Крісло – це назавжди? Як ветеранам із травмами спинного мозку нав’язують вирок

«Хей, дивись! Я можу йти, і це при тому, що одна нога без корсета. Будеш займатися, і ти так зможеш!», – вигукує ветеран російської-української війни Артем.

Від виконання вправи Артем тремтить, проте йому вдається зробити декілька кроків самостійно. За ним спостерігає, Максим. У центрі фізичної реабілітації чоловіки зустрілися не раптово. Тут вони мають змогу відновлюватися безкоштовно. Потрапити сюди Максиму, Артем допоміг місяцем раніше.Обидва мають спінальну травму. Під час перерви у заняттях, Максим розповідає, як під час боїв за Бахмут він отримав поранення. Того дня, коли Максим почув голоси росіян, часу на роздуми не було, зав’язався ближній бій. Про ті події Максим розповідає, згадуючи найдрібніші деталі.

Я взяв три гранати й кинув у те місце звідки вони йшли, одного мені точно вдалося знищити, проте ударною хвилею мене відкинуло.

«Я взяв зброю до рук і почалася м’ясорубка, було все що тільки можна, артилерія, FPV. І от на мене виходить 2 росіянина, в одного я цілу обойму розрядив, і здивувався, коли він впав аж під самий кінець. Та за ним був ще один, і в моменті я відчув, що мене пронизують кулі», – згадує Максим Мартиненко.

Чим закінчився останній бій Максима

Максим поступово втрачав контроль над тілом після поранення. Наприкінці бою він нічого не відчував нижче грудей, але не випускав зброї з рук, і був готовий битися до останнього подиху. Згодом, постріли припинилися, а його побратим, що був поруч, почав сміятися й кричати, що росіяни тікають.

«Я спочатку нічого не розумів, я подумав, що там або повна дупа, може вже наступає ціла орда, проте коли я почув, що росіяни відступають, це була радість крізь сльози», – розповідає військовий.

Коли росіяни відступили, за Максимом прибула евакуаційна група, чоловік був у важкому стані: в нього були прострелені дві легені, печінка, та пошкоджений спинний мозок. На шляху до стабілізаційного пункту Максима знову поранило. В евакуаційний транспорт влучив ворожий дрон.

Під час цієї атаки FPV, мені відірвало палець, я його поклав у кишеню й не дарма, на стабпункті його одразу ж пришили.

«Крім смерті мрій не залишалося в той момент. Вже на стабпункті, мені повідомили що я своє відвоював. У мене було 5 клінічних смертей, згодом лікарі розповіли, що пробило дві легені, а коли дізнався, що спінальник у мене опустилися руки», – каже він.

Знову під вогнем: історія Артема

Артем потрапив до армії ще під час АТО в 2014 році, а через два роки вирішив звільнитися. Відтак, до 2022 року Артем працював будівельником та встиг одружитися. Однак, з початком повномасштабної війни знову вирушив до військкомату.

«Коли росіяни були вже під Києвом, я шукав військкомат чи ТРО де мене б могли взяти. Тоді поблизу в’їзду до міста мені пощастило натрапити на колону бурят, я думав це фініш. Мені пощастило, що це були буряти, бо якби росіяни 100% була б перевірка документів, а я в них ще з часів АТО в розшуку й за мене була винагорода», – розповідає ветеран російсько-української війни Артем Рудень.

Згодом, Артему все-таки вдалося потрапити до війська, до 54-ї окремої механізованої бригади, з якою він вирушив на Донеччину. Там під час боїв за Мар’їнку в 2022 році Артем отримав поранення від пострілу ворожого танка. В лікарні медпрацівники повідомили Артему, що він залишиться паралізованим на все життя.

«Коли приїхали батьки й дружина до лікарні в Дніпро, лікарі їм в очі сказали, мовляв, легше здати мене кудись. Прогнозували, що максимум голова ворушитися буде».

Я сказав дружині: “Кидай мене, нащо я тобі такий треба”, а вона відповіла: “встанеш на ноги, якщо захочеш, підеш від мене сам

Шлях до реабілітації

Проте, Артем не збирався здаватися. Одного дня він почав відчувати пальці на руках, а після щонайменше п’яти операцій розпочав шлях реабілітації. Нині він не тільки відчуває своє тіло, а й допомагає іншим, хто потрапив у схожу ситуацію. Серед таких людей – Максим, його Артему доводиться постійно підбадьорювати, адже тому й досі важко прийняти свою травму та адаптуватися до нового життя.

Спінальна травма – це пошкодження хребта чи спинного мозку, що може призвести до паралічу, втрати чутливості або порушення роботи органів. Під час війни кількість таких травм зростає – військові отримують їх від уламків, а цивільні під завалами від ракетних обстрілів. Однак, в Україні й досі не сформована чітка система лікування та реабілітації таких пацієнтів – бракує інфраструктури і спеціалістів. Тому навчитися жити з цим і пройти реабілітацію – справжнє випробування, вважає Артем.

«Максим ще не до кінця прийняв себе таким, а всі проблеми вони ж від голови, від твоїх думок. Нам всім постійно лікарі нав’язують, що крісло – це назавжди, що вірогідність відновлення катастрофічна низька. Я мрію, що колись ми все-таки зможемо ходити, прийдемо до цих лікарів і дамо їм стусана під дупу», – розповідає ветеран.

Відновлення триває роками

В Україні люди, які записуються на безкоштовну реабілітацію, можуть проходити її лише протягом шести місяців на рік. При цьому інтенсивні заняття, як правило, займають понад 14 днів кожного місяця. Артем додає, що потрапити на реабілітацію спінальнику майже неможливо, бо спеціалізованих центрів дуже мало, а черги – на рік уперед. Водночас ветерани зі спінальними травмами потребують постійної роботи з фізіотерапевтами, щоб підтримувати м’язи в тонусі. Без цього навіть досягнуті результати можуть зникнути. Тому ветерани не рідко змушені шукати й оплачувати реабілітацію самостійно. Щоби допомогти таким людям, Артем разом з дружиною створили благодійний фонд «SHOKER» для допомоги ветеранам зі спінальними травмами.

Якщо ставити людині протез, можна швидко показати результат, у випадку спінальників робота триває роками.

Під опікою Артема, нині перебуває 12 людей. Щодня для допомоги їм, він шукає фінансування для проведення лікування та реабілітаційні центри. Робить це чоловік, здебільшого самотужки, жертвуючи своїм часом, який міг би витратити на власне відновлення. На питання, чи складно зараз знайти кошти, Артем відповідає коротко.

«Шукаю таких самих небайдужих людей як я, – а потім додає: Проводжу збори в інтернеті, шукаю постійно благодійників, та співпрацюю з волонтерами. У мене було багато хлопців у яких була депресія, вони боялися вийти з дому, боялися світла, боялися показатися на людях. Ви розумієте, ми не вигідна картинка для суспільства, постійно ловиш погляди, мовляв, нащо ти сюди прикотився?. Якщо ставити людині протез, можна швидко показати результат, у випадку спінальників робота триває роками. Немає картинки, це просто не вигідно для благодійників, адже їм доведеться вкладати купу грошей у людину й не факт, що вона зможе ходити через кілька років. Є центри до яких я записую хлопців на безкоштовну реабілітацію, наприклад “РЕАРТ”, там потрібно оплатити лишень харчування, та розхідні матеріали», – ділиться ветеран Артем Рудень.

Експериментальні методи реабілітації

Артем завжди шукає способи прискорити своє відновлення і не боїться експериментувати. Одним із методів, що він використовує, є трансплантація стовбурових клітин. Це сучасне лікування, яке допомагає відновлювати пошкоджені тканини та навіть рятувати життя. Стовбурові клітини можуть перетворюватися на будь-які інші клітини організму, такі як клітини крові, нервової системи чи кісткового мозку. Процедура необхідна, коли власні клітини не справляються зі своїми функціями, наприклад, після серйозних травм, зокрема спінальних.

Читати також: «Стріляю, кермую, навіть малюю» – «Лєший» з протезом руки повернувся на фронт

Після першої процедури Артем відчув покращення, і тепер пропонує таке лікування іншим ветеранам безкоштовно. Одного разу він приїхав на процедури трансплантації стовбурових клітин з Юрою, ще одним ветераном. У нього після перших процедур теж вже є позитивні результати: покращився сон, м’язи стали сильнішими, а тазові органи почали відновлюватися.

«Є нюанси, я відчуваю як у мене мерзнуть ноги, до цього такого не було *сміється*. Тепер я хоч трошки ножками можу рухати», – каже ветеран російсько-української війни Юрій під час процедури стовбурових клітин.

Я не можу квартиру орендувати, бо власники бояться того, що я колишній військовий. Або я їм своїм кріслом подряпаю паркети.

Юрій, не називає свого прізвища, проте ділиться своєю історією. Чоловік, теж має спінальну травму. Своє поранення, дістав у боях на Донеччині, потрапивши під мінометний обстріл. Пережив клінічну смерть, 2 коми, а коли наважився розпочати нове життя, стикнувся з нерозумінням з боку суспільства. Тож ділиться наболілим.
Психологічна складова відновлення

«До нас відносяться як до непотребу. Я не можу квартиру орендувати, бо власники бояться того, що я колишній військовий і в мене щось не так із головою. Або я їм своїм кріслом подряпаю паркети. Десь рік вже не можу знайти квартиру поруч із реабілітаційним центром. Я захищав цих людей, а вони мене бачити не хочуть. На роботу влаштуватися ще та історія», – ділиться Юра.

Адаптація після війни – це не лише фізична реабілітація, а й психологічне відновлення, і робота є важливою частиною цього процесу. Проте люди зі спінальними травмами часто стикаються з труднощами при пошуку роботи. Роботодавці часто мають стереотипи, вважаючи, що такі працівники будуть менш продуктивними, потребуватимуть спеціальних умов чи частих лікарняних. Багато офісів компаній навіть не пристосовані для людей на колісних кріслах – відсутність пандусів, ліфтів і зручних робочих місць створює бар’єри ще до того, як кандидатуру ветерана розглянуть. Таким чином, замкнене коло: немає умов – немає роботи, а без роботи складніше повернутися до нормального життя. Це ще більше ускладнюється ситуацією з інклюзивністю в містах: встановлення пандусів у багатоквартирних будинках часто вимагає довгих переговорів із сусідами, а якщо ветеран живе на верхніх поверхах, навіть відключення світла створює серйозні труднощі для простого виходу на вулицю.

«Ми також люди. Так, ми у нових тілах, ми отримали такі серйозні травми, але ми залишаємося людьми. Як звикаєш до війни, так ти звикаєш і до цивільного життя, я вважаю, що суспільство має підтримувати, брати на працю й допомагати, а в нас воно чогось все навпаки. Це стосується не тільки ветеранів, а загалом людей зі спінальною травмою, нас дуже багато, й кількість таких людей постійно збільшується», – розповідає Артем Рудень.

В колісних кріслах – на стадіон

Щоб трохи відволіктися та провести час у колі своїх, Артем деколи організовує для хлопців спільний відпочинок. Цього разу ветерани зустрічаються на невеликому футбольному полі. Тут вони вчаться стріляти з лука та арбалета, а ті, хто чекають своєї черги, обмірковують нові формати майбутніх зустрічей. Поруч, у альтанці хлопці розпалюють мангал і готують м’ясо. Кожен із них почувається вільно й безпечно, вони не переймаються тим, що на них, як каже Юра: «хтось не так подивиться». Усі займаються своєю справою й не замислюється про те, що всі вони в колісних кріслах.

Артем об’єднав нас, гуртом завжди легше. Якби суспільство сприймало нас, як ми один одного, то наше життя було б набагато краще

Під час цієї зустрічі Артем ділиться з хлопцями планами на майбутнє. Він мріє створити власний реабілітаційний центр для людей зі спінальною травмою. За словами чоловіка, над цим вже кипить робота, а в досягненні успіху йому стане в пригоді особистий досвід.

«Коли ветерани в Америці поверталися з війни, тоді щоби допомогти спінальникам активізувався великий бізнес, активізувались громади. Це хороший приклад того, що ми маємо робити зараз. Якщо людина й залишається в колісному кріслі, вона не має бути закрита в домівці, відчувати себе непотрібною та зайвою. Я, як ніхто розуміє цих людей, і я мрію, що зможу створити для них місце, де вони отримають надію й зможуть повірити в себе», – наголошує ветеран російсько-української війни Артем Рудень.

Автор: Артем Деркачов