Викрадення цивільних українців — воєнний злочин Росії, про який світ мало знає
Кількість викрадених російською армією цивільних українців може сягати 7000, підрахували у Центрі громадянських свобод. Аби про таких бранців не забувала влада України, їхні рідні організовували ходу у Київській області — від Димера до Вишгорода. На цьому маршруті і Козаровичи, на в’їзді до якого встановлено плакат «Звільніть цивільних полонених».
Нині відомо про десятьох жителів лише цього села, які опинилися в полоні, а загалом з Вишгородського району під час російської окупації у 2022 році було викрадено не менше 57 цивільних.
Росіяни викрадають просто з дому
В Козаровичах ми зустрілися з Інною Олексієнко — матір’ю Олександра Ярового, одного з тих, кого під час окупації викрали російські військові. Втомлена пошуками сина жінка показує нам місце, де росіяни скоїли один зі своїх злочинів.
“Ось тут їх клали на землю у дворі і били, стріляли над головою. З сином ще було двоє хлопців і дівчина, всіх відпустили, забрали лише Сашу, – розповідає вона і, відчинивши двері погреба продовжує. – Тут Сашу тримали і били”.
Інна Олексієнко розповідає, що на початку російського вторгнення в Україну разом із молодшим сином Владиславом була у Житомирській області, а старший Олександр не захотів залишити без нагляду будинок у Козаровичах. Від 25 лютого 2022 року, коли російські військові зайшли у село, сім’я підтримувала зв’язок через “Вайбер”. 2 березня матері востаннє вдалося поговорити з сином, останніми його словами були: «Мам, давай, бо йдуть».
Наступного дня сусідка з Козаровичей повідомила панні Інні, що до їхнього будинку приходили росіяни і забрали з собою Олександра.
Відомо, що спочатку його, разом з іншими бранцями утримували спочатку в одних складських приміщеннях, потім перевели до інших, де залишили принаймні до 23 березня.
14 квітня 2022 року Інна Олексієнко отримала від сина останнього короткого листа, такого ж як отримали родичі інших бранців, написаного, ніби під копірку: “Живий, здоровий, зі мною все добре”. Зі зворотної адреси на конверті можна дізнатися, що на той момент Олександра Ярового утримували в СІЗО №2 російського міста Новозибково, що у Брянській області. Пізніше матері зателефонували з Червоного Хреста і повідомили, що сина перевезли до тюрми у Володимирській області. Про стан та умови утримання жодної інформації не надали. Пані Інна вважає, що за відсутністю таких відомостей ховають знущання над українськими бранцями. За її словами, викрадених українців в російських тюрмах утримують в одиночних камерах, можуть не годувати.
Пані Інна розповідає, що сім’ї бранців змушені самостійно шукати інформацію про викрадених росіянами рідних, а потім надавати її українським офіційним органам. Мало б бути навпаки, вважає Інна Олексієнко.
“Ми їздимо в Координаційний штаб, заповнюємо якісь документи, але не бачимо ні дій, ні інформації. Чому цивільних не обмінюють? По Женевській конвенції цивільні мають бути обміняні на цивільних. Але в нас немає росіян цивільних в полоні. А Росія вважає наших затриманих військовополоненими” – каже пані Інна.
Аби помститися росіянами, батько Олександра Ярового Ігор пішов добровольцем до армії. Він брав участь у бойових діях на запорізькому напрямку, де 6 червня 2023 року загинув. Олександр про це не знає донині. Пані Інна нині живе лише сподіванням дочекатися повернення сина додому.
“Просто живеш і все. Сидиш другий рік на транквілізаторах. Встаєш з думками про дитину і лягаєш з ними. Просто живемо і надіємось, що він скоро прийде додому. Заради дітей живеш. Йому там дуже тяжко. Тримаюсь, щоб дочекатись дитину додому. Ось це і дає силу”, – каже мати.
Загарбники полюють за цивільними
Ще одним прикладом злочинів російської армії є викрадення жителя Лісовичів Київської Олександра Луценка. Його полонили 19 березня 2022 року, у полі на околиці села. Ми зустрілися з його матір’ю Олександрою. Вона розповіла за яких обставин росіяни викрали сина.
За декілька тижнів окупації у жителів навколишніх сіл майже вичерпалися запаси їжі, крамниці були зачинені. Втім у Лісовичах ще можна було розжитися продуктами – ними ділися місцевий фермер. Тому Олександр час від часу возив молоко, картоплю та інші харчі до сусідньої Миколаївки. Дістатися туди полями на авто, аби оминути блок-пости росіян, він разом односельцями намагався і 19 березня. Але цього разу їх перестріли російські танки.
Автомобіль зупинили, усім наказали вийти з нього. Російські військові викинули мішки з їжею на землю, чоловіків роздягли й забрали із собою. Лише наступного дня, коли син так і не повернувся додому пані Олександра зрозуміла, що сталося недобре:
“Я на три дні злягла. Не могла ні їсти, ні пити”, – згадує вона.
Потім росіяни прийшли з обшуком.
“Коли вони зайшли у двір, я кричала: “Поверніть мого сина! Я страшне, що робила”, – розповідає жінка.
Олександр проходив службу в армії й нині дома в його кімнаті висить прапор України з підписами побратимів. Мати не дала загарбникам торкнутися жовто-синього полотна:
“Коли росіяни з обшуком заходили в кімнату і дивились на прапор, я сказала: «Не трогать, бо порву». Напевно подумали, що я якась ненормальна”, — каже мати.
Загарбники реагували лише погрозами, а от що сталося з Олександром так і не повідомили. Що з ним, стало відомо пізніше, від сусідки, яку росіяни кілька днів тримали в ув’язнені у складському приміщенні, а потім тики випустили. Літня жінка розповіла, що в’язнів тримають зв’язаними та із замотаними скотчем очима, а природні потреби змушують справляти у бочку, що стоїть у тому ж приміщенні.
Олександра Луценко розповідає, що спілкування з сином немає, доступу до інформації про його стан і місце перебування також. Лише одного разу прийшов лист з кількох слів: «У мене всьо хорошо». Пізніше, від полонених українців, яким все ж вдалося опинитися на волі та повернутися додому, мати дізналася, що син живий і залишається в ув’язненні. Спочатку його утримували Новобизкові, потім нібито перевезли в Тульську область.
“Сані нема скільки вже. Всі чоловіки з моєї родини воюють. Йдеш на роботу наче тримаєшся, а потім як нахлине і сльози самі котяться, вже і не знаю, де вони беруться. Писала листи до сина. Про щось таке нейтральне, що люблю його. Листи російською. Але наші листи не доходять.Надія дає мені силу. Молюся богу і просто знаю, що він живий. Ну не може бути такого, що хтось кудись подівся”, — зітхає мати.
Росія маніпулює статусом заручників
Точну кількість цивільних українців, викрадених російською армією, встановити досить важко, зауважує експерт Центру громадянських свобод Михайло Савва.
“Коли людей затримували, вони могли перебувати в підвалах чи інших приміщеннях, когось з них могли звільнити, а когось ні. Деякі громадяни зникли, і ми не знаємо, де вони, можливо вбиті, можливо в неволі в росії”, — каже Савва.
За його підрахунками, відомо про щонайменше 4200 цивільних, яких утримують в росії в умовах неволі, але кількість викрадених може сягати й 7000 людей.
Таких людей росіяни воліють визначати як полонених. Втім, це є маніпуляцією, нагадує експерт, адже за Женевською конвенцією, людина не може вважатись полоненим, коли на момент затримання не брала участі в збройному конфлікті.
“Найбільша проблема з визначенням статусу затриманих. Не існує такого поняття як цивільний полонений. Це маніпуляція і недостовірна інформація з боку росії. Це їхня мрія, щоб ми послуговувались таким поняттям”, — зазначає Михайло Савва.
За словами експерта, у перші тижні повномасштабного вторгнення цивільних обмінювали на цивільних. Зокрема в Україні тоді затримували російських далекобійників та цивільних моряків. Але нині цього вже не роблять, тому такі обміни наразі неможливі. Водночас обмінювати цивільних на військовополонених неможливо, бо за Женевською конвенцією це буде вважатися взяттям в заручники.
Росіяни катують українців у тюрмах
Тим часом росіяни не лише тримають викрадених українців у заручниках, а і застосовують до них тортури, нагадує Савва.
“Ми знаємо, в яких умовах знаходяться цивільні заручники. В останній обмін, який відбувся 3-го січня, ми звернули увагу на дуже поганий фізичний стан українців, яких повернули. Це дуже контрастно в порівнянні з росіянами, яких віддали”, — каже експерт.
Він розповідає, що бранці постійно перебувають в закритих камерах, через що мають кисневе голодування та можуть захворіти на туберкульоз, також в таких умовах виникає сенсорне голодування, що дуже позначається на психологічному стані. Крім того, українців, яких росіяни тримають у заручниках не годують належним чином та не надають їм медичної допомоги.
Звіт Місії уповноваженого з прав людини в ООН, свідчить, що 91% бранців зазнали тортур і жорстокого поводження. Росіяни б’ють цивільних заручників, катують електрошокерами, наносять опіки та татуювання, а також залякують, зокрема, зґвалтуванням.
Тим часом системного моніторингу місць і стану затриманих не відбувається. Представників Міжнародного комітету червоного хреста не допускають до заручників, утримуваних в російських тюрмах.
“Світ дуже мало знає про цю проблему. Всі знають про військовополонених, але захоплення цивільних в таких масштабах, такого просто не було як факту”, — каже Михайло Савва.
За підрахунками експерта, в останні 7 років відбулось 49 обмінів. Після останнього обміну додому повернулися шестеро цивільних українців.
Авторка: Ріта Бурковська. Фото: Данило Дубчак, Андрій Дубчак
