«Полюби свою долю» –  українка, яка після протезування повертається до повноцінного життя

Поруч з ліжком стоїть її механічний протез. Юлія вже встигла обходити на ньому все рідне село на Херсонщині та раз-по-раз ловити на собі здивовані погляди односельців. Та її це не обходить: вона все та ж Юля. 

 

Але тепер у неї за плечима кілька лікарень у трьох містах України, дванадцять операцій та півроку реабілітації, що ще триває. Юля повернулася до Львова вдруге і зробила два татуювання: знак безкінечності на зап’ясті лівої руки, а на іншій — вислів “Amor Fati”. Любов до долі — так це перекладається з латини — те, що Юля відчуває всі ці місяці. 

“На жаль, так сталося. Нічого, я прийняла цю ситуацію. Я ж жива. Це — найголовніше”, — пояснює Юлія.

Повернувшись у Чорнобаївку після реабілітації, Юля зібрала на своєму подвір’ї уламки касетного снаряда, що ледве не забрав її життя. Склала їх в невелику коробку. Вдома багато чого нагадувало про день, який все змінив.

Це сталося 23 листопада 2023 року. Юля достеменно пам’ятає звук шелестіння над головою, глухий удар поруч та калюжу крові. Її улюблений пес стишився — це значило, що щось з ним не так. Батьки розгубилися, але Юля сама подзвонила у швидку, поки її сусідка кликала допомогу на вулиці. На заклик прибігли двоє військових, які врятували жінку. З Денисом і Василем вона спілкується і донині.

“Військові перев’язали мені ноги. Якби не вони, не знаю, чи говорила б я зараз. Ми з Денисом часто зідзвонюємось і називаємо одне одного братом і сестрою, — розповідає Юлія і додає: — У нього також протез”.

Внаслідок тої атаки у Чорнобаївці було п’ять поранених. Юлія Григор’єва — найтяжча. В епікризі херсонські лікарі напишуть, що вона була у “вкрай важкому стані”. Та дорогою до Херсона Юля весь час була в свідомості і бачила, що з нею відбувалося. В лікарні з’ясували, що сильно постраждала ліва нога, а на правій — осколок зачепив нерв, що відповідає за стопу. 

“Коли перечитую діагноз, самій стає страшно”, — ділиться Юлія Григор’єва.

В Херсоні вирішили, що жінку краще евакуювати до Миколаєва. Там лікарі намагалися вберегти Юліну праву ногу, але ускладнення не залишили для цього часу. 2 грудня почалася сильна кровотеча. Останнє, що побачила жінка — як у палату забігають лікар та медсестри. 

Коли Юлія опритомніла після операції, в палаті саме були медсестри. Вони зраділи, що пацієнтка відкрила очі. Перші слова Юлі розсмішили і медиків, і її саму:

“З такою пляшкою адреналіну хіба очі не відкриєш?”.

Та ця операція була переломним моментом. Стало зрозуміло, що ногу врятувати не вийде. За кілька днів лікар сказав, що тягнути не можна. Юля погодилась. В ніч на Миколая відбулася позапланова операція.

“Сльози котилися, і я сама не знала чому. Потім зі мною провів бесіду завідувач. Він розповів про свою двадцятирічну пацієнтку, якій також ампутували ногу. Показував фотографії: ось вона з протезом, така гарна. Відтоді я не плакала. Він зарядив мене”, — згадує Юля.

Згодом почався найболючіший етап — перев’язки. Кожен день Юля закусувала руку від болю, а інколи доходило до анестезії. 

Ми — повноцінні люди

 

Юля говірка і легко знаходить спільну мову з багатьма: мовчазною сусідкою по палаті, що тільки-но пережила інсульт, військовими у госпіталі, випадковими бабусями надворі. Неприязнь вона виявляє лише тоді, коли її жаліють.

“Коли мені дзвонять і кажуть: “Не розкисай”, мені хочеться такого в слухавку наговорити, що вони самі розкиснуть”, — зізнається Юлія.

Так одного разу їй у Львів зателефонував сусід з Чорнобаївки і сказав щось на кшталт: “Бідна, як ти без ноги”. 

“Я йому відповіла: “Я приїду в Чорнобаївку, зніму протез і дам тобі по зубах”, — згадує Юля. 

Відтоді він її не жалів.

 

Юлія пересідає на колісне крісло та їде з палати. Сьогодні багато планів: заїхати в аптеку та на арттерапію до психологинь, які стали вже подругами. Крім того, в будь-який момент можуть зателефонувати протезист чи лікарі, і тоді треба чимшвидше їхати до них. Дорогою до аптеки, на зеленому острівці — місцевій курилці, Юля розговорилася з незнайомою дівчиною. З’ясувалось, що Марина приїхала з маленькою донькою підтримати свого чоловіка Олександра, який втратив дві ноги під час оборони Донеччини.

“Я йому не допомагаю. Він просить покликати медсестру, а я кажу: ні, роби сам”, — розповідає Марина.

“Правильно. Не треба собі потурати. Ми — повноцінні люди”, — погоджується Юля.

Марина угукає: “Так йому і кажу. Тобі ще доньку виховувати. Всі кажуть, який він бідний, жінка з таким характером”.

Марина зізнається, що переймається за доньку: вона зростає надто м’якою і ніжною для такої реальності. Юля підтверджує, що потрібно сподіватися лише на себе. Вона впевнена, що сама мусить торувати свій шлях. Тому зараз її головна ціль — знову встати на протез. 

“Як же йому пощастило з дружиною”, – прощається Юля з новою знайомою.

Електротусовка

У кабінеті протезиста на Юлію чекало здивування.

“Бачу: кросівок мій, а протез — ні. Дивлюся: не поняла… Чи то вже мені мариться?”, — розповідає вона.

 

Протезист пояснив, що тепер у неї буде електронне коліно. Юля сподівалася, що він лише скорегує гільзу на її протезі, але тепер на тренуваннях вона адаптуватиме навички під новий.

 

Юлія тренується щодня. Вона переступає перешкоди, вчиться падати і вставати, пересуватися по лінії та робить інші вправи. Після години тренування Юля присідає на диван відпочити. Тут вона зав’язує з військовим розмову про відчуття від електронних протезів.

 

“Ого, тут ціла електротусовка”, — зауважує співробітниця центру Superhumans, проходячи повз.

Юля зізнається, що поки вправи даються важко, бо від кожного кроку болить стопа, а також сильно набрякає нога. 

“Що поробиш. Болить, але треба вставати, бо терапевт скаже, що я обнагліла”, — каже вона і здіймається з дивана.

Тепер треба йти на сходи. Про них Юля думала всю ніч. Її ідеєю фікс стало бажання переступати через одну сходинку. Вона трохи розчаровується, коли це не вдається, але руки опускати не збирається:

“Такий характер. Захотіла, то треба вчитися”, – коментує вона свою наполегливість.

 

Наприкінці тренування Юля запитує свого фізичного терапевта Андрія Пітулю: “Я себе погано показала?”.

“Все супер”, — відповідає Андрій.

Видохнувши з полегшенням, пацієнтка йде до палати.

“Для цієї травми, Юлія ідеально ходить. Вона заїхала до нас на кріслі колісному, а вийшла з однією паличкою”, — розповідає Андрій.

Юля пригадує, як вперше в житті встала на протез — це була буря емоцій. Того дня вона приїхала на заняття, відновлювати вцілілу ногу. Раптом, фізтерапевт каже: “В тебе пара взуття з собою? Ні? То їдь в палату. Ти сьогодні на протез встаєш”, — відповів він.

В той день жінку підтримали всі: двоє фізичних терапевтів, фотографка, директорка центру Superhumans. 

“Мені було так приємно. Вже гріх було не піти. Люди всі так за тебе хвилюються, що ти вже полетиш на крилах від щастя і радості”, — згадує Юлія.

 

Юлі вдається відчути впевненість на новому протезі. Майже за місяць лікування добігає кінця. Виписки в Superhumans — завжди масштабні, приходять відомі гості, і пацієнти виступають з промовами. Цього тижня виписується більш як десять людей, а Юля — єдина жінка в цій компанії. У своїй промові вона дякує кожному, хто допомагав їй проходити реабілітацію, коли вона потрапила у Superhumans цієї зими.

 

Після виписки Юлія Григор’єва прямим потягом зі Львова вирушила до Херсона. Жінка впевнена, що її життя лише починається: вона обов’язково створить сім’ю, переїде до великого міста та піде на роботу. 

Текст i фото: Діана Делюрман