ця багаторічна війна багато забрала у них. Промисловість, гроші, природу, а тепер забирає міста, будинки й життя. В усіх. Це не справедливо. Саме тому в мені починають зароджуватися нові цінності задля подальшої боротьби. Тож, коли ми виграємо в цій війні, й деокупуємо всі території – я куплю собі дім у Криму й житиму там. Тому що Крим дуже нагадує мені Південь Франції, де я виріс.
Автор тексту та фото: Ніколєтта Стоянова