«Я маю йти вперед». Два шляхи у майбутнє для ветерана з пораненням

Микита Горняк пішов до армії у 2016 році, коли йому було двадцять. Наступні шість років, за виключенням кількох нетривалих перерв, він провів на фронті. Тому не дивно, що на питання: «Ким ти є?», він спершу відповідає: «Я – військовий», а потім вже додає: «А ще, просто активний громадянин». Наприкінці 2022 року поблизу Авдіївки Микита отримав важке поранення.

«Ще коли лежав у шпиталі, я почав з’ясовувати, де б я міг служити без ноги. Сидіти у військкоматі не мій варіант, приносити біль і страждання ворогу – ось чого я хотів. Але коли виписувався, я вже розумів, що у бойовій частині буду скоріше тягарем ніж допомогою. А наразі про повернення у військо нема мови взагалі. Зараз я мрію, що знову зможу користуватися протезом і, можливо, згодом знову прийду до цього питання», – ділиться Микита.

Можливо, він більше ніколи не зможе повернутися до армії та завершивши з життям військовим, має розбудовувати нове для себе життя – цивільне. Але зараз його майбутнє не вирішене, тому Микита намагається йти одразу двома шляхами. Більшість свого часу, йому доводиться проводити між реабілітаційним центром «Next Step» та приміщенням де він влаштовує ательє. Реабілітація та фізичне відновлення – це можливість повернутися до війська, а розвиток бізнесу – це майбутній фундамент цивільного життя.

Підкинутий у Стаханов

Микита народився і виріс у місті Стаханов, що на Луганщині (зараз Кадіївка, окупована з 2014 року). У шахтарському містечку варіантів у молоді не багато, тому як і більшість, він почав навчатися гірничої професії. Микита пригадує, що був типовим студентом, навчанням майже не цікавився, але від однолітків відрізнявся проукраїнською позицією. Одразу стає цікаво, звідки це у нього, бо підліток з українськими патріотичними поглядами на Донбасі, це або результат оточення, або аномалія.

Я їздив на луганський Майдан і це максимум, на що мене вистачило.

«Складно сказати звідки це у мене взялося, – намагається пояснити Микита. – Я виріс у повністю «ватному» середовищі. Ось, наприклад грає наша збірна по футболу на чемпіонаті, а всі вболівають за Росію так само як за Україну. Але в мене це завжди викликало дисонанс. Це ж якась інша країна? Чому так?»

Коли почався Майдан Микиті було 17 років. Він підтримав Революцію Гідності, і від того розбіжності з близькими стали ще більш очевидними.

«Батьки та все оточення не підтримали Майдан. У мене виникло сильне відчуття, що в Стаханов мене наче підкинули, що я не в тій родині виріс. Але поїхати до столиці я не насмілився. Я їздив на луганський Майдан і це максимум, на що мене вистачило. Тоді я був зовсім іншою людиною, я не був сміливим, скажу прямо», – пригадує хлопець.

Навесні 2014 року в Стаханові почала діяти невелика проукраїнська група, активісти малювали графіті, клеїли листівки та провели автопробіг. Микиті вдалося долучитися до однодумців, тільки тоді у нього виникло відчуття, що він не один готовий боротися за Україну. Незабаром на вулицях Стаханова з’явилися «зелені чоловічки», активістів почали затримувати та кидати у підвали.

Я став частиною проукраїнської спільноти і моя сміливість зростала.

«Я сказав батькам, що за мною можуть прийти. Хоч вони не підтримували те, чим я займався, але про все знали. Довелось поїхати, кілька місяців ми прожили у родичів під Полтавою. Коли на Донбасі почалися бойові дії, мені якраз стукнуло вісімнадцять. Вже кортіло кудись податися, але батьки були проти. В певному сенсі я ще був матусиним синком – не наважився», – зізнається Микита.

Невдовзі він дізнався, що кількох активістів відпустили, тому повернувся до Стаханова, щоб зустрітися з одним з них. Цей чоловік виглядав жахливо: перебиті руки та ребра – його катували. Майже одразу він поїхав зі Стаханова. А Микита лишився, сидів вдома, слідкував за подіями, але поїхати ніяк не насмілювався. Через півроку той самий знайомий зателефонував Микиті з Одеси.

«Він вмовив мене виїхати, пообіцяв допомогти. Хоча ця людина, направду, була мені мало знайома, але я кинув все і поїхав до Одеси. Це було на початку 2015 року, більше до Стаханова я ніколи не повертався, а батьки залишилися. З часом я перестав з ними спілкуватися», – розповідає Микита.

Я більше нічого не боюсь

В Одесі Микита опинився у зовсім іншому оточенні. Хлопець долучився до цивільного корпусу «Азов», познайомився з місцевими активістами, які протидіяли сепаратистам.

«Я став частиною проукраїнської спільноти і моя сміливість зростала. Я знав, що я не один і чогось боятися, бути заручником страху, це не годиться», – пригадує він.

Ти знаєш, що ти за правду і відчуваєш цю силу. Мабуть, саме в той момент, я усвідомив, що я більше нічого не боюсь.

10 квітня в Одесі за традицією відзначали річницю звільнення від нацистів, і цей день завжди мав особливе значення для прихильників радянщини. У 2015 році, Микита та ще десятка зо два патріотично налаштованих хлопців пішли на місце збору біля вічного вогню, але попали в натовп проросійських мітингувальників. Вони стали зривати «колорадські» стрічки та кидати їх у вогонь. Почалася бійка, і одного з активістів затримала поліція.

«Тоді стався момент, який я дуже добре пам’ятаю, – пригадує цей день Микита. – Перед нами кордон ОМОНу, Нацгвардії і поліції, а за ними сепари, які просто ошаленіли. А ми спокійно кажемо копам: «Поверніть нашого, інакше буде всім зле». Я в той момент таку силу відчув. Віра в тих людей, що стоять поруч з тобою, вона повністю прибирає страх. Ти знаєш, що ти за правду і відчуваєш цю силу. Мабуть, саме в той момент, я усвідомив, що я більше нічого не боюсь. Після цього я вирішив йти служити до війська».

Від знайомих Микита дізнався, що у 54-й бригаді цілі роти складаються з представників різних патріотичних рухів. Він зібрав речі та поїхав у Світлодарськ підписувати контракт, а через три дні вже був на «нулі» .

Війна

Новобранця призначили на якусь формальну посаду, а насправді Микита потрапив на передові позиції у піхоту. У той період, війна на більшості ділянок перетворилась на перестрілки з окопів.

«Але на Світлодарській дузі, сепари ще ходили в атаки, – пригадує Микита. – Досить швидко я потрапив на бойові, ми мали прямі зіткнення, і можна було когось забаранить. Хоча, звісно, якщо порівнювати з тим, що коїться зараз – це був дитсадок», – розповідає він.

Микиті було цікаво опановувати всі види зброї, що були доступні. Він пригадує як на полігонах ходив збирав чужі БК, щоб мати змогу більше попрактикуватися, поки деякі побратими відпочивали в затінку.

Тоді за українськими позиціями стежили групи спостерігачів ОБСЄ, і через це, часто складалася ситуація, коли українські військові не могли дати відповідь окупантам, і ворог цим користувався.

«Але комбат у нас був налаштований максимально мочити сепарів», – пригадує Микита.

Підрозділи чомусь розформовували, людей кидали туди-сюди. Одним словом, генерали стали наводити свої порядки.

Незважаючи на спостерігачів, за потреби, він міг викотити САУ і рознести якусь ціль. В підрозділі Микити склалися довірливі відносини між командуванням та солдатами, і це мотивувало багатьох. Але у 2018 році в армії почалися зміни.

«Підрозділи чомусь розформовували, людей кидали туди-сюди. Одним словом, генерали стали наводити свої порядки. Виглядало, що почався бардак, і це викликало сильну недовіру. До того ж на фронті нічого не відбувалося, якісь ці незрозумілі мінські домовленості та інше. Тоді прийняли закон, який після двох років служби дозволяв звільнитися. Багато побратимів, з якими я служив, скористалися цією можливістю. У 2019 році звільнився і я», – пригадує Микита.

Десь між миром та війною

Хлопець повернувся до Одеси, проте вже за кілька місяців зрозумів, що його тягне назад на службу. Микита спробував почати власну справу, торгувати одягом, але з цього нічого не вийшло. Незабаром він дізнався, що з’явилася можливість підписувати контракти на півроку.

«Бізнес не вдався, я подумав, можливо це знак, і повернувся до своєї 54-ї бригади. Минуло півроку, бригада пішла на ротацію, а я звільнився».

Знову Одеса, і знову Микита якийсь час тинявся в пошуках чим би себе зайняти. Згодом один з побратимів запросив його до 72–ї бригади під Авдіївку. Микиту зацікавила можливість потрапити до роти снайперів, а такого досвіду в нього ще не було.

Хотілося принести біль і страждання русні. Я побув на бойових, вчився снайпінгу.

Скільки у нього було подібних піврічних контрактів, Микита вже не може точно згадати. Періоди служби та цивільного життя переплуталися і злилися в один суцільний спогад, спогад про часи, що давно минули. Після завершення останнього контракту він повернувся до Одеси. Тоді Микита відчув, що має зробити в житті якийсь вибір: або будувати військову кар’єру, або йти з армії зовсім. Врешті, він вирішив, що достатньо понюхав пороху і до війська більше не повернеться. Це було восени 2021 року.

В хаосі

Через два місяці після того, як Микита вирішив назавжди покінчити з військовим життям, стало очевидно, що у долі інші плани. І на початку 2022 року чоловік вже шукав до якого підрозділу можна було б долучитися. Завдяки знайомому він домовився, що у разі загострення ситуації просто приїде в Маріуполь і його оформлять в полк «Азов». Але вже в перший день повномасштабного вторгнення дістатися Маріуполя стало неможливо.

Ворог прорвався з Криму і шлях до Маріуполя було перерізано. Всюди панував хаос.

Тоді я пішов у найближчий військкомат і сказав, що служив на контракті, показав квиток. Мені видали припис з’явитися у пункт дислокації 72–ї бригади, за місцем останньої служби. Це треба було їхати до Києва, а чи зможу я туди потрапити було не ясно.» – пригадує перші дні вторгнення Микита.

Він доєднався до волонтерської групи, яка їздила по Одесі відстежувала ДРГ, але за пару днів зрозумів, що йому треба у бойову частину. Поблизу міста базувалася 35 бригада морської піхоти, Микита вирішив, що цей варіант йому підходить і просто приїхав на КПП. 26 лютого він вже почав службу.

В перші дні вторгнення очікувалося, що в районі Одеси, росіяни висадять морський десант. Тому бригада морської піхоти, частиною якої став Микита, займалася патрулюванням узбережжя. Але після того, як окупанти зазнали значних втрат біля Миколаєва, висаджуватися біля Одеси вони передумали. Загроза минула, а морпіхів перекинули до Миколаївської області.

Війна 2.0

В полях Миколаївщини Микита швидко зрозумів, що це вже не та війна, яка була раніше. До повномасштабного вторгнення на фронті не застосовувалися ні дрони, ні авіація, ні масовані артобстріли. Тепер доводилося протистояти дуже потужній силі, і ворог мав тотальну перевагу.

«Сушка» почала кружляти, ми розуміли – шукає нас. А там не було ні окопів, ні інших укриттів.

Кошмаром для української піхоти стала загроза з неба. Російські «Сушки» (штурмовик СУ–25) скидали бомби з такої низької висоти, що вояки бачили бортові номери. Звуки літаків і досі викликають у Микити відчуття тревоги. Одного разу група морпіхів заїхала в посадку, і їх швидко виявили.

«Сушка» почала кружляти, ми розуміли – шукає нас. А там не було ні окопів, ні інших укриттів. Все що ми могли зробити – це впасти на землю та чекати. Літак став працювати ФАБами по квадратах. Бомба вибухає не одразу, літак пролетів, а ти собі гадаєш: блін, от де вона впала та бомба? Наступні кілька секунд ти так сильно втискаєшся в землю, що, мабуть, після тебе яма залишається. Тим часом в голові: а тиждень тому двох хлопців отак просто розірвало на молекули. І тобі так страшно в цей момент», – пригадує Микита.

Коли ми отримали гаубиці 777 все змінилося. Терези хильнулися в наш бік дуже сильно, на фронті це відчули абсолютно всі.

В перші дні вторгнення піхотинці лишалися беззахисними проти російської авіації, бо засобів ППО критично не вистачало. Противник літав майже безкарно. Але пізніше, військова допомога від союзників змінила баланс сил на полі бою. Особливо це стосується артилерії.

«Спочатку було так: ти заходиш на позиції, по тобі працюють безперервно, а ти тільки ховаєшся. Вдарити у відповідь було нічим. А коли ми отримали гаубиці 777 все змінилося – стало чутно свою артилерію, майже на рівні з ворожою. Один розрахунок міг рознести кілька одиниць бронетехніки на день, це було неймовірно. Терези хильнулися в наш бік дуже сильно, на фронті це відчули абсолютно всі», – розповідає Микита.

Кров, сльози, ейфорія

Морська піхота майже завжди рухалась в авангарді, їхнє завдання було просте – витискати окупантів до Дніпра. Але давалося це великою ціною. За якесь перехрестя тижнями могли вестися жорстокі бої, ділянку відбивали та втрачали по кілька разів: наступ, просування, відкат, знову наступ. І коли морпіхи знімали в якось маленькому селі чергову російську ганчірку, до відчуття радості завжди додавалося гірке усвідомлення втрат.

«В кожному селі нас зустрічали місцеві мешканці, навіть там де лише одна вулиця. Заїжджаєш на пікапі, тобі треба упевнитися, що противника немає, а на вулицю вже вибігають бабулі, діти з прапорами України, обіймають тебе, дякують. Це було дуже емоційно. Нам треба було їхати далі, а нас просто не відпускали», – каже Микита.

Росіяни змусили його закопувати яму з трупами, але він побачив що там є ще живі. То були їхні ж військові.

Мешканці розповідали військовим, як з ними поводилися окупанти. Перші росіяни, які захоплювали території, були більш-менш адекватні, цивільних майже не чіпали. Але потім приходили бойовики угруповань «лнр-днр». Вони грабували, відбирали хати, могли побити, або викрасти людину.

«Велика Олександрівка, там мені розповідали, що буряти коли тікали, увезли з собою двох неповнолітніх дівчат. Також запам’яталася історія про діда екскаваторника. Росіяни змусили його закопувати яму з трупами, але він побачив що там є ще живі. То були їхні ж військові. Дід відмовився, не хотів бути вбивцею. Йому почали погрожувати закопати разом з ними, і таки змусили. Через пару днів у того діда схопило серце і він помер. Не витримав», – пригадує почуті історії морпіх.

Підрозділи 35-ї бригади одні з перших вийшли до Дніпра. Микита запам’ятав, як стояв та дивилися на ріку, і йому не вірилося, що це нарешті сталося. Бо буквально тиждень тому вони борсалися туди-сюди на якомусь перехресті, а тут настільки суттєво просунулися. Але відчуття знову були змішані. Вони пам’ятали як багато крові було пролито, і водночас всіх накрила ейфорія. Через тиждень після того, як окупанти втекли за Дніпро бригаду морпіхів перекинули на Донбас.

Остання часточка моєї удачі

У грудні 2022 року підрозділ Микити перебував поблизу Авдіївки. Морпіхи змінювалися на нулі через кожні три дні. В останню зміну, яку відбув Микита, було дуже гаряче. На сусідні позиції пішов штурм, і довелось швидко виходити на підтримку. Росіяни у відповідь викотили БМП-2, танк, а також спрямували вогонь 120–мм міномета та градів. Прилітало дуже влучно, земля навколо летіла шматками і Микита був вимушений сховатися.

В ту точку, де я сидів, два рази щось влупило.

«В бік противника йшла траншея, я заліз в неї. Але хлопець, який на тій позиції сидів постійно, порадив мені звідти звалити. Я переповз, і коли незабаром, повернувся на те місце знову, то побачив, що саме в ту точку, де я сидів, два рази щось влупило. Той хлопець по суті мене врятував. А я тоді тільки подумав собі: ну, не вперше», – пригадує цей момент Микита.

За всю службу він не дістав жодного поранення. Хоча бував в таких халепах, які, напевно, і в кіно б виглядали нереально. Але з часом приходить усвідомлення, що запас удачі не безкінечний.

«Коли той хлопець порадив мені звалити, я б мав більше звернути на це увагу. Мабуть, я подумав, що то був щасливий знак, але насправді – ні. Це була остання часточка моєї удачі», – каже хлопець.

Дев’ятого грудня був останній день триденної ротації, Микита мав вертатися на відпочинок, але коли приїхала заміна, він повідомив командиру, що залишається ще на три доби. Цього ж вечора він йшов у бліндаж до сержантів, коли під ноги прилетіла міна.

Кажуть, що ту міну, яка летить в тебе, ти не почуєш. Так воно і сталося, я не встиг зреагувати.

«Я думаю, це був «перекрут», коли міну накручують на двигун РПГ і так стріляють. Штука в тому, що це максимально сліпа зброя, ти просто стріляєш в напрямку кудись туди і все. А воно влучило в мене, отака лотерея. В якомусь сенсі мені дуже не пощастило, а в якомусь навпаки – бо я лишився живий», – так Микита оцінює цей випадок через півтора року.

Микита одразу побачив, що обидві ноги перебиті, і одну перекрутило навиворіт. Побратими вискочили з бліндажа дуже швидко, наклали йому турнікети. Микита пригадує як в той момент його накрив жахливий біль.

«В радіусі кількох кілометрів ніяких прильотів не було, стояла тиша, один я орав як несамовитий. Мене було чутно, мабуть, на всю лінію фронту», – розповідає боєць.

Отямився вже без ноги

На щастя, вже через п’ять годин пораненого доставили до Селидового. Микита запам’ятав, лише те, що то була звичайна міська лікарня, і вона була забита пораненими.

Отямився я вже в Дніпрі, без ноги. Я віднісся до цього більш менш спокійно.

«Багато чув, що може статися паніка, розповідали як один хлопець кричав в бреду: принесіть мою ногу назад», – пригадує Микита.

Спочатку лікарі ампутували праву ногу нижче коліна, але виявилося, що вище перебита артерія. Нічого зробити з цим не змогли, довелося робити ампутацію вище коліна. З лівою ногою у Микити теж все було погано, лікарі сумнівалися що кістки зможуть зростися, але все ж таки, вирішили встановлювати апарат фіксації.

Навколо лунають крики та стогони, лежать хлопці замотані-перемотані, з трубками з усіх місць куди їх тільки можна засунути.

«Ти знаходишся в наркотичному напівтрансі, але поступово дозу зменшують, і з кожним днем у тебе все більше проявляється свідомість. Краще б вона не з’являлася, бо ти починаєш усвідомлювати, що діється навколо», – так пригадує Микита перші дні в лікарні Мечникова.

Незабаром пораненого переправили з Дніпра до столиці. Микита потерпав від страшного болю, знеболюючі не допомагали, він не міг спати.

Я почав налаштовувати себе, що я одужаю, що зроблю собі протез та повернуся на службу.

Я поставлю тебе на ноги

Після Києва Микита потрапив до Львова. На вцілілій нозі у нього залишався апарат фіксації, через певний час його потрібно було знімати. Далі зазвичай два варіанти: або ставити пластину або титановий стрижень. Микита мав багатоуламковий перелом, і зафіксувати пластину було неможливо, та й з другим варіантом було все дуже складно. Ніхто з лікарів не міг відповісти, що робити далі.

«У львівському госпіталі я потрапив до одного лікаря, не буду називати його прізвище, але впевнений багато хто з військових зрозуміє про кого я говорю, він там «зірка». Це дуже пихатий та байдужий до пацієнтів чоловік. Після короткого спілкування, я зрозумів, що ніколи не ляжу під ніж цьому хірургу», – пригадує Микита.

Після військового шпиталю він потрапив у лікарню Святого Пантелеймона. Кілька хірургів вже відмовилися оперувати такий складний випадок, але місцевий травматолог Роман Романівський поглянув і просто сказав: «Я поставлю тебе на ноги». У серпні 2023 року, Микиті встановили титановий стрижень, і згодом він почав потроху ходити.

«Різні лікарі мені траплялися, і повністю некомпетентні, і такі як Роман Петрович, які не просто ходять на роботу, а намагаються допомагати іншим», – згадує Микита.

Потрібно відчути запах крові

Микита зізнається, що величезну роль, в тому, що йому вдалося пережити найважчий період, зіграла його дівчина Катерина. Перший раз після поранення він написав Катерині з реанімації в Дніпрі. Микита не хотів одразу шокувати її, тому обережно повідомив, що його трошечки поранило і загрози життю немає. Врешті довелося сказати, що «трошечки» – це значить немає ноги. На той момент вони зустрічалися лише кілька місяців, тому Микита готував себе до того, що можливо, Катерина не захоче продовжувати стосунки. Але врешті, саме її підтримка стала для нього вирішальною. Батьки дізналися, про поранення тільки через рік, коли Микита оголосив про це в соцмережах. Не новина, що фахівців які розуміються на ПТСР зараз не вистачає, тому підтримка поранених лягає здебільшого на плечі близьких.

В шпиталях та лікарнях з психологічною допомогою не дуже, не знаю як вигрібають ті, кого не можуть підтримати рідні.

«Наскільки я зрозумів, в лікарні головне завдання психологів не допустити суїцидів. Вони намагаються, щоб ти хоч трохи сприйняв себе, але в них немає часу для персональної роботи, їхня увага розсіяна, бо пацієнтів безліч. І таке відчуття, що кожна нова розмова починається з тієї точки, що і вчора. Прогресу немає, ти постійно топчешся на місці».

Отже, суттєвої допомоги від роботи з психологом Микита не відчув. Інша проблема, яку він помітив, – психологи здебільшого не розуміють своїх пацієнтів, бо ніколи не бачили військового життя.

«Ні, не обов’язково штурмувати посадки, але ця людина має бути в темі, розуміти про що розповідають. Їм треба попити чай в бліндажах, послухати жарти, потинятися по штабах та позиціях, побачити людей, які повертаються зі штурму, з пустими очима, бо тільки-но загинув побратим. Треба понюхати пороху та відчути запах крові, цього не здобудеш на тренінгах та в університетах. Тоді б психологи розуміли тих, з ким вони працюють і результати терапії були б кращими», – вважає Микита.

Він і зараз, усвідомлює, що йому б не завадило попрацювати з психологом. Але ця потреба чомусь відійшла на другий план.

У кожного хто був на війні, свої скелети в шафах і у кожного фляга свистить по своєму.

Думками я постійно повертаюся у минуле, хоча і намагаюся згадувати лише про хороше, але буває спливає багато лайна. Часто стаються флешбеки, вилазить почуття провини. Виниш себе, що щось не доробив, а потім хтось загинув через це. І ти розумієш, що реально не міг ні на що вплинути, але це не рятує. Відчуття, що ти щось мав зробити залишається. Я знаю, що психологічна допомога у мене лишилася десь у кінці списку, хоча мало б бути навпаки», – каже Микита.

Шиття–життя

Десять місяців чоловік жив по лікарнях. Здавалося б мало бути навпаки, але найсильніша депресія у Микити почалася коли він виписався. Ще у Києві у нього виникла думка створити лімітовану серію одягу присвячену пораненим воїнам. Катерина згадала про цю ідею і підштовхнула до того, щоб розвивати її у щось більше. На початку були патчі та принти на футболках, а коли з’явилася назва: «All inclusive» мова вже пішла не просто про мерч, а про інклюзивний одяг.

Якщо у тебе залізяка на нозі, ти не можеш користуватися звичайними трусами.

Читати також: «Полюби свою долю» –  українка, яка після протезування повертається до повноцінного життя

«Коли ти лежиш в лікарні волонтери приносять спеціальну білизну, щоб ти міг хоч в туалет самостійно ходити. Бо якщо у тебе залізяка на нозі, ти не можеш користуватися звичайними трусами. Але ці речі призначені для госпіталів, а не для повсякденного використання. Рано чи пізно ти виписуєшся, а потреба в адаптивному одязі залишається», – розповідає Микита.

Зараз таких речей майже немає, і це створює зайві незручності, чоловік відчув це на власному досвіді. Коли постійно носиш протез ноги, то час від часу, якась частина може зміститися, щоб позбутися дискомфорту, іноді достатньо лише поправити цю частину протеза. Але якщо ти не в шортах, або не вдома, то це стає неможливим, бо щоб мати доступ до цієї ділянки треба роздягнутися. Адаптивні штани розв’язують це питання, за допомогою блискавок можна розстібнути штанину і поправити те що треба, в будь-який момент.

Микита не зупинився тільки на своєму випадку і почав вивчати потреби інших поранених. З’ясувалося, що зі штанами історія більш-менш універсальна, потрібно знати лише розмір та визначити зону для доступу. А от при втраті верхніх кінцівок характер ампутації сильно впливає на кінцевий дизайн. Тому на відміну від штанів, частина такого одягу залишиться в індивідуальному форматі.

І коли я поринув в оце усе шиття, депресія відпустила, бо у житті з’явився якийсь сенс.

«У мене є докори сумління, що я не на службі, тому я намагаюся максимально допомагати там де можу», – пояснює Микита.

Микита потрапив на зовсім нову для себе територію. Планування на майбутнє, логістика, постачання, голки, нитки, типи тканин, треба спеціальну дошку та генератор до зими – все це доводиться носити в голові. Серед швейних машин та сантиметрів він почувається не так впевнено, як на фронті зі зброєю.

Всі постійно йдуть мені на зустріч, часто допомагають порадами, там, де могли б цього і не робити.

«Я в цій справі не шарю, хотів спочатку сісти в усьому розібратися, проте швидко зрозумів, що і так маю забагато задач. Але всі постійно йдуть мені на зустріч, часто допомагають порадами, там, де могли б цього і не робити.» – розповідає Микита.

Незабаром Микита має отримати перші футболки та тестовий примірник штанів. Якщо все добре, можна буде запускати в серію, але поки, регулярне виробництво не стартувало.

Україні треба працювати над інклюзивністю

У Микити немає однієї ноги, і навіть на милицях, він каже, що безбар’єрність міського простору для нього не головна проблема. Проте, все пізнається у порівнянні, рівень та характер ампутації має великий вплив. Ампутація нижче коліна, здебільшого дозволяє вести майже таке ж активне життя як і до поранення. Люди, які мають вищі ампутації однієї ноги, обмежені сильніше. У найгіршій ситуації ті, хто користуються колісними кріслами, або мають подвійні ампутації нижніх кінцівок.

«Якийсь час я їздив на кріслі, – пригадує Микита. – Можу сказати, що жодне місто в Україні не адаптовано під людей з інвалідністю – це повна жопа. А Львів тим паче, найбільша проблема тут – бруківка, по ній особливо важко пересуватися, і на протезі і на милицях і на колесах. Загалом Україні треба дуже багато працювати над інклюзивністю».

Попри те, що Микита не вважає безбар’єрність великою проблемою для себе, він теж має свої обмеження. Наприклад, він не може користуватися громадським транспортом, бо на рейсах, які йому потрібні, їздять тільки старезні маршрутки з вузькими дверима та високими сходинками.

«Не треба на мене дивитися як на слона на велосипеді»

Більше занепокоєння у Микити викликає ставлення суспільства до ветеранів. В багатьох супермаркетах є оголошення: військовослужбовців обслуговуємо без черги.

«Як і всі інші, я захожу в магазин після якихось справ, по дорозі додому. Цілий день стрибав на милицях, сил вже нема. Якщо бачу, що на касі натовп – просто розвертаюся і ухожу», – розповідає Микита.

За його словами буває, що одна-дві людини можуть поступитися чергою, але більшість буде вдавати, ніби його не існує. Тому, коли багато людей, стояти сенсу немає – оголошення не спрацює.

Ветеран – це людина, яка усвідомлено ризикувала життям та віддала своє здоров’я, іноді буквально частину себе.

«Може це невихованість? Я не знаю. Невже такі люди не мають права мати більше поваги? Не завжди все так погано, але так я відчуваю ситуацію загалом», – Микита розводить руками.

У ситуації «ніби тебе не існує», є протилежна, але не менш неприємна сторона – надмірна увага. Коли Микита вперше одягнув протез, то помітив, що перехожі буквально супроводжували його поглядом. Це бісило, бо він вважав, що людина зі штучною ногою в Україні – це вже мало стати буденністю.

«Чому діти тикають пальцем?, – обурюється Микита. – Іноді я чую, що батьки починають пояснювати: це ветеран і так себе вести не можна.

Іноді разом з дітьми дивляться на мене як на якесь чудовисько.

«Зовсім нещодавно йду вулицею, стоїть чоловік років 50, я вже здалеку помітив, що він на мене вирячився. Коли я його минув, він пішов за мною, мабуть, просто, щоб подивитися довше. Може він якийсь ненормальний, не знаю, але це сильно напрягає. Не треба на мене дивитися як на слона на велосипеді».

Реакція оточення, ще більше підсилює відчуття інакшості, яке й так є у ветеранів з пораненнями.

«В принципі, я усвідомлюю, що я вже не такий, яким був раніше. Багато речей, я вже не можу зробити фізично – це факт. Я це прийняв і живу з цим. Але коли це відчуття виникає на глобальному рівні ветеран-суспільство, то це вже інша справа», – ділиться Микита.

Виглядає так, що взаємодії суспільства з ветеранами часто коливаються від самоусунення до гіперопіки. Обидві ситуації погані, але де між ними той простір для взаємодії, якась золота середина, не зовсім зрозуміло навіть самим ветеранам. Тож як краще вчинити, запитати у ветерана чи потрібна йому допомога, чи просто взяти та допомогти?

Краще допомогти. Але якщо ти бачиш, що людина справляється, то це може бути сприйнято як втручання в його кордони.

У словах Микити якраз і проявляється різниця в розумінні однієї ситуації різними групами. Важко оцінити поглядом фізичні можливості іншої людини, особливо, якщо вона має поранення. Хтось бачить ветерана і не розуміє, чи потребує той допомоги, чи ні, також розуміє, що пропозиція допомоги може бути сприйнята негативно. Тому, обирає уникнути контакту зовсім.

Ти маєш бути готовий до того, що отримаєш негатив. Безумовно, це буде незаслужено, але таке може бути, і таке буває.

«У мене немає чіткої відповіді на це, – подумавши каже Микита. – Усім нам треба намагатися рухатися в цьому напрямку і до чогось ми маємо прийти разом».

Йти вперед

Микита користувався протезом з вересня 2023 року. Але влітку 2024-го виникли ускладнення і він мусив повернутися до милиць. Хлопець сприймає це як великий крок назад, який потрібно надолужувати.

«Зараз у мене є суттєві проблеми – я не можу одягати протез. Щось викликало ці наслідки, і я намагаюся їх подолати. Головне, щоб не дійшло до операції», – розповідає він.

Операція означатиме повернення на те місце, де він був понад рік тому: доведеться заново формувати куксу, підібрати гільзу, лікуватися та проходити реабілітацію. Кілька годин на день Микита проводить у львівському реабілітаційному центрі «Next Step», займаючись з фахівцем. Він робить прості вправи на витривалість та силу – його єдина нога має витримувати подвійне навантаження. 

«Я не можу собі дозволити деградувати, навіть стояти на місці для мене неприпустимо, я маю йти вперед», – каже ветеран.

Він докурює сигарету та береться за милиці.

«Сьогодні ще потрібно запакувати десяток замовлень, тож мушу завершувати розмову. Постійно бракує часу», – перепрошує Микита і спускається вниз до ательє.

Автор: Іван Станіславський